Розв'язка

7. Розв'язка

Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було
важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та
східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні
між ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-
пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода
пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.

Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася
надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.
У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-
мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,—
української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-
йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-
лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,
з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-
нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях
війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.

На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-
лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- '
торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в
управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що
населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія
проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру

відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-
ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві
умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-
кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.

Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,
ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-
ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була
всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-
ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й
тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва
уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-
но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на
ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-
няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом
на комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися
високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-
нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-
ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-
ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-
шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-
турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-
хідними українцями протягом століть.

Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо-
виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий
опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною
відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві
загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет-
роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії
генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре-
жим, здавалося, от-от мав упасти. '

ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а
Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж
ЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали-
чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв
про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили —
на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво-
лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет-
люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було
вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний
конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук-
раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.

Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль-
ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа-
лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів»
майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва-
жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив
їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ:
«Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра-
їна».— Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед
зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у
складі більшовицького Чека).

Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно
самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою
пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була
одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве-
ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців,
створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість,
яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою
спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів
підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна-
вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо,
відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.

До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх
атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні
поляки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву-
жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан-
ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве-
лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою.
Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі
налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців.
Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.

6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців
під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців
і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками
дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди-
ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти-
занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох
українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.

Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за неза-
лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен-
зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет-
люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків.
.'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со-
бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на
Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти
більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со-
[юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи
^ Києвом.

І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет-
і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційну
І неприязнь до його союзників — польських «панів». У червні більшовики вдалися до
І контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і
І розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про-
іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму-
сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території,
зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове-
дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті
•скінчилася.