Навигация
2.3 Повстання Спартака
Після смерті братів Гракхів, Рим наче охопила «лихоманка». Влада, багатство стали ціллю кожного. Переможні війни в Азії і Африці принесли в Рим небачені розкоші, кожний прагнув володіти ними. Рим поглинула жага до розкоші. Колись трудолюбиві римські громадяни, тепер потопали в розбещеності, лінивстві і в розкошах. Всю працю стали виконувати раби, число яких зростало швидкими темпами. Все це погубило працю, головне джерело сили і моралі, і Рим, який носив хоч якусь краплинку величі, багатства і сили, вже відчував, як всередині його «організму» розвиваються зародки майбутнього упадку.
Напружена ситуація, що створилася внаслідок воєн, ускладнилась у кінці II ст. до н.е. внутрішніми подіями. У 104 р. вибухнуло повстання рабів у Кампанії, того ж року – друге велике повстання рабів у Сицилії, де знову вони проголосили своє царство, обрали царя, сирійця Сальвія, що прибрав імя Трифон. Та однак ці два повстання були жорстоко придушені.
Між тим початок I ст. до н.е. знаменувався боротьбою двох політичних сил оптиматів і популярів. Боротьба оптиматів і популярів супроводжувалась актами насильства та індивідуального терору. Не припиняли боротьби й італійські «союзники» Риму, які домагалися прав повного римського громадянства, що звичайно суперечило принципам оптиматів. Внаслідок цього між оптиматами і популярами розгорілась так звана Союзницька війна (90–88 рр.), тобто війна між італіками і власне римлянами. Війна велась з нечуваною запеклістю та жорстокістю. Проте шляхом компромісів і поступів вдалось досягти згоди.
Але спокій тривав недовго. Знову загострилась боротьба між популярами і оптиматами, на чолі, яких стояв Луцій Корнелій Сулла, що прославився в Югуртинській та Союзницьких війнах. В час коли Сулла вів успішні війни на Сході з понтійським царем Мітридатом, популяри на чолі з Гаєм Марієм захопили владу в Римі. Розбивши Мітридата, Сулла переможцем, з великими трофеями повернувся до Італії. Війська Сулли в декількох битвах завдали маріанцям поразки. У 82 р. до н.е. встановлюється диктатура Сулли, який був призначений на невизначений строк і наділявся необмеженими повноваженнями.
Сулла належав, як вже згадувалось до оптиматів, його діяльність спрямовувалась проти римської демократії і відновлення того ладу, який існував в Римі до реформ Гракхів.
В період диктатури Сулли було відмінено дію аграрних реформ братів Гракхів, плебс було позбавлено хлібних роздач, які регулярно проводили з часів Гракхів. Народ залякували терором. Це був період насильства і безправ’я, період коли люди боялися навіть власної тіні. Однак у 78 р. у зв’язку з важкою хворобою Сулла помирає.
Відразу після смерті Сулли активізувалась опозиція. Збройну боротьбу проти сулланців, центром якої стала Іспанія, очолив Квінт Серторій – талановитий полководець. На боротьбу проти Серторія в Іспанію був надісланий сулланець Гней Помпей, який і розбив його.
У той час, коли точилася соціально-політична боротьба в Римі, провадились війни з Серторієм в Іспанії і з Мітридатом в Азії, у 74 р. до н.е. розпочалось найбільше в історії стародавнього світу повстання рабів, під проводом Спартака. На цьому повстанні слід зупинитися детальніше, оскільки повстання Спартака носить велике значення, як для історії, в рамках його цілей і завдань, щоб показати, що рабство – це не демократія, а приниження, насилля людської особистості, яка не народжена для насильства над нею, вона створена для життя. Велике значення має це повстання і в тих рамках, що в деякій мірі призвели до падіння республіканського ладу в Римі.
Перш ніж приступити до висвітлення причин і подій цього повстання необхідно в першу чергу з’ясувати про таку величну особистість, як Спартак, який був ініціатором і керівником цього повстання.
Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, що вторглися в його країну, попав в полон і за свою силу і хоробрість був зарахований в легіон, де проявив незвичайну сміливість. Під час Першої війни Мітридата служив у найманих фракійських військах під прапором царя. Потрапивши в полон до римлян, він був проданий у гладіатори, де показавши свої виняткові здібності воїна, здобув волю. Він мав багато причин покинути Рим і повернутися в рідну країну, проте Спартак залишається в Римі і організовує найграндіозніше повстання рабів.
Історики висувають багато ймовірних та дійсних версій про причини виникнення цього повстання, але головна причина залишається незмінною, яка зводиться до того, що виникнення повстання Спартака, і не тільки, а й інших повстання, які спостерігалися в Римі, спричинила соціальна нерівність, яка супроводжувалась боротьбою за верховенство в суспільстві. Соціальну нерівність спричинило не що інше, як рабство, яке підтримувала Римська держава і яке призвело до поділу суспільства на верхи і низи, вільних і невільних, рабовласників і рабів.
Серед інших причин, які посприяли повстанню Спартака можна назвати такі:
По-перше. Римляни перейняли у скорених ними етрусків звичай боїв на смерть за участю полонених чи куплених рабів, який організовували під час тризни на честь небіжчика. Приблизно до кінця II століття до н.е. вони влаштовували сутички бійців-гладіаторів винятково на похоронних святах, що носили риси релігійного жертвопринесення. Згодом це видовище, що лоскотало нерви, стало в римлян настільки популярним, що відбувалися гладіаторські ігри, у яких брало участь кілька десятків пар гладіаторів, які билися на смерть. У 122 р. до н.е. народний трибун Гай Гракх використовував гладіаторські ігри в політичних цілях.
Школи гладіаторів, де готували майбутніх бійців для виступу на арені, були схожі на в'язниці, а не на центри навчання бойового мистецтва. Під час навчання з гладіаторами поводилися дуже жорстоко, щоб виховати їх справжніми бійцями, здатними на будь-яку крайність у бою.
Римське суспільство, у повсякденному житті ставилося до гладіаторів із презирством і відразою. Закон визначав становище гладіаторів, як людей без права на особисте життя. Гладіатор не міг бути вільний, навіть якщо брався за це ремесло добровільно. У цьому випадку людина продавалася в рабство.
Другою імовірною причиною повстання гладіаторів була діяльність агентів царя Мітридата в Римі, столиці смертельно ворожої йому Італії, спрямована на будь-яку дію, яка спричинялася б до порушення стабільності в цій країні.
Понтійський цар, який для досягнення своєї мети спирався на підтримку демократичних кіл Малої Азії, Греції і Риму, неодноразово застосовував у своїй політиці тактику скасування боргів і набору звільнених рабів у лави своєї армії. За період воєн з Римом Мітридат прийняв у свої війська кілька десятків тисяч рабів, подарувавши їм волю та довіривши зброю. Відомо, що загони, сформовані з рабів, боролися на боці Мітридата в Греції не менш непохитно, ніж наймані воїни царя, і не було жодного випадку зради з їхнього боку.
Мітридат Євпатор, що уклав союз із супротивником римського сенату Серторієм, не міг афішувати своїх зв'язків зі Спартаком, що могло відштовхнути від нього серторіанців-демократів, які були римськими рабовласниками. Початок повстання Спартака за часом збігається з початком третьої війни Мітридата з Римом. Легіони, сформовані в Італії в 74 р. до н.е. були відправлені в Малу Азію, війська, сформовані раніше під командуванням Помпея і Меттела, боролися в Іспанії проти Серторія. Момент для повстання був підібраний вдало. Гідно подиву те, як Спартак зумів у чужій країні, покладаючись лише на себе і невелику групу прихильників-гладіаторів, зібрати, організувати й озброїти загони, перетворивши їх згодом з маси рабів у боєздатну армію. Вождь повсталих рабів зумів не тільки організувати боєздатну, дисципліновану армію, але й установити в ній порядки, що виключали збагачення воїнів.
Римська влада, на початку повстання не надала значення невеликому загону гладіаторів, які втекли зі школи в Капуї, послала кілька невеликих загонів проти повсталих. Але спартаківці зуміли нанести їм поразку, і до кінця 74 р. до н.е. армія рабів нараховувала біля десяти тисяч бійців. Сенат, стурбований набігами загонів рабів на кампанські селища, вілли рабовласників і невеликі міста, кинув проти Спартака трьохтисячний загін легіонерів, під командування трибуна Тіта Сервіліана, який поспішив до Везувія, де знаходились загони Спартака, але хитрим способом останнього римляни були розбиті.
Спартак за зиму створив з розрізнених загонів армію, що складалася з 70 тисяч бійців, озброївши її захопленою у римлян зброєю. Але він чудово розумів, що перемогти Рим одним рабам не під силу. Знаючи історію Риму, Спартак міг простежити долю усіх ворожих римлянам армій: царя Пірра, Ганнібала, федерації «Італія», – за спинами яких були держави, що мали матеріальні і людські ресурси. У розпорядженні Спартака тим часом знаходилася лише територія, на якій розташовувалася його армія, яку не підтримувало жодне місто в Італії. Тому Спартак вирішив вивести армію рабів з Італії, проти чого виступила частина рабів під керівництвом Крікса. На 30-тисячну армію рабів Крікса, що пішла від Спартака, напав зненацька претор Аррій біля Гарганської гори й у кровопролитній битві знищив її.
Спартак з військами, що залишилися відданими йому, одну за іншою розгромив консульські армії, чим відкрив собі шлях через Альпи. Під Мутінами він вщент розбив армію римлян під командуванням намісника Північної Італії і практично став хазяїном Італії. Але війська повсталих рабів могли контролювати лише сільську місцевість. Усі італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися за стінами міст, налякані постійними поразками римських армій.
Військо рабів, котре розгромило усі римської армії і заслони, могло тепер безперешкодно піти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розбившись на окремі загони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину. Але відбулося незрозуміле як для сучасників Спартака, так і для наступних поколінь. Повсталі повертають на південь, незважаючи на звістки про появу нової великої армії під командуванням безжалісного Марка Красса.
Військова обстановка в Італії до цього моменту різко змінилася на користь римлян. Сенат викликав з Іспанії полководця Помпея з армією, що покінчила із серторіанцями, з Македонії на допомогу Крассу прибув у Брундізій сильний загін під командуванням Марка Лукулла. Спартаку довелося прийняти бій з армією Марка Красса, щоб не дати об'єднатися всім римським військам. Неподалік від Брундізію армії Спартака і Красса зійшлися у кривавій січі. Незважаючи на стійкий опір, раби потерпіли поразку, сам Спартак, що боровся, як рядовий воїн, у гущавині сутички героїчно загинув.
Так закінчилась невдачею ще одна спроба рабів досягнути свободи, звільнитись від жорстокості, яка переслідувала роки їхнього життя. Відома крилата фраза французького комуніста Еншлена: «Христос переміг тому, що зазнав поразки Спартак». Слова звучать ці вражаюче, але вони були б справедливі лише в тому випадку, якщо б Спартак боровся б проти самого рабства. Тим часом навряд чи в наміри вождя гладіаторів входила відміна рабовласництва, як інституту. Звичайно метою повсталих рабів була помста за жорстокість панів, або ж «вихід» з Риму. Вільні пролетарі, міська чернь тільки й користувалися хвилюваннями в римському суспільстві, що були викликані повстаннями рабів, щоб безкарно грабити.
Повстання Спартака хоча й не знищило рабовласницький лад в Римі, проте воно завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибину, суть системи рабоволодіння, воно ніби показувало для римлян, що рабство їх загибель, однак римляни не розуміли цих знаків, вони вперто продовжували свою політику жорстокої експлуатації рабів. Але основи рабовласництва в період республіки були настільки міцно закладені, що знищити їх здавалось нездійсненною мрією, проте це повстання їх різко похитнуло. Разом з тим повстання Спартака, як і інші заворушення були грізною пересторогою для рабовласників, умовою для урядових кіл Риму, що необхідно вживати активних дій у внесенні змін до системи управління, з метою краще пристосувати її до соціально-економічних і політичних відносин, які постійно виникають, розвиваються і змінюються.
Повстання Спартака нанесло шкоду і економіці, особливо сільському господарству. Багато селянських господарств, навіть латифундій було знищено. Період повстання Спартака супроводжувався своєрідним застоєм в економіці, оскільки господарства залишились без робочої сили, нікому було обробляти землі, тому що значна частина рабів брала участь у повстанні. Між тим рабовласники і місцеві жителі, радше бажали перебути цю «непогоду» у добре укріплених містах, оскільки могутнє військо Спартака і невдачі римлян наводили на них страх. Винищення і втеча рабів, а також небезпека нових повстань, змушували власників великих маєтків ділити свої землі на дрібні ділянки і здавати в оренду так званим колонам.
Повстання Спартака сприяло і певній консолідації панівних кіл у римському суспільстві – нобілітету і вершників. Невипадково обидва полководці, які між собою сперечалися – Красс і Помпей, які були сулланцями, змушені піти на компроміс і провести низку заходів по відновленню досулланських законів і порядків. Зокрема було відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів тощо. Таким чином кожне повстання рабів, нехай воно і незначне залишало свої «сліди» у кризі Римської республіки.
Висновки
З вище сказаного можна зробити ряд висновків, що рабство це фактор, який приводить не тільки до розвитку держави, а й до її упадку. Яскравий приклад цьому Римська рабовласницька республіка, яка від початку і до кінця носила рабовласницький характер. Рабовласницький спосіб виробництва увібрав у себе два абсолютно протилежні фактори – позитивний і негативний. На мою думку не можна розглядати всі соціальні явища, як виключно шкідливі для всього суспільства, верстви суспільства чи окремих людей. Крім шкоди, вони приносять і якийсь позитив. Так зокрема рабовласництво вплинуло на вихід Римської держави із обтяжливих первіснообщинних відносин, існування яких затримувало розвиток Римської держави в першу чергу з економічних позицій. Оскільки первіснообщинний лад був відсталим, не міг швидко і якісно пристосуватися до нових соціально-економічних відносин, гальмував рух природних речей, що супроводжувався плином часу. Тому він не міг забезпечити римську державу тим необхідним, на що вказував час. Рабовласництво сприяло не тільки виходу Римської держави із «первіснообщинної ями», а й живило її впродовж багатьох століть існування. Рабовласницький спосіб виробництва на відміну від первіснообщинного характеризувався гнучкістю, комунікативністю, тобто пристосованістю до якісно нових суспільних відносин. Рабовласницький спосіб виробництва міг легко реагувати на будь-яку зміну у сфері соціально-економічних відносин, які існували чи могли існувати на той час, що власне і забезпечувало стабільність розвитку Римської держави. В цьому випадку слід вважати, що рабовласництво могло існувати тільки в стародавніх державах, де держава і суспільство не були такі високорозвинені, як в наш час, тому навіть складно уявити існування рабства в сьогоденному суспільстві, яке пронизане ідеями високого розвитку, рівності і справедливості.
Та поряд з позитивними чинниками, які наявні в сутності рабовласництва, існують і його негативи. Саме рабство сприяло формуванню поділу римського суспільства на вільних і рабів, воно стало основою соціальних протиріч між рабовласниками і рабами. Жорстоке поводження, нещадна експлуатація рабів збоку рабовласників супроводжувалась протягом майже тисячолітньої історії існування Римської держави та зокрема в період республіки, коли рабство досягло своєї вершини. Весь період функціонування рабства, воно вважалось нормальним явищем з погляду римлян, проте зовсім протилежна думка була у рабів, які хоча і в деякій мірі вважали рабство природнім, однак боролися проти ненаситних бажань рабовласників, які збільшували міри експлуатації рабської праці. Раби довгий час стримували свою ненависть всередині не виводячи її назовні, але врешті-решт її накопичилося настільки багато, що її стримування було б безглуздим рішенням. Ненависть спрямовувалась на боротьбу проти своїх гнобителів, спочатку нерішуче, а дедалі все більш передбачуване і жорстоко. Хвиля ненависті рабів втілювалась у формі повстань, які охоплювали окремі господарства, а то й цілі провінції. Тут слід зазначити, що для всіх рабських повстань, за винятком поодиноких, характерним було те, що вони не намагалися ліквідувати рабовласницький лад, а здебільшого виникали для того, щоб помститися рабовласникам, як це було під час повстання на о. Сицилія у 136 р. до н.е. чи просто метою було повернення на рідну землю, як під час повстання Спартака у 74 р. до н.е.
Повстання Спартака можна вважати по істинні грандіозним, оскільки такого відчутного удару Римській республіці не завдавало ще жодне повстання, яке до того часу виникало в Римі Це повстання дещо похитнуло основи римської республіки, що в майбутньому відбилось на падінні республіканського ладу. Повстання рабів під керівництвом Спартака на мою думку є водночас позитивним і негативним фактором для Римської держави. Позитив полягає, як я вважаю в тому, що це повстання показало саме слабкі місця рабовласницького суспільства, ті прогалини, які потрібно закрити, щоб не допустити в майбутньому, минулих подій і помилок. Негатив потрібно розглядати з тих позицій, які показують завдану шкоду, а вона звичайно є. Це також і своєрідний «урок» для римської армії, який вчить, що організованість це перш за все, а поодинока битва нічого не варта, нехай це і битва з рабами.
Проте я вважаю, які б не були чисельні повстання рабів, але зламати рабовласницький лад їм не під силу, оскільки коріння рабовласництва настільки вкоренилися в основи Римської держави, що всі сподівання на це – марні і пусті.
На мою думку всі соціальні протиріччя, які переповнювали і розхитували Римську республіку, кореняться саме в рабстві. Оскільки рабство і війни принесли збагачення окремим особам, які крім наявного у них багатства прагнули ще й влади. Ці чинники стають причиною боротьби, багатих за владу в державі, а рабів за звільнення від рабства.
Список використаної літератури
1. Авдиев В.И. История Древнего Рима. М., 1971.
2. Валлон А. Исторя рабства в античном мире. М., 1941.
3. Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с.
4. Машкін Н.А. Історія стародавнього Риму. ОГІЗ. Державне видавництво по політичній історії, 1948.
5. Штасрман Е.М. Рассвет рабовладельческих отношений в Римской республике. М., 1964.
6 Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М.1938
7. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М. Москва: фирма Гардарика, 1996.
8. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Вентурі. 1997. – 336 с.
9. Шервинский С. Вергилий и его произведения // Публий Вергилий Марон. Буколики, Георгики, Энеида. М., 1971, с.
10. К. Маркс, Ф. Енгельс Соч., т. 25, ч. II.
11. Штаерман Е.М. От гражданина к подданному // Культура Древнего Рима, т. 1, М., 1985, 12. Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин 1923.
13. Олександр Мень. Історія релігії. Том 6. Видавництво «Слово». 1992 р.
14. Тищик Б.Й. Історія держави і права Стародавніх Греції та Риму. Навч. пос. Львів: ЛДУ, 1996. С. 3–66.
15. Кузищин В.И. История Древнего Риму. М., 1994.
Похожие работы
сяг курсової роботи – … сторінок. Розділ І. Державний устрій Риму в період імперії З 30-х років до н.е. починається нова історична епоха в історії Римської держави й стародавнього світу взагалі - епоха Римської імперії, що прийшла на зміну Римській республіці. Падіння республіканської форми правління й народження монархічного ладу в Римі не було другорядним епізодом соціально - політичної ...
... ). 1. Від громадянина до підданого Вивчення історії римського суспільства – це простежування основних закономірностей його економічного, соціального, політичного і культурного розвитку і виявлення специфічних, властивому тільки древньому Риму рис – має особливий інтерес. Ведучі проблеми курсу древньої історії (визначення своєрідності політичного, економічного розвитку рабовласницького суспі ...
... ідносин – він є лише річчю. І хоча з плином часу позиція правотворців щодо положення рабів та обмежено правоздатних верств населення змінювалася у кращий бік, все одно до останніх років існування античних держав влада не наважалися ліквідувати рабовласницький лад. ГЛАВА 2. правове становище населення в стародавній греції 2.1 Правове становище громадян Найповнішою правоздатністю володіли ...
... . Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим особам. Громадянство втрачалося: а) якщо ...
0 комментариев