Боротьба комуністів та гомінданівців

5.         Боротьба комуністів та гомінданівців

Під час боротьби між Ґомінданом і КПК сформувалися провідні ідеї китайських комуністів: революція в Китаї буде переважно селянською і матиме форму партизанської боротьби.

У 1930-1934 рр. армія Чан Кайші здійснила п’ять переможних походів проти радянських районів, утворених комуністами. Рух за встановлення радянської влади в Китаї зазнав поразки, але не був знищений.

У 1931 р. КПК очолив Мао Цзедун. Він, будучи селянським сином, говорив селянам прості, зрозумілі речі: треба роздати землю, всі, хто його підтримають будуть нагороджені, злочинці та зрадники – покарані. Під його керівництвом у 1934-1935 рр. 100-тисячна партизанська армія, здійснивши «Великий похід» (пройшла з боями 12 тис. км), перебазувалася до Північного Китаю — ближче до СРСР і лінії японського фронту. Тут на стику трьох провінцій — Шеньсі, Ґаньсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою відновлення і подальшого розгортання комуністичного руху.

Поряд з боротьбою проти японської агресії Чан Кайші за кожної слушної нагоди намагався завдати удару своїм "союзникам" — комуністам, у яких він убачав головних суперників у боротьбі за владу. Невдачі Ґоміндану автоматично піднімали авторитет комуністів, які досить послідовно та успішно вели боротьбу проти японців у контрольованих ними районах Північного Китаю. До того ж ці райони стали своєрідним полігоном для проведення перетворень, спрямованих на покращення життя селян, які були основною соціальною базою КПК. Рівночасно на території‚ контрольованій Ґомінданом‚ селяни зазнавали всіляких утисків.

Під кінець війни КПК стала масовою селянською партією, яка мала значні військові сили (8 армія НРА і 4 нова армія НРА). Це дало їй змогу вступити у вирішальну фазу боротьби за владу, що закінчилася її перемогою на початку 50-х років.

6.         Японська агресія в Китаї

Найбільший спротив політиці національного об'єднання і реформування Чан Кайші зустрів із боку імперіалістичної Японії. Ще 25 липня 1927 р. японський прем'єр генерал Танака запропонував імператору меморандум із викладом програми, що забезпечила б домінування країни в АТР. На думку прем'єра, безпеку Японії могло гарантувати розширення зони її впливів, що могло бути досягнуте лише шляхом використання ресурсів завойованого до того Китаю.

Приводом до початку відкритих бойових дій проти військ Гоміндану став так званий Мукденський інцидент у середині вересня 1931 р., коли японці звинуватили китайських солдат у нібито умисному зруйнуванні залізничної колії. Захопивши Мукден, до кінця грудня японці окупували більшу частину Маньчжурії й вийшли до кордонів з СРСР. У загарбаному Японією регіоні видобувалося 93 % нафти, 55 % золота і 37 % залізної руди, виплавлялося 79 % заліза Китаю. Чан Кайші, остерігаючись широкомасштабного конфлікту з набагато сильнішою у військово-промисловому відношенні Японією, наказав своїм військам не вступати в бій і відступати з тих територій, куди просуваються японці. Останні, щоб відвернути увагу світового співтовариства від подій у Маньчжурії, на початку 1932 р. висадили морський десант у Шанхаї.

На захопленій території японці розпустили китайську адміністрацію й ініціювали створення 1 березня 1932 р. незалежної держави Маньчжоу-Го. Китай звернувся до Ліги Націй зі скаргою на ці дії Японії, до Маньчжурії було відряджено комісію Літтона, що прийшла до висновку про маріонетковий характер створеної японцями держави й рекомендувала не визнавати її. Не погодившись із рішеннями Ліги Націй, Японія в березні 1933 р. вийшла зі складу цієї міжнародної організації. Того ж року Токіо продовжив агресію в Китаї, захопивши частину провінції Жехе та Внутрішню Монголію. На території останньої, як і в Маньчжурії, японці підтримали національний рух місцевого населення й дозволили скликати конференцію монгольських князів, котра висунула до Гоміндану вимогу надання національно-територіальної автономії.

1 березня 1934 р. Маньчжоу-Го було проголошено імперією - Маньчжоу-Цзіго на чолі з Пу І, 7 березня нанкінський уряд надав національно-територіальну автономію Внутрішній Монголії, а невдовзі під тиском японців погодився з автономією об'єднання 5-ти північнокитайських провінцій під назвою Хуабей-Го. На думку Чан Кайші, важливішою проблемою китайського уряду була боротьба з комуністичними партизанами, тому лише після ліквідації "радянських районів" гомінданівський уряд збирався розпочати пряму боротьбу з японцями.

Але не всі представники китайського генералітету були згодні з такою позицією, командуючий Дунбейською армією Чжан Сюелян на власний розсуд таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську боротьбу. 12 грудня 1936 р. він наказав заарештувати урядову делегацію на чолі з Чан Кайші, що прибула до ставки армії у Сіані. Після тривалих переговорів із заколотниками китайський лідер погодився в обмін на звільнення припинити боротьбу з комуністами й організувати єдиний антияпонський фронт. У лютому 1937 р. КПК (під тиском Кремля) і Гоміндан уклали угоду про співробітництво, за якою Чан Кайші визнав легальне існування компартії й "особливого району" із центром у Яньані, а Червона армія Китаю мала стати "військовою одиницею" збройних сил Гоміндану.

Фактично ж КПК і Гоміндан діяли на різних фронтах - комуністи очолили партизанську боротьбу в тилу японських військ, а Національний уряд - фронт регулярних китайських військ. Та й загалом угода з комуністами не врятувала Чан Кайші від нищівних поразок від японської армії протягом 1937-1944 рр. Маючи суттєву перевагу в живій силі (4:1), гомінданівські війська вже 7 серпня 1937 р. утратили Пекін, в листопаді того ж року -Шанхай, у середині грудня - Нанкін, де японські солдати вирізали понад 300 тис. чол. Розбиті й деморалізовані гомінданівські армії розсіялися і настільки втратили керування, що офіцерам доводилося публікувати оголошення в газетах про розташування своїх частин, щоб дати змогу повернутися солдатам, які загубилися.

Після падіння 25 жовтня 1938 р. Уханя Гоміндан переніс свою столицю в Чунцін -невелике місто на межі гірського Західного Китаю, тоді ж несподіваним десантом з моря японцям удалося захопити Гуанчжоу, а на початку наступного року - порти Аной і Сватоу.