Перемога більшовиків

 8. Перемога більшовиків

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля-
нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з
гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі-
кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз-
винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не-
охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе-
редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який
визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико-
руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності —
ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі-
заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала
на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен-
ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат-
ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук-
раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ-
ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української
соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при-
значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки
при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн-
ської культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію,
що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн-
ської радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи,
які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши
безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовики
узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі.
Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів неза-
можних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забез-
печило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 191Я р. у Червоній ар-
мії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5 млн під командуванням
50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську.
Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами по-
вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть
після того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої
армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом.
Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом ко-
мунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшови-
ками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як
40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий бать-
ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними
загонами у 1—2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тю-
тюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши
проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики
змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджу-
вати, що не -тільки завоювали Україну^а й підпорядкували її.

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, вклю-
чаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці,
завоювали незалежність, а ЗО-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це
питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність
більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внут-
рішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки
зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) поля-
гала в тому,— тут ми повторимо цей важливий момент,— що вони були змушені по-
чинати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й не-
розвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слаб-
кої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і
класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві
держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього на-
селення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох
її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою,
було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня не-
рішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. На-
решті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів
ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визво-
лення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних,
патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж
ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.

Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на
допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправ-
дав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він
не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що
він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької
пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної
незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених
селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання
незалежності була втрачена.

Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його
для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних
груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних
для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхід-
ності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції
виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та
селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах
(це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розра-
ховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний пер-
сонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осе-
редках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної
бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив
великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирі-
шальними в його поразці стали зовнішні чинники.-Що стосується західних україн-
ців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським
країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою
силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька
Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев
Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір
(і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і
Червоної армії».

Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й
прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових,
адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розра-
ховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що да-
вало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали
іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося
більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромог-
лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які
Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибіль-
шовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним
державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на
Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини
Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Ди-
ректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав
хаос, Що панував на Україні в 1917—1921 рр.

9. Висновок

Поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і
здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,
поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що про-
демонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість
у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури^вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява
українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось
чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед.
У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-еконо-
мічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси укра-
їнської революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросій-
ською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий
лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому,
хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави
вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того,
чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобут-
ками революції.

10. Список використаної літератури

1. Історія України: Посібник / Г. Д. Темко, Л. С. Тупчієнко, Н. В. Бем, В. Д. Боєчко. — К.: Академія, 2001.

2. Історія України: Навч. посібник / В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін. — К.:МАУП, 2001

3. История Украинь»: Курс лекций / Н. Олейник, В. Духопельников, М. Бердута, С. Наумов. — Харьков: Консум, 2002

4. История Украиньї: Учебн. пособие для студ. неистор. спец. / Р. Лях, В. Изюмов, Ю. Красноносов й др. — Донецк: Центр подгот. абитур., 1999.

5. Історія України / В. К. Баран, Я. Й. Грицак, Я. Д. Ісаєвич та ін. — 2-е вид.. зі змінами. — Львів: Світ, 1998.

6. Коваль М. В. Історія України. / М. В. Коваль, С. 3. Кульчицькик Ю. О. Курносов. — К.: Радуга, 1992

7. Кормич Л. І. Історія України від найдавніших часів і до XXI ст. Навчальний посібник. 2-е вид., доп. і перероб. / Л. І. Корм»ич, В. В. Багацький. — Харків: Одіссей, 2000. — 2001.

8. Крип'якевич І. П. Історія України / Упорядж. тексту, приміт, комент. Б. 3. Якимович. Передмова Я. Р. Дашкевича; художн. Л. А. Лобода — 2-е вид., перер. і доп. —Львів: Світ, 1992.