Аграрно-селянське питання

2.2 Аграрно-селянське питання

Існувало два типа общини: проста, яка складалася з одного поселення чи його частини (якщо це поселення належало кільком поміщикам), і складна, яка складалася з кількох поселень. Прості общини могли складатися з кількох дрібних сіл, що характерно було для лісистих місцевостей північних губерній, у яких багато тисяч сіл з числом дворів по 3-5 кожне. Великі села (вони були звичайними у південних степових губерніях) складали общину – волость.

Загальні переділи проводились слідуючим чином. Уся земля спочатку ділилась на частини за їх якістю та місцезнаходженню, а вони в свою чергу, розподілялись між господарями за числом душ та тягол. Розбивка учасників на смужки проводились за допомогою мотузки, лаптів та інших нехитрих способів, при цьому селяни добивали точних зрівнювальних результатів.

Наряду із загальними все частіше стали практикуватись і приватні, коли частина наділів відбиралась у дворів з «убылями душами» та передавалась дворянам зі збільшившимся складом сімей. Задля забезпечення відбуття повинностей залишалась кругова порука за несправного платника відповідала вся община. Община втручалась у сімейні відносини селянського двору: наслідування, опіка, сімейні розділи, призначення голови родини - «большака», який представляв селянський двір на сільському сході та відповідального за відбуття повинностей. Таке втручання диктувалось піклуванням про забезпечення платежоспроможності селянського двору. Широко практикувались «помочи» : колективна допомога селянам, які постраждали від стихійних лих, чи будівництві будинку, при сільгоспроботах. Община брала на себе функції «соціального забезпечення». [9,57]

Таким чином, сільська поземельна община, як низова частка селянської соціальної структури, виконувала різноманітні господарські, соціальні та фіскально – поліцейські функції. Поглиблювалось майнове розшарування селян – общинників. Розпадались патріархальні устої селянської родини: почастішали родинні розділи, падала влада «большака» у родині. Змінювались традиційні общинні порядки: почав зникати інститут ради старійшин, який раніше вирішував общинні та сімейні справи, заможні двори відкупались від натуральних повинностей, котрі перескладались на бідних. Функції общини носили важкий та протирічивий характер. З одного боку, община виконувала функції демократичної організації, товариського та сусідського союзу, з іншої, вона була фіскально –поліцейським інструментом у державі для здирання у селян податей та підтримки «порядку» на селі. 28 грудня 1881р., були видані укази про зниження викупних платежів та про обов’язковий перехід на викуп тимчасовозобов’язаних селян. 18 травня 1882р., був затверджений Селянський поземельний банк (почав функціонувати з 1883р.,), який видавав кредити на купівлю землі як окремим господарям, так і сільським товариствам.

Законом 18 травня 1886р., з 1 січня 1887р., (в Сибіру з 1899р.,) відмінялась подушна подать з податних станів. В кінці 80-х початку 90-х років була видана серія законів, спрямованих на збереження патріархальних звичаїв на селі, що руйнувалися під натиском капіталізму. В першу чергу це стосувалося патріархальної селянської родини та общини.

На початку 90-х років видаються закони, спрямовані на укріплення селянської общини. Законом 14 грудня того ж року «Про деякі міри до попередження відчуження селянських надільних земель» заборонялось закладати селянські надільні землі, здача наділу в оренду обмежувалось територією своєї общини.

Однак переділи. Продаж та здача у оренду селянських надільних земель, залишали наділи та йшли у міста в обхід законів, які безсилі зупинити об’єктивні, капіталістичного характеру, процеси на селі.

З ціллю укріплення економічного положення дворянства 21 квітня 1885р.,був затверджений Дворянський банк, який давав кредити поміщикам під заставу їх земель на пільгових умовах. В інтересах дворян – землевласників 12 червня 1886р., було видано «Положення про найом на селі роботи». В цілях забезпечення поміщиків робочою силою новий закон 13 червня 1899р., істотно обмежував переселення селян. «Самовільного» переселення місцева адміністрація зобов’язувалась висилати на попереднє місце проживання. Все-таки всупереч цьому суворому закону, за десять років після його видання кількість переселенців збільшилась у декілька разів, причому 85% з них складали «самовільні» переселенці.[1,282]

2.3 Соціальний склад населення на кінець ХІХст

За даними загальноросійського перепису 1897р., країни складало 125 640 тис., чоловік (без Фінляндії, в яких на той час налічувалось 2556 тис., жителів). При цьому на Європейську Росію припадало 102,9 млн., і на Азіатську Росію – 22,7млн., жителів. Населення Росії поділялось таким чином: 99,8млн., (71%) складали селяни, 13,4 млн., (10,7%) – міщани, 1,7 млн., (1,5%) – нащадкові та особисті дворне, 624тис.,(близько 0,5%) - купці і поважні громадяни, 589 тис., (близько 0,5%) – духівництво, близько1 млн., (0,8%), «інші» - іноземці, декласовані елементи. За своїми заняттями населення розподілялось на сільськогосподарське 97млн., (17,2%), торгово – промислове – 21,7млн.,17,3%) і «невиробниче» - 6,9млн.,(5,5%).Станові розбіжності зберігались до 1917р. Дворянство продовжувало залишатися головним привілейованим станом, який користувався значними пільгами, особливо при зайнятті цивільних та військових чинів. На рубежі ХІХ – ХХст.,75% чиновництва і до 90% офіцерів армії та флоту складали дворяни; вони ж займали всі державні посади. Однак процеси капіталістичного розвитку країни втягували в свою орбіту і дворянство: ; дворянське підприємництво росло не тільки в сфері сільського господарства, а й в промисловості, залізничній та банківській справах.

Важливим та соціальним фактором у пореформеній Росії являлось формування промислового пролетаріату і промислової буржуазії. Промисловий пролетаріат істотно вирізнявся від пролетаріату кріпосної епохи представленого кріпосними робітниками східних і посесійних мануфактур, чи селянами які йшли на заробітки, залежавши ми від влади свого господаря, зв’язаними з землею, та общиною. У пореформену епоху сформувались кадри постійних робітників, відірваних від землі і проживаючих зі своїми родинами у великих промислових центрах. Ще у 80 – 90 – ті роки ХІХст., було звичною справою, коли робітники йшли з московських фабрик на літні роботи в село.

Ядро пролетаріату в пореформену добу складали наймані робітники у великих промислових підприємствах і на залізничному транспорті. За 60 – 90 – ті роки ХІХст., чисельність їх збільшувалось в два рази – з 706 тис., до 1432 тис. В кінці 90-х років ХІХст., налічувалось ще 1 млн., робітників в будівництві, близько 2 млн., на різних «чорних» роботах (різноробочих) і 3,5 млн., сільськогосподарських робітників.

Основним джерелом кількості найманих робітників в різних галузях промисловості, сільському господарстві, транспорті, в сфері послуг був промисловий і сільськогосподарський відхід селян. Якщо на початку 60 –х років щорічно видавалось близько 1,3 млн., паспортів на строк від півроку до трьох років, то в 90 – х роках, вже більше 7 млн., паспортів. Ще більша кількість відхідників направлялись на сезонні роботи за короткостроковими «білетами» (на строк від одного до чотирьох місяців). У зв’язку зі збільшення використання на фабриках жіночої праці у відхід все більше втягувались і жінки. Змінився і попередній патріархальний погляд на жіночий відхід на заробітки. Селяни які йшли на заробітки згодом поселялися у містах на постійне місце проживання.

Процес формування промислової буржуазії почався ще в дореформену епоху. Він виражався в тому, що з оточення дрібних товаровиробників виділялись представники торгівельного і ростовщицького капіталізму.[2,9-11] Накопичивши необхідний стартовий капітал, вони згодом вкладали його в промислову справу, перетворюючись на промисловців. Однак зайнявшись промисловим підприємництвом, вони в той же час продовжували поширювати і торгівельні операції. Поєднання промислового капіталізму з торгівельним – характерне явище для мануфактурної стадії промисловості. Підприємець виступав тут одночасно у ролі купця та фабриканта. Внаслідок зростання промислового капіталу і промислової буржуазії було зв’язано з переходом від мануфактури до великої машинної індустрії.

Соціальною базою формування промислової буржуазії служити купецтво, міщанство, та переважно представники розбагатівшого селянства. Відомі династії російських фабрикантів – Гучкови, Коновалови, Кокошкіни, Кондрашеви, Га реліни, Ямановські, Зубови, Морозови, Прохорови, Рябушинські – вийшли з селянства.

У 70 – 80 – ті роки з’являються організації російської буржуазії для захисту її підприємницьких інтересів. В 1873р., у Петербурзі з’явилася «Рада з’їздів представників комерційних банків». Він об’єднував банкірів Петербурга, Москви і декількох великих промислових центрів. У 1874р.,в Харкові була заснована «Рада з’їздів гірничо промисловиків Півдня Росії,представляючий інтереси власників металургійних, машинобудівних і залізорудних підприємств Донбасу і Криворіжжя. У 1880р., виникла «Рада з’їздів гірничо промисловиків Уральської області». У 1884р., в Баку було засновано «Раду з’їздів нафтопромисловців, а в 1888р., з’явилася «Рада підприємців діяли на основі статутів, затверджених урядом. Регулярно, іноді по декілька разів на рік, збирались їх з’їзди, котрі займалися питаннями тарифів, податків, робочим законодавством та іншими справами торгівлі і промисловості. Ці союзи промисловців послужили основою для формування великих монополістичних об’єднань.[6,151.

Висновки:

Реформи 60 -90 –х рр., в Російській імперії стали основою докорінної перебудови Російської економіки, соціально – політичних, культурних та інших змін завдяки цим реформам Росія поступово перетворилась з аграрно – сировинної держави у промислово розвинену країну з постійно зростаючими темпами приросту. Крім багатьох позитивних аспектів цих реформ були й негативні явища: розшарування населення як результат слабкого соціального захисту. Ці та інші елементи призводили до зростання політичної напруженості в країні (страйки, маніфестації тощо).

Реформи 60 – 90 – х рр., рр., це був лише перший етап перебудови Російського суспільства. Нажаль в поданій роботі ми не змогли охопити увесь спектр завдань, що міститься в цій темі, оскільки об’ємність цієї тематики дуже велика та багатогранна. Реформи, реформи й ще раз реформи, це слово означає дуже багато, зміни, якісь кардинальні перетворення. Росія давно потребувала реформ, але самодержавство, чиновницька бюрократія яка охопила своєю павутиною всю країну, не давала рух реформам, всіляко саботувала їх впровадження. Сам пануючий стан не був готовий до реформ, які давно вже мали бути проведені, та побоювання царизму народного гніву, збройних повстань та інших методів боротьби все-таки пішла на деякі поступки ми сьогодні називаємо буржуазно – демократичними реформами. Все було б добре якщо б написане на папері впроваджувалося у життя: наприклад не всі стани вільно й без всілякої плати могли здобувати навчання, прості солдати на папері могли здобути офіцерське звання, а в житті цього не було. Та все ж, проведення буржуазно – демократичних реформ 1863 – 1874рр., було великим кроком для реформаторів російської імперії того часу. Поступова Російська імперія перетворювалася в капіталістично розвинену країну з ринковою економікою.

Проведення буржуазно – демократичних реформ було позитивним явищем для російської імперії.

Список використаної літератури:

1.      Федорова В.А. Реформы 1863 – 1874гг.,// в кн., История России ХІХ-нач., ХХв. – 1998. – с .260 – 284.

2.      Клейн Б.С. Россия между реформой и диктатурой (1861 – 1920гг.) Вопросы истории – 1991 - №-№ 9 – 10. с. 3 – 13.

3.      Захарова Л.Т. Россия на переломе /. //История Отечества: мода, идеи, решения. Очерки истории Росси ХІХ в., - нач ХХв. - №.: НПЛ, 1991. – с. 293 – 325.

4.      Наумова Г.Р. Мелкая промышленность и развитие капитализма в Росси ХІХ – ХХгг. Преподавание истории в школе, № 6, 1990, с. 14 – 22.

5.      Кирюшенко Н.В. Сазонов М.И. Розсип на пути реформ // Преподавание истории в школе 1990 - №4 с.36 – 44 (ХІХ в.)

6.      Иванов А.А. Сложные земельные общины в национальной деревне Поволжья и Приуралья (к. ХІХ перв. треть ХХІ) //Вопросы истории 2004.-№1.-с.149-154.

7.      Головатенко. Крепостное Право и попытки соц. реформ в XVII – ХІХ в. Преподование ист. В школе, 1993,№5,с.14.

8.      Социально-экономическое развитие России в к.ХІХ-н.ХХ в.// В кн.Истории России. ХІХ н. ХХ в /Под редакцией Фёдорова. М.-1998.-с.440-461.

9.      Кучумова А.И. сельская община в России – М.:значение, сф. История, 1992,№1. вторая половина ХІХ в.

10.    Геллер М.История Российской империи. В 2-х томах. Т.1-М., 2001.-512 с.

11.    История России (ІХ-ХХ) /Под ред..А.Дворниченко, В.Измозика.- М., 2003. - 530 с.

12.    История России (ІХ-ХХ в.) /Я.Перехов.-М., 2002.-623 с.

13.    Практикум по истории СССР 19 в.-М.:Просвещение, 1988.-184 с.

14.    История СССР (19-начало 20 в.)/Под редакцией И.Фёдосова.-М.:Высшая школа, 1981.-462 с.

15.    Платонов С.Учебник русской истории. В 2-х томах.-М.:Прогрес, 1992.-400 с.

16.    Вдовин В.Сборник документов по истории СССР для семинарских и практических занятий 2 пол.19 в. Учеб.пособие.-М.:Высшая школа, 1975.-349 с.

17.    Захарова Л., Кузнєцова И.практикум по истории СССР 19 в._М.:Просвещение,1980.-155 с.

18.    История СССР, 1861-1917 г./В.Тюковкин, В.Корнилов, А.Ушаков.-М.:Просвещение, 1989.-463 с.

19.    Хрестоматія по истории СССР 1861-1917/В.Антонов.-М.:Просвещение, 1990.-416 с.

20.    Искандеров А.А. Российская Монархия, реформы и революция. //Вопросы истории, 1999.,№2,с.87.