Причини та наслідки югославської кризи

Зміст Вступ Розділ 1. Історичні корені югославської кризи 1.1   Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі

1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки

Розділ 2. Інтернаціоналізація та ескалація югославської кризи 2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми 2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу 2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН

2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу

Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання 3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту 3.2 Співпраця українського уряду з новоутвореними балканськими країнами Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики — забезпечення національної безпеки — набула дещо нового змісту. Сьогодні для будь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональному та на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпеки національної.

Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторів національної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби держав міжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональних інститутів (ООН, ОБСЄ, НАТО, СНД) в рамках діючого міжнародного права врегульовувати ті складні конфліктні ситуації, з якими вони зіткнулись наприкінці цього століття в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикистан, Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван та інших. Одним з прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільш вибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були й залишаються Балкани, особливо з огляду на події, які відбуваються сьогодні у Косово.

У цьому контексті Україна не є виключенням. Вона послідовно виступає за створення всеохоплюючих міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них базовим компонентом своєї національної безпеки. Виходячи з свого важливого геостратегічного положення, Україна не може стояти осторонь процесів, які проходять як у регіоні, так і у світі в цілому.

Не маючи можливості вичерпно дослідити генезу політичних процесів на території Югославії, ми ставимо за мету зосередити увагу на вивченні причин та наслідків розпаду колишньої СФРЮ, а також участь України у вирішенні питань, пов’язаних з розпадом даної держави, а також визначити рівень співпраці українського уряду з урядами новоутворених колишніх югославських республік.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період початку ХХ і до кінця ХХ століття.

Якщо казати про територіальні межі дослідження, то вони, як це видно з вищесказаного, охоплюють територію колишньої союзної республіки Югославія та автономних одиниць – Косово та Воєводина.

Якщо вести мову про літературний доробок з даної проблематики, то тут можна зазначити, що при розкритті комплексу питань використовувалась література публіцистичного і наукового характеру, а також сайтів Інтернет.

Зокрема дослідження Каменецького В. безпосередньо присвячене характеристиці політичних процесів в югославському регіоні (Каменецький В. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - №2-3). Важливою також вбачається і праця Волкова В., об’єктом дослідження в якій стали етнократичні тенденції в югослов’янському суспільстві (Волков В. Трагедия Югославии //Вопрси истории. – 1992. - №2).

Нараховується ряд статей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дати власну оцінку діяльності українського уряду в регулюванні балканської кризи. Зокрема це статті Денисенко С.( Денисенко С. Україна і сучасне балканське питання //Історія в школі. – 1999. – №1-2), Сіліної Т. (Украина на Балканах: партнер или бедная родственница //Зеркало недели. – 2001. - №30.).

Загальну групу складають дослідницькі розвідки щодо участі збройних сил України в миротворчих операціях ООН на Балканах та співпраці українського уряду з новоутвореними колишніми югослов’янськими республіками. Зазначимо, що у більшості статей інформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.

Втім саме врахування всього спектру існуючого історіографічного доробку за вивчаємою тематикою дозволить максимально повно і об’єктивно розкрити суть дослідження.

Розділ 1. Історичні корені югославської кризи

 

1.2      Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі

Південні слов'яни (хорвати, словенці, чорногорці, македонці) випробовували національний гніт з боку австро-угорського уряду. У роки Першої світової війни різко загострилося питання про майбутній статус словенських і хорватських земель.

20 липня 1917 р. керівники югослов’янського уряду підписали Корфську декларацію, що передбачала утворення Королівства сербів, хорватів і словенців на югослов’янських землях Австро-Угорщини, Сербії й Чорногорії. За формою правління нова держава повинне було стати конституційною монархією.[1]

США до ідеї утворення нової держави південних слов'ян віднеслися стримано. В “14 пунктах” В. Вільсона мова йшла тільки про автономні права народів Австро-Угорщини. Англія не хотіла ліквідації імперії Габсбургів.

Катастрофічне положення австро-угорських військ на фронтах у другій половині 1918 р. і ріст анти габсбурзьких виступів прискорили падіння Австро-Угорської імперії. Питання про незалежність югослов’янських народів вимагав невідкладного рішення.[2]

6 жовтня 1918 р. у Загребі було створено Народне віче, що оголосило себе представником інтересів словенців, хорватів і сербів. Провідні позиції в Народному вічі займали представники Хорватії. Основною метою своєї роботи віче вважало проголошення незалежності південних слов'ян.

29 жовтня 1918 р. було оголошено про державотворення словенців, хорватів і сербів і його відділення від Австро-Угорщини. Однак уже незабаром після оголошення незалежності держава виявила свою нежиттєздатність.

Не були здійснені аграрна реформа й соціальні заходи, не були проведені вибори в місцеві органи влади, на місцях не виконувалися рішення центральних органів влади. Нове державне утворення не було визнано світовим співтовариством. Італія захопила частину земель держави, оголосивши, що вони входять у сферу її інтересів.[3]

У цей час Сербія починає відігравати провідну роль у справі об'єднання південних слов'ян: виступає проти прояву сепаратизму югослов’янськими народами. Представники Сербської радикальної партії й королівського двору активно пропагують ідею “возз'єднання всіх югословянских земель у єдиній державі”.[4]

Великосербська ідея про унітарну державу південних слов'ян завойовувала усе більше прихильників. За об'єднання із Сербією виступили хорвато-сербська коаліція й більшість політичних партій. Чорногорці ухвалили рішення щодо створенні із Сербією єдиної держави. Представники Воєводіни також затвердили акт про приєднання до Сербії.

Представники держав миру - учасників Паризької мирної конференції заявили, що хочуть мати справу з урядом майбутнього Королівства сербів, хорватів і словенців.

1 грудня 1918 р. у Белграді представники Народного віче передали принцові Олександру заяву про возз'єднання югослов’янських земель із королівством Сербія. Нова держава одержала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС).

Незабаром границі нової держави були визначені системою міжнародних договорів 1920-1921 р.

28 червня 1921 р. була затверджена Видовданська конституція, що проголосила КСХС монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів і закріпила унітарний устрій держави. Конституція узаконила пануюче положення Сербії в королівстві й ігнорування прав інших національностей.[5]

КСХС включало у свій склад Сербію, Чорногорію, Хорватію, Словенію, Далмацію, Боснію, Герцеговину, Воєводіну. У новій державі з 12-мільйонного населення серби становили 41,6%. Королівство об'єднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку: Словенія й Хорватія були економічно розвиненими, їм трохи уступала Сербія, інші регіони були економічно відсталими.[6]

КСХС було багатонаціональним і багато релігійною державою. Серби, чорногорці, македонці сповідали православ'я; хорвати й словенці – католицтво, жителі Боснії, Герцеговини й Косово - іслам.

Пануюче положення в королівстві займали правлячі кола Сербії, що проводили великосербську націоналістичну політику: придушувалися національні інтереси інших народів, не були організовані органи місцевого самоврядування на несербських територіях, при цьому серби висунули ідею про “трьохіменний народ” (серби, хорвати, словенці).

Ідея сербського унітаризму зустрічала відсіч із боку хорватських федералістів і чорногорських автономістів. Ситуація загострювала міжнаціональні відносини й поглиблювала політичну кризу в КСХС. В 1929 р. криза завершилася державним переворотом і перейменуванням КСХС у Королівство Югославія. Підсилилися репресії проти несербського населення. Національні проблеми вирішувалися твердими методами, підсилилася політика сербізації суспільства.[7]