Становлення Ю.Пілсудського як громадського і політичного діяча

3.1 Становлення Ю.Пілсудського як громадського і політичного діяча

Юзеф Клемент Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в м.Зулуве в Литві. Він був четвертою дитиною Юзефа Вінценти і Марії (уродженої Білевич) Пілсудських. Після нього на світ з'явилося ще п'ятеро синів і три дочки, останні дити-близнюки вмерли в грудному віці.

Родина належала до древніх родів литовської шляхти, цілком полонізованої ще кілька століть назад. Її корені губилися в мороці історії. Легендарні свідчення зв'язували рід Пілсудских зі згаданим в документах XV століття Гінетом, а через нього з міфічною великокнязівською династією Довспрунга, що правила Литвою ще до Гедиміна .

Пізніше, коли Юзеф Пілсудський досяг найвищих посад у Речі Посполитій, це князівське минуле стало предметом гострих суперечок. Прихильники з повною серйозністю вказували на царські корені Коменданта, бачачи в цьому ще один аргумент, що обґрунтовує його призначення панувати. Вороги нещадно знущалися з цієї генеології і доводили її історичну неспроможність.

Поки ж молодий панич, якого ще з віленских часів ближні називали Юзюком або Зюком, ховався в зулувскому дворі, оточений статком і любов'ю батьків. Особливо любив матір, жінку неабияку, як писав один з біографів, «з гарячим серцем піднесених національних і сімейних ідеалів, істота незвичайна по своїй доброті, правоті і стійкості». Родина належала до заможних головним чином завдяки приданому матері, що істотно зміцнило вже підірваний стан Пілсудських. Однак, незабаром від садиби, що нараховувала більш десятка тисяч гектарів, залишилося зовсім небагато.

Як кожен факт, зв'язаний з Пілсудським, так і ця подія по-різному інтерпретувалася біографами. Віддаючи собі звіт у тім, що в часи розділів Польщі гарне господарювання і захист польського стану зводилися в ранг патріотизму, вони намагалися підкреслити шляхетні причини фінансового краху родини. Писали про згубні наслідки контрибуції, накладеної за участь батька в січневому повстанні. Підкреслювали новаторські методи господарювання, що забиті маси не могли ні зрозуміти, ні оцінити. Одним словом, зображували картину зразкового власника, задавленого репресіями періоду розділів і не знаходило розуміння в консервативного оточення.

Незважаючи на цю схильність до егоїзму, на думку Броніслава, щастя завжди супроводжувало Зюка. «Після обіду я ходив із Зюком на прогулянки по деяких вулицях. Він не учить, але для нього усе буде добре, як і на всіх попередніх іспитах. Його везіння не порівнянне ні з чим, і так увесь час. Читає годину, а ходить дві, але завтра точно одержить п'ятірку».[16,55]

Зюка завжди супроводжували везіння й успіхи. «Цьому Зюку безумно везе,— відзначав також брат,— усе в нього виходить добре, а це тому, що ставить себе на першому плані і що багато говорить (а робить мало), а дурні вірять йому і захоплюються ним...»[16,80]

І хоча індивідуальність людини згодом міняється, не підлягає сумніву, що багато які з тих рис, що до кінця збереглися в характері Пілсудского, нанесли неабиякий відбиток як на його особисте життя, так і на суспільну діяльність.

Надзвичайно стійкою рисою особистості, що сформувалася в той час, залишилася також ворожнеча до Росії. Перші її зерна посіяла в серце хлопчика улюблена мати. «Непохитна патріотка,— згадував він через кілька років,— вона не намагалася навіть ховати перед нами біль і розчарування з приводу повстання. Так, виховувала нас, роблячи, власне, натиск на необхідність подальшої боротьби з ворогом Батьківщини».[16,65]

Ця мета стала одним з найбільш пережитих дитячих ідеалів. «Усі мої мрії концентрувалися в той час навколо повстання і збройної боротьби з москалями, яких я всією душею ненавидів, вважаючи кожного з них негідником і злодієм. Те останнє було зрештою виправданим. У свій час розповіді про підлості і варварство орди Муравйова не сходили з вуст кожного». [21,47]

Однак у ті роки Юзеф Пілсудський не вів, як би не мріяли про це його біографи, активної антиурядової діяльності. Правда, разом із Броніславом він був членом таємного гімназичного гуртка «Спуйня», але на ділі це був типовий молодіжний конспіративний гурток, членами якого ставали найчастіше в пошуках романтики, чи по свідомому політичному виборі.

Як відомо, багато було таких, хто в боротьбі з тією школою й у бунті проти системи русифікації завчасно ламали собі життя, ганялися за «неблагонадійністю» і нерідко не могли вже одержати навіть середньої освіти. Пілсудський закінчив школу.

Разом з тим, Пілсудський удосконалював свої письменницькі здібності. За цим стояла солідна праця, дуже виснажлива, що його усе більше втягувала в сфери партійної діяльності.

Молодий конспіратор швидко висунувся вперед. Уже на другому з'їзді партії, у лютому 1894 року, увійшов до складу вищого партійного органу — Центрального робочого комітету, що складався з чотирьох членів. Незабаром став у ньому особистістю номер один. Почасти сприяв цьому випадок. Чергові хвилі арештів поглинали колег, а Пілсудського аж до 1900 року супроводжувало щастя. У цій ситуації, незважаючи на те що в партії були люди з великим революційним стажем, що краще розуміли ідеали соціалізму, він виростав у неформального керівника руху, хоча в ньому існував принцип колегіального керівництва.

Отже, протягом лише десяти з невеликим місяців він з нікому не відомого раніш колишнього засланого став одним зі стовпів польського соціалістичного руху. І саме з цієї хвилини аж до сьогоднішнього дня ведеться суперечка про сутності його зв'язку із соціалізмом. Деякі з авторів присвячених йому публікацій так сильно впадають у полемічну запальність, що взагалі не визнають його соціалістом.

Цей суд — арбітражний, коли незабаром сам Пілсудський протягом двадцяти років вважав себе соціалістом, присвячуючи партії все, ризикуючи заради неї утратою волі, а пізніше і життям. Інша справа, що найбільше в соціалізмі він бачив, насамперед, силу, що дестабілізує колишній лад, а тим самим дасть шанси для позбавленої незалежності Польщі. У статті «Як я став соціалістом» він писав: «Соціаліст у Польщі повинний прагнути до незалежності країни, а незалежність — знаменна умова перемоги соціалізму в Польщі».[21,56]

Ієрархія цілей не залишала ніяких сумнівів. Як першочергова задача ставилася національно-визвольна боротьба. Суспільні перетворення повинні були відбутися пізніше, у вже незалежній Польщі. Утім, їм Пилсудский не приділяв особливо багато уваги. Почасти тому, що це було справою майбутнього. Але не тільки. По суті, з робітничим класом його зв'язували не програма відновлення соціальних прав або бажання змінити суспільний лад, а надія, що зростаючу силу пролетаріату удасться використовувати в боротьбі за незалежність. Не в збройному зіткненні передбаченої Марксом соціальної революції, а в черговому польському національному повстанні. Не випадково Пілсудському завжди були ближче солдати січневого повстання, що проливали кров у боротьбі за польську державність, ніж борці «Великого Пролетаріату», що віддали життя в боротьбі проти класової експлуатації.

Реалізація цих пророцтв бачилася, однак, у досить віддаленій перспективі.

Можна було, ясна справа, і так думав Пилсудский, розраховувати на війну і революцію, що підривають стійкість тронів, на яких сиділи загарбники. Перший з цих катаклізмів ставав усе більш правдоподібним разом з посиленням антагоністичних військових блоків у Європі: італійських-німецько-австрійсько-італійського, з одного боку, і французьких - російсько-французького — з іншої. Однак військові хмари, що згущалися, могли розвіятися, хоч соціалістичний аналіз капіталістичної системи виключав шанси на довгостроковий міжнародний світ.

Як кожен польський соціаліст, Пілсудський у цей час розраховував насамперед не на війну, а на революцію. Її ж важко було представити без відповідної підготовки пролетаріату. Правда, разом з розвитком промисловості росли ряди робітничого класу, але той усе ще нагадував дрімаючу стихію , що вибухає спалахами важко стримуваного протесту.

Масам, що знаходяться в культурній відсталості і живуть в злиденності, потрібно було вказати соціалістичну ідею, що передбачає нові методи і мету боротьби. Ця задача була не з легких, особливо для вихідців з іншого, непролетарського середовища. Тому що в робочих районах їх приймали з недовірою і підозрілістю, не вірячи в щирість намірів, вишукуючи підступи. Бар'єри, які роками створювалися обома сторонами, потрібно було перебороти з великою терпеливістю і наполегливістю. І це добре розумів Юзеф Пілсудський.

У цій ситуації не менш ефективно, ніж агітатори, прихильників завойовувало друковане слово. Пілсудський володів ним досконало.

Тому в перші роки існування ППС Пілсудський присвятив більше всього енергії редагуванню і виданню друкованого органа партії газети „Робітник”.

Тоді Пилсудский уже перетворився в професійного революціонера, тобто жив на субсидовані партією гроші. Величезна активність не дозволяла йому виконувати яку-небудь додаткову роботу заради заробітку. На це йому бракувало часу. Крім редагування і друкування «Робітника» багато енергії віддавав встановленню нових організаційних контактів, завдяки яким партія доходила до найнижчих шарів суспільства, які були до цього часу в застої. Чимало сил коштувало йому також добування фінансових засобів, призначених на партійні цілі. Каса постійно світила дірами.

„Життя протікало не тільки у важкій праці,— писав один із занадто прихильних до нього біографів,— а також у постійній небезпеці нового арешту”.[16,160]

Добре розуміючи ситуацію, він висунув тезу про необхідність еластичності в ідеологічних і політичних справах. Багато говорив і писав про толерантність, про необхідність не загострювати конфлікти й уникати напруженності . Одночасно докладав зусиль, щоб зміцнити свою легенду. Не випадково саме в цей час з'явилися нашуміла стаття «Як я став соціалістом» і автобіографічна «Нелегальна література» про непросту історію нелегальних партійних видавництв.

У результаті Пилсудский відновив колишні позиції в партії, знову став на чолі її. Керівництво давалося йому легко, оскільки ідеологічні питання ніколи особливо не цікавили його. Як і до арешту, він присвятив себе щоденним партійним заняттям: редагуванню і виданню нелегальної літератури, добуванню матеріальних засобів, установленню нових і відновленню контактів, що рвалися. Юзеф Пілсулський став професійним революціонером.

Війна не принесла очікуваних у Петербурзі успіхів. Наступні одні за іншими поразки показувалили усі вади абсолютистського режиму. Множилося невдоволення. Подія, що ще недавно здавалася таким віддаленим — революція в царській Росії, почала ставати справою найближчого майбутнього.

Початок революції змінив ситуацію. Це чітко видно по першій реакції Пілсудського, який в цей час перебував в Галичині. У листі до Войцеховского від 30 січня 1905 року він досить критично оцінив перші кроки варшавського керівництва партії, у якому домінували «молоді». «Лист твій одержав,— писав він,— але прости, я був так схвильований і настільки зайнятий, що не зібрався відразу відповісти тобі. Що написати про цю революцію. Люди усюди радіють, я щодня одержую з десяток пропозицій про надання різних послуг, і мене, соромно зізнатися, злість бере. Усе це виглядає по-дитячому і нерозумно».[16,182]

Справа в тім, що Пілсудський мав претензії до варшавських товаришів за їхнє некритичне приєднання до загальноросійського протесту в зв'язку з кривавою розправою над мирною демонстрацією робітників у Зимовому палаці, у ході якої було убито біля тисячі чоловік і поранено в кілька разів більше. Він вважав, що потрібно було прореагувати так, щоб одночасно показати силу польських революціонерів і власні національні цілі діяльності.

Ця передумова визначала його поводження протягом найближчого часу.

У цих стиснутих фразах криється сутність програми, реалізованої в 1904—1908 роках. Насамперед, Пілсудський заявляв про себе як соціаліст.

На думку Пилсудского, будь-яка революція є неорганізованим рухом. Це дає перевагу сучасному державному апаратові керувати тисячами чиновників, поліцією, армією, судами, в'язницями і т.д. Щоб вирівняти ці диспропорції, необхідно внести в революційний ентузіазм дисципліну і порядок. Насильству протиставити організовану силу. На польських землях нею повинна була стати бойова організація ППС. Країна повинна покритися густою мережею бойових осередків, добре законспірованих, дисциплінованих, прекрасно навчених і збройних, що визнають тільки один авторитет. Цю силу не можна використовувати в поточних сутичках із владою. Вона повинна виступити у вирішальний момент, коли, підтримана революційним ентузіазмом, вона могтиме протистояти армії супротивника, що нараховує хоч декілька тисяч чоловік.

Маркса він давно вже не читав. Остаточно закидав книги, що мають який-небудь зв'язок із соціальними проблемами. Віддавав перевагу військовій літературі. Вивчав походи Наполеона, штудіював праці Клаузевица , цікавився бурською війною і останнім російсько-японським конфліктом.

Велику ж частину часу присвячував бойовій організації. Правда, довго не приймав особистої участі в проведених нею операціях. Через цього люди, що недоброзичливо відносяться до нього, дорікали його в боягузтві.

У відсутності сміливості керівника бойової організації ППС навряд чи можна було дорікнути. Проте навіть у колі відданих бойовиків, ряди яких танули під ударами супротивника, наростали сумніви, чи не занадто шеф іноді береже себе. Пилсудский вирішив раз і назавжди покінчити з такого роду підозрами: узяв на себе керівництво останньою великою операцією бойової організації — нападом на поштовий потяг у Безданій під Вільно.

Зі строгим режимом воєнного стану, введеного в той час на території, що входила до складу Росії, контрастували сили, гарантовані автономією Галичини, де протягом десятиліть поляки мали значні політичні права" Сприятливі умови, що випливають з цієї ситуації, Пілсудський використовував і раніш, заклавши в Галичині закордонну базу для антиросійської діяльності ППС.

Стрілецькі роти повинні були перетворитися в батальйони і полки. Комендант стрільців не виключав і можливості чергового національного повстання, спрямованого проти Росії.[23,7]

Природно, що в центрі воєнних дій значні польські збройні сили стали об'єктом «обхожування» з усіх боків. Адже вони могли схилити чашу ваги у цьому регіоні Європи на користь однієї з воюючих сторін. З моменту їхньої появи час неминуче початов працювати на поляків.

Пілсудский розраховував саме на такий розвиток подій. У своїх планах він був насамперед прагматиком. Його найближчої й одночасно найважливішою військовою метою було створення максимально численних збройних сил.

Однак поки не тільки свої задуми, але і всю практичну підготовку до створення польської армії він зв'язав з Австро-Угорщиною. Тут він проводив роботу, спрямовану на виховання кадрів, щоб у потрібний момент стати кістяком повстанської армії.

Початок цьому поклало створення Союзу активної боротьби. Але конспіративний характер цього союзу не дозволяв розгорнути масову діяльність. Цей бар'єр був усунутий, коли в 1910 році відповідно до австрійського закону про союзи стрільців були створені легальні воєнізовані організації: «Стрілець» у Кракові і Союз стрільців у Львові. Союз же активної боротьби не був розпущений, він зберігся як таємний керівний центр.

Поступки, зроблені австрійцями пілсудчиками, полегшили іншим політичним організаціям створення аналогічних структур. Воєнізовані союзи Пілсудський намагався підкріпити політичними структурами. У грудні 1912 року комісія довірила Пілсудскому посаду Головного Коменданта всіх польських військових сил, що на практиці привело до поширення його влади і на Польські загони стрільців. Однак згода між ними продовжувалося недовго, і вже в квітні 1913 року він склав свої повноваження, запобігши тим самим відкриттю розбіжності.

У цих умовах Пілсудський усе помітніше перетворювався з політичного діяча у воєначальника. Змінилися також і його відносини з колишніми співробітниками. Він усе більше піднімався над ними.

Мрія здійснилася в серпні 1914 року.

Початок війни надало можливість для реалізації повстанської акції стрільців. В останні дні липня 1914 року Пілсудський мобілізував загони і розгорнув інтенсивну підготовку, зв'язану з очікуваним найближчим часом вступом на польські землі, що входять до складу Росії. У рамках цієї акції за його розпорядженням 3 серпня в Кракові була оголошена прокламація нелегального Національного уряду, що нібито функціонує у Варшаві, у якій оголошувалася війна Росії і було заявлено, що на війну будуть кинуті власні польські збройні сили. Призначення ж урядом Пілсудського Головним Комендантом Війська Польського повинно було сприяти підвищенню його особистого авторитету.

Довоєнні надії й ілюзії дуже швидко розвіялися. Раннім ранком 6 серпня 1914 року загони стрільців перетнули австро-російський кордон. Уже перші години цієї акції стали провісником її фіаско. Королівство Польське не визнало підлеглих Пілсудського «головною колоною Війська Польського, що йде боротися за звільнення Батьківщини», як про це говорилося в першому, зверненому до солдатів наказі воєначальника. Пілсудський потрапив у пастку. Його повстанські плани виявилися нереальними. Вступ на польські землі, що входили до складу Росії, не помножило його сили. Не дала йому й аргументів, необхідних для подальшої політичної гри з центральними державами. Більш того, невдала акція стрільців скомпрометувала Коменданта і його обіцянки.

Вже в 1919 році Януш Енджеєвич писав:

Характерно, що жоден з біографів не зважився спробувати описати перспективу, що польське суспільство в 1914 році залишилось глухим до закликів стрільців.