Смерть Б. Хмельницького та боротьба за гетьманську булаву на Україні

1. Смерть Б. Хмельницького та боротьба за гетьманську булаву на Україні

 

1.1 Тимчасове вручення гетьманської булави неповнолітньому Юрасю Хмельницькому

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства – передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Юрій Хмельницький (бл. 1641 – після 1681) – гетьман України в 1657 р. та в 1659–1663 рр. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України.

Квітнева Корсунська рада 1657 р. проголосила шістнадцятирічного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Б. Хмельницького та вузького кола його однодумців. Більшість старшини не поділяла монархічних ідей й прагнула утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Вже з моменту погіршення стану здоров'я Б. Хмельницького, незважаючи на обрання нового гетьмана, вони почали приховану боротьбу за владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у Юрія Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв І. Виговський. 27 жовтня 1657 р, Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою. Але для повного розуміння політичної ситуції на Україні після смерті Богдана Хмельницького, варто розглянути зовнішньо-політичні та внутрішньо-політичні чинники, які впливали на неї та на дипломатичну боротьбу, яка точилася навколо гетьманської булави [48, 76].

Отже, сходження з політичної арени України гетьмана Богдана Хмельницького співпало в часі з наростанням цілого комплексу проблем як зовнішнього так і внутрішньополітичного походження. Передовсім значного охолодження набули стосунки з урядом Олексія Михайловича. Адже гетьман, будучи незадоволеним з того політичного курсу, який проводила Москва, реалізовує власну зовнішньополітичну програму, засновану на спільності дій з членами Раднотської коаліції. Подібні дії царського васала викликають гостре невдоволення Олексія Михайловича. І як справедливо відзначає з цього приводу М. Грушевський, з початку 1657 р. у стосунках з Чигирином Москва обирає настільки жорсткий тон офіційного спілкування, який вона не дозволяла собі ніколи раніше [20, 54]. Посли царя закидають гетьману нелояльність, порушення присяги, страхають карою божою за неправду супроти царя-сюзерена.

На літо 1657 р. на межі розпаду опинилася й Раднотська коаліція. Справа в тому, що комбінований похід Швеції, Трансільванії та України на землі Корони Польської, який так вдало розвивався на початку, з другої половини червня став розгортатися в протилежному напрямку. Шведський король, отримавши повідомлення про виступ проти Швеції Данії, кинувся з військами туди, чим суттєво погіршив становище своїх союзників. Трансільванський князь Д’єрдь ІІ Ракоці запанікував і став допускатися численних помилок як військово-тактичних, так і політичних. У числі останніх було його зверхнє ставлення до козацької старшини, що врешті-решт призвело до конфлікту, в умовах якого наказний гетьман Антон Жданович вивів українські полки в Україну. Дізнавшись про це, Хмельницький відправив на допомогу союзникам армію, очолювану Юрієм Хмельницьким. Однак, трансільванський правитель, зазнавши чергової поразки, тим часом капітулював перед польським королем. Таким чином, похід, що розвивався настільки успішно на початку, завершився його повним провалом.

Серйозно ускладнилися на літо 1657 р. і стосунки з Кримським ханством. Мехмед-Гірей почав зосереджувати на кордонах з Україною татарські орди й козацькі розвідники звідусіль доносили в Чигирин тривожні звістки про підготовку хана до повномасштабної виправи на українські землі.

Неприємності зовнішньополітичного плану посилювалися негативними тенденціями всередині країни. Зокремма наростають процеси стихійного невдоволення козацькими масами та селянством стрімким збагаченням козацької старшини, перебирання нею до своїх рук всієї повноти влади, використання у власних потребах прибутків з оренд та митних зборів, які мали становити корпоративну власність Війська Запорозького тощо. Гостре невдоволення спричинюється через те, що зміцнення економічних позицій старшини протікає на тлі подальшого зубожіння рядового козацтва та розорення селянства й міщанства, внаслідок безперервних війн, грабунків та перепон у веденні нормальної господарської діяльності. Відбуваючи військову службу, рядове козацтво не отримувало за неї платню, маючи як винагороду лише право вільного землекористування та звільнення від сплати податків [1, 143].

Серйозним дестабілізуючим фактором суспільного життя стає боротьба за гетьманську булаву, що розгорілася ще за життя Богдана Хмельницького.

За таких умов ще навесні 1657 р. серйозні суспільні бродіння спостерігаються на Запорозькій Січі. Сюди знову стікаються невдоволені своїм становищем рядові козаки та декласовані елементи, але цього разу їхній гнів спрямовується вже проти козацьких старшин і гетьмана. У квітні 1657 р. навіть носилися чутки про намір січової голоти йти походом на Чигирин.

В останній рік свого життя гетьман тяжко хворів і безпосереднє управління державними справами перейшло до рук його генерального писаря – Івана Виговського. Усвідомлюючи близьку смерть Хмельницького, Виговський та його оточення розпочали процес перебирання гетьманської влади, нехтуючи волею Богдана. Гетьман, зі свого боку, розуміючи наскільки важко буде його неповнолітньому й недосвідченому сину Юрію утримати гетьманську булаву в розбурханому війною українському суспільстві, пішов на те, аби після його смерті регентом при ньому був досвідчений Іван Виговський.

І справді, вища козацька старшина, що зібралася на таємну раду в Суботові невдовзі після смерті Б. Хмельницького, вирішила, що до повноліття Юрія гетьманські повноваження мав би виконувати І. Виговський, носячи титул «чигиринського гетьмана». Старшинська рада, скликана в Чигирині 15 вересня зі значно розширеним колом учасників, підтвердила правомочність попереднього рішення, надавши колишньому генеральному писарю Б. Хмельницького до тих пір, «поки змужніє син гетьманський Юрій», право писатися гетьманом, «відати військом і всяку розправу чинити» [30, 247].

Однак розвиток наступних подій, зокрема намагання уряду Олексія Михайловича, скориставшись із непевності становища Виговського, нав’язати йому обмеження гетьманських прерогатив на користь царя, змушують регента та старшину вдатися до коригування структури верховної влади Гетьманату. Незважаючи на демонстративне нехтування офіційною Москвою гетьманської титулатури І. Виговського, він нею широко послуговується, у тому числі і в зносинах з російською адміністрацією. Упродовж серпня–вересня 1657 р. Україну відвідує декілька посольств царя, які намагаються змусити її виконувати зобов’язання, передбачені угодою 1654 р. (зокрема, узгодження зовнішньополітичних акцій з Москвою, передачу українських фінансів до царської скарбниці, впорядкування козацького реєстру), а також нав’язати нові обмеження. Незважаючи на відсутність у договорі положення щодо попереднього узгодження кандидатури претендента на гетьманську булаву з російським монархом, Москва вимагає впровадження в життя саме такої процедури.

За таких умов Виговський у середині жовтня 1657 р. робить наступний крок до перехоплення усієї повноти влади в козацькій державі – скликає генеральну раду в Корсуні, на якій питання гетьманської елекції стоїть як основне.

Скликана І. Виговським Генеральна рада в Корсуні, що відбулася в середині жовтня 1657 р., не лише легітимізувала перебирання ним усієї повноти гетьманської влади до своїх рук, а й узаконила ряд нових підходів до вирішення міжнародних проблем.

Досить важливим етапом у підготовці Корсунської генеральної ради став так званий «бунт полковника Лесницького». Суть цієїї справи полягала в тому, що близький соратник Виговського – миргородський полковник Григорій Лесницький скликає декілька полкових і сотенних рад, на яких обнародує вимоги, що їх ставили представники царя перед чигиринським гетьманом з метою обкраювання українського суверенітету. Серед дослідників немає єдності з питання достеменної достовірності «пунктів Лесницького». Найвірогідніше, вони лише в принципі вірно відбивали суть цих вимог, а в деталях мали перебільшений характер (зокрема, полковник стверджував про намір Москви обмежити козацький реєстр лише 10 тис. козаків, перевівши решту в селяни чи драгуни, відбирання всіх королівщин до царського земельного фонду тощо) [30, 251].

Заяви Лесницького збурюють південні полки, звідки антимосковські настрої поширюються й на решту козацької України. Миргородський полковник пропонував розірвати з Москвою та поновити братерство з кримським ханом. Старшинське оточення Виговського, серед якого провідні ролі починає відігравати відомий український магнат, лідер протестантів Юрій Немирич, великі надії покладає на союз зі Швецією. Після невдач літа 1657 р. шведський король, як ніколи раніше, потребував допомоги з боку козаків і напередодні Корсунської ради направив посла для усунення непорозумінь і підписання союзної угоди.

Генеральна рада у Корсуні мала досить широке представництво. На неї було запрошено не лише старшину і козаків з усіх полків, а й велику депутацію українського духовенства, представників міщанства. На раду також прибули посли від Швеції, Речі Посполитої, Габсбурзької імперії, Османської Порти, Кримського ханату, Трансільванії, Молдавії та Валахії. Були на ній присутні й представники російської військової адміністрації.

На раді Іван Виговський, змалювавши той тиск, який на нього чинить московське керівництво, склав із себе гетьманські повноваження, заявивши, що «в неволі він жити не хоче». Безумовно, що в його плани не входило зречення булави, а ці дії були добре зрежисованим політичним дійством. Генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний з полковниками, повернули Виговському булаву, запевнивши в тому, що вони готові одностайно його підтримувати в обороні козацьких прав і вольностей. Старшину підтримали й інші учасники Генеральної ради, які склали урочисту присягу, що «за гетьмана і за вольності дотеперішні стоятимуть одностайно». Новообраний гетьман зі свого боку урочисто пообіцяв не порушувати козацьких прав і роздав полковникам відповідні універсали. Наступного дня Виговський уточнив свою позицію, задекларувавши відмову від прийняття одноосібних рішень, як це не раз робив його попередник. І пообіцяв усі важливі справи виносити на спільне обговорення та вирішення [39, 87].

У такий спосіб було не лише продемонстровано відхід від монархічних задумів Б. Хмельницького, а й стверджено гарантування існування республіканських форм правління. Зроблені Виговським поступки, передовсім на користь допущення старшини до важелів державної влади, забезпечували новообраному правителю підтримку старшинського корпусу, що було вкрай важливо за умови відсутності в нього харизматичності притаманної Богдану.

Під час роботи Генеральної ради українська делегація у складі генеральних старшин І. Ковалевського та Ю. Немирича, полковника І. Богуна узгодила з представником шведського короля Г.Лілієнкроном умови українсько-шведського союзного договору, який і було ратифіковано радою. Що ж передбачав цей документ?

Головний його зміст полягав у проголошенні українсько-шведського воєнно-політичного союзу. У відповідності з ним, сторони брали на себе зобов’язання допомагати одна одній в разі необхідності збройно (виняток було зроблено лише для Росії, від обов’язкової війни з якою на боці шведського короля Військо Запорозьке звільнялося). Сторони мали утримуватися від будь-яких акцій, що можуть принести шкоду своєму союзнику. Крім того, заперечувалася можливість укладення з противником сепаратного миру, тобто – без узгодження зі своїм союзником.

Основний текст договору супроводжувався додатком, в якому українська сторона пропонувала Карлу Х Густаву проголосити Військо Запорозьке з усіма належними до нього землями як вільну й нікому не підлеглу державу; гарантувати непорушність її кордонів, у тому числі й з включеними до нього територіями Берестейського й Новгородського воєводств; у разі укладення мирної угоди з польським королем – обов’язково домагатися від нього визнання незалежності України; сприяти розвитку торгівлі між Україною та Пруссією й іншими підвладними королеві землями, уникаючи при цьому збору мита та торгових зборів [39, 89].

Уведення в дію перерахованих положень передбачалося після їх ратифікації шведським королем.

Продемонстрована українським козацтвом на Корсунській раді одностайність змусила російський уряд відмовитися від намірів суттєвого обмеження українського суверенітету та визнати правомочність обрання Івана Виговського на гетьманство.

Однак саме з кінця 1657 р. антигетьманські настрої акумулюються на Запорожжі. Причини цього полягали як у сфері політичній, так і соціально-економічній. Щодо першого, то тут вкрай негативну роль відіграв факт нехтування Виговським і вищою старшиною Гетьманату думки січової старшини та запорозького козацтва – адже на Корсунську генеральну раду останні запрошені не були. Стосовно ж блоку соціально-економічних проблем, які спровокували антигетьманські виступи на Січі, то тут в першу чергу варто відзначити, що крім тих суперечностей, які вже існували в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, Виговський своєю політикою підтримки козацької старшини спровокував ряд нових.

Навіть, потребуючи підтримки козацької еліти, новообраний гетьман не дуже переймається проблемою дотримання балансу соціальних інтересів, дивлячись крізь пальці на зростання володільницьких апетитів старшин. Серйозним ударом по авторитету гетьмана стало підтвердження ним володільницьких прав Ю. Немирича. Немирич володів на півдні Лівобережної України величезними латифундіями і визнання Виговським його права на відновлення своєї управлінської структури та збирання, хоч і в дуже обмежених формах, податків на свою користь провокує вибух невдоволення політикою гетьмана у досить широких верствах населення. Вибухонебезпечної межі конфлікт набуває ще й через те, що володіння Немирича в Полтавському та Миргородському полках, близько лежали до запорозьких земель, які взагалі не знали панського землеволодіння як такого.

Усе це разом і призводить до спалаху невдоволення, яке спочатку локалізується на Запорожжі, а з грудня 1657 р. охоплює й терени Полтавського полку. Важливу роль у поширенні антигетьманського заколоту відіграв факт моральної підтримки, яку надала лідерам бунтівників офіційна Москва. За таких умов на чолі повстання стають впливові козацькі старшини – запорозький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар [19, 55].

Між лідерами збройної антигетьманської опозиції і московським керівництвом зав’язуються жваві стосунки. Аби викликати до себе симпатії царя, опозиціонери не лише викривають нібито таємні наміри Виговського зрадити його та передатися Польщі (хоча насправді на той час нічого подібного в гетьманських планах не спостерігалося), а й висловлюють вельми привабливі для офіційної Москви пропозиції щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду, залишення за ним лише тих прерогатив, що були у козацького проводу за часів підпорядкування польським королям. Фактично, як цілком слушно зауважує В. Горобець, січова старшина повторювала ідеї, що були відкинуті Б. Хмельницьким уже в перші місяці повстання, і не виходили за межі концепції козацького автономізму [19, 56]. Зокрема пропонувалося запровадити в гетьманській Україні царських воєвод, поставити під контроль російського уряду справу гетьманської елекції, позбавити гетьмана та його уряд права зовнішньополітичної діяльності тощо.

Зрозуміло, що позиція січових опозиціонерів імпонувала російському керівництву. Факт існування такої політичної сили в Москві намагаються використати якщо не для приведення її до влади, то, принаймні, з метою тиску на незалежницькі налаштовану козацьку старшину. А тому, незважаючи на численні заклики Виговського та його запевнення у своїй лояльності цареві, у Москві всіляко підтримують опонентів гетьмана.

Саме позиція офіційної Москви, на думку М. Грушевського, спровокувала новий виток громадянського протистояння в Україні [20, 67]. Після того, як Виговський блокував Запорожжя і в такий спосіб змусив січове товариство змістити кошового Я. Барабаша та визнати гетьманську владу, епіцентр антигетьманських виступів переміщується на Полтавщину та частково – Миргородщину. Виникає загроза повномасштабного конфлікту всередині Української держави.

Для того, аби уникнути цього, гетьман відмовляється від проведення жорсткої політики щодо Москви й намагається досягти компромісу з нею ціною певних поступок. Межі цих поступок оговорюються під час візиту в Україну посольства царського окольничого, відомого дипломата Богдана Хитрово. На переговорах, що проходять в Переяславі в січні – початку лютого 1658 р., тобто напередодні чергової Генеральної ради, скликаної цього разу за ініціативи опозиції, підтриманої Москвою, Виговський дає принципову згоду на розміщення російських військових залог у великих українських містах, виведення козацьких військ з території білоруських земель, утримання царських ратників за рахунок українського населення, впорядкування козацького реєстру.

Замість цього представник царя на Генеральній раді вже вкотре підтверджує правомочність обрання Виговського на гетьманство та обіцяє своє посередництво у залагодженні конфлікту гетьманського уряду з опозицією.

Миротворча місія Хитрово не відзначалася ані успіхом, ані серйозністю спроб вплинути на Пушкаря та Барабаша. Натомість з початком весни розпочинається впровадження російських залог на чолі з воєводами до стратегічно важливих міст Лівобережної та Правобережної України – Чигирина, Білої Церкви, Миргорода, Ніжина, Корсуня, Полтави та Чернігова. І якщо на Лівобережжі, де серед козацтва суттєво переважали новонавернені козаки, ставлення до цього залишалося загалом спокійним, то на Правобережжі, де був значний відсоток реєстрового козацтва та покозаченої шляхти, – спалахують акції протесту. Про своє відверте неприйняття курсу царського уряду висловлюються такі впливові старшини як Іван Богун, Самійло Виговський. Та й сам український гетьман, погоджуючись на впровадження російської військової адміністрації на українські землі, насамперед прагнув у такий спосіб покінчити з виступами опозиціонерів [28, 156].

Відсутність допомоги з боку царя та, натомість, намагання його адміністрації, скориставшись скрутним становищем гетьманського уряду нав’язати йому свої умови, штовхає Виговського до активізації відносин з Річчю Посполитою та Кримським ханатом.

Спроби розігрування польської та кримської карт уряд Виговського починає одночасно. Але, коли діалог з Варшавою розвивався вкрай повільно й важко, то союзний договір з Кримом було укладено вже на початку березня 1658 р. А через місяць в українські землі на заклик Івана Виговського вступили татари на чолі з Карач-беєм (всього близько 6 тис. осіб), котрі гетьман мав намір використати для приборкання збройної опозиції.

Союз з Кримом суттєво зміцнив становище уряду Виговського. Разом з тим, мають рацію В. Смолій і В. Степанков, котрі зауважують той факт, що залучення Виговським для вирішення проблем внутрішньополітичного життя України зовнішньої сили, створювало вкрай небезпечний, згубний прецедент, який невдовзі вилився в широкомасштабну практику іноземних інтервенцій [39, 49].

Отримавши допомогу з Криму та мобілізувавши як власні полки, так і наймані підрозділи іноземних вояків, на початку травня 1658 р. Виговський вирушив у похід супроти своїх опонентів, що громадилися поблизу Полтави. Усвідомлюючи слабкість своїх позицій та згубність широкомасштабного збройного громадянського протистояння на полтавських землях, М. Пушкар та Я. Барабаш звернулися до Виговського з пропозицією мирно залагодити конфлікт. До цього їх спонукав і царський посол стольник Іван Алфімов, котрий прибув у табір опозиції в середині травня.

Лідери бунтівників навіть визнали свою провину та вибачалися перед гетьманом, прохаючи відвернути збройний інцидент. Однак вимогу Виговського скласти зброю без жодних попередніх запитів і цілковито покластися на його волю – відхилили. 18 травня відбулася перша сутичка сторін за десять кілометрів від Полтави. Незважаючи на те, що пушкарівцям вдалося розгромити передовий татарський загін, загальний успіх був на боці гетьманських військ. Великі надії Мартин Пушкар покладав на допомогу миргородських козаків, однак їм вдалося пробитися лише до Зінькова, де їх блокували татари. Залишившись без підкріплення, полтавський полковник був змушений відійти під захист фортечних мурів Полтави. З кінця травня Виговський взяв місто в облогу.

Після цього Пушкар спробував ще раз налагодити контакти з українським гетьманом. Однак його оточення вимагало від полковника не пошуку компромісу, а переможного бою. Під тиском радикально налаштованої старшини та козацтва в ніч на 1 червня М. Пушкар несподівано атакував супротивника.

Незважаючи на чисельну перевагу гетьманських військ і татар, фактор несподіванки на перших порах відіграв свою роль. Пушкарівцям вдалося вибити своїх супротивників із табору та захопити артилерію. Зазнавши чисельних втрат, Виговський заледве сам вирвався з оточення. Втім, у бою під Полтавою він продемонстрував, що може не лише майстерно організовувати адміністративну службу, а й вправно керувати військами. Переформувавши власні сили та вдало скориставшись із резерву, гетьман зумів нанести пушкарівцям настільки потужний удар, що вони так і не змогли від нього оправитися.

На полтавському полі загинуло, за одними відомостями, 8 тис. повстанців, за іншими – 15, а ще за іншими – 30. Востаннє вивів козацькі полки і соратник Хмельницького – полковник Мартин Пушкар, який загинув у бою [43, 61].

Наступного дня гетьманці вступили в Полтаву й, зважаючи на намагання місцевих козаків і міщан організувати оборону міста, за наказом Виговського полтавських козаків було страчено, а міщан, селян, козацьких жінок і дітей віддано татарам в ясир. На пограбування останнім було віддано й інші полтавські землі, що простягалися аж до р. Сули. Загалом же демографічні втрати Полтавщини та суміжних з нею територій, на яких розгорівся перший акт збройного громадянського протистояння, становили близько 50 тис. осіб.

Крім справді вражаючих своїми трагічними масштабами розмірів цих втрат, значний суспільний резонанс дій гетьмана на Лівобережжі пояснювався ще й тим, що досі за всі роки Української революції Полтавщина, як і власне Лівобережна Україна загалом, були поза межею збройного протистояння, а тому не несли таких страшенних втрат як, скажімо, Брацлавщина чи Поділля.

Жорстокі розправи над населенням південного Лівобережжя, як довели М. Грушевський, Ю. Мицик, В. Смолій, не зламали спротив опозиції та не привели до внутрішньої стабілізації [20], [36], [39]. Навпаки, вони принесли протилежні від очікуваних результати – озлобили населення проти гетьмана та підживили москвофільські тенденції.

Після отриманої під Полтавою перемоги над опозицією Виговському не довелося спочивати на лаврах переможця. Невдовзі, в середині червня 1658 р., в Україну вступають російські війська на чолі з бєлгородським воєводою Григорієм Ромодановським. Яке ж завдання було поставлене перед відомим російським воєначальником і державним діячем?

Однозначно на це питання відповісти важко. Відданий Ромодановському царський наказ передбачав надзвичайно широку палітру його дій – від підтримки Виговського в його боротьбі з опозицією аж до збройного виступу проти нього спільно з Пушкарем і Барабашем. Усе залежало від розвтку подій в україні та його оцінки воєводою.

Зважаючи на отримані надзвичайно широкі повноваження, Ромодановський, котрий і раніше не відзначався надмірною делікатністю та дипломатичністю у зносинах з козацькою адміністрацією, повів справу таким чином, що в гетьмана не залишилось сумнівів у тому, що похід скерований саме проти нього. Уже на початку липня в обозі воєводи з’являється один з лідерів антигетьманського заколоту Я. Барабаш, котрому місяцем раніше на чолі декількох сотень кінноти вдалося вирватися з-під Полтави та уникнути сумної долі М. Пушкаря. Виговський звертається до Ромодановського з проханнями видати йому лідера заколотників. Однак воєвода не лише цього не робить, а й усіляко захищає Барабаша. По Україні поповзли чутки, що царський достойник обдарував колишнього кошового булавою і бунчуком, а також передав виділені з царської казни гроші, аби той мав змогу мобілізувати війська на боротьбу з урядом Виговського [30, 198].

Зрозуміло, що така інформація страхає тих, хто не волів бачити повторення Полтавської трагедії, і, водночас, зміцнює рішучість тих, хто був готовий продовжувати антигетьманські виступи.

До відвертої ворожнечі доходить і в стосунках українського гетьмана з російським воєводою в Києві В. Шеремєтьєвим. Якщо між його попередником, воєводою А. Бутурліним і вищою козацькою адміністрацією склалися сприятливі партнерські відносини, то Шеремєтьєв, прибувши в Україну, своє завдання вбачав у тому, аби контролювати діяльність гетьманського уряду та місцевої адміністрації, не вельми зважаючи на їхні права і вольності. Ігноруючи волю козацьких урядників, воєвода розсилає в українські міста своїх «менших» воєвод, чим провокує конфлікти як на місцевому, так і вищому рівні.

Такий, вельми небажаний для української сторони розвиток стосунків з російською владою і стає тим тлом, на якому інтенсифікуються переговори Павла Тетері з представником польського короля С. Беньовським, що з початком липня проходять на Волині, в Межиріччі.

Власне початок їм було покладено ще в березні 1658 р., коли уряд Виговського, схиляючи кримського хана до надання військової допомоги, був змушений демонструвати певні зусилля для налагодження стосунків з його союзником – польським королем. Але якщо на той час українсько-польські переговори могли носити тактичний характер, то тепер, в умовах подальшої ескалації напруги в стосунках з Москвою, вони набувають стратегічного значення.

Характерною особливістю цих українсько-польських переговорів було те, що до них сторони вперше у своїй історії приступили не за результатами воєнної кампанії, а демонструючи власну добру волю. Крім того, впадає у вічі обопільна зацікавленість сторін у налагодженні мирних стосунків. Для уряду І. Виговського об’єднання з польським королем породжувало сподівання на остаточне приборкання антигетьманської опозиції всередині держави та успішну протидію намаганням зовнішніх сил обмежити український суверенітет. Велику зацікавленість у політичному розв’язанні конфлікту в цей час демонструє й польське керівництво. Для нього пріоритетними виступають як намагання повернути втрачені землі на сході, так і прагнення залучити Військо Запорозьке як важливого союзника в боротьбі зі Швецією та Росією на зовнішньополітичній арені, а також використання його потенціалу під час задуманих оточенням короля реформ, спрямованих на зміцнення королівської влади та обмеження шляхетського всевладдя [30, 211].

За таких умов серед правлячої еліти Речі Посполитої утверджується думка, висловлена познанським воєводою Єжи Лещинським: «підгрунтям нашого благополуччя є примирення з козаками» [30, 212]. Аби досягти цього благополуччя, польське керівництво демонструє готовність іти на такі поступки українській стороні, які були неможливими ніколи раніше.

Важливою передумовою для посилення прагнення гетьманського уряду до налагодження стосунків з королем є те, що цього разу було знайдено таку модель організації співпраці з Річчю Посполитою Війська Запорозького, яка дозволяла зберегти максимальну автономію останнього. І в цьому, вочевидь, велика заслуга належала Ю. Немиричу, котрий не лише замолоду вивчав політологічну теорію в університеті Сорбони (його докторська праця була присвячена порівняльному аналізу політичних систем Речі Посполитої та Московської держави), а й був добре обізнаний з практикою існування конфедеративних утворень на території Швейцарії та Голландії, де він також навчався.

Остаточно українське керівництво «дозріває» для кардинального повороту зовнішньополітичного курсу Гетьманату під впливом «агітації» князя Ромодановського. Під час його рейду Лівобережжям на початку серпня гетьман Виговський розсилає по Україні універсали з наказом козакам готуватися до походу, оскільки «їх вороги» закликали на допомогу царські війська, та одночасно відправляє лист Яну ІІ Казимиру, де говорить про свою готовність «усю Русь під ноги Вашої Королівської Милості віддати».

Результатом українсько-польського зближення стає угода, укладена між представником польського короля С. Беньовським і гетьманським урядом Виговського в таборі під Гадячем 6 (16) вересня 1658 р.

Головна концептуальна ідея так званої Гадяцької угоди полягала в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) мала постати Річ Посполита Трьох Народів, тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське. Усі три складові федерації мали об’єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов’язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави [10, 55].

Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського, до складу якого входили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, мали бути виборні Національні Збори. Главою виконавчої влади – пожиттєво обраний гетьман Війська Запорозького, який одночасно виступав і в ролі київського воєводи та першого сенатора князівства. За зразком Польської Корони та Великого князівства Литовського формувалися місцеві органи влади та система судочинства. Князівству належала власна скарбниця та право карбування монети. На його території створювався вищий судовий трибунал. Автономні збройні сили князівства мали становити 30 тис. козаків-реєстровців і ще 10 тис. найманого війська.

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п’ятеро єпископів.

Культурно-освітній блок угоди передбачав такі прогресивні положення як визнання Києво-Могилянської колегії академією та зрівняння її в правах з Краківським університетом, проголошення доцільності заснування на руських землях ще однієї православної академії. Проголошувалася свобода друку, в тому числі й релігійно-догматичної літератури, дозвіл на відкриття в Україні необхідної кількості друкарень, а також шкіл і колегіумів [11, 18].

Менш привабливими для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану, адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, й селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Щоправда, козацтво зберігало за собою здобуті в роки революції привілеї та права, перетворюючись на своєрідну службово-напівелітарну верству. Несення військової служби на користь нової республіки та короля гарантувало збереження козацького землеволодіння та певних корпоративних прав, а за поданням гетьмана король і вальний сейм повинні були нобілітувати по 100 козаків з кожного полку.

Спеціальна таємна декларація гетьмана Виговського передбачала виведення козацьких полків з теренів Великого князівства Литовського, щоправда, реалізацію цього положення планувалося здійснити вже після завершення війни з російським царем.

Як же оцінювати договір 1658 р.? З точки зору інтересів української православної шляхти та козацької старшини Гадяцька угода 1658 р. стала найбільшою поступкою з боку короля та Речі Посполитої за всю історію українсько-польських взаємин раннього нового часу. Угода гарантувала збереження державно-політичної організації, витвореної в роки Української революції; узаконювала привілейоване становище козацької старшини та відкривала перед нею шляхи входження до повноправної елітарної верстви. Досить привабливими були і здобутки в сфері церковно-культурній. Безумовно слабким її елементом була спроба реанімації в дещо модифікованому вигляді дореволюційних соціально-економічних порядків. Нехтування ж витвореними в ході революції стосунками у сфері поземельних відносин, взаєминами селянин – пан, а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тис. осіб становили смертельну загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.

Для того, аби залучити на свій бік якомога більше прибічників політичного порозуміння з Варшавою, Виговський йде на скликання старшинських рад, на яких широко дебатується питання зміни деяких положень угоди у вигідному для української сторони світлі. Зокрема, пропонувалося насамперед збільшити кількість козацького реєстру до 60, а то й 70 тис. осіб; включити до складу Великого князівства Руського, крім Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, також і Подільське, Волинське та Руське, тобто всі землі, населені українським етносом.

Спроби перегляду положень Гадяцької угоди, але вже на свою користь, чинить у цей час і польська та литовська шляхта. Зокрема, литовську еліту непокоїла перспектива втрати нею свого привілейованого статусу через створення більш потужного у військовому плані Великого князівства Руського. Як польський, так і литовський шляхетський загал лякала можливість широкого долучення козацтва до прав політичного народу Речі Посполитої. І тут, крім станового егоїзму, ще турбувала можливість блокування короля з козаками та проведення реформ, які б зміцнювали королівську владу на шкоду інтересам шляхти.

Різко негативно проти планів ліквідації унії та зрівняння в правах православного духовенства виступила католицька церква Корони Польської, що отримувала підтримку Римської курії.

За таких умов, скликаний для ратифікації Гадяцької угоди в травні 1659 р. вальний сейм вилучив з неї найбільш суперечливі моменти та ті положення, які викликали протести шляхти та католицької церкви. Зокрема, вирішення релігійних проблем відкладалося на майбутнє, спроби розширити територію Великого князівства Руського за рахунок західноукраїнських земель було відкинуто, натомість, винятковий привілей православної шляхти на зайняття державних посад у князівстві було залишено лише для Київського воєводства, а в двох інших – Чернігівському та Брацлавському – посади мали обіймати поперемінно православні та католики. Крім того, обмежувалося право вільної гетьманської елекції – козацтво та українська шляхта мали обирати лише чотирьох претендентів на цю найвищу в князівстві посаду, а призначення мав здійснювати король на власний розсуд.

Аби якимось чином згладити негативну реакцію української старшини на ці малоприємні нововведення, сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Зважаючи ж на стан суспільного бродіння в Україні та подальшого визрівання конфлікту між заможною козацькою старшиною та козацькою біднотою, королівська щедрість, як цілком слушно зауважують В. Смолій та В. Степанков, насправді була для Виговського та його оточення своєрідним троянським конем [39, 54]. Угода з королем і «ляхами», яка й так була не вельми прихильно зустріта широкими козацькими верствами, тепер набрала ще більш одіозного вигляду.

У той час, як політики Речі Посполитої та Українського гетьманату намагалися досягти найбільших вигод для своєї сторони на дипломатичному полі бою, на північно-східних рубежах України справа дійшла до справжніх битв.

Первісний варіант українсько-польської угоди, скріплений у вересні 1658 р. підписами сторін під Гадячем, передбачав гарантії неучасті українських військ у війні Речі Посполитої з Росією, якщо навіть така вибухне в майбутньому. Більше того, зважаючи на формальне збереження чинності російсько-польського перемир’я 1656 р., у відповідності з яким передбачалося укладення між сторонами персональної унії та сходження царя на престол у Варшаві, Виговський у стосунках з Москвою намагався попервах демонструвати свою добру волю та відкритість українсько-польської угоди до приєднання до неї російської сторони.

Щоправда, показна миролюбність українського гетьмана не могла ввести в оману оточення царя. Цими подіями і розпочинається так звана російсько-українська війна 1958–1959 рр. Передумови війни мають декілька рівнів.

Перший рівень пов'язаний з активізацією у цей період зусиль Російської держави і молодого російського суперетносу по пошуку природних, придатних для оборони кордонів та визначенням власного місця у геополітичному просторі на сході Європи. На південному заході природним кордоном Росії у Москві вважали узбережжя Чорного моря, вийти на яке було можливо, лише встановивши попередньо військово-політичний контроль над Україною.

Другий рівень передумов українсько-російської війни 1658–1659 рр. пов'язаний із цивілізаційним протистоянням між Росією і Європою. Росію не влаштовувало те, що землі на її західному кордоні перебували під контролем держав, що були частинами іншої – західної цивілізації. Великі європейські держави, у свою чергу, не бажали допускати на європейську політичну арену сильного конкурента, а тому фактично проводили політику ізоляції Росії. Користуючись порушенням балансу сил на сході Європи, Росія у середині XVII ст. відновила боротьбу з Польщею за гегемонію в цьому регіоні. Україна ж, встановити реальний контроль над якою Москва прагнула під час війни 1658–1659 рр., була країною, володіння якою давало геополітичну перевагу у Східній Європі в цілому [8, 32].

Третій рівень передумов війни пов'язаний із давніми претензіями Москви на роль історичної спадкоємиці Київської Русі та єдиного центру об'єднання всіх «руських», усіх православних і навіть усіх слов'янських земель, які з новою силою ожили при дворі Олексія Михайловича в 50-х рр. XVII ст. Ідеологічно цей зовнішньополітичний курс обгрунтовувався месіанською ідеєю про те, що лише Росія залишилась єдиним центром істинного християнського віровчення й Російська держава має захищати православну віру та православних єдиновірців у всьому світі. Таким чином, війна за реальний контроль над Україною в 1658–1659 рр. була для московської верхівки однією з перших спроб реалізувати на практиці виплекані нею ідеї об'єднання в одній державі всіх православних єдиновірців [8, 32].

Четвертий рівень передумов війни пов'язаний з існуванням на тогочасному європейському континенті двох ворожих соціально-економічних укладів – буржуазного та феодального. Поява і активний ріст в Україні паростків буржуазних відносин у результаті Національної революції 1648 р. викликали серйозне занепокоєння в Росії, де феодальні відносини були панівними. Революційна соціально-економічна та політична альтернатива, яка виникла поряд з російськими кордонами, а з 1654 р. формально існувала і в їх межах, була для Московського царства генетично чужим, неприйнятним явищем, що загрожувало самим підвалинам російської державної системи як шкідливий приклад «вольностей» і «свобод». Тому недопущення розвитку буржуазних тенденцій в Україні та послідовна політика, спрямована на їх згортання та ліквідацію, об'єктивно були важливим завданням російської монархії, реалізацію якого вона планувала розпочати після смерті Б. Хмельницького [8, 32].

Головною причиною зміни курсу Російської держави щодо України влітку 1657 р. було глибоке невдоволення московського уряду тим, що до цього часу не було встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

Суть нової політичної лінії царського уряду стосовно України полягала в недопущенні стабілізації державно-політичної системи України та укорінення незалежницьких традицій управління країною. Основним протиріччям, яке призвело до українсько-російської війни, на нашу думку, було протиріччя між прагненням української правлячої еліти розбудувати національну державу та бажанням царського престолу бачити українські землі виключно невід'ємною складовою частиною Російської держави.

Спираючись на опрацьовану наукову літературу можна охарактеризувати вірогідну модель основних завдань, які сторони прагнули вирішити в ході війни:

—        реалізувати своє бачення угоди 1654 р., приєднавши Україну не лише формально (статус номінального васалітету), але й фактично, встановивши військово-політичний контроль над її територією шляхом введення російських гарнізонів в українські міста та отримання можливості безпосередньо впливати на кадрову політику на козацькому владному Олімпі;

—        покласти край існуванню самостійної, відмінної від московської, політики українського уряду;

—        звузити владні повноваження гетьманського уряду щодо внутрішнього життя країни через їх перерозподіл на користь царських воєвод і міщанства та забезпечити собі прямий доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів;

—        витіснити козаків з південних районів Білорусії, де вони почали укріплюватись, складаючи конкуренцію росіянам;

—        послабити геополітичні та економічні позиції Речі Посполитої як «вічного ворога» і основного конкурента в боротьбі за панування в Східній Європі та почати реалізацію планів об'єднання всіх «руських», а також інших православних земель в одній державі.

Перед Україною у цій ситуації стояли більш скромні завдання: відстояти своє право належати до європейського світу; не дати російському престолу розпочати процес інтеграції Війська Запорозького у світ «Московія»; відстояти право проводити самостійну, незалежну зовнішню і внутрішню політику; відстояти свої «вольності», тобто право організовувати власне життя на основі традиційних для України демократичних, республіканських цінностей.

У червні 1658 р. в Україну під приводом «приборкання» вже вгамованих свавільників, а насправді, щоб не втратити контролю над країною, прибули кн. В.Б. Шеремєтєв (у Київ) та кн. Г.Г. Ромодановський (у Прилуки) з військами. Ромодановський мав повноваження у разі необхідності силою захищати повстанців від гетьманських військ, звинуватити Виговського у порушенні присяги й організувати перевибори гетьмана та провести мобілізацію всіх прихильних царю козаків «проти гетьмана і татар».

Прихід російських військ став своєрідним каталізатором переростання конфлікту інтересів у збройне протистояння. Поспішне введення російських військ в Україну, поява у полках Ромодановського лідерів розгромленої опозиції, розсилка по містах Лівобережжя російських залог без узгодження з українським урядом, страти кількох відданих гетьманському урядові сотників, насильства і грабунки царських військ були розцінені гетьманською адміністрацією як виклик і початок відкритої збройної агресії Російської держави проти України.

У відповідь на ворожі дії воєвод гетьманський уряд вирішив військовою акцією на російській території, з одного боку, змусити російське командування видати лідерів опозиції та вивести свої війська з території України, а з іншого – суттєво підірвати базу антигетьманського руху та деморалізувати повстанців. Результатом цього став похід гетьманських військ у серпні – вересні 1658 р. на українсько-російське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян у Білорусії розпочав і полковник І. Нечай.

Передчасний штурм Д. Виговським Києва, який прискорив переростання дрібних сутичок у повномасштабні військові дії, по суті був лише відповіддю на дії військ кн. Ромодановського на Лівобережжі, які своїми провокаційними та відверто ворожими акціями стосовно гетьманського уряду розв'язали українсько-російську війну 1658–1659 рр.

Офіційно війну було оголошено сторонами одна одній у вересні 1658 р. Тоді український уряд уклав Гадяцький договір з Польщею, який фіксував відмову Війська Запорозького від підданства царю та видав маніфест до «володарів Європи» із поясненням причини війни з Росією, а цар видав грамоту від 21 вересня із закликом усунути неугодного Москві главу Української держави й оголошенням про початок воєнних дій проти гетьманських військ.

Регулярні воєнні дії можна умовно розділити на три етапи. Перший етап війни охоплює події кінця вересня – середини грудня 1658 р. На початку цього етапу військам І. Нечая вдається вибити російські гарнізони з ряду міст Білорусії.

Близько 20 жовтня в Україну вступило 20-тисячне російське військо на чолі з кн. Ромодановським із завданням встановити військовий контроль Росії над південними і центральними районами Лівобережжя та забезпечити переобрання на місце Виговського підконтрольного Москві гетьмана. Солдати та вірні царю козаки оволоділи рядом українських міст.

Оскільки на Лівобережжі козацькі полки напередодні зими були розпущені по домівках, воєводі вдалося швидко оволодіти Говтвою, Миргородом, Лубнами та іншими містами. Незважаючи на присутність в обозі Ромодановського представників антигетьманської опозиції, яку після смерті М. Пушкаря та Я. Барабаша (його було захоплено гетьманцями в полон та страчено наприкінці літа 1658 р.) очолили С. Донець, Силка, І. Безпалий та син Пушкаря – Кирик, російські війська поводяться як на цілковито ворожій землі. Від їхніх рук зазнають пограбувань і знищень цілий ряд населених пунктів та навіть православний Лубенський Мгарський монастир.

Жорстокі бої розгортаються під Пирятином і Варвою, де відсіч Ромодановському організовують наказний гетьман Григорій Гуляницький, полковники Петро Дорошенко, Оникій Силич та генеральний обозний Іван Скоробагатько. Не зумівши здолати козацькі полки, перед наступом зими царський воєвода виводить свої війська на прикордонну з Бєлгородщиною територію, завершуючи таким чином першу фазу українсько-російської війни.

Гетьман Виговський, доручивши полковникам Г. Гуляницькому, П. Дорошенку та О. Силичу зв'язати боєм військо Ромодановського в районі Пирятина, сам вирушив під Київ з метою вибити звідти російський гарнізон, що значно зміцнило б його тили. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога Ромодановським козацьких військ у Варві зруйнували всі плани гетьмана і поставили його на межу поразки.

Щоб зберегти вірні гетьманському уряду боєздатні частини, Виговський уклав перемир'я з київським воєводою Шеремєтєвим та послав до Москви посольство з проханням пробачити його «провини» перед престолом, запевняючи у своїй вірності царю. Це перемир'я сприяло зняттю кн. Ромодановським облоги Варви та відступу його до Лохвиці.

Не маючи достатніх сил розгромити гетьманські війська у Варві, кн. Ромодановський у другій половині листопада ініціював обрання підконтрольними йому козаками альтернативного Виговському гетьмана для Лівобережної України, започаткувавши тим самим руйнівну для української державності традицію багатогетьманства.

Проте сил, достатніх для вирішальної перемоги, у жодної із сторін на середину грудня 1658 р. не було. Тому і гетьманський, і царський уряди для перелому ситуації на свою користь взимку 1658–1659 рр. активно готувались до введення в бій нових сил. Москва провела часткову мобілізацію (збір даточних людей у військо з усієї держави за указом від 13 листопада), а Чигирин закликав на допомогу іноземні війська (татарські й польські) [10, 58].

Другий етап війни тривав з середини грудня 1658 р. до другої половини березня 1659 р. Під час зимової перерви гетьман Виговський намагається змусити польське керівництво надіслати йому на допомогу коронні війська, веде активні переговори з цього ж приводу з кримським ханом. Крім того, пробує витіснити російські залоги з лівобережних земель й укріпити північні кордони. Зокрема, сюди відправляється наказний сіверський гетьман Г. Гуляницький на чолі Ніжинського та Чернігівського полків (всього близько 4 тис. козаків).

Але як виявилося згодом, уже з початком нової кампанії, цього було катастрофічно мало. Адже московське керівництво після отримання вістей щодо досягнення українсько-польського порозуміння зуміло укласти мир зі Швецією і завдяки цьому перекинути на український театр бойових дій просто таки величезну армію. За одними підрахунками, в розпорядженні князя О. Трубецького, котрому було доручено ведення війни з І. Виговським, було близько 100 тис. вояків, за іншими – 150, а ще за іншими – 200 тис. війська (хоча остання цифра, зрозуміло, не може бути об’єктивною) [10, 59].

У грудні 1658 р., перегрупувавши свої війська, гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні російські окупаційні війська опинились заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі і Криму, Виговський негайно вирушив на Лівобережжя з метою відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків, в яких уже порядкували російські гарнізони.

Вся зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у постійних сутичках гетьманських і російських військ у прикордонних районах та періодичних – під Києвом. Під час походу гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій зазначених полків. Ряд міст цього регіону, зазнавши грабунків та утисків з боку росіян, добровільно здались гетьманським військам. Але вирішальної переваги над силами опозиціонерів і російськими військами на Лівобережжі Виговський домогтися не зміг, оскільки в їх руках залишалось 10 українських міст. Протягом усього цього періоду сторони, з одного боку, активно готувались переломити ситуацію на свою користь військовими засобами, а з іншого – практикували подвійну дипломатію, постійно заявляючи про наміри мирно врегулювати конфлікт.

Ключовою подією третього етапу війни (кінець березня – початок серпня 1659 р.) був похід орієнтовно 70-тисячної (за нашими розрахунками) російської армії на чолі з кн. О.М. Трубецьким на Україну, який розпочався наприкінці березня. Вирушивши з Путивля на початку квітня 1659 р., по дорозі Трубецькой об’єднався з військами бєлгородського воєводи Ромодановського та проголошеного в обозі останнього наказним гетьманом України Івана Безпалого і на кінець місяця підійшов до Конотопа, де з військами засів Г. Гуляницький. Наказному сіверському гетьману, незважаючи на катастрофічну недостачу людей, все ж вдалося організувати надзвичайно ефективну оборону міста, вдало поєднавши відбиття приступів зі сміливими й несподіваними власними вилазками. Перший штурм російське командування провело вже 8 травня. Однак, зазнавши значних втрат (більше півтисячі вбитими та ще близько трьох тисяч пораненими), було змушене відійти на попередні позиції.

Цікавими є свідчення літописців про погодні умови, що випали на весну-літо 1659 року. Вони мали неабиякий вплив на рішення Московії атакувати українські землі. Погода в Московії в 1659 році була з затяжними зливами, градобоєм та нашестям сарани. В Московії почався голод. Купці й монастирі мали запаси хліба, але приховували його для згвинчування цін та закабалення простолюдинів. В 1659 році холодна зима та недороди спіткали й Україну, але у меншій мірі Полісся та лісостеп Конотопщини [35, 79].

Голод у Московії викликав заворушення селян, розбої та грабежі на дорогах. Москва теж була оточена юрбами голодного люду. Царат з боярською Думою вирішив поправити свої труднощі за рахунок України, посиливши експансію до чорноморського узбережжя. Царат почав формування армії з розбійних загонів для ліквідації козацького самоврядування на Україні. Одночасно царат вів підступні інтриги на Україні, залучаючи на свій бік лестощами та обіцянками зрадливу промосковську старшину [35, 79].

Від купців, своїх розвідників, з перехоплених листів фельдєгерів до В. Шереметьєва та О. Трубецького І. Виговський своєчасно довідався, що його хочуть заарештувати. Проте, він продовжує люб'язну переписку з царем та московськими воєводами, щоб виграти час доки знайде нових спільників в особі татар, польських добровільних загонів гусар та затяжних (найманих) загонів сербів та молдаван. Московські воєводи переважали І. Виговського кількістю своїх воїнів, але це зборище грабіжників було неповоротке, погано озброєне і що гірше навчене військовій справі як мистецтву.

І. Виговський повільно наближався з Чигирина до Біловежжя Ніжинщини, обравши свій ранговий маєток Крупичполе як ставку та центр збору й навчання загонів своїх козаків, тримаючи в невіданні московитів про свої сили. Проливні дощі та розбагнючений степ заважали рухові обозів з продовольством та гуртами худоби й коней, але кожен козак-кіннотник мав свої недоторкані запаси. Регіон Біловежжя І. Виговський використав для поповнення своїх запасів солоної риби, худоби, сіна, пшона, гречаної крупи, хліба та озброєння. Як тільки припинились дощі та підсох степ, підійшли до с. Голінки татари, І. Виговський на настійливе прохання Гуляницького про допомогу, рушив до Конотопа, а йому назустріч виступив С. Пожарський з-під Конотопа. Місце вирішального бою нав'язав С. Пожарському І. Виговський – с. Соснівку [18, 36–37].

Моральний стан московських воїнів був на низькому рівні. Укомплектовані з розбійно-грабіжних загонів для грабежу на Україні – у них не було нічого святого за душею. Затуркане, залякане московське «воїнство» своїми командирами трималось купи лише страхом. Безліч разів катований та «мічений» своїми кріпосниками, московський кріпак з подивом побачив на Україні вільного селянина не такого як у Московії, січеного на стайнях, і це вражало озброєного московського холопа, погіршувало його боєздатність.

Безліч разів обікраденого голодного холопа важко було без кінця дурити. Грабіж в очах підневольного москаля ставав оголеним, засобом наживи своїх командирів, що мали свої обози награбованого. Затурканого та забитого москаля приголомшували сонячні та місячні затемнення, потужні північні сяйва, «кола» та «стовпи» навколо місяця та призахідного сонця з кількома сонцями та місяцями. Всі ці природні явища наганяли на марновірного москаля страх. Така армія трималась купи лише при успіхах та безкарних грабежах, а при невдачах перетворювалась на отару овець та на ясир для татар. Московський кріпосний «вояка» більше думав не про перемогу, а як би його не закатували перед строєм тупі князі або катували когось іншого, а не його, тільки не його! Такий воїн ніколи не був надійним у бою. Затурканий кріпосний москаль виявився поганим воїном і під Конотопом [18, 39].

Обеззброєну Московську державу врятувала лише зрада свого народу продажною укрїнською козацькою старшиною, яку Т. Шевченко відніс до розряду «грязі та смітть». Такими словами охарактеризовує погодні умови та становище московської армії І. Лисий, краєзнавець з м. Конотоп [18, 41].

1.2 Підготовка та здійснення Конотопського походу

Самій битві під Конотопом передувала героїчна оборона п'ятьма тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку облягало й штурмувало стотисячне царське військо Трубецького.

На допомогу Гуляницькому спробував пробитися наказний ніжинський полковник Василь Золотаренко. Однак, після поразок від царських ратників під с. Красним і м. Борзною був змушений відійти до Ніжина. Після цього Борзну було спалено, а її жителів знищено. Наступним упав Ніжин. Утримати в своїх руках козакам вдалося лише Глухів, який безуспішно штурмували війська князя Г. Долгорукого [9, 33].

У Білорусії на початку травня росіянам здались Мстислав і Кричев, а 17 травня війська кн. Лобанова-Ростовського взяли в облогу ставку І. Нечая – м. Старий Бихів.

Українське командування, очікуючи приходу татар, із свого боку намагалося посіяти паніку в російських прикордонних районах та ускладнити зв'язок Трубецького з Росією. З цією метою у середині травня глухівські козаки здійснили ряд нападів на села між Рильськом, Севськом і Путивлем.

Російські війська, міцно замкнувши кільце облоги, стали методично обстрілювати місто. Жорстокий голод і спрага (в місті залишилася лише одна вціліла криниця), понесені жертви та відсутність надій на допомогу поволі деморалізовували захисників Конотопа. Усе ж Гуляницькому вдалося втримати ситуацію під своїм контролем і не допустити здачі міста. Хоча міщани були готові вже здатися на волю нападників. Лише покликаючись на Божу допомогу, Божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати місто у своїх руках, відбиваючи постійні атаки настільки переважаючого противника з кінця квітня аж по кінець червня 1659 р.

У червні 1659 р. запеклі бої між гетьманськими та царськими військами відбулися в районі Глухова на півночі та поблизу Говтви на півдні.

Отже для арешту І. Виговського в 1659 році на Україну було послано понад 200000 воїнів на чолі з О. Трубецьким, Ромодановським, С. Пожарським, С. Львовим, Ф. Куракіним, П. Скуратовим та іншими. Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40000 воїнів. 70-денна облога фортеці почалася 21 квітня. Обороною фортеці керував полковник Г. Гуляницький. Штурмувати Конотоп допомагав О. Трубецькому «наказний гетьман» з волі Г. Ромодановського, порадами якого О. Трубецький нехтував [12, 142].

Московські воєначальники планували узяти фортецю одним махом і відгуляти великодні свята надармівщину та захопити запаси міста, але конотопчани внесли поправки в це планування, – вони захищались мужньо з контратаками та нічними нападами на москалів під час туманних ночей. Три ряди оборонних валів та ровів перед валами надійно захищали місто. Спроби москалів засипати рови були невдалими, бо козаки цією землею за ніч зміцнювали вали фортеці. Гарматно-лучний обстріл москалів не досягав мети, а гармаші Конотопа вели неквапливий, але дошкульний прицільний обстріл у відповідь по позиціях москалів. Конотопчанам в обороні фортеці дуже допомагали багнисті простори перед валами. Взимку конотопчанам було б набагато важче захищатися, але О. Трубецькой був не дуже «книжен» і не читав літописів про штурм Липецька-Конотопа ханом Ногаєм у січні 1283 року.

Ставка О. Трубецького знаходилась за 10 км від Конотопа в урочищі «Таборище» на південній околиці с. Підлипного. Керівництво облогою та штурмом фортеці проводилось за допомогою «гінців» (фельдєгерів). Листоношні команди не завжди відповідали справжній бойовій обстановці і часто приносили більше шкоди атакуючим ніж успіхів. О. Трубецькой часто не хотів відриватися від «чревоугодия» та чаювання у спокійній обстановці з витівками «потєшных робят». Він годинами не приймав донесень гінців, щоб не порушувати блазнювальні вистави скоморохів.

Спіймавши облизня біля валів Конотопської фортеці під час штурмів, О. Трубецькой та його мудрагелі вирішили вплинути на психіку конотопчан. По території спалених куренів Вовкогонівки, Загребелля та Дрижчівки проводились цілоденні маятникові марші москалів на виду у конотопчан, щоб продемонструвати свою велику силу. Під час безглуздих маршів «потєшные робяты» носили з собою опудала повішених на шибеницях «козаків», «татар» та «поляків», а переодягнених на козаків москалів били палицями, вони корчилися, просили пощади та закликали конотопчан здаватися у полон. Ця скоморошня лише веселила козаків на валах. Особливо захоплювався витівками «потєшных робят» С. Пожарский під час свого маршу до с. Соснівки [12, 143].

Довідавшись про підступні наміри царату, І. Виговський почав гарячково готуватись до відсічі московській армії. Легковажити такою небезпекою не можна було. Він спішно зібрав віддані йому полки, домовився з Мехмет-Преєм про допомогу, але не повідомив хану про кількість козаків, яких ще треба було переформувати та навчити до зустрічі з москалями. Гетьман домовився з керівниками польських добровільних загонів гусар А. Потоцьким, Яблоновським та Липчинським про допомогу та спільні навчання з козаками в боротьбі з московською кіннотою в степах Білих Веж. Гетьман найняв «затяжні» (наймані) загони сербів та молдаван для посилення охорони ставки гетьмана.

Своєю ставкою у Біловежжі гетьман зробив свій ранговий маєток Крупичполе. Козаки посилено готувались до форсування річок у нічний час, спорудження загатних гребель та затоплення пойм річок, де передбачалась атака на «ворога», та нічне форсування кіннотою обезводженої річки нижче загатної греблі. Що це нове у військовому мистецтві «по-Виговському», а чи відгомін забутої праукраїнської тактики минулих часів? [12, 144]

Учбове тренування козаків на Удаї та Острі виявилося занадто мокрим для москалів на р. Куколці, а тому цю ганебну купіль московська історіографія замовчує усі 340 [29, 44].

Одночасно козаки заготовляли худобу на свіже м'ясо, солому та в'ялену рибу, бондарі робили липові діжки для тіста (рідкий хліб), заготовляли пшоно, робили вози, кували холодну зброю та багри проти кінноти, заготовляли порох та відливали кулі, робили сідла та кінську збрую. Все робилось без примусу, швидко і добротно. І. Виговський не хотів спільно з татарами переправлятись через броди річок біля с. Голінка та М. Самбора, щоб татари не знали про справжню силу його полків і грали допоміжну роль.

І. Виговський остерігався, щоб Трубецькой не підкупив хана так, як король Казимир підкупив хана під Берестечком. Татари І. Виговському потрібні були більше для повного оточення москалів під Соснівкою та полонення їх.

Отже, підсумовуючи можна сказати, що успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати досить велике військо, яке разом з невеликими відділами сербів, молдаван, поляків та німців нараховувало майже 60 тисяч. Щоправда, в історичних джерелах говориться, що під «німцями» треба розуміти не власне німців чи, скажімо, шведів, а перевдягнених у німецький одяг поляків та українців. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чол. Було досягнуто домовленності з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська [29, 46].

У першій же значній сутичці ординці Карачбея розгромили вщент 15-тисячне російське військо. Виговський не дуже поспішав під Конотоп, очікуючи на прихід хана. Як тільки кримські війська підійшли на Крупич-поле, одразу ж події стали розвиватися значно швидше. Союзники дали взаємну присягу на вірність у бою й вирушили на спільного ворога.

1.3 Оборона Конотопу та розвиток подій Конотопської битви

У другій половині червня 1659 року І. Виговський повів свої полки від Крупичполя, Івангорода та Білих Веж через Тиницю на Соснівку, перевіряючи їхню бойову готовність на марші. Довідавшись про прибуття І. Виговського до с. Соснівки, О. Трубецькой припинив штурм Конотопа і послав більшу частину своїх військ під командою С. Пожарського теж до с. Соснівки. На допомогу С. Пожарському, як передові загони та розвідники, були надані козаки наказного гетьмана І. Безпалого («наказним» його зробив Г. Ромодановський). С. Пожарський не любив І. Безпалого і нехтував його порадами. Козаки І. Безпалого по дорозі до Соснівки мали кілька дрібних сутичок з розвідниками І. Виговського.

С. Пожарський наближався до с. Соснівки як на степову мисливську прогулянку. Безпалівці відчули, як пильно стежать за рухом москалів «виговчики», але С. Пожарський рухався не кваплячись і на степових «привалах» (перепочинках) пиячив і розважався.

24 червня за новим стилем під Шаповалівкою Виговський розбив значний ворожий роз’їзд. Там від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки – табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп [12, 146].

Ознайомившись з даними розвідки, місцевістю, взаємним розташуванням військ та місцезнаходженням ставки О. Трубецького за 10 км від своїх військ. І. Виговський вигукнув: «Бог послав нам знову Пилявці і гріх буде не повторити їх під Конотопом!» На спільній нараді у І. Виговського було домовлено і дано вказівку козакам готувати переправу на виду у Пожарського через р. Куколку, ганьбити московитів та викликати їх на герці, вести голосні розмови про завтрашній ранковий бій. Друга загатна гребля будувалась потай нижче по течиї р. Куколки для заболочення соснівського та шаповалівського русла Куколки та низини. Друга загатна гребля зменшувала рівень води в Куколці для переправи кінноти козаків і поляків під час нічної тилової атаки на війська С. Пожарського із засідки між Соснівкою та Полівкою. Орієнтири нічної атаки встановили підлипенські розвідники. Щоб не чути було тупоту коней, їм на ноги прилаштували м'які «капці». Удар наносився в обхід усіх ярів з виходом на підлипенську дорогу до Шаповалівки. З допомогою підлипенських провідників татари починали атаку на світанку через Саранівське городище зі сходу, коли бій буде уже в повному розпалі [29, 49].

Підлипенські козаки перед боєм успішно вночі відігнали коней резерву Трубецького далеко в Торговицький степ, а потім передали їх І. Виговському після бою.

Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку в напрямку свого табору. У п'ятницю 27.06.1659 року воїни С. Пожарського вели активні підготовчі роботи до рейду по с. Соснівці та атаки на ставку І. Виговського, хоча до ладу не знали, де він перебуває. А він ще на світанку почав особисто оглядати ліве прибережжя р. Куколки з лозняками та вербами від загатної греблі до місця переправи через р. Куколку. Загатну греблю гетьман наказав закрити перед заходом сонця, а переправу через Куколку починати козакам опівночі по сигналу з Соснівки трьома світловими стрілами. Вслід за козаками через Куколку тихо мали рухатися поляки. У визначеному місці (урочище п'яти доріг) загони мали вишикуватись і чекати фіктивної атаки козаків з Соснівки. По сигналу з Соснівки трьома пострілами з гармат і трьома вогневими стрілами мала початись вирішальна тилова і лобова атака на табір С. Пожарського.

В другій половині дня І. Виговський інспектував татарську ділянку атаки в присутності Мехмед-Гірея. Татари мали на світанку переправитись біля Саранівського городища на правий берез р. Куколки і атакувати С. Пожарського зі сходу пізнім ранком. Татари були задоволені, на них випадав найменший тягар бою, а І. Виговський уникав зрадливості непевних союзників [29, 53].

Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через ріку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї. (Див. Додаток ІІ, III)

Важка московська кіннота застрягла в багнистих місцях ріки, справжніх «конотопах», як писав невідомий автор «Віршованої хроніки» 1681 року. Саме в цей час українське військо розвернулося на 180 градусів і перейшло до контратаки; вдарили козаки, примчала із засідок орда, переправившись на правому і лівому флангах. Узята в кільце російська армія опинилася в безнадійному становищі й танула на очах від вогню й шабель, тонула у воді… Повторився сценарій Зборівської битви 1649 року із ще тяжчими наслідками для противників українського війська. Тим кіннотникам Пожарського, котрим довелося вирватися з кільця, вдалося відбиватися аж до стін Конотопа від української й татарської кінноти, що напосіла на них. Мало хто з московитів дістався до свого табору. Пізно ввечері російське військо стало відходити з-під Конотопа. Побачивши, як розгортаються події, на нього вдарив з міста Гуляницький зі своїми козаками, захопив частину артилерії та обозу, знищивши чимало ворогів. У цей час Виговський, який підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб підготуватися до можливої атаки. Російське військо об’єднало ті свої табори в один і окопалося, а потім зробило спробу контратаки.

Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війска Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького [29, 58].

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський, що керував битвою, ледь не загинув. Спочатку гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому сидів гетьман, потім куля розірвала одяг. За деякими іншими повідомленнями (хоч і менш достовірними) гарматне ядро ушкодило луку сідла, але не зачепило гетьмана. Російське військо нарешті не витримало і почало відступати табором до Путивля, покинувши частину своєї артилерії, відбиваючись протягом наступного дня від українських козаків і татар. 12 липня українське військо зробило спробу взяти штурмом російський табір, що відступав, але безрезультатно; 14–16 липня ворожий табір було оточено в козацькій Діброві, де вдалося розгромити тільки його частину. Нарешті вороги відступили від стін Путивля. Якби прийшла іноземна піхота, яку король Ян Казимир обіцяв Виговському, то навряд чи залишкам російського війська вдалося б врятуватися.

Перемога козацько-татарського війська у Конотопській битві мала в своїй основі три причини.

1.         Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою.

2.         Недооцінка воєводами противника і як наслідок – нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома.

3.         Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву [12, 148].

1.4 Перехід Конотопської битви і її військово-політичні наслідки

Результати Конотопської битви були вражаючими. Українська армія втратила загиблими 4 тисячі козаків, орда – 6 тисяч, а російська армія – 40–50 тисяч, хоча за деякими джерелами ці цифри більші – 124–130 тисяч. Було взято в полон князя Ляпунова, двох Бутурліних, ще декількох воєначальників, кілька тисяч солдат і офіцерів, 206 прапорів. Особливо багато загинуло російського війська на переправі. З приводу жахливої катастрофи московського війська літописець Величко записав: «Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні».

Звістка про перемогу пронеслася по всій Україні. За кордоном навіть видали спеціальні брошури, де був видрукуваний лист Виговського про Конотопську битву. Одну з німецьких брошур видано в перекладі українською. Донеслася вість і до Москви.

Образно про це написав у своїй «Истории России с древнейших времен» чи не найбільший російський історик XIX ст. С.М. Соловйов: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не спромігся вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алексей Міхайловіч до народу й жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний!. Трубецькой, на котрого покладали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Царська Москва тепер затремтіла за власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи з укріплення Москви. Сам цар з боярами часто приходив дивитися на ці роботи. Жителі околиці зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль» [41, 76].

Після Конотопської битви Виговський швидко очистив від ворогів Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля і думав з ханом про повторення походу Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Однак його грандіозна перемога не призвела до виграшу війни і основною причиною цього став розкол українського суспільства, різні групи якого по-різному уявляли майбутнє незалежної України: її устрій, внутрішню та зовнішню політику, а задля досягнення свого не зупинилися навіть перед застосуванням зброї. Далися взнаки століття бездержавності, що значною мірою зумовило розгул анархії та всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних загарбників.

Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас.

До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Конотопська битва і до сих пір є більмом на оці двох народів – українців і росіян. Цей бій залишалався довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про нього замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Історик Юрій Мицик бачить у цьому дуже просте пояснення: «Справа в тому, що існує міф, який Росія і сьогодні пробує нав’язати, про віковічну дружбу, власне, що нема двох народів, а є один народ. Думка про те, що московське військо розбили не японці, не німці, не турки, а українці, була особливо болісною для російської імперської ментальності, тому що вони вважають, що не може такого бути, щоб братні народи, як вони пропагують весь час, або те саме, що російський народ розбив московські війська. Тому воно замовчувалося або перекручувалося, як, скажімо, роль Мазепи перекручувалася, він проходить виключно як зрадник в російських підручниках чи монографіях за рідкісними винятками. Так само трактували і Петлюру, всіх, хто виступав за самостійну Україну, були зрадниками, а всі битви, де ми вигравали, як правило замовчувалися.» [36, 53]

Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.

Незважаючи на те, що, на перший погляд, фактичними результатами Конотопської битви так і не вдалося скористатися, перемога під Конотопом дещо послабила тиск Московського царства на Українську державу та сприяла формуванню самостійницької партії серед козацької старшини, а в українських наукових дослідженнях у XIX – на початку XX століття Конотопська битва зображувалася як важливий етап боротьби українського народу за незалежність.