Вступ

Актуальність проблеми. В історії кожного народу є події, які постійно оточені атмосферою вдячної пам’яті нащадків. Якщо взяти тільки військову історію, то побачимо, що, наприклад, поляки з особливим пієтетом згадують про перемоги під Грюнвальдом та Рацлавіце, росіяни – на Куликовому полі, німці – під Ватерлоо та Седаном… Ці переможні битви в ході справедливих війн були спрямовані на визволення свого народу від іноземного панування, на оборону своєї незалежної держави. Тому й вивчають історію цих битв на шкільних лавах, тому й пишуть про них книги й знімають фільми, тому на честь їх учасників споруджують пам’ятники.

І тільки в умовах колоніального стану країни такі традиції порушуються, бо загарбники прагнуть стерти ці славні події з пам’яті поневоленого народу. Класичним прикладом може служити історія з Конотопською битвою. У ході цієї битви, що відбулася 9 – 10 липня (29 – 30 червня) 1659 року, українська армія вщент розгромила окупаційні російські війська.

Через несамостійне становище України в історичній науці насаджувалися ті концепції, ті погляди на історичне минуле, які відповідали інтересам іншої держави, Конотопська битва цім інтересам аж ніяк не відповідала. Більш того вона нагадувала російським великодержавцям шовіністам про найбільшу в Європі військову поразку, і поразку саме від українців. Ця згадка для їхньої імперської свідомості була аж надто болючою. Але як би там не було, попри всі подальші події, попри всі невикористані можливості у боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно – визвольної боротьби українського народу, вона засвідчує високий моральний дух і високий рівень військового мистецтва Збройних Сил України. Її досвід ще раз засвідчив, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, коли фундаментальна загально національна справа здобуття держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату своєї держави.

Протягом останніх трьох століть українсько-російські відносини відігравали в історії України одну з ключових ролей. Усі процеси, які відбувались у цих рамках, мали і мають безпосередній вплив на долю України. Складні взаємини між країнами в окремі періоди історичного минулого, певні застарілі стереотипи у двосторонніх відносинах, які на сучасному етапі створюють труднощі для повнокровного і рівноправного співробітництва та партнерства, навряд чи можуть бути осягнуті й подолані без детального вивчення та аналізу аналогічних проблем у минулому.

Проблема війни між Україною і Росією у 1658–1659 рр., а отже і Конотопська битва в цьому контексті, у радянській історіографії фактично була забороненою, а тому і маловивченою темою. Дослідження її саме зараз становить інтерес насамперед тому, що і сьогодні Україна стоїть перед украй принциповим вибором геополітичного курсу свого розвитку та проблемою пошуку і самоусвідомлення власного статусу і місця на європейському континенті. Аналогічні проблеми, що постали перед нашою країною і у 1658–1659 рр., багато в чому визначили її подальшу долю.

Розробка цієї проблеми іде в загальному руслі широко розгорнутого в останні роки дослідження державотворчих процесів та вивчення політичної історії України у середині та другій половині XVII ст.

Окрім того, зазначена проблема безпосередньо пов'язана з вивченням практики московської політики поступової інкорпорації козацької України до складу Російської держави військовими та мирними засобами, а також з дослідженням методів і засобів її інтеграції в російський економічний, правовий та державний простір. Практична реалізація цього курсу активізувалась Москвою саме під час українсько-російської війни 1658–1659 рр., а тому розробка цієї проблеми на новому етапі розвитку української держави об'єктивно становить значний науковий інтерес і набуває особливої актуальності та суспільної значущості.

В останні роки почали нарешті з'являтися роботи з історії українсько-російських відносин після 1654 р. Події українсько-російської війни 1658–1659 рр. частково зайняли належне їм місце у загальних курсах історії України, проте відсутність спеціального комплексного і грунтовного дослідження з історії війни не дозволяє вважати цю «білу пляму» в українській історіографії повністю ліквідованою. Наше дослідження є одним із кроків на вкрай важливому для сучасної історичної науки шляху розробки військово-дипломатичних проблем політичної історії України другої половини XVII ст., спробою об'єктивного осмислення подій українсько-російської війни кінця 50-х років XVII ст., а саме дослідження передумов, перебігу та наслідків битви під Конотопом. Робота покликана сприяти усвідомленню нашим суспільством необхідності практичного врахування позитивних і негативних сторін українсько-російських відносин цього періоду та створення такої атмосфери, у якій був би неможливим подібний рецидив між українським і російським народами. Отже, всі вище перелічені фактори і зумовили вибір теми бакалаврського дослідження: «Конотопська битва в історії України та майбутніх україно-московських взаємин: ця болячка до цього часу є більмом в оці між двома народами».

Стан наукового вивчення проблеми. З того часу як події українсько – російської війни 1658–1659 рр. стали об'єктом уваги представників української та російської історіографії XVIII ст. (Г.Ф.Міллера, П.І. Симоновського, О.І.Рігельмана, автора «Історії Русів» та інших) [8, 29], головним підходом до оцінки цієї проблеми стала так звана концепція гетьманської зради. Суть ії полягала в тому, що основною причиною війни визнавалась «зрада» гетьмана І. Виговського царському престолу. Будучи таємним «недоброхотом» царського престолу, Виговський прийшов до влади у Війську Запорозькому саме заради повернення України під владу Польщі. Цей необ'єктивний, не підтверджений посиланнями на архівні документи, великодержавний по своїй суті підхід ґрунтувався на своєрідному трактуванні неприхильних до Виговського викладах подій козацькими літописцями XVII–XVIII ст.

У ХІХ ст. цю концепцію розробляли Д.М. Бантиш-Каменський, М.А. Маркевич, П.О. Куліш, М.І. Костомаров, В.В. Волк-Карачевський, С.М. Соловйов та інші [8, 29], [41]. Вони вперше ввели в науковий обіг невідомі до того архівні матеріали стосовно розглядуваних подій, надаючи тим самим концепції «зради» більш солідний науковий вигляд. Введення російських військ в Україну вони пояснювали не лише прагненням царського престолу захистити український народ від утисків старшини, але й її бажанням запобігти українсько-польському союзу.

У цей період також з'явився ряд праць, у яких були досліджені певні аспекти чи грані розглядуваних подій. Особливо слід відмітити роботи О.М. Лазаревського, Є. Альбовського, Г.Ф. Карпова, В.О. Ейнгорна, О.П. Барсукова та інших [8, 30]. Зокрема, О.М. Лазаревський, здійснив, на нашу думку, найточнішу і найдостовірнішу в історіографії ХІХ – першої половини ХХ ст. реконструкцію Конотопської битви, а М.І. Костомаров створив найбільш детальне і грунтовне спеціальне дослідження подій доби гетьманства І. Виговського у вітчизняній історіографії ХІХ ст., не позбавлене проте ряду фактологічних недоречностей [8, 30].

Ряд російських істориків XVIII (М.І. Новіков, А.І. Манкієв) та XIX (Н.С. Голіцин, А.К. Баіов та інші) століть, бажаючи применшити значення участі козацьких військ у Конотопській битві 1659 р., пишуть, що головна роль у перемозі союзників над росіянами належить татарам [8, 30].

Припущення про те, що саме дії царського престолу, спрямовані на згортання автономії України, змусили гетьмана І. Виговського укласти союз із Польщею та призвели до відкритого збройного протистояння між козаками і Москвою, першим серед вітчизняних істориків висловив В.Б. Антонович.

З українських державницьких підходів та певною долею пропольських симпатій розглядали події українсько-російської війни В.І. Герасимчук та Д. Коренець. Зокрема, робота Герасимчука «Виговський і Юрій Хмельницький» і на сьогодні залишається по суті одним з найповніших досліджень, спеціально присвячених політичним подіям, що відбувались в Україні після Конотопської битви 1659 р. [9, 33].

Остаточно гіпотеза про те, що головною причиною війни між Україною і Росією в 1658–1659 рр. було небажання козацької старшини втрачати свої «вольності», йдучи на поступки прагненням офіційної Москви обмежити автономію козацької держави та церкви, була подана у систематизованому вигляді у працях Б.Д. Грінченка та М.С. Грушевського [20].

Експансіоністська політика Росії стосовно України у 1658–1659 рр. була коротко описана в 1930-х роках у загальних курсах історії України Д.І. Дорошенка, І.П. Крип'якевича, М.С. Грушевського та інших дослідників. Дії Москви ці історики абсолютно справедливо розцінювали як посягання на суверенні права України [25], [31], [20].

Радянська історіографія кінця 1930-х – початку 60-х років у трактуванні українсько-російських відносин 1657–1659 рр. фактично повернулась до концепції гетьманської «зради». Події гетьманства І. Виговського у цей період розглядаються лише у двох ракурсах: у контексті показу посилення класових суперечностей і розгортання соціальних рухів у тогочасній Україні (К.І. Стецюк, О.М. Апанович) [2] та у контексті боротьби між Росією і Польщею за українські землі (М.І. Марченко, І.Б. Греков, Л.В. Олійник) [8, 30]. Певну увагу ходу військових дій між гетьманськими та царськими військами в Україні у 1658–1659 рр. у радянській історіографії приділили у своїх роботах лише О.М. Апанович та Л.В. Олійник [2]. З середини 1960-х до кінця 80-х років ця проблема радянською історичною наукою фактично не досліджувалась.

Українська закордонна історіографія (С.Мішко, Н.Д. Полонська-Василенко, М. Брик та інші) при дослідженні гетьманування І. Виговського основну увагу приділяла проблемі українсько-польського союзу, а не військовим аспектам українсько-російських відносин [8].

Сучасні російські історики (В.В. Каргалов, В.В. Похлебкін), визнаючи той факт, що метою воєнних дій в Україні було реальне оволодіння країною російською владою і що саме росіяни розпочали регулярні військові дії, все ж вважають, що у розв'язанні війни винен Виговський, який спочатку без згоди Москви придушив повстання М. Пушкаря, а згодом і взагалі «зрадив» її, уклавши договір з Польщею. Фактично вони притримуються полегшеного варіанту дореволюційного великодержавного підходу стосовно України, не визнаючи за нею в принципі можливості незалежного державного розвитку у розглядуваний період [8].

У сучасній українській історіографії з'явився ряд робіт, які з того чи іншого погляду розглядають проблеми, пов'язані з досліджуваною темою. Зокрема, В.А. Смолій та В.С. Степанков запропонували нову періодизацію Української національної революції XVII ст [39]. Згідно її скорегованого варіанту, події розглядуваної нами війни відносяться до третього періоду революції (вересень 1657 – червень1663 рр.), проте у межах цього періоду автори періодизації спеціально її не виділяють. Відзначаючи намагання російського уряду обмежити суверенні права України, дослідники підкреслюють, що І. Виговський своїми непродуманими діями та проханнями у царя допомоги проти повстанців сам схилив Москву до втручання у внутрішні справи України.

Ґрунтовним дослідженням козацької історії доби Богдана Хмельницького та його наступників є праці Гайбонюка В.Д. «Богдан Хмельницький в українській та світовій історії» [16].

В.Й. Борисенко та В.О. Голобуцький у своїх роботах справедливо акцентували увагу на намаганнях російського престолу використати соціальне напруження в Україні для досягнення своїх експансіоністських цілей [4]. Ю.А. Мицик, О.М. Апанович, О.І. Путро та І.Л. Бутич цілком слушно наголошують, що саме втручання Росії у внутрішні справи України змусило український уряд змінити зовнішньополітичні орієнтації та призвело до українсько-російської війни [36], [2], [8]. У роботах В.І. Сергійчука та І.С. Стороженка було детально висвітлено структуру козацького війська та воєнне мистецтво козацтва середини XVII ст [8].

Спеціально комплексом проблем, пов'язаних із зовнішньополітичними аспектами гетьманства І. Виговського, у сучасній вітчизняній історіографії займаються Т.Г. Яковлева та В.М. Горобець [18], [19]. Т.Г. Яковлева аргументовано, на основі фактів доводить, що головною причиною зміни зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду з Москви на Варшаву було посилення великодержавного тиску з боку царського престолу. В.М. Горобець вважає, що російсько-український збройний конфлікт спричинили наміри Москви взяти під свій безпосередній контроль українську владу та підтримка нею антигетьманської опозиції [19]. Проте військовим сторонам українсько-російських відносин цього періоду дослідники приділили недостатньо уваги.

Окремі аспекти українсько-російських відносин цього періоду у своїх працях розглядали також Л.Г. Мельник, В.О. Шевчук, О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб та інші дослідники [21], [48], [47].

Аналіз наукової літератури свідчить, що проблема українсько-російської війни 1658–1659 рр., та її яскрава подія – битва під Конотопом 1659 р., не була предметом спеціального комплексного дослідження в історіографії, а тому потребує ґрунтовної розробки і вивчення.

Предметом дослідження є політичні та військові плани російського престолу стосовно України після смерті Б. Хмельницького, методи і засоби їх реалізації, зокрема у ході Конотопської битви.

Об'єктом дослідження є передумови, перебіг та наслідки воєнного конфлікту між Україною та Московською державою під Конотопом в 1659 р. у всій їх повноті та багатоплановості.

Мета дослідження полягає у комплексній розробці перебігу подій українсько-російської війни 1658–1659 рр., та зокрема битви під Конотопом, на основі узагальнення і критичного переосмислення усіх доступних джерел та наукових публікацій та спробі визначити її місце у системі тогочасних українсько-російських та європейських відносин.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

1.         Дослідити перипетії боротьби за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького;

2.         Розкрити передумови і причини війни як в рамках двосторонніх відносин, так і в контексті загальноєвропейських процесів;

3.         Виявити та проаналізувати методи і механізми, які царський уряд застосовував для досягнення своїх політичних цілей в Україні;

4.         З'ясувати стратегічні й тактичні плани, які ставила перед собою Російська держава та Україна стосовно один одного у цей період;

5.         Розробити періодизацію війни та провести систематичний і детальний розбір перебігу воєнних дій: головних походів військ, основних битв та облог;

6.         Реконструювати хід битви під Конотопом 1659 р., як однієї з яскравих перемог української сторони в українсько-російській війні 1658–1659 рр.;

7.         Визначити основні результати і наслідки як війни, так і окремо Конотопської битви, для кожної із сторін та їх вплив на розстановку сил на тогочасній європейській політичній арені.

Хронологічні рамки дослідженя охоплюють період 1657 – серпня 1659 рр. У серпні 1657 р. Військо Запорозьке очолив новий гетьман – І. Виговський, а Російська держава активізувала свої зусилля по встановленню реального військово-політичного контролю над Україною. У серпні 1659 р. закінчились регулярні військові дії війни, яка у підсумку завершилась політичною поразкою козацтва.

Методи дослідження. Основою для вирішення завдань, поставлених у дослідженні, є використання кількох загальнонаукових методів пізнавальної діяльності – історичного, логіко-теоретичного та методу сходження від конкретного до абстрактного (індуктивного) у їх діалектичній єдності та взаємодоповнюваності.

Під час вирішення конкретних завдань у ході самого дослідження використовувались спеціально-історичні методи. За допомогою історико-генетичного методу, який вивчає історичні явища у процесі їх розвитку, в роботі аналізувалась динаміка розвитку російської політики стосовно України в зазначений період, виявлялись закономірності і причинно-наслідкові зв'язки цієї політики та досліджувалась логіка дій сторін у ході війни. Історико-порівняльний метод дозволив простежити зв'язок досліджуваних подій із сучасними їм загальноєвропейськими процесами та показати місце України і Росії у тогочасних геополітичних реаліях європейського континенту. В окремих випадках, коли логіка розвитку подій була очевидною, але через відсутність чи недоступність документів не мала достатнього документального підтвердження, застосовувався метод історичної реконструкції.

Джерельна база бакалаврської роботи. Важливими джерелами, використаними при підготовці дослідження, були літописи вітчизняних літописців, таких як Сафонович, Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко [13], [32], [34], [35]. Ці джерела цінні у першу чергу тим, що в них подано різні версії опису головної битви війни – Конотопської 1659 р. Недоліком усіх літописів є суб'єктивність їх авторів в оцінках подій, а тому наведені в них факти слід по мірі можливості перевіряти іншими документами.

Наукова новизна дослідження полягає у дослідженні та концептуальному осмисленні перебігу та наслідків українсько-російської війни 1658–1659 рр., та окремої її події – Конотопської битви, розглядаючи її як окрему історичну проблему. На основі узагальнення напрацьованого в історичній науці матеріалу та документів воєнні події 1658–1659 рр. у роботі розглядаються не з точки зору розгортання соціальних рухів в Україні і не в контексті російсько-польської боротьби чи українсько-польських відносин – підходів, традиційних для вітчизняної історіографії, а в розрізі конфлікту українських і російських інтересів, тому що події 1658–1659 рр. до даного часу є невирішеною історичною сторінкою між двома вищезгаданими народами.

Практичне значення бакалаврської роботи полягає у тому, що її основні положення та висновки можуть бути використані науковцями при осмисленні та розробці комплексу проблем, пов'язаних з дослідженням розвитку та занепаду Української держави в ХVII ст. Матеріали дослідження можуть також стати в пригоді при підготовці узагальнюючих та спеціальних праць з військової історії України, історії зовнішніх відносин, історії України ХVII ст., а також при написанні наукових статей, нарисів, курсових, дипломних та інших робіт дотичних до даної проблематики.

Структура бакалаврської роботи обумовлена логікою проблеми та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів (7 параграфів), висновків, списку використаних джерел і літератури, який містить 49 найменуваннь та додатків.




Информация о работе «Конотопська битва»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 150641
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
16008
0
5

87 році село Соснівка було віддане Чернігівському полковнику Якову Лизогубу. Потім воно стало власністю поміщика Покорського. Він не обмежувався працею селян на панщині, а почав заводити підприємства, на яких використовував працю селян. У кінці XIX століття в селі працювали ґуральня, паровий млин і маслобійня. Тричі на рік - у січні, червні та вересні - до Соснівки на ярмарок з'їжджалися мешканці ...

Скачать
65307
1
0

... ій арені не тільки інформаційно-рекламними засобами, а й конкретними пропозиціями конкурентноспроможним туристично- екскурсійним продуктом.[39] Розпочато розробку довідника «Сумщина туристична».[39] Мета довідника :сприяти розвитку внутрішнього та сільського зеленого туризму, збільшити надходження коштів в економіку області від зовнішнього туризму, привернути увагу громадськості до туристичних ...

Скачать
50785
0
0

... які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним гетьманом постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично опинилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою — з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачувані наслі ...

Скачать
36394
0
0

... до Сибіру, де він і помер у 1690 р. Натомість козацька рада, що відбулася у липні 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. 5. Гетьманщина та Слобідська Україна у другій половині XVII ст. Запорозька Січ у складі Гетьманщині. Перед початком національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме тут Б. Хмельницький готував повстання проти Речі ...

0 комментариев


Наверх