Політика гетьманів Лівобережної України в період «Руїни» (І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович)

3. Політика гетьманів Лівобережної України в період «Руїни» (І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович)

Розгляд цього питання слід почати з того, що на Лівобережжі політичне становище було також складним, постійно точилася боротьба за владу. Так, на Правобережжі гетьманом став П. Тетеря (1663 р.), на Лівобережжі наказним гетьманом став Яким Сомко, брат першої дружини Богдана Хмельницького. Але рядові козаки були проти нього і висунули свого кандидата – Василя Золотаренка. В 1663 р. в Ніжині зібралася «Чорна рада», яка обрала гетьманом кошового отамана Січі Івана Брюховецького, який обіцяв полегшити становище козаків, зменшити побори й обмежити загарбання старшиною земель.

Іван Брюховецький (1663–1668 рр.) – яскравий представник доби Руїни. Він був добрим промовцем, умів впливати на маси, був типовим демагогом. В політичних поглядах був палким прихильником Москви.

Треба підкреслити, що І. Брюховецький усіма силами захищав інтереси козацької старшини, сприяв посиленню експлуатації селян, міщан, рядових козаків. Оскільки це викликало незадоволення мас, гетьман для укріплення своєї влади вирішив міцніше спертися на царський уряд. З цією метою у 1665 р. він з групою старшини поїхав до Москви і підписав там з царським урядом нові «Московські статті», за якими залишилися тільки станові права козаків. Московські воєводи з військом мали право стояти у всіх містах Лівобережжя, всі податки перейшли до Москви, гетьман не мав права вести стосунки з іншими державами. Брюховецький просив навіть прислати митрополита з Москви. Йдучи назустріч домаганням козацької старшини, царський уряд пожалував Брюховецькому боярський титул, а старшині, що прибула з ним (500 старшин) – дворянство.

У 1666 році в Україну прибули московські урядовці і почали перепис селян і міщан для визначення розмірів податків. Посилювала гніт і козацька старшина. Спалахнули народні повстання. Переповнював чашу терпіння Андрусівський договір, укладений Москвою з Польщею 30 січня 1667 р. без представників з України, який юридичне закріпив поділ України на Лівобережну та Правобережну. В Україні почало ширитися загальне незадоволення проти московських порядків і гетьмана.

І. Брюховецький, щоб відвести удари від себе, вирішив змінити політичну орієнтацію. У 1668 р. він скликав раду старшин, на якій заявив, що єдиний порятунок – вигнати московських воєвод і просити протекції Туреччини. Султан на протекторат дав згоду. В червні 1668 р. у війську Брюховецького піднялося повстання, козаки убили гетьмана. П. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Але й цей тріумф був недовгий: Дорошенко покинув Лівобережжя, де залишив наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668–1672 рр.). Тут доцільно розповісти, що у грудні 1668 р. в Новгород-Сіверському старшинська рада обрала Д. Многогрішного гетьманом Сіверським.

З дозволу царського уряду в березні 1669 р. в Глухові зібралася рада, яка підтвердила обрання Многогрішного гетьманом і схвалила нові так звані «Глухівські статті». В головних рисах вони повторювали Березневі статті 1654 р., але із значним обмеженням автономії Гетьманщини.

Д. Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, боровся зі старшинською олігархією, сам призначав та змінював полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духівництво. Характеризуючи правління гетьмана, історик І. Холмський писав: «Завдяки йому Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту».

Проте слід відмітити, що така політика Многогрішного викликала незадоволення старшини. У 1672 р. група старшин, звинувативши Многогрішного у зв'язках з Дорошенком і зраді Росії, відправила його до Москви. Царський уряд засудив Многогрішного і відправив на довічне заслання в Сибір.

Іван Самойлович (1672–1687 рр.). Після обрання І. Самойловича гетьманом (17 червня 1672 р.) були підтверджені Глухівські статті, а також були прийняті нові «Конотопські статті», кількістю 10, за якими посилювався вплив старшини на гетьмана та поглиблювалася автономія України.

Важливо зазначити, що І. Самойлович був людиною освіченою, з широким світоглядом, талановитим політиком і, безперечно, патріотом, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладити з Москвою. Він намагався повністю підпорядкувати своїй владі Запоріжжя.

У своїй соціальній політиці Самойлович робив все для збагачення й посилення влади козацьких старшин. Він роздавав старшинам землі, створив своєрідну гвардію – бунчукових товаришів, якими ставали діти старшин, що потім призначалися на військові й адміністративні посади. Державна влада набувала дедалі більш старшинського, аристократичного характеру, а сам гетьман дедалі частіше думав про спадковість гетьманства у його родині.

Слід зазначити, що розходження Самойловича з московським царем спричинила московська політика відносно Криму.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

4. Іван Мазепа та оцінка його діяльності

Доцільно сказати, що постать І. Мазепи (1687 – 1708 рр.) складна і неоднозначна. У ній дивовижно органічно поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, щедрий меценат і прихильник жорстокого ставлення до народних мас.

Своє гетьманство (липень 1687 р.) І. Мазепа починав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі, окрім закріплення «прав і вільностей народу малоросійського», була низка пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію:

– гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину;

– у Батурині при гетьманові мав знаходитися московський стрілецький полк;

– заборонялися зносини з іноземними державами;

– козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

У 1689 р. на російський трон сів Петро І. Використовуючи свій природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній, І. Мазепа завоював прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважив у розмові з Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі».

Слід підкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, він значну частину коштів віддав на розвиток культури та релігії.

Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських земель та створення станової держави західноєвропейського зразка.

Для реалізації своїх планів Мазепа намагався створити для себе надійну опору – тобто сформувати аристократичну верхівку суспільства з козацької старшини. Для цього він роздавав старшині землі та залежних селян. У 1701 р. гетьман видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Така соціальна політика породжувала соціальну напругу, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав Мазепу «вітчимом» України. Незадоволення народних мас виливалося в масових повстаннях, які Мазепа з допомогою царських військ жорстоко придушував.

Важливо сказати, що ситуацію в українських землях ускладнювала перманентна бойова готовність, що диктувалася політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні та людські втрати, різкі збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.

У 1700 р. почалася Північна війна. Трагічною була ситуація для України, треба було приймати радикальні дії. У 1705 р. Мазепа почав таємні переговори з союзником Карла XII польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України.

Чи можна вважати усі кроки Мазепи зрадою союзу з Росією, зрадою український державності? Студенти повинні знати, що історичні факти переконливо свідчать, що Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, бо відповідно до його угоди зі Швецією, Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатом шведського короля.

І хоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте честолюбство, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси, об'єктивно значна частина його вчинків мала прогресивний характер, оскільки була спрямована на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.

Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648-1676 рр. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти козацьку автономію завдяки союзу зі шведським королем Карлом ХІІ зазнала поразки. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.

5. Понятійний апарат

Руїна – період в історії України, коли українська держава поділилася на дві частини: Правобережну і Лівобережну. На обох берегах Дніпра вибирали своїх гетьманів. Продовжувалася взаємна боротьба пропольських і промосковських угрупувань старшини, нищівні польські і татарські напади. Це призвело до руйнування українських земель, тому народ назвав цей час «руїною».

Андрусівське перемир'я 1667 р. – ослаблені війною Росія і Польща 30 січня 1667 р. у с. Андрусові, поблизу Смоленська уклали угоду про перемир'я на 13,5 років. Було юридичне закріплено поділ України на дві частини. Царський уряд порушив свої зобов'язання, дані ним у Переяславській угоді 1654 р. про захист України від зазіхань шляхетської Польщі.

Вічний мир 1686 р. – 6 травня 1686 р. у Москві між Росією і Польщею був укладений «Трактат про вічний мир». Польща визнала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігівську землю, Смоленськ. Північна Київщина, Волинь і Східна Галичина залишалися під владою Польщі.

Література

1.   Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

2.   Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

3.   Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

4.   Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

5.   Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

6.   Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

7.   Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

8.   Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

9.   Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.