Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу

2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу

Тепер же розглянемо позиції Росії щодо югославської кризи, так як Балкани завжди були одним з важливих регіонів її впливу.

Про власну політику Росії в югославській кризі можна говорити принаймні до кінця 1991 - початку 1992 р. коли здійснився розпад СРСР і закінчило існувати загальносоюзне Міністерство зовнішніх справ. Правонаступництво Російської Федерації в Міжнародних справах не означало продовження того курсу, котрий намітився в останні роки існування Союзу, навпаки, в ряді дій новий курс будувався антитезою колишнього і політика по відношенню до Югославії не стала виключенням.

Російське Міністерство іноземних справ відійшло від тезису про відповідальність всіх учасників югославської кризи за збройні сутички: перейшла на точку зору, що провина лягає на Сербію і ЮНА.

Як зазначають російські політики, дипломатія їхньої країни допустила ряд дуже важливих помилок, які призвели до підриву престижу російської дипломатії у вирішенні югославської проблеми.[29]

Однією з досить значних помилок російської дипломатії була її участь в економічних санкціях проти Союзної Республіки Югославія. Спроби пояснити цей крок виявили дві групи аргументів. Перша базувалася на існувавшім тоді розумінні приорітетів, згідно яким головна увага, приділялась розвитку відношень з західними країнами і США. При такій системі цінностей російська дипломатія просто не могла дозволити собі виступити проти ініціатив, які вилилися в рішення Ради Безпеки ООН покарати Сербію і Чорногорію.

Другою групою аргументів слугувало те, що в західних засобах інформації звернули увагу на співпадання за часом рішення російської дипломатії підтримати санкції з її ж проханням до західних кредиторів надати Росії мораторій на погашення боргів строком на п’ять років. Зв’язавши ці події, західна преса назвала підтримку санкції "валютним рішенням", яке було викликане надіями на фінансову допомогу Заходу. Сам факт появи такої версії засвідчував, про підрив престижу Російської дипломатії в вогнищах засобів масової інформації.

Не залишилося непомітним і та обставина, що план Венса - Оуена був вироблений без участі російської дипломатії. Оцінка такому факту могла бути лише одна: Росію почали м’яко відводити від урегулювання.[30]

Але ж звичайно доля Росії в розв’язанні югославської кризи є, але яка вона - значна, чи ні - це визначать спеціалісти.

Подальший хід подій в Югославії був пов’язаний з тим, що кожна з сторін, які брали участь в регулюванні югославського конфлікту, намагалися вирішити проблему на свою користь. В листопаді 1995 в Дейтоні (США) відбулися переговори між президентами Сербії, Хорватії, Боснії й Герцеговини щодо врегулювання на Балканах. Досягнуті домовленості зафіксувала угода, підписана в грудні 1995 р. в Парижі, яка передбачала скасування ембарго на ввезення зброї у "визнанні" держави, відміну економічних санкцій щодо СРЮ, поділ території між ворогуючими сторонами, підтвердження права Хорватії на Східну Славонію, Баранью та Срем (території, контрольовані хорватськими сербами).

Отже, виникнення югославської кризи призвело до її інтернаціоналізації з боку світового співтовариства. Більшу активність в ньому проявляли США, Німеччина і плюс НАТО. Використовуючи розвал Югославії США намагаються утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримує Хорватію і боснійських мусульман, а також так звану "презумпцію винності" Сербії в розв’язанні конфлікту. Німеччина теж в свою чергу бореться за посилення свого впливу на Балканах, та і взагалі в Європі. Тут у неї виникає "суперництво" за сфери впливу з США та в намаганні вирішити югославську проблему на свою користь. Югославського проблемою зацікавлені не лише європейські країни, а й країни Організації Ісламської конфедерації. Вони виступали за військове розв’язання Балканського конфлікту і створення в Європі ісламської держави - як аванпост для подальшого проникнення .

Щодо політики Росії до цього конфлікту, то тут слід зазначити те, що Балкани завжди були одним із головних об'єктів зовнішньої політики. Але Росія переживала не кращі часи, коли вибухнула та криза. Зв’язана фінансовими боргами по відношенню до США, вона вимушена була згоджуватися з політикою США по відношенню до сербів - підтримувала ствердження щодо того, що власне Сербія і серби є винуватцями конфлікту на Балканах.

 
Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання   3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту

 

Щодо подій, які відбуваються на теренах колишньої Югославії, то Україна завжди приділяла їм велику увагу. Перші прояви активної участі України у спробах міжнародного співтовариства врегулювати конфліктну ситуацію в цьому регіоні припадають на 1992 р. У цьому році вона в рамках діяльності сил ООН по охороні (створені згідно з Резолюцією 743 Ради Безпеки ООН) відправила до сектора Сараєво військовий підрозділ чисельністю 420 чоловік. Згодом їх кількість була збільшена до 1220 чоловік. За період конфлікту почесну місію “блакитних шоломів” виконало близько семи тисяч українських військовослужбовців. На жаль, при виконанні своїх службових обов'язків загинуло 15 і було поранено понад 50 українців.[31]

Важливою особливістю підходів України щодо процесів всебічного врегулювання конфлікту було неупереджене ставлення до кожної із сторін конфлікту. Саме неупереджений характер позиції України постійно знаходив високу оцінку з боку всіх конфліктуючих сторін, був запорукою сприятливого ставлення до українських миротворців. Нейтральна позиція України неодноразово знаходила своє підтвердження в дипломатичних акціях, які проводились протягом всього конфлікту в Боснії і Герцеговині.

Упродовж всього конфлікту, а особливо у 1995 році, МЗС України неодноразово зверталось до конфліктуючих сторін з пропозицією припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. Важливим кроком до врегулювання конфлікту стала ініціатива Президента України Л.Кучми, висунута у серпні 1995 року, щодо можливості спільної зустрічі лідерів конфліктуючих сторін та всіх зацікавлених країн і представників міжнародних організацій у Києві.

Неможливо обминути увагою ще один аспект кризового явища у Боснії — економічні санкції, які згідно з резолюцією 757 Ради Безпеки ООН були прийняті щодо Сербії та Чорногорії 30 травня 1992 року.

Україна, виходячи з примату міжнародного права у міжнародних відносинах, завжди неухильно дотримувалась режиму санкцій, не дивлячись на понесені у зв'язку з цим збитки.

Такий послідовний, виважений курс на політичне врегулювання конфлікту у Боснії створив позитивне враження на всю світову громадськість. Свідченням цього стали запрошення України на ряд міжнародних конференцій з питань врегулювання Боснійської кризи (зокрема, на міжнародну зустріч у Лондоні 21 липня 1995 р.) та на конференції, які були скликані після парафування рамкової угоди в Дейтоні (зустріч у Лондоні 1—9 грудня 1995 р.). Україна також брала участь у мирній конференції у Парижі (14 грудня 1995 р.), де відбулась урочиста церемонія підписання мирної угоди між конфліктуючими сторонами, та цілій низці міжнародних зустрічей з питань подальшого співробітництва у галузі імплементації мирної угоди щодо Боснії, подальшої допомоги у відбудові Боснії г Герцеговини та регіональної стабілізації.[32]

Отже, протягом всього конфлікту в Боснії Україна намагалась проводити послідовну політику щодо його мирного врегулювання шляхом постійних консультацій між конфліктуючими сторонами та дотримання всіх основних принципів міжнародного права. Позиція України завжди базувалась на принципах поваги до суверенітету територіальної цілісності, недоторканості кордонів і державної незалежності кожного з колишніх суб'єктів СФРЮ, дотримання прав усіх національних меншин та етнічних груп, згідно з нормами міжнародного права, безумовного виконання всіма сторонами у конфлікті відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН, а також невизнання всіх територіальних надбань, що були отримані за допомогою сили.

Сьогодні ж у цьому регіоні спостерігається чергове загострення, яке пов'язане з давньою проблемою, хоча тепер вже більш локальною, але не менш гострою. Актуалізується проблема південної сербської провінції Косово, яка не сходила з порядку денного практично з моменту переходу цих територій в результаті Балканських війн від Османської імперії у володіння Сербії.

Сучасний виток проблеми припадає на кінець 80-х - початок 90-х років, коли прихід до влади в Сербії нового керівництва на чолі з Слободаном Мілошевичем ознаменувало собою початок проведення досить жорсткої національної політики уряду Сербії щодо Косово. Протягом літа та осені 1990 р. відбувся цілий ряд подій, у результаті яких правовий статус країв (Косово і Метохії та Воєводини) звівся виключно до територіальної та культурної автономії. Реакцією албанців стало проголошення парламентом Косово незалежної президентської республіки та вибори у травні 1992 р. першого президента республіки Косово Ібрагіма Ругови — голови Демократичного союзу Косово. Сербія не визнала вищевказані дії легітимними та відмовилась визнавати самопроголошену республіку.

У краї почались політичні репресії, а після введення у лютому 1998 р. в Косово частин регулярної армії та поліції Сербії проблема постала найбільш гостро. Протистояння між урядом Югославії та албанськими силами перетворилось на криваві сутички. Свій відбиток наклало й суперництво між більш радикальною екстремістською Армією звільнення Косово та прихильниками більш поміркованої політики на чолі з Ібрагімом Руговою.[33]

Досить скоро відбулась інтернаціоналізація конфлікту, особливо після подій на початку весни 1998 р. Країни учасниці НАТО і, в першу чергу, Велика Британія та США попередили уряд Мілошевича щодо необхідності припинення збройних акцій у Косово та вдалися до певних економічних санкцій (заборона країнам ЄС робити подальші капіталовкладення в економіку Сербії та заморожування сербських активів у цих країнах).

Поступово від політично-економічного тиску країни Північно-Атлантичного союзу перейшли до прямих погроз силовими методами досягти бажаних результатів у вирішенні цього питання. Лише згода Слободана Мілошевича на всі вимоги, викладені в резолюції №1199 Ради Безпеки ООН, зокрема, виведення регулярних збройних сил та контингентів спец поліції СРЮ з Косово, створення умов для повернення албанських біженців у місця їх постійного проживання дозволило уникнути застосування сили.

Україна також бере активну участь у спробах мирного врегулювання цього конфлікту та запобігання спроби його вирішення за допомогою сили.

Зокрема, Верховна Рада України у своїй заяві від 6 жовтня 1998 р. з приводу подій у Косово наголосила, що всупереч прагненням миролюбної світової громадськості вирішити проблему Косово політичним шляхом, на засадах міжнародно-правових норм, які стверджують недоторканість суверенних держав, певні сили вперто намагаються застосувати зброю на Балканах.[34]

Парламент України закликав сербську владу і лояльних представників албанської общини Косово зупинити розбрат і вирішити проблему автономії на мирному, цивілізованому грунті. Водночас Верховна Рада звернулася до парламентарів та урядів Європи, до всього світового товариства із закликом уникнути застосування сили у вирішені даної проблеми. Того ж дня начальник управління політичного аналізу та планування МЗС України на брифінгу заявив, що Україна, безумовно, підтримуватиме рішення Ради Безпеки ООН про силові дії проти Югославії, якщо таке рішення буде прийняте. Водночас він наголосив на тому, що Україна незмінне зацікавлена в розв'язанні проблеми Косово політичними засобами з використанням багатосторонніх механізмів.

У цілому ж офіційна позиція України чітко окреслена в заяві МЗС України, опублікованій 17 жовтня 1998 р. В ній, зокрема, зазначається, що Україна схвально ставиться до зусиль, спрямованих на політичне врегулювання ситуації навколо Косово, підтримує досягнення домовленості щодо розташування у Косово контингенту міжнародних спостерігачів під егідою ОБСЄ з метою моніторингу виконання рішень Ради Безпеки ООН.

Україна наголошує, що основою мирного врегулювання і надалі повинно залишатись збереження територіальної цілісності СРЮ з наданням широкої автономії Косово. Вона також підтверджує готовність направити своїх представників до складу контингенту міжнародних цивільних спостерігачів у Косово і взяти при цьому на себе головну роль.[35]

Таким чином, зовнішня політика України щодо врегулювання кризових явищ у цілому і, зокрема, в Балканському регіоні в першу чергу ґрунтується на використанні міжнародне правових інститутів як бази для врегулювання кризових явищ у рамках діючого міжнародного права шляхом мирного їх врегулювання з запобіганням застосування силових методів.

  3.2 Співпраця українського уряду з новоутвореними балканськими країнами

 

Македонія

23 липня 1993 року Україна визнала державну незалежність Колишньої Югославської Республіки Македонія (назва, під якою країну прийнято до 00Н). 20 квітня 1995 року шляхом обміну нотами між Україною і Республікою Македонія (КІОРМ) встановлено дипломатичні відносини.

Офіційні контакти між двома країнами започатковано у травні 1996 року візитом делегації України на чолі з Міністром Кабінету Міністрів України В. Пустовойтенком.

3—4 червня 1997 року відбувся офіційний візит до Македонії Міністра закордонних справ України Г. Удовенка.

У вересні того ж року під час роботи 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Президент України Л. Кучма зустрівся з Президентом Македонії К. Глігоровим.

1—4 березня 1998 року в Україні з офіційним візитом перебувала делегація Республіки Македонія на чолі з Міністром закордонних справ Б. Ханджнийскі. Під час переговорів досягнуто домовленості про визнання Україною цієї держави під її конституційною назвою — Республіка Македонія.[36]

16 — 17 грудня 1998 року відбувся офіційний візит Президента України Л. Кучми до Республіки Македонія, в ході якого підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонія.

30 липня 1999 року в рамках проведення саміту Пакту стабільності для країн Південно-Східної Європи у Сараєві (Боснія і Герцеговина) відбулася зустріч Президентів двох держав Л. Кучми і К. Глігорова.

Договірно-правова база між нашими країнами перебуває в стадії формування. Підписано низку міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод. 25 лютого 1999 року македонська та 11 січня 2000 року українська сторони ратифікували Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонія.

Македонія, з огляду на її геостратегічне положення, темпи оновлення господарської інфраструктури та потребу індустріалізації господарства, є перспективним економічним партнером України в Балканському регіоні.

Словенія

11 грудня 1991 року Скупщина Республіки Словенія визнала державну незалежність України. Цього ж дня Україна першою з великих європейських країн визнала державну незалежність Республіки Словенія. 10 березня 1992 року між Україною і Словенією встановлено дипломатичні відносини.

28 січня 1994 року відбувся офіційний візит в Республіку Словенія Міністра закордонних справ України А. Зленка. Було підписано Протокол про співробітництво між МЗС України і МЗС Республіки Словенія. Під час офіційного візиту в Словенію Міністра закордонних справ України Г. Удовенка 11 — 13 травня 1997 року укладено Угоду про співробітництво в галузі освіти, науки та культури.

11 — 12 вересня 1997 року Республіку Словенію відвідав Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко. Він узяв участь У Щорічному саміті глав урядів країн — учасниць ЦЕФТА У місті Порторож. 25 — 26 листопада 1998 року в Україні з офіційним візитом перебував Прем'єр-міністр Республіки Словенія Я. Дрновшек. Він зустрівся з Президентом України Л. Кучмою.

30 — 31 березня 1999 року відбувся офіційний візит у республіку Словенія Президента України Л. Кучми. В ході візиту проведено переговори з Президентом Республіки Словенія М. Кучаном. Візит надав нового імпульсу розбудові політичних, торговельно-економічних та гуманітарних взаємин України й Словенії.[37]

На сьогодні договірно-правова база двосторонніх українсько-словенських відносин налічує 8 міжурядових та міжвідомчих угод і протоколів.

Хорватія

5 грудня 1991 року Сабор Республіки Хорватія визнав державну незалежність України, а Україна першою з країн-членів ООН 11 грудня цього ж року визнала державну незалежність Хорватії. Дипломатичні відносини між двома країнами встановлено 18 лютого 1992 року.

У травні 1991 року в Україні з офіційним візитом перебував Голова Парламенту Республіки Хорватія ф. Туджман. У ході візиту підписано міжурядову Угоду про торговельно-економічні відносини і науково-технічне співробітництво.

26 січня 1994 року відбувся офіційний візит Міністра закордонних справ України А. Зленка до Хорватії. 6—9 вересня 1996 року Україну з офіційним візитом відвідав Міністр закордонних справ Хорватії М. Гранич. Під час візиту парафовано широкомасштабний Договір про дружбу і співробітництво.

4—5 червня 1997 року відбувся офіційний візит Міністра закордонних справ України Г. Удовенка до Хорватії. 20 листопада 1998 року під час перебування української делегації на зустрічі глав урядів країн ЦЄІ в Загребі Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко і Прем'єр-міністр Республіки Хорватія 3. Матеша обговорили питання двостороннього співробітництва.

19 лютого 2000 року делегація України на чолі з Міністром закордонних справ України Б. Тарасюком взяла участь в інавгурації новообраного Президента Хорватії С. Месіча.

29 квітня 2000 року в рамках неформального саміту Президентів країн Центральної Європи у Секешфехерварі (Угорщина) відбулася зустріч Президента України Л. Кучми Президентом Хорватії С. Месічем.

29—30 червня 2000 року в Україні з робочим візитом перебував Голова Державного Сабору Хорватії 3. Томчіч, який взяв участь в українсько-хорватському бізнес-форумі.

Позиції України і Хорватії в питаннях щодо інтеграції до європейського економічного та політичного простору, побудови загальної безпеки в регіоні мають багато спільного. Прикладом співробітництва двох країн на міжнародній арені можуть стати спільні дії в рамках Центральноєвропейської Ініціативи, підтримка, яку надала Україна Хорватії під час її вступу до Дунайської Комісії, а також підтримка хорватською стороною кандидатури України на посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.[38]

Югославія

Після розпаду СФРЮ і утворення в квітні 1992 року Союзної Республіки Югославія Україна не визнала нову державу, зважаючи на події на Балканах та введення санкцій Ради Безпеки ООН протії СРЮ. З огляду на це протягом 1992 — 1993 років між Україною і СРЮ підтримувались лише консульські відносини.

У березні 1994 року югославська сторона звернулась до України з пропозицією встановити дипломатичні відносини на рівні посольств, що й було зроблено 15 квітня 1994 року.

24—25 січня 1996 року з офіційним візитом у Белграді перебувала урядова делегація України на чолі з Міністром закордонних справ України Г. Удовенком. В економічному аспекті робота української делегації в Белграді здійснювалася по декількох напрямках. Основним питанням стало відновлення розірваних економічних зв'язків на новому рівні. Тобто мова йшла не стільки про поновлення поставок, скажемо, металу або якоїсь сировини, хоча й ці питання досить важливі. На зустрічі із президентом Сербії Слободаном Милошевичем обговорювалася необхідність взаємного інвестування економік шляхом створення спільних підприємств. Ціль - максимально використати досвід і можливості один одного в проникненні на ринки третіх країн. Україна має більше можливостей і знання ринків СНД, Югославія, у свою чергу, успішно співпрацює з європейськими країнами. Вироблена спільно продукція має більше шансів потрапити туди, ніж чисто українська - у Європу й чисто югославська - у СНД.[39]

Значне місце в переговорах між Україною і Югославією займали перспективи участі України в післявоєнному відновленні зруйнованої інфраструктури Боснії й Герцеговини. Україна, про що неодноразово заявляли її керівники, розглядала можливість такої участі як компенсацію за втрати, понесені від дотримання режиму санкцій. До того ж, у свій час саме українськими фахівцями були побудовано багато об'єктів інфраструктури в СФРЮ: мости, тунелі, лінії електропередач. Підтримка Белграда, особливо для провадження робіт на території боснійської Республіки Сербської, може виявитися зовсім незайвою.

На переговорах обговорювалася також ідея створення митного союзу балканських країн. У випадку підключення до нього України, як найближчого сусіда, можуть відкритися якісно нові можливості для взаємодії її економіки з економікою регіону.

Окремою темою в переговорних процесах стала нормалізація судноплавства по Дунаю. Під час дії санкцій Югославія в однобічному порядку ввела збори за транзитний прохід судів по Дунаю. Це привело до того, що, заробивши за ці роки на транзитних перевезеннях 6 мільйонів доларів, пароплавство сплатило 18 мільйонів мит. Однак була досягнута домовленість про те, що всі перешкоди волі судноплавства будуть зняті.

14 — 16 жовтня 1996 року офіційний візит до Києва здійснила делегація Союзної Скупщини на чолі з Головою Віча громадян Р. Божовичем.

27 березня 1999 року глава зовнішньополітичного відомства України Б. Тарасюк та Міністр оборони України О. Кузьмук відвідали з робочим візитом Белград. У ході візиту українська делегація провела переговори з Президентом Югославії С. Мілошевнчем, Прем'єр-міністром М. Булатовичем, Союзним міністром закордонних справ СРЮ Ж. Йовановичем. Головна мета проведення зустрічей з керівництвом Югославії — віднайдення взаємоприйнятних принципів відновлення переговорного процесу та припинення військових операцій НАТО.[40]

9 - 12 червня 1999 року в Україні перебувала делегація Скупщини СРЮ.

Під час загострення Косовської кризи понад 40 українських спостерігачів брали участь у Верифікаційній місії ОБСЄ (жовтень 1998 - березень 1999 рр.). Український миротворчий контингент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу перебуває зараз у складі сил КFОR у Косові. Співробітники МВС України несуть службу в складі контингенту цивільної поліції UNMIK.

Помітною є заінтересованість українських підприємств та організацій в участі у реконструкції та відбудові економіки та транспортної інфраструктури країни. Налагоджується взаємовигідне співробітництво між регіонами України та СРЮ. Між Україною та Югославією підписано низку міжурядових угод.

Висновок

 

Отже підсумовуючи все вищесказане, можна зазначити, що однією з найнестабільнішою точкою сучасної Європи залишається Балканський півострів. Події останніх десятиліть показали, що даний комплекс проблем, що призвів до військового вирішення проблеми в колишній Югославії, не можливо вирішити без втручання світової спільноти.

Загалом прийнято вважати, що кожна провідна країна світу, що приймала участь у допомозі розв’язати югославську проблему, діяла згідно власних поглядів та вигод. США доказували світу, що вони є гегемонами в сучасній зовнішній політиці і здатні нав’язати будь-який і будь-кому власний погляд вирішення посталої проблеми.

Ісламські країни теж намагалися використати даний конфлікт для побудову майбутнього плацдарму проникнення в Європу.

Що стосується України в даному контексті питання, то на нашу думку, не слід досить серйозно сприймати той факт, що наша держава приймала участь в розв’язанні балканського конфлікту. Справа в тому, що для нашої країни, ми вважаємо принизливим обмежуватися лише присутністю наших голубих касок в деяких регіонах Югославії. На жаль українська дипломатія залишилася „невостребованной” з боку провідних країн світу. Неодноразові помилки як у внутрішньополітичній так і в зовнішньополітичній діяльності керівництва нашої держави призвели до негативного іміджу України на світовій політичній арені, а це, в свою чергу, призвело до того, що українські дипломати лише протокольно приймали участь у вирішенні всього доробку питань, пов’язаних з балканською кризою.

Зі зміною політичного керівництва України, ми маємо надію на зміну на кращий політичний імідж в очах світової спільноти, що дозволить нашій країні не бути осторонь від рішення важливих світових проблем.

 

Список використаної літератури

1.         Брагин Ю. Распад Югославии. Предпосылки // Международная жизнь. – 1995. - № 4 – 5. – С. 17.

2.         Волков В. Трагедия Югославии // Вопросы истории. – 1992. - №2.

3.         Волков В. Этнократия – непредвиденный феномен. – М., 1992.

4.         Востроухов Е. Европейское сообщество за применение военной силы в Боснии // Известия. – 1992. – 15 декабря.

5.         Давыдов Ю. Три урока балканской трагедии // Новое время. – 1993. - № 49.

6.         Денисенко С. Україна і сучасне балканське питанн // Історія в школі. – 1999. - №1-2.

7.         Дорозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995.

8.         Живанов С. Россия и южнославянский кризис // Свободная мысль. – 1996. - № 2.

9.         Журавский В. Балканская эстафета // Эхо планеты. – 1997. - №8.

10.      Каменецький М. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - № 2-3.

11.      Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира // Международная жизнь. – 1999. - № 10.

12.      Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.

13.      Лещиловская И. Исторические корни югославского конфликта // Вопросы истории. – 1994. - № 5.

14.      Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12.

15.      Маначинский О. План Венса-Оуена // Правда. – 1993. – 28 марта.

16.      Маначинський О. Югославія: криза продовжується // Політичні читання. – 1993.- №4.

17.      Маначинський О. Югославська криза // Політологічні читання. – 1993. - № 4.

18.      Маревич Р. Корни беды // Советская Россия. – 1991. – 23 ноября.

19.      Мірошніченко О. Європейська кухня // Гарт. – 1997. – 28 березня.

20.      Очаги тревоги в Восточной Европе. – М., 1993.

21.      Пащенко Є Балканський варіант // Політична думка. – 1995. - №1.

22.      Протистояння на Балканах //Урядовий курєр. – 1998. – 17 жовтня.

23.      Силина Т. Украина на Балканах: партнер или бедная родственница // Зеркало недели. – 2001. - № 30.

24.      Симич П. Гражданская война в Югославии // Международная жизнь. – 1993.- №7.

25.      Участь збройних сил України в миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії // Політика і час. – 1995. - № 11.

26.      Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопасность Европы // Международная жизнь. – 2002. - № 2.

27.      Чистяков И. Навязан план раздоров // Советская Россия. – 1993. – 6 мая.

28.      Яровий В. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. – К., 1996.

[1] Брагин Ю. Распад Югославии. Предпосылки // Международная жизнь. – 1995. - № 4 – 5. – С. 17.

[2] Лещиловская И. Исторические корни югославского конфликта // Вопросы истории. – 1994. - № 5. – С. 20.

[3] Дорозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995. – с. 89.

[4] Там само. – С. 92.

[5] Яровий В. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. – К., 1996. – С. 79.

[6] Маначинський О. Югославська криза // Політологічні читання. – 1993. - № 4. – С. 26.

[7] Каменецький М. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - № 2-3. – С.23.

[8] Маревич Р. Корни беды // Советская Россия. – 1991. – 23 ноября.

[9] Волков В. Этнократия – непредвиденный феномен. – М., 1992. – С. 56.

[10] Волков В. Трагедия Югославии // Вопросы истории. – 1992. - №2. – С. 37.

[11] Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопасность Европы // Международная жизнь. – 2002. - № 2. – С. 55.

[12] Симич П. Гражданская война в Югославии // Международная жизнь. – 1993.- №7. – С. 82.

[13] Пащенко Є. Балканський варіант // Політична думка. – 1995. - №1. – С. 36.

[14] Маначинський О. Югославія: криза продовжується // Політичні читання. – 1993.- №4. – С. 22.

[15] Дорозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995. – С. 737

[16] Волков В. Трагедия Югославии // Вопросы истории. – 1992. - №2. – С. 12.

[17] Очаги тревоги в Восточной Европе. – М., 1993. – С. 137.

[18] Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира // Международная жизнь. – 1999. - № 10. – С. 24.

[19] Востроухов Е. Европейское сообщество за применение военной силы в Боснии // Известия. – 1992. – 15 декабря.

[20] Там само.

[21] Чистяков И. Навязан план раздоров // Советская Россия. – 1993. – 6 мая.

[22] Журавский В. Балканская эстафета //Эхо планеты. – 1997. - №8. – С. 32.

[23] Мірошніченок О. Європейська кухня // Гарт. – 1997. – 28 березня.

[24] Маначинський О. План Венса-Оуена // Правда. – 1993. – 28 марта.

[25] Там само.

[26] Давыдов Ю. Три урока балканской трагедии // Новое время. – 1993. - № 49. – С. 13.

[27] Журавский В. Балканская эстафета // Эхо планеты. – 1997. - №8. – С. 21.

[28] Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопастность Европы // Международная жизнь. – 2002. - №2. – С. 55.

[29] Живанов С. Россия и южнославянский кризис // Свободная мысль. – 1996. - № 2. – С. 36.

[30] Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира //Международная жизнь. – 1999. - № 10. – С. 24.

[31] Участь збройних сил України в миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії // Політика і час. – 1995. - № 11. – С. 7.

[32] Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.

[33] Протистояння на Балканах //Урядовий курєр. – 1998. – 17 жовтня.

[34] Денисенко С. Україна і сучасне балканське питанн // Історія в школі. – 1999. - №1-2. – С. 22.

[35] Силина Т. Украина на Балканах: партнер или бедная родственница // Зеркало недели. – 2001. - № 30. – С. 4.

[36] Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12. – С. 20.

[37] Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.

[38] Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12. – С. 22.

[39] Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.

[40] Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12. – С. 22.