Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

Польська держава до її занепаду у другій половині сімнадцятого сторіччя була однією з головних європейських потуг, поступаючися лише Франції за кількістю населення та Росії за територією. Коли її достатки поменшали, вона втратила переваги периферійного географічного становища - такого яке дозволяло, наприклад, Іспанії чи Швеції сховатися у надійну та відносно безпечну оболонку тоді, коли їхні заявки на експансію зазнавали поразки. Через більш центральне й зосереджене розташування Польщі вона була приречена на зникнення як держава у другій половині вісімнадцятого сторіччя, радше за поступливіший жереб простого скорочення у потузі та розмірі.

За розчленування між Австрією, Прусією та Росією ця польська держава була багатоетнічною, що мала урядування через квазіфедералістичні та децентралізовані структури дворянства польського та полонізованого литовського, білоруського, українського, німецького і навіть татарського вірменського й відступницько-єврейського ґатунку. ЇЇ політичні принципи не вимагали ані мовної, ані етнічної однорідності: латинська мова була мовою державного функціонування, і каста радше за расу була критерієм доступу до панівних верств. Справді, навіть релігійна однорідність не цінувалася високо аж до останнього перед розчленуванням сторіччя. Отже, тоді коли решта Європи здригалася від релігійних воєн та переслідувань епохи після Реформації, Польща користувалася найширшою мірою релігійної толерантності та свободи за будь-яку іншу країну континенту. Подібна толерантність, хоч і була чудовою й цікавою з культурного погляду, могла бути політичною, перешкодою у добу, коли мова та релігія були будівельним розчином та цеглинами державотворення.

Політичне життя у відновленій після 1918 року Польській держав було сильно забарвлене прагненням уникнути повторення помилок, які послаблювали давню державу: втім, не було одностайності в ідентифікації тих помилок. Чи історична помилка Польщі полягала, наприклад, у дозволеній спершу широкій релігійній різноманітності за тих часів, коли націоналізм був тісно пов'язаний з окремою релігією, або згодом у відчуженні нею східно-православних та протестантських віруючих через римо-католицьку винятковість? З політичного погляду чи Польща спочатку була надто великодушна або ж згодом обмежувальна щодо її непольського населення? Чи ця недооцінка сприяла зростанню Московії або ж зазнала по разки, аби придушити її, коли та була ще уразлива? Чи поляки грубо помилилися, відмовившися посадити Габсбурга на свій трон, що мало б ототожнити інтереси тієї династії з долею їхньої держави? Або ж чи вони помилилися у порятунку Відня від оттоманів, що просто врятувало та зберегло одного з їхніх майбутніх учасників поділу? На міжвоєнні політичні та ідеологічні ситуації сильно впливало фактично універсальне польське усвідомлення таких історичних проблем та їхня невизначеність. Загалом, партії правих та центристів інтерпретували польську історію як підтвердження їхньої прихильності до етнічної та релігійної однорідності сучасного суспільства з централізованим державним апаратом та зовнішньою політикою особливо пильною перш за все до загрози німецького екс пансіонізму, спрямованого на схід. Ліві та рух Пілсудського підтримані, зокрема, національними меншинами, читали ту саму історію як приписання до плюралізму та федералізму і як урок, що головним зовнішнім ворогом для Польщі була Росія.[15,36]

Упродовж сторіччя з чвертю між знищенням незалежно Польщі 1795 року та її відновленням 1918 року колишня нація дворянства перетворилася у польське spoleczenstwo — термін який традиційно, але неточно перекладається як "суспільство". Spoleczenstwo насправді означало складніше поняття організованої, політизованої, хоч все ж недержавницької спільноти усіх поляків, очолюваної на той час інтелігенцією, яка зберігала (водночас у зміненому вигляді) цінності та манери старої шляхти (або ж дворянства). Справді, нова інтелігенція була не лише психологічно сильно вкорінена у колишню шляхту, але також великою мірою походила від неї, оскільки той клас захищався від виродження, що в іншому разі спричинило б втрату трансформації себе на провідну фракцію інтелігенції. Вихідці з буржуазії та селянства, які також увійшли до інтелігенції, асимілювалися до її норм дворянського походження. Отже, тимчасом, як у сусідніх чехів суто середньовічне дворянство зникло, і нова буржуазія разом з просунутим селянством сформувала політичне лідерство, у поляків стародавня шляхта збереглася завдяки новоутвореній інтелігенції.

Хоча польські економічні та політичні моделі розвивалися в різних напрямах у трьох імперіях-подільниках, поміж якими, було подрібнено spoleczenstwo дев'ятнадцятого сторіччя, той факт, що інтелігенція зберегла однорідний кодекс цінностей та манер і мережу соціальних зв'язків попри кордони поділу, був випробуванням величезного значення. Воно підтримувало, польську історичну та політичну свідомість упродовж доби поневолення, а також сприяло кінцевій політичній реінтеграції, яка просувалася швидше за економічну в кількох частинах відновленої, незалежної держави після 1918 року. Згодом інтелігенція не лише керувала державним апаратом, але й ефективно контролювала усі політичні партії — байдуже, якими контрастуючими були їхні програми. Отже, це була соціологічна, радше ніж організаційна, сутність. Не навмисно властолюбна, інтелігенція просто вважала само собою зрозумілою свою на загал унікальну придатність для громадської діяльності. Рух за незалежність поєднав інтелігенцію із селянством та пролетаріатом 1918 року, але відтоді інтелігенція блокувала, відхиляла та перехоплювала претензії інших класів на владу і, хоч була чисельно у меншості, обтяжувала себе завданням знову об'єднувати новонароджену польську державу та очолювати її подальший розвиток. Аж з середини 1930-х років селяни та робітники оспорювали та відкидали це політичне й психологічне домінування частини інтелігенції, яка на той час була дуже забюрократизована, у державі та в їхніх рухах.[15,45]

Упродовж тривалої доби поділів три окремі сегменти польської нації розвивали різні політичні та економічні моделі. Поляки у Прусії досягли високого рівня економічного розвитку протягом дев'ятнадцятого сторіччя, який у Познаньщині та Померанії ґрунтувався на успішному сільському господарстві та переробній промисловості, а у Сілезії — на гірничовидо-бувній та важкій промисловості. Вони також досягли високого рівня національної свідомості. Хоча й економічно інтегровані У німецький імперський ринок, вони опиралися політичній асиміляції і згодом досягли визначного ступеня національної солідарності, яка перетнула класові межі. У відновленій Польщі їхній соціальний стан був більш "буржуазно-капіталістичний", а їхні економічні моделі часто були корисніші за соціалістичні, селянські чи аристократичні, які переважали у загалом бідніших зонах, що повернулися з Австрійської та Російської імперій. У колишніх пруських, західних регіонах селянство, і буржуазія були економічно підприємливими та передовими. У південних та східних регіонах селянство на загал було примітивнішим, а польський середній клас складався переважно з клерикалів та бюрократів, припускаючи, що особливо економічна буржуазія віддається переважно євреям. Навіть краєвиди віддзеркалювали ці відмінності: у колишніх німецьких зонах часто можна було зустріти маленькі міста, які були зосередженням сільськогосподарської торгівлі, обробної промисловості та вугільних підприємств і ливарень, розсипаних по сільській місцевості, тимчасом, як на решті території Польщі нескінченні лани, ліси та села переривалися випадковим містом, що діяло головно як адміністративний та гарнізонний центр.

Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема, поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноження партій - на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять три партії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчого представництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття та загальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхню політику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючи лише найбільші та найстабільніші партії.

Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму і політичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польської державності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньої держави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями у відновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини — хоча вони налічують понад ЗО відсотків населення - від ефективної участі у політичній владі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, за винятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які, отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створене цілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правиця стверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію, пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційній й адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський, її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (Народова Демокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народні демократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, у Конгресувці та серед польських урбанізованих островів в українському селянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися, хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнські демократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальним рухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріату та дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.

Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, але досить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.

Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташування на парламентській гойдалці була селянська партія "П'яст" (Stronnictwo Ludowe "Piast"). Цю партію підтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, а отже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справді радикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східних регіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "П'яст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "П'яст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]

Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "П'яст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "П'яст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "П'яст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.

Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.

З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.

Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім, роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність за стражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав на увазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.

Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.

Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася незалежною державністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства, зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти на Паризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главою польської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночас правиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схвалення суто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, що частка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бути ефективно асимільованою.

Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії — на їхню думку, постійно — війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.

Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщі у вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею. Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливим завдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдало скористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі — по-перше, Росії від Німеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу. Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того, як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи на польських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та були інтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечила такий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнаний лідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення у Варшаву з німецького ув'язнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у той момент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російські та західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радше дипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційно була більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності; отже, їй хотілося бачити в Російській імперії — bete noire Пілсудського — і щит проти того, чого вона лякається більше - загрози Німеччини польському суспільству, і величезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.

На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалися в один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості, соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу та демократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатури радикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальні зміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно до того він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919 року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудського керівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем, що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудського протягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуття демократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневр вивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогою цього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких він сподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.

Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не без достатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б не були сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткували сім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудський закрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогою перевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асамблеї як потенційного двигуна національного єднання серйозно піддавалася ризику ab initio тією обставиною, що її вибори обмежувалися районами під польським контролем на початку 1919 року, а згодом поширилися (за змінним графіком) на колишні прусські провінції та на деякі північно-східні місцевості. Таким чином, великі білоруська та українська меншини на сході, чиє входження у Польщу не було визначене до 1921 року, не були представлені в процесі творення конституції — так само сусідня Чехословаччина виключила її численні німецьку та угорську меншини з подібного процесу. До того ж, ці польські вибори відбувалися там, де невдовзі протягом трьох років проходили головні битви, у регіонах, політичне роз'єднаних понад сторіччя, і характеризувалися великими пристрастями та безладдям, жахливим розмаїттям списків, значною адміністративною некомпетентністю (але не тиском) та частими порушеннями у таких речах, як право на обрання, складання таблиць та перевірка. Система була пропорційною та заплутаною: з'ясувалося, що у виборах узяли участь понад 70 відсотків електорату, який міг бути обраний (чоловіки та жінки віком понад двадцять років). Парламентські об'єднання ділилися та зливалися кілька разів протягом приблизно чотирьох років, коли ця Установча Асамблея збиралася на засідання. (Християнські демократи та комуністи, втім, не відрізнялися відповідно від націонал-демократів та соціалістів 1919 року і, отже, входили до даних стосовно цих партій).[21,47]