Липня 1942 р. Червона армія залишила Севастополь, а 22 липня німці зайняли останній населений пункт України — м. Свердловськ (Луганська обл.)

4 липня 1942 р. Червона армія залишила Севастополь, а 22 липня німці зайняли останній населений пункт України — м. Свердловськ (Луганська обл.).

На захоплених територіях встановлювався німецький окупаційний режим. Ставлення до нього українців було різним — від прихильного (на Західній Україні), коли німців зустрічали як визволителів, до негативного, яке зростало з просуванням на Схід, де ще пам'ятали каральні експедиції 1918 р. Місцевому населенню обіцяли визволення від більшовиків, свободу релігії і праці, тоді як про політичне майбутнє України не говорилося жодного слова.

На окупованих українських землях відбувалась ліквідація будь–яких ознак державності й територіальної єдності. Україну було переділено на частини.

Згідно з наказом фюрера від 17 липня 1941 р. «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях» у серпні 1941 р. було утворено рейхскомісаріат «Україна», який поділявся на 6 округів: Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.

Його очолив лютий ворог українства Еріх Кох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. На землях Південної України з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку, разом із Північною Буковиною та Бессарабією, було передано Румунії.

Львівська, Тернопільська, Станіславська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», що його долучили до Краківського генерального губернаторства.

Для управління всіма територіями Сходу було створено окреме міністерство і численний адміністративний апарат.

Українцям заборонили політичну діяльність. За планами Гітлера економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України відійшли німецьким магнатам. Окупанти грабували село, перетворивши колгоспи й радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Німці намагалися перетворити українські землі на німецьку колонію, продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладали 12 різних видів податків. Було запроваджено обов'язкову трудову повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики.

Чинився шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Влітку 1942 р. Гітлер на нараді під Вінницею вимагав: «Ні в якому разі не можна надавати місцевому населенню право на здобуття вищої освіти». Грабувалися пам'ятки історії та культури. До Німеччини вивозилися цінні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси і т.д. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропагандистська машина.

На початку 1942 р. Берлін розпочав вербування і вивезення українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Ці акції супроводжувались жорстокими репресіями. З 7 млн. «остарбайтерів» (іноземних робітників) у Німеччині третину становили українці.

На території України вживались усі можливі заходи з метою знищення населення. Уже першої окупаційної зими від холоду й голоду загинули тисячі людей. На українських землях окупанти проводили політику геноциду. Першими її жертвами стало єврейське населення. Лише у Львові в перші дні окупації було розстріляно 7 тис. євреїв. В Україні створили десятки гето і концтаборів, куди загнали майже все єврейське населення, чисельність якого до війни становила близько 2,5 млн. осіб. Більшість українців негативно ставилася до геноциду євреїв. Отже, окупаційний режим в Україні мав нелюдський характер і цим спричинив опір населення. Визволення України розпочалося 1943 р.

Розгромивши противника у Сталінградській битві (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.), війська Воронезького фронту розгорнули наступ з метою визволення України. За три дні боїв, починаючи з 2 лютого 1943 р., радянські війська просунулися на 50 км. Було визволено Харків; Південно–Західний фронт, який наступав на Донбас, захопив північну частину Ворошиловградської (тепер Луганської) області, у тому числі й стратегічно важливий залізничний вузол Лозову (11 лютого).

Відкривалися добрі перспективи визволення всієї Лівобережної України, проте радянське командування не передбачило, а тому й несвоєчасно зреагувало на німецький контрнаступ. Незважаючи на масовий героїзм червоноармійців, знову довелося залишити Харків, Бєлгород і кілька районів Донбасу.

Відносна рівновага на радянсько–німецькому фронті зберігалась до літа 1943 р., коли на Курсько–Орловській дузі впродовж 5 липня — 23 серпня було знищено ударні танкові з'єднання німців на Східному фронті. Розвиваючи успіх, у період з 17 липня до 22 вересня 1943 р. радянські війська здійснили на Лівобережній Україні Ізюм–Барвенківську, Міуську, Бєлгородсько–Харківську, Донбаську, Чернігівсько–Прип'ятську, Мелітопольську та ряд інших наступальних операцій, вийшовши до Дніпра. У вересні–листопаді розгорнулася героїчна битва за Дніпро, яка розпочалась із захоплення плацдармів на правому березі ріки. У жовтні 1943 р. Воронезький (з 20 жовтня — 1–й Український) фронт двічі невдало намагався з Букринського плацдарму прорвати німецьку оборону довкола Києва. Зазнавши великих втрат, командування фронту перекинуло війська під Лютіж. У листопаді розпочалася Київська наступальна операція. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь–яку ціну неодмінно визволити Київ до роковин «Великого Жовтня». 6 листопада після форсування Дніпра радянські війська визволили Київ. За свідченням учасників битви, води Дніпра були червоними від крові. За визволення столиці України понад 1000 солдатів, офіцерів і генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 60 військових частин і з'єднань дістали почесні найменування «Київських».

Відбивши німецький контрнаступ, радянське командування вирішило силами чотирьох Українських фронтів здійснити визволення всієї Правобережної України. З грудня 1943 р. до середини 1944 р. на просторах від Полісся до Чорного моря і від Дніпра до Карпат розгорнулася одна з найзапекліших битв Другої світової війни, у якій одночасно з обох боків взяли участь близько 4 млн. вояків, було задіяно 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідних артилерійських устатковин, понад 4 тис. літаків. У перебігу Житомирсько–Бердичівської операції (грудень 1943 р. — січень 1944 р.) війська 1–го Українського фронту генерала М.Ватутіна визволили Житомирщину, більшу частину Київщини, частково Вінницьку й Рівненську області. Німці втратили вбитими понад 72 тис. солдатів і офіцерів.

Корсунь–Шевченківська наступальна операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.) привела до оточення 10 німецьких дивізій. Після того, як оточені відмовилися скласти зброю, радянське командування наказало знищити угруповання. Противник утратив 55 тис. вбитими й пораненими, понад 18 тис. потрапили у полон.

Одночасно з Корсунь–Шевченківською операцією силами правого крила 1–го Українського фронту було проведено Рівненсько–Луцьку операцію. Унаслідок наступу було визволено понад 200 населених пунктів, у полон захоплено 2 тис. солдатів і офіцерів противника.

Тим часом війська 3–го й 4–го Українських фронтів здійснили Нікопольсько–Криворізьку операцію (30 січня — 29 лютого 1944 р.). Було розгромлено 12 дивізій противника, у тому числі 3 танкові. 8 лютого було визволено Нікополь, 22 — Кривий Ріг. Ліквідація Нікопольського плацдарму позбавляла німецьке командування останньої надії на утримання Криму. Наступ радянських військ на півдні (22 березня — 16 квітня 1944 р.) привів до визволення Одеси, Миколаєва, Правобережної України. Радянські війська вийшли на кордон із Румунією. Квітневий 1944 р. наступ у Криму остаточно ліквідував німецькі війська на південному фланзі фронту.

Остаточно територію України було визволено під час Львівсько–Сандомирської операції (13 липня — 29 серпня 1944 р.), коли Червона армія зайняла західні області України і вступила на територію Польщі, та Східнокарпатської стратегічної наступальної операції (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), коли було визволено Закарпаття.

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другої світової війни

На території України, окупованої військами ворога, з перших днів розгорнулася антифашистська боротьба.

Антифашистський рух Опору в Україні містив:

-          радянське комуністичне підпілля і партизанський рух

-          український самостійницький підпільний та партизанський рухи

-          польський рух Опору

В умовах блискавичного просування німецьких військ у тилу в них опинилися цілі підрозділи радянських військ. Вони й стали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем 30 травня 1942 р. він набув організованіших форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації.

Усього на території УРСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли у прикордонні України та Білорусії, саме тут оформилося п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РСФСР, України та Білорусії. Партизанське з'єднання під командуванням С.А.Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідоміша його операція — «Сарненський хрест». Найкращі воєнні результати приносила «рейкова війна»: лише протягом літа–осені 1942 р. партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним із важливих воєнно–стратегічних факторів у війні. На боротьбу з ним німецьке командування кинуло 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Варто згадати організацію «Партизанська іскра» в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організації в м. Сталіно (Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніним, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, «Молоду гвардію» у Краснодоні та ін.

На території України діяли антифашисти із більш як 20 країн. Українці–військовополонені брали участь в антифашистських рухах Опору в країнах Європи.

Крім радянського руху Опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійницького руху, який діяв переважно на теренах Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі й Волині створив Т.Боровець (вони не були зв'язані з ОУН). Сформований ним військовий загін «Поліська Січ» боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити цей загін, Т.Боровець (Бульба) повернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942 р. на Волині виникли загони ОУН–Бандери та ОУН–Мельника.

Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійницького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена наприкінці 1942 р. ОУН–Бандери, діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини, боролась і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром її був Роман Шухевич (Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30–40 тисяч бійців. Ця армія вступила в жорстокий конфлікт із польським населенням Волині, Полісся, Холмщини, а також із польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території Радянської армії між силами УПА та радянськими військами розгорнулася відкрита війна, яка після визволення цих територій від нацистської окупації переросла у справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідації крайового уряду Я.Стецька легальною організацією українства залишилась Українська національна рада, лідерами якої були Кость Левицький та митрополит А.Шептицький. УНР прагнула обстоювати українські інтереси. Виступ митрополита А.Шептицького з меморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942 р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупації, ОУН–Бандери створила також Українську національну раду — національний та політично–громадський центр. Важливим аспектом його діяльності був випуск журналу «Українське слово» (редактор Іван Рогач) і журналу «Литаври» (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли похідні групи, що провадили на окупованих територіях пропагандистську діяльність за соборну Україну. Але діяльність українських структур, які працювали на українську державність, не входила до планів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942 р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом і у Львові. У липні 1944 р. ОУН–Бандери та представники політичних партій України, представники східних українців на таємному зібранні в м. Самбір утворили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німецької «Нової Європи».

Найбільшими центрами польського підпілля були Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на території України діяло 2150 бійців. Головним завданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Активний партизанський рух, чиїми складниками були і радянський рух Опору, і український самостійницький рух Опору, і польський рух Опору, вніс вагомий вклад у боротьбу проти фашистських окупантів в Україні.

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Завдяки географічному положенню, війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла на українську землю.

У першу ж ніч війни німецька авіація бомбила українські міста Київ, Житомир та ін.

Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, С.Наумова, П.Вершигори вели «рейкову війну», створювали цілі зони, визволені з–під німецької окупаційної влади.

На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км².

У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН–УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець–Подільський) вели підпільники (причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільники І.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору.

На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн. українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто за лишився живим, став довічним калікою. 2072 українців було удостоєно вищого звання в СРСР — Героя Радянського Союзу, із них 32 — двічі, а І.Кожедуб — тричі.

Із 7 млн. нагороджених 2,5 млн. складали воїни–украінці.

Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами — українцями з походження.

Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців становила 7 млн. осіб (16,7% від усього населення України).

Війна вогненним смерчем прокотилася містами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилось 10 млн. душ.

Було знищено 16150 промислових підприємств.

Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.

Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі — тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська.

Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах — за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн. жителів.

Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн. голів худоби.

Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.

Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10–й день вступив до ладу механічний цех, на 12–й — складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тил Академії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів, однак те ядро, що збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики, необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танкових заводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значно зріс випуск найкращих на той час танків Т–34. Нові методи виплавки броньованої сталі розробила група вчених, очолювана академіком М.Доброхотовим. Багато тисяч поранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з О.Богомольцем, М.Стражеском, Ф.Філатовим. Важливою турботою народу України була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва, перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства для Червоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано 2 млрд. крб.

Свої сили в боротьбу проти ворога вклали й українські літератори (П.Тичина, В.Сосюра, О.Корнійчук, О.Довженко та ін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входили А.Головко, А.Малишко, М.Стельмах. Тісні зв'язки з фронтом підтримували евакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальні заклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців.

Величезні людські та економічні втрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовим співтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входила до складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взяла участь у роботі її структур від дня заснування в 1945 р.

Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки 1. Голодомор 1921–1923 рр.

На початку 20–х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн. осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.

Занепадові економіки сприяла й політика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрозвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921–1923 рр. у селах України померло щонайменше 235 тис. осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно–комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

2. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.

3. Голод 1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Навесні–влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2–3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.

Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго.

У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько–німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.

Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також враховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Процес приєднання західноукраїнських земель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу Радянського Союзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію. Північна Буковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР.

Із вступом у вересні 1939 р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращання їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього контролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялось житло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності.

Одночасно почалися арешти й виселення тих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім це були колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій, власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режиму стали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії. Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східних районів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. осіб, тобто майже 10% населення Західної України.

Велике невдоволення селянства викликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки–но роздана їм земля, інвентар стали об'єктами примусової колективізації. Більшості західноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до нових умов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію.

Однак в історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією — адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави.

Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–х рр.

У 50–ті рр. у світі розгорнулася науково–технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно–обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів попервах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України та позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. Завдяки цьому заводи й фабрики дістали більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування, з'явилися можливості більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково–технічні кадри.

Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республік. Друга половина 50–х років стала періодом помітного піднесення економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.

У ті роки підприємства машинобудування розпочали випуск кукурудзозбиральних комбайнів, нових типів металорізальних верстатів. Металурги України освоїли виплавлення високоякісної трансформаторної сталі, що відповідала світовим показникам. Проте машинобудування, особливо сільськогосподарське, відставало від досягнень світової практики, низькою залишалась якість виробів і великою їх металомісткість.

До середини 60–х рр. частка машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25%. У цей час у республіці виникла нова галузь промисловості — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден, риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значний крок було здійснено в галузі авіабудування, налагоджено випуск нових типів пасажирських і транспортних літаків високого класу. З 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних повітряних лайнерів ТУ–124.

За період з 1959 р. по 1965 р. металургійний комплекс збільшив свою продукцію майже на 70%, зростав видобуток вугілля, нафти, газу.

У 1962 р. в Україні було введено в експлуатацію першу чергу магістрального нафтопроводу «Дружба», яким через українські землі без будь–яких оплат нафта постачалася Польщі, Німеччині, Чехо–Словаччині, Угорщині. З'явилася нова галузь — трубопровідне транспортування нафти.

У сфері енергетики головна увага концентрувалася на спорудженні та експлуатації Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, який, за задумом керівництва, повинен був перетворити Дніпро на «енергетичну артерію». На початку 50–х рр. вийшла на проектну потужність Каховська ГЕС, споруджувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська і Київська гідроелектростанції.

Одначе негативним наслідком їх створення були штучні «моря», що завдали величезної шкоди сільському господарству і природі України.

У роки семирічки 1959–1965 рр. на територіях України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої та харчової промисловості, а випуск товарів культурно–побутового призначення і господарського вжитку збільшився вдвічі. Проте за останні роки семирічки розвиток промисловості уповільнився; бракувало товарів народного споживання.

У 50–60–ті рр. Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР.

Заготівлі сільськогосподарської продукції, що на практиці мало відрізнялися від фактичних конфіскацій, змінювалися закупівлями. За 1952–1958 рр. закупівельні ціни зросли майже втричі, у тому числі на зернові культури — майже в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 раза. Забезпечений цими заходами приріст сільськогосподарської продукції був досить значним у 1954–1959 рр. — понад 7% річно. Урожайність зернових в Україні за 1950–1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц/га, відповідно збільшився і валовий збір врожаїв зернових культур.

Проте основна увага партійно–державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченні швидкого розвитку промисловості. Для села коштів не вистачало, всі бюджетні негаразди, особливо пов'язані з розвитком військово–промислового комплексу, оборони, взагалі вирішувалися передовсім способом переміщення в ці галузі асигнувань зі статей на розвиток сільського господарства.

Не дали позитивних результатів реорганізація машинно–тракторних станцій (МТС) у ремонтно–технічні станції (РТС) та обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС. Це призвело до тяжкої фінансової заборгованості колгоспів перед державою. Позитивних наслідків не дало і побільшення колгоспів. Штучною та необгрунтованою була також чергова реорганізація сотень колгоспів у радгоспи.

Негативний вплив справило і примусове впровадження на полях України кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала, зате в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових.

З 1958 р. по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3%. А в 1963 р. проти 1958 р. продукція рільництва склала лише 86%, а тваринництва — 93%. Сільське господарство, перебуваючи в жорстких лещатах директивного управління, не в змозі було забезпечити населення продуктами. Держава змушена була розпочинати закупівлю хліба за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалі більші суми валюти.

50–ті — середина 60–х рр. ознаменувалися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині 50–х рр. було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну систему оплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення — в середньому з 642 крб. 1950 р. до 806 крб. 1960 р.

У 1956 р. на 80% було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не сплачувала. Колгоспи ж таку можливість мали не всі.

Високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокрема залізобетону. У 1951–1958 рр. в республіці було збудовано майже 2 млн. квартир загальною площею 85,7 млн. м², а в 1959–1965 рр. в дію було введено ще близько 60 млн. м² житла. Таких темпів Україна доти не знала. Щоправда здійснювалося в основному малогабаритне житлове будівництво — «хрущовки».

У 1961 р. було проведено грошову реформу. Масштаби грошової одиниці зросли в 10 разів, у зв'язку з чим в обіг було випущено нові гроші.

Одначе підсумки економічного розвитку країни в першій половині 60–х рр. виявилися невтішними. Семирічний план було зірвано, зменшився приріст промислової продукції, структура виробництва була найгіршою й найвідсталішою серед промислово–розвинених країн, виробничі фонди використовувалися неефективно. Зупинилося підвищення рівня життя більшості населення України, а дехто навіть відчув його погіршення.

Мільярди карбованців перекачувалися через «ножиці цін» із сільського господарства в промисловість, головно у важку та оборонну.

Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х рр.

Процес десталінізації справив позитивний вплив на культурне життя республіки. Було порушено питання чистоти української мови, перевидано «Словарь української мови» Б.Грінченка. Восени 1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. У 1957 р. почали виходити журнали «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Розпочався випуск Української радянської енциклопедії. А втім, обмеженість поглядів і непослідовність політики М.Хрущова та його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва. Посилився процес русифікації народної освіти в Україні. У 60–х рр. в обласних центрах і в Києві кількість українських шкіл становила 28%, російських — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%. Русифікація провадилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй». М.Хрущов стверджував, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий.

В Україні проводилися дослідження з декількох визначальних напрямів науково–технічного прогресу. Розпочалася пошукова діяльність у сферах фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифрову машину «Київ» (1964 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.). Україна вела перед у галузі електрозварювання. Ці дослідження провадилися під керівництвом академіка Б.Патона. Наприкінці 50–х рр. академік М.Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, що уможливило обґрунтування теорії надтекучості та надпровідності. У другій половині 50–х рр. розпочав свою діяльність учений–хірург М.Амосов.

Попри успіхи в царині фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікувала статтю О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Знаний діяч культури закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». О тій порі засяяло яскравими талантами покоління «шестидесятників» — В.Симоненко, Л.Костенко, М.Вінграновський, Є.Гуцало. Ця плеяда молодих літераторів внесла свіжий струмінь в українську культуру, яка тяжко потерпала від накинутих комуністичною владою ідеологічних штампів, і в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії. Слід зазначити, що процеси, які відбувалися в мистецтві, літературі, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори В.Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа»; було заборонено книгу Д.Павличка «Правда кличе».

На початку 60–х рр. зазнали переслідувань М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, В.Стус. У 1963 р. помер, а фактично — загинув «лицар українського відродження» В.Симоненко.

У царині музичного мистецтва в 50–ті рр. було створено низку талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора В.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності серед населення набули створені в той час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80–х рр.

Опозиційний рух виник як протест проти антинародних дій партійно–державного режиму, недотримання ним конституційних норм та очевидних порушень соціальної справедливості. Представники опозиційного руху виступили проти хиб політичної системи — ігнорування марксистсько–ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, друку, віросповідання, виступали за вільний розвиток української мови і культури, за історичну правду.

Основними проявами цього руху в другій половині 60–х — першій половині 80–х рр. були:

1. Масові заходи

Проведена в лютому 1963 р. у Київському університеті офіційна конференція з питань культури української мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів правозахисників виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною: всіх трьох звільнили з роботи й вигнали з аспірантури, де вони навчалися.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60–ті рр. було започатковано традицію — 22 травня вшановувати пам'ять Т.Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання.

У пам'ять про цю подію біля пам'ятника Шевченкові, проти Київського університету, 22 травня щороку збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань.

2. Листи–протести до керівних органів УРСР та СРСР

Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції Серед них, крім уже названих, — І.Світличний, М.Коцюбинська. 3.Франко, Є.Сверстюк, Б.Антоненко–Давидович, М.Брайчевський, В.Стус, Я.Кендзьор, А.Горська та багато інших.

Листи–протести надсилалися не лише зі столиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП України П.Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф.Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д.Павличка було надіслано листа, що його підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, у місті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворого режиму.

На адресу властей надходили і листи окремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували ті чи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складників радянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра, підозра, переслідування.

3. Самвидав

Друга половина 60–х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики. З'явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби — нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України; «Лихо з розуму» В.Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965–1966 рр.; «Собор у риштованні» — блискуче літературно–публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвячене морально–етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальні антисталіністські статті В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико–публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно–художніх творів.

Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Український вісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журнал убачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом, об'єктивній інформації стосовно закритих для широкого загалу процесів і явищ життя українського суспільства.

Масові репресії 1972 р. на деякий час перервали вихід журналу. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7–й і 8–й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.

4. Солідарність з іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи

Коли в серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехо–Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти. Їхні оцінки чехословацьких подій одержали широкий відгук у суспільстві.

У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько–татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.