Анархія

 3. Анархія

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна краї-
на не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської бороть-
би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних
армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анар-
хістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти
розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із
зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подава-
лися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом
різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енер-
гію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було лег-
ко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає
одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості при-
дбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задоволь-
нити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його
сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин
усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по-
ставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї
громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у
нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць-
ким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків,
ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборо-
нити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класо-
вого ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно
до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе
самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де
жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і
Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік
на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Ін-
ший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий
анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від
35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.
Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комуні-
д каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була
' влада зброї.

4. Директорія

Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного
повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.
Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі-
нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид-
ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики»
на зразок Грущевського, а молоді.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те,
що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд-
ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло-
жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при-
ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я-
зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а
також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур-
жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред-
ставницький і законодавчий орган держави.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з
усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що
через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося
до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли
помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися
ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада-
вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе-
рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис-
кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу-
ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен-
тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти-
тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по-
вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:
соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во-
рожнечу і безладдя.

Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні
1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських
портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, захід-
них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір
надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії,
що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим
часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на
Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому
була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко
зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як
помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе-
речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди-
ректорією, червоні війська напали на Харків.

Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ
Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна
Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про-
вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку-
вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно-
українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені
боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж
ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому
це була злука лише за назвою.

Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз-
чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова-
ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу
для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен-
денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі-
таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія
Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши-
лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі
з отаманами,-яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль-
шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере-
їхала до 'Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала
невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.

І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, війська
якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядати
привабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальних прорадян-
ських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, а соціалістич-
ний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. Тепер
Петлюра був найвплИвовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що. фран-
цузи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських
«сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії.
На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під
тиском отамана Григор'єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий
. перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з'явилися.

Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки
серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-демократів і со-
ціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але впливові фракції радикалів, що
проголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформу й приєдна-
лися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зе-
лений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Відокремлення в соціал-демокра-
тичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від со-
ціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася
навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.

Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало
поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшо-
вицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою
про те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв на-
справді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до мен-
шовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків,
зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особ-
ливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі
євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.

За оцінками істориків,' під час погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від
35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань громадянської війни на Укра-
їні та у Південній Росії, зазначає: «...До приходу Гітлера найбільше в наш час масове
винищення євреїв мало місце на Україні під час громадянської війни. Всі учасники
конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте най-
більше жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики), її погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її супротивники; вони
здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою організацією,
інакше кажучи, вогій були найсучаснішими... Інші погроми були справою рук селян.
У погромах Добровольчої армії до того ж брали участь три різні групи: селяни, ко-
заки і російське офіцерство. Особливо кривавий характер цієї різанини пояснював-
ся тим, що цих три типи вбивць підсилювали один одного».

Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що
влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також війська
Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкри-
вавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Корос-
тені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко
у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.

Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну
від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони являли собою спонтан-
ні спалахи деморалізованих і часто п'яних ополченців, до того ж вони робилися всу-
переч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від таких білих ге-
нералів, як Антон Денікін, українські соціалісти й особливо соціал-демократична
партія, до якої належав Петлюра, мали тривалі традиції дружніх стосунків із єврей-
ськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну автономію для
євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та
Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть
вела переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботин-
ським про те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.

Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями,
він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта
Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні стра-
хітливі злочини пов'язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали
себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців,
ніж на Денікіна з його російськими генералами.