Навигация
Занепад Сходу і перехід світової гегемонії до країн Західної Європи: причини і наслідки
104609
знаков
0
таблиц
0
изображений
3. Занепад Сходу і перехід світової гегемонії до країн Західної Європи: причини і наслідки
На кінець XVII ст. військова конфронтація ісламу і західного християнства закінчилась поразкою мусульманського світу. Битва під Віднем 12 вересня 1683 р. і Карловіцький мир 1699 р. означали не тільки припинення османської експансії в Європі. Це була відмова ісламу від претензій на світове панування. В глобальному протистоянні двох світів переможцем вийшов Захід. Це у вирішальній мірі визначило наперед подальший хід світової історії. Весь другий період Нового часу (1683 - 1918) проходив під знаком беззаперечної інтелектуальної, військово-технічної і культурної переваги Заходу. Його соціальні і духовні цінності, його стиль життя набули загального значення, стали зразковою моделлю "цивілізації", свого роду еталоном, на який почали рівнятися у всіх частинах земної кулі.
Переломним періодом, який засвідчив перехід світової гегемонії до країн Західної Європи, були роки 1683 – 1739. Яскраво це проявилося в області військової справи. До цього часу Захід не мав явної військової переваги. Як ми вже відмічали, до 1683 р. в Європі існував стратегічний паритет Схід-Захід; при цьому кращі армії Європи знаходилися у стані оборони, відбиваючись від загрози військового нападу зі Сходу. У Азії у європейців також не було впевненості у своїй перевазі. Вони всіляко ухилялися скільки-небудь значних зіткнень з арміями Китаю і могольської Індії. І справа не тільки у віддаленості цих країн від Європи. На відміну від Америки європейці утримувалися тут від великих колоніальних завоювань. На протязі більше як двох століть вони обмежувалися на Сході захопленням окремих пунктів на побережжі, де під захистом флоту влаштовували свої бази і торгові факторії. В 1750 р. на ці колоніальні анклави припадало не більше 1% всього населення Азії і Африки.
Положення корінним чином змінилося в середині XVIII ст. Після 1739 р. ні одна армія Сходу не отримала ні однієї великої перемоги над регулярними військами Заходу. Після російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. населення Османської імперії взагалі втратило віру у можливість протистояння Заходу силою зброї. З середини XVIII ст. – на думку ряду істориків, з часів битви при Плессі (1757 р.) у Бенгалії – військові дії європейських країн на Сході все більше набували характеру репресій і каральних експедицій. Можна сказати, що з цього часу армії Сходу були приречені на поразку, і Бонапарт мав усі підстави заявити, що якщо "два мамлюки безумовно переважали трьох французів;100 мамлюків були рівноцінні 100 французам; 300 французів зазвичай отримували верх над 300 мамлюками, то тисяча французів вже завжди розбивала 1500 мамлюків".
Одночасно з цим на Заході стали забувати раніше існуючу уяву про забезпечене і спокійне життя на Сході, про його багатство, силу і велич. На рубежі XVII - XVIII ст. Схід уже сприймався не тільки як царство зла і свавілля, але також як країни з поганими правителями і поганим керівництвом, із злиденним і грубим населенням. Перебування на Сході стало викликати у європейців ностальгічно загострені спогади про краще і багате життя на Заході.
Дійсно, після Вестфальського миру (1648 р.) Європа швидко рухалася вперед. Ріс її благоустрій. За рівнем суспільної продуктивності праці і за рівнем споживання Європа на середину XVIII ст. догнала країни Сходу. А ще через півстоліття перевершила їх в економічному відношенні. За підрахунками П. Берока, в 1750 р. ВНП на душу населення складав у Західній Європі 190 дол. США (у цінах 1960 р.), в 1800 р. – 219; в Азії – 190 і 195 дол., відповідно. На Заході найбагатшою країною була Франція Людовіка XVI (250 – 290 дол. В 1781 р.), на Сході – цінський Китай (228 дол. В 1800р.).
Все зростаюча впевненість Європи у своїх силах привела до різкої зміни поглядів на Схід. В 1683 – 1739 рр. зник комплекс страху. Поступово він поступився місцем комплексу переваги. Якщо в масах ще панувала уява про багатства і легке життя на Сході, якщо Даніель Дефо ще в 1720 р. намагався довести англійцям неправомірність їх схиляння перед Китаєм, то у правлячих колах переважав уже більш реалістичний підхід, особливо у відношенні Османської імперії. Навіть у Росії, в оточені Петра І ні в кого вже не було сумніву у відсталості турецької армії, боялися тільки можливого проведення реформ і запрошення військових інструкторів з Європи.
На середину XVIII ст. уявлення про відсталість Сходу стали отримувати на Заході широке поширення, а до кінця століття вони повністю переважали. На відміну від попередніх часів східні порядки стали сприйматися не як альтернативна модель соціально-політичного устрою, а як якесь відстале суспільство, яке зупинилося на певних більш ранніх ступенях історичного розвитку. Глибокий сон і дряхлість нерухомого Сходу стали найпоширенішими метафорами в Європі (історико-філософська концепція Г. Гегеля (1770 - 1831), який розглядав Схід як якусь "первісну" форму людської цивілізації, яка тільки на Заході рухалася по шляху прогресу). З цього часу Схід у масовій свідомості Європи став регіоном "варварства", як втілення грубості, жорстокості і лінощів, органічної нездатності до інтелектуального і морального розвитку.
Відповідно жителі Сходу втратили впевненість у своїх силах. Спочатку говорили про "занепад" своїх країн, про бездарність та нездатність правителів, потім, особливо у другій половині XVIII ст., про "відсталість" насамперед у військово-технічному відношенні. Такі настрої поступово охоплювали всі країни Сходу: спочатку верхи суспільства, міста, приморські райони, потім низи народу і більш глибинні області. Паралельно цьому змінювався погляд на європейців. Зарозуміле, зневажливе відношення, яке ледве прикривалось дипломатичною ввічливістю, у XVIII ст. (у Китаї пізніше) змінилося відкритим інтересом, доброзичливістю і навіть прагненням де в чому бути як європейці. Якщо у XVст. візантійці (в Індії і Китаї європейців практично не знали) дивилися на жителів Заходу як на людей, які стояли нижче їх в культурному відношенні, то у XVIII ст. положення корінним чином змінилося. Люди Заходу стали сприйматися як носії хоч і чужої, але достатньо високої культури, особливо в області науки, техніки і освіти.
Таким чином, на кінець XVIII ст. сили які змінилися, їх стан стає фактом, який визнають як на Заході, так і на Сході. В чому ж причина відставання Сходу? Хто і в чому винен? Відповідь на це, здавалося б, просте питання викликає значні труднощі ще і тому, що з позицій сьогоднішнього дня важко собі уявити, як це Захід до 1683 р. був більш бідним і слабким регіоном, що над ним постійно висіла загроза завоювання із Сходу. Це тим більше важко, писав А. Тойнбі, що "хоча панування Заходу було встановлено зовсім недавно, його розглядають так, ніби воно було завжди".
Є різні концепції відставання Сходу – реальні і нереальні. Почнемо із других. Не заслуговує уваги твердження, що виною відсталості є вторгнення кочівників та іноземні нашестя. Все це було, і руйнування, яке відкидало назад цілі регіони, але це ніколи не було особливістю Сходу, у певні періоди так було і в Європі (Реформація, релігійні війни, Тридцятилітня війна 1618 – 1648 рр.). ще більш надуманою є теорія марксистських істориків про грабіж колоніальних і залежних країн розвинутими державами. Але фінансовий підрахунок доводить, що у XV - XVIII ст. "платіжний баланс" Схід-Захід складався на користь Сходу і "грабіж" народів Азії і Африки це ідеологічний міф. Схід як один із каналів "первісного нагромадження" не грав ніякої ролі, як якщо б його зовсім не існувало. Ні торгово-колоніальна експансія європейських країн, ні все золото Сходу не мали ніякого значення у прискоренні науково-технічного і економічного прогресу Європи в XVII - XVIII ст., тим більше не були "основою" індустріалізації Заходу.
П. Берок помітив наступну цікаву закономірність: країни-колонізатори розвивалися більш повільно, ніж країни, які не мали колоній. Іншими словами, чим більше колоній, тим менше розвиток. Слід підкреслити, що громадська думка європейських країн у XVII - XVIII ст. була налаштована різко негативно по відношенню до колоніальної політики. Вона засуджувала заморські авантюри, які, на думку європейців, не покривали пов’язані з ними витрати і вели тільки до непомірного збагачення безсовісних ділків. Останні, як вважали європейці, в кінцевому рахунку наживалися за їх власний рахунок як податківців, які покривали всі збитки, пов’язані з колоніальною політикою. І навіть у сучасній історіографії існує впливовий напрямок, прихильники якого вважають, що колоніальна політика диктувалася військово-політичними і навіть ідеологічними міркуваннями, які не мали нічого спільного з реальними економічними інтересами.
І хоча марксистські історики продовжували відстоювати тезу грабежу Сходу-Заходом. Нееквівалентний обмін – готові вироби – сировина, хоча побачити тут елементи "нееквівалентного обміну" неможливо, але факт залишався фактом: в 1815 р. Схід постав на світовому ринку як відстала "периферія". Це очевидно і безперечно. Спірним є інше питання: що було причиною, а що наслідком. Іншими словами, чи не є відставання Сходу не наслідком, а причиною його нерівноправного положення в "сучасній світовій системі"?
Насправді, історико-статистичні розрахунки показують, що включно до середини ХІХ ст. Захід просто не міг реально впливати на економічний розвиток східних суспільств, за виключенням, можливо, деяких прибережних анклавів. Про яке підкорення законам світового ринку може іти мова, якщо торгівля з Західною Європою ніколи не мала першочергового значення і за обсягом стояла в одному ряду з товарообігом інших торгових контрагентів? Наприклад, про яке підкорення і кому може іти мова, якщо в 1776 – 1781 рр. на долю всіх країн Західної Європи припала 1/7 обсягу зовнішньої торгівлі Єгипту, тобто майже стільки ж, скільки на долю Східної Африки? Інші 5/7 припадало на долю Індії, Туреччини, Ірану, Сирії та інших східних країн. Про який деформуючий вплив можна вести розмову, якщо вартість індійського експорту в Європу в 1760 р. склала 0, 03 – 0, 04% всього ВНП Індії? Все це такі дрібні величини, які не відобразилися та і не могли відобразитися на соціально-економічному розвитку Сходу.
Іншими словами, великі країни і світогосподарські регіони Азії і Північної Африки включно до середини ХІХ ст. зберігали повну автономність, розвивалися за своїми внутрішніми законами і самостійно задовольняли свої головні потреби. Більше того, в XVI - XVIII ст. країни Сходу як і раніше залишалися постачальниками на Захід готових виробів (тканини, цукор, прянощі, кава і т. п.), і до того ж мали позитивний торговий баланс. Навіть Англія, яка була найвинахідливішою у міжнародній торгівлі, 75% свого імпорту із Індії в 1708 – 1760 рр. оплачувала поставками дорогоцінних металів.
До середини ХІХ ст. Схід диктував свої умови торгівлі, на протязі трьох століть обмін товарами між Європою і Азією проходив у відповідності із правилами, які встановлювалися правителями Сходу (Китай, мусульманські країни і як привілей не всім султан дарував капітуляції – право селитися у певних кварталах міста і торгувати згідно встановлених правил). Це не був каприз східних владик, а міра захисту від торгової експансії Європи.
Після Лепанто (1571 р.) і Відня (1683 р.) військові перемоги відійшли в область історії. Боротися з європейським флотом, "захоплювати" береги і торгівлю було вже не можливо. Океан став продовженням Європи, а правителі Сходу і далі прагнули відстояти свої попередні позиції, діючи при цьому всіма доступними їм засобами, насамперед засобами зовнішньоекономічного примусу, заборонами і контролем. При цьому ні один уряд Сходу не проявив ні достатньої гнучкості, ні дальновидності, щоб пристосувати свою політику до ситуації у світовій торгівлі, яка змінювалася. Більше того, ні один із них не встояв перед спокусою до кінця використати положення єдиних виробників і постачальників. Всі вони проводили політику монопольно високих цін і забороняли вільну торгівлю. Але замість закріплення переваг, які історично склалися це привело до прямо протилежних результатів.
Відсутність і дорогі ціни на східні товари, стимулювали їх виробництво в Європі та інших країнах, до того ж товари кращі по якості і по значно нищим цінам. Наприклад, папір винайшли в Китаї; в VIII – Х ст. його виробництво налагодили в мусульманських країнах, в ХІІ ст. – в Іспанії, в ХІІІ – в Італії. У ХV ст. Європа почала експортувати папір на Схід. Така ж доля у сирійського скла, шовкових тканин, вогнепальної зброї і багато чого ще. Гармати були винайдені в Китаї і вперше використані монголами при завоюванні Сунської імперії (1251 - 1279). Але вже на початку ХVІ ст., на думку одного китайського чиновника, португальські гармати були значно досконалішими і точними в бою.
Іще. В результаті монополізації виробництва і збуту країни Сходу втратили навіть ті переваги, які витікали із чисто природного фактору: родючості ґрунтів, теплого клімату і т. п. Бразильський цукор витіснив із європейських ринків цукор із Сирії і Єгипту, "балтійська" пшениця – зерно із арабських країн. На кінець ХVІІ ст. арабський льон, бавовна і рис втратили своє значення як експортні культури і навіть на внутрішньому ринку витіснялися імпортом. Кава і чай європейських плантаторів підірвали монополію Південної Аравії і Китаю. У ХVІІІ ст. цукор, кава і рис із Вест-Індії майже повністю замінили на Близькому Сході продукцію місцевого виробництва.
Поступове наростання цих тенденцій, які діяли з епохи Хрестових походів, мало незворотні наслідки. В кінцевому рахунку воно привело до корінної зміни в характері та структурі європейсько-азіатської торгівлі, яка на кінець ХVІІІ ст. набувала все більше типових рис "периферійності". І в цьому в чималій мірі сприяли самі східні правителі. У погоні за монопольно високими прибутками, за європейським золотом і сріблом вони втратили переваги, створені історією і природою, втратили положення ведучих виробників і в кінці кінців поступилися своїми позиціями на світовому ринку альтернативним постачальникам. Іншими словами, Схід програв в економічному змаганні, як він зазнав поразки у відкритому військово-політичному протистоянні Заходу.
Сьогодні більшість істориків дотримуються концепції "випереджаючого розвитку" Європи. З цієї точки зору відставання Сходу було відносним його можна уявити собі тільки на фоні європейського життя, по контрасту із Заходом. На кінець ХVІІІ ст. Європа ніби залишила позаду країни Сходу, в розвитку яких не відбулося і не відбувалося якихось принципових змін. Ніяких катаклізмів не було. І лише у порівнянні із Заходом, Схід дійсно став сприйматися як резерват відсталості і застою. Однак ясно одне, що за виключенням окремих країн, в цілому на Сході не було абсолютного господарського регресу і навіть темпи економічного розвитку принципово не відрізнялися від того що було в Європі.
У сфері духовного життя Сходу теж не відбулося ніяких принципових змін. Якщо не брати до уваги елітарних форм, то ніде, навіть у мусульманському світі, не було занепаду культури. Вона продовжувала розвиватися у руслі традиційних цінностей. Порівняно високим був рівень елементарної грамотності, шкільної освіти і традиційних знань. Як і раніше інтенсивним було релігійне життя. В періоди миру і соціальної стабільності достатньо високим був рівень моралі і нормативної поведінки. Єдині, що в історичній ретроспективі може бути віднесене до елементів культурного застою або навіть відсталості, - це збереження традиційного характеру культури та її самобутності, іншими словами відсутність інновацій, які б можна було спів ставити з інтелектуальними і культурними досягненнями Європи, яка проявила в цей період безумовну перевагу своїх традиційних цінностей і соціально-політичних інститутів.
Де ж ключ до процвітання Європи ХVІ - ХVІІ ст.? більшість істориків сходяться на тому, що він знаходиться в Європі. Історики однолінійного прогресивного розвитку пов’язують це з утвердженням капіталізму, а представники сталінської школи навіть з перемогою буржуазної революції. Дійсно, на Сході не було буржуазних революцій, "визрівання" капіталістичних відносин, хоча за теорією Маркса революції відбуваються у країнах з повним розвитком продуктивних сил, а саме Схід був таким на ХVІІІ ст. І науково-технічні винаходи це теж не пріоритет Європи, а Сходу.
Тут слід зауважити, що всі знання (компас, книгодрукування, виготовлення вольфрамової сталі, географія, астрономія і т. п.) вперше якраз були на Сході, але вони не зробили ніякого впливу на соціально-економічний розвиток Сходу, вони відштовхувалися східним суспільством. На кінець ХVІ ст., наприклад, припинили існування мануфактури Сирії і Палестини, які були розраховані на використання в якості двигуна водяного колеса – технології завезеної з Північної Іспанії. Така ж доля і фарфорових мануфактур в Єгипті, які копіювали китайські зразки. Ніякого капіталізму не виникло також в результаті розвитку торгівлі і мануфактурно-ремісничого виробництва. Ні в могольській Індії, ні в Китаї бурхливий ріст товарно-грошових відносин, торгового капіталу і лихварства, не говорячи вже про розвиток різних форм приватного присвоєння (і навіть володіння) не породжував "нічого, - як замітив К. Маркс, - крім економічного упадку і політичної корупції".
І в самій Європі не капіталізм з його культом грошей, не панування буржуазії, тим більше не "буржуазні революції" були причиною "європейського дива" ХVІ - ХVІІ ст. Не купці і не лихварі-банкіри змінили обличчя Заходу, розкрили його інтелектуальний і художній потенціал. Не вони здійснили революцію свідомості, яка перетворила Захід в епоху Відродження і привела до створення індивідуалізованого суспільства, яке було раціонально перебудовано на принципах свободи. Сам капіталізм як система вільної ринкової економіки був наслідком тих змін, які відбулися в Європі на рубежі Нового часу.
Ще в 1973 р. Д. Норт в своєму "Піднесенні західного світу" відмічав, що науково-технічні інновації, ринкові структури, освіта, нагромадження капіталу і т. п. були не причиною піднесення, а самим піднесенням, його проявом в різних сферах економічного і соціального життя. Таким чином, капіталізм був одним із результатів прогресу Заходу, розкриттям в області економіки тих тенденцій, які містилися в його соціальних і духовних цінностях. Це був чисто західний спосіб виробництва. Він витікав із самого характеру соціальних структур, властивих Європі з глибокої давнини.
В епоху середньовіччя, особливо з ХІ - ХІV ст. під впливом католицької церкви і рицарства ці цінності отримали подальший розвиток, привели до виникнення нової етики і моралі. Праця стала самоціллю, вищим релігійно-моральним ідеалом у поєднанні з розвитком правової свідомості, самоконтролю і особистої відповідальності створили на Заході ту соціальну-моральну атмосферу, яку М. Вебер не зовсім вдало визначив як "дух капіталізму".
Релігійно-моральні ідеали Сходу мали прямо протилежний характер. Аскеза зв’язувалася насамперед із відходом від світу. У світі ж панували колективістські начала, які, як ми вже відмічали, лежали в основі всіх цивілізацій Сходу. Більше того, більшості із них була властива установка на рівність і соціальну справедливість. Відповідно в системі пріоритетів переважало розподільче начало, орієнтація на порівняльне і гарантоване задоволення матеріальних потреб, яке було пов’язане не з індивідуальними, а з колективними зусиллями.
Звідси витікало відношення до праці. При всіх відмінностях в його культурі і релігійно-моральній основі він ніде на Сході не був самоціллю, не мав того глибоко особистого і в ідеалі некористолюбного характеру, який він набув у країнах Заходу. У всіх цивілізаціях Сходу праця була насамперед джерелом добробуту і мала суспільне значення. Праця одного була працею для всіх і в ідеалі всі працювали як один. На практиці це породжувало прагнення "не перепрацювати за іншого", в кращому випадку бути на рівні з іншими. Ніде на Сході людина не відповідала перед собою за результати своєї праці, завжди – перед суспільством, кастою або кланом. Відповідно ніде не склалося тієї соціально-моральної атмосфери, тієї культури духу, в середовищі якої відбувався економічний розвиток Заходу, який без протиріч поєднувався з раціональним розрахунком і навіть меркантильністю.
Економічні структури, які склалися в різних цивілізаціях Сходу, були абсолютно несумісні з розвитком вільної ринкової економіки. Відсутність таких фундаментальних інститутів, як власність і свобода, заперечення цінності індивіда і його прагнень, залежність людини і його діяльності від колективу – все це не давало інших альтернатив, крім неринкових форм організації праці. З розвитком капіталізму були несумісні також економічні погляди східних правителів, які виходили, за визначенням А. Сміта, із "землеробських систем політичної економії". Всі вони вважали фізичну працю, насамперед в сільському господарстві, єдиним джерелом знову виробленого продукту, а селян – єдиними годувальниками суспільства.
На кінець, виникненню вільних ринкових відносин стояла на перешкоді сама політика східних урядів. При всіх відмінностях ідеологічного порядку, всі вони вважали за необхідне втручання держави в господарську діяльність людей і концентрацію багатства в руках казни. Їх основною турботою була проблема обліку, розподілу і перерозподілу, або механізм ре дистрибуції. Крім іншого, він відкривав перед правлячими класами воістину необмежені можливості для власного збагачення, не обмеженого ні особистою відповідальністю, ні імперативами морального порядку. Неймовірно, але факт: за твердженням О. І. Сенковського (1800 - 1858) із посиланням на "знатоків справи", в цінському Китаї начальники і їх підлеглі розкрадали більш як 60 – 70% казенних грошей, в Османській імперії – і того більше, 75%.
Схід ішов своїм шляхом. Він не повторював і не збирався повторювати шлях розвитку Заходу. На протязі всього періоду він відстоював свої ідеали, протиставляючи їх соціальним і духовним цінностям Європи. В його суспільній свідомості, в крайньому випадку на офіційному рівні, Захід завжди поставав як царство зла, як вогнище темноти і рабства. Люди Заходу – всі ці "заморські дияволи" – уособлювали похмурі сили сатани, були носіями грубих матеріалістичних інстинктів, були бездуховні, морально розпущені, нечистоплотні.
Ненависть до Заходу пронизувала всю полемічну літературу Сходу. Власті і офіційна пропаганда нищили в корені всякий інтерес до Заходу. Запозичення європейського досвіду зображалось як смертельна небезпека, як шлях, - якщо вірити "Батьківському поученню" одного із ієрархів східної церкви, - який веде до зубожіння, вбивствам, крадіжкам, всяким нещастям. Населення переконували, що контакти з людьми Заходу небезпечні. Їсти з ними із одного блюда не слід, стверджували прихильники традиційних основ, так як це загрожувало заразою і всіма лихами.
Правителі Сходу всіляко перешкоджали проникненню західних ідей. Вони чітко усвідомлювали, що поширення європейських ідей загрожувало всій будівлі традиційного суспільства. Найнебезпечнішими були місіонери (католицькі), які свідомо займалися "експортом" західноєвропейської цивілізації. Повсюдно на Сході діяльність місіонерів викликала негативну реакцію, у випадку успіху – просто заборонялася (Японія, Китай, Сіам) або суворо контролювалася. До 1793 р. азійські держави не мали постійних посольств в Європі, ні один житель Сходу не виїжджав на Захід у приватну мандрівку.
І тільки очевидна нерівність сил змусила Схід змінити позицію. Від протистояння і ізоляції він перейшов до поступового відкриття цивілізаційних кордонів. Більше того, усвідомлення "відсталості" породило прагнення "догнати" Європу насамперед у тих областях, де Захід мав чітку перевагу. У ХVІІІ ст. такою областю була військова справа. І не випадково всі правителі Сходу починали "доганяти" Європу з реорганізації своїх збройних сил. При цьому вони проявляли інтерес виключно до матеріальних досягнень західноєвропейської цивілізації, в першу чергу до техніки і природничонауковим знанням.
І навіть такий однобокий інтерес зробив першу пробоїну в культурно-історичній свідомості Сходу і заклав основи процесу європеїзації і реформ. Почавшись у Росії і Туреччині він поступово став поширюватися і на інші країни, насамперед приморські райони, які були у більш тісних контактах з Європою і її колоніальними анклавами. Це був переломний момент, який означав визнання країнами Сходу, переваг західноєвропейської цивілізації і в цілому ролі Заходу як гегемона нової, моноцентричної системи світу.
ЛІТЕРАТУРА
1. История Востока. – М., 2000. – т. 3
2. Васильев Л. С. История Востока. – М., 1994. – т. 1
3. Цивілізація: структура і динаміка /За ред. І. В. Бойченка, О. В. Романенко/ - К., 2003.
4. Зенин Д. Реабилитация чингисханового воинства. // Азия и Африка сегодня. – 1994. - №5.
5. Еремеев Д. Почему Восток отстал от Запада? // Азия и Африка сегодня. – 1989. - №7, 9, 11.
6. История начинается с Востока // Преподавание истории в школе. – 1998. - №2.
7. Патрушев А.И. Макс Вебер и проблемы истории Востока // Вестник Московского университета. – 1998. - №4.
8. Першиц А.И. Кочевники в мировой истории // Восток. – 1998. - №2.
9. Иванов Н.А. Упадок Востока и установление мировой гегемонии Западной Европы. // Восток. – 1994. - №4.
Похожие работы
... половині ХХ ст. лише частково може бути зв’язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн що розвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП – з 23–24% на початку 60-х р. до 28–29 % в кінці століття, що говорить про порівняно невисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство. Важливе значення мало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього ...
... Троянської війни, але до найдавніших, не зафіксованих (доісторичних) джералами. Часів, відлуння яких ми вочевидь зустрічаємо в духовній творчості "сивої" давнини. Якщо з Передньою Азією широкі культурні зв'язки були досить міцними і призвели до часткового взаємопроникнення, то окраїни Сходу залишалися непізнаними. Але деякі моменти в філософській скарбниці доантичної Греції наштовхують на певні ...
... ї" України. І загалом, як степ ними сприймається не степова фізико-географічна зона, а його середньо- та південностепові підзони. В очах респондентів "Поділля" виявилося зміщеним на схід від його положення на схемі фізико-географічного районування. Ядром цього вернакулярного регіону став Середньобузький лісостеп і захід Придніпровської височинної області. Поділля ж у межах Хмельницької та Тернопі ...
... ї зброї і чи не будуть вони втягнені у масштабний конфлікт внаслідок цього. Висновок В результаті проведеного дослідження було проаналізовано роль Ліги арабських держав у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів. ЛАД вже 65 років функціонує як головний міжарабський форум і одна з центральних регіональних організацій. За цей час вона брала участь у врегулюванні конфліктів різного ...
0 комментариев