Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків

3.2. Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків.

Період 1943-1944 рр. характеризується загостренням українсько-польських стосунків, що вилилося у страшний і кривавий збройний конфлікт. Досліджуючи українсько-польське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об’єднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.

На думку вчених обох держав, польсько-український конфлікт є наслідком давніх обопільних упереджень та завданих кривд. До причин протистояння вони відносять:

1.   Драматичну історію українського та польського народів у ХVI-XVIII століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що криваво придушувалися, залишивши у свідомості багатьох поколінь задавнені, але незабуті взаємні кривди, почуття соціальної несправедливості;

2.   Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на останню як на одну з головних перешкод у побудові незалежної України;

3.   Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців можливості мати власну державність;

4.   Національну політику ІІ Речіпосполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму й усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресії проти українців тощо). Вона не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а, навпаки, їх загострювала;

5.   Терористичну і саботажну діяльність Української військової організації (УВО), а потім Організації українських націоналістів (ОУН) на території Польщі у міжвоєнний період;

6.   Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;

7.   Підбурювальну роль обох тоталітарних режимів – радянського і німецького – у роздмухуванні українсько-польського конфлікту;

8.   Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;

9.   Безкомпромісні позиції польського еміграційного уряду й ОУН у територіальному питанні, рівень політичної мудрості польських і українських „вождів”, відповідальність політичних сил, під впливом яких опинилося населення в роки війни [212, 250-251; 200; 268, 17-19].

Слід зазначити, що на переломі 1942-1943 рр. керівників українського національно-визвольного руху вже не задовольняли часткові поступки на кшталт обіцянок про автономію для українців у складі майбутньої Польщі. Не зважаючи на несприятливі для утворення української держави обставини як на міжнародній арені, так і на теренах Західної України, ОУН прагнула створити і зміцнити фундамент власної державності. Її гарантом мали стати збройні сили за організацію і розбудову яких активно взялися керівники українського національного руху. Ще під час ІІ Конференції ОУН (квітень 1942 р) було прийнято рішення про створення військових підрозділів, які повинні були стати основою майбутньої української регулярної армії [283, 80].

Головною причиною активізації українського національного руху була зміна політичної та стратегічної ситуації на теренах Західної України. Зокрема, підготовка польського підпілля до боротьби за західноукраїнські землі, активні дії тут радянських партизан та поразки німецьких військ на східному фронті спричинили до поширення переконання серед керівництва ОУН у тому, що ситуацію в терені необхідно брати під свій контроль. Водночас, політична ситуація на міжнародній арені диктувала усім сторонам світового конфлікту необхідність зайняти чітку позицію, а на теренах Західної України – усім його безпосереднім учасникам.

Показовим є, наприклад, лист керівника служби безпеки ПЗУЗ В. Макара, у якому він обґрунтував, чому саме в цей час (весна – літо 1943 р) розпочалися активні акції українців. У ньому читаємо: „Повстанчу акцію на північно-західних і частинно східних теренах ми мусили почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це зробити з двох причин.

Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони, – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони червона партизанка почала заливати терен. Отже коли б ми не були почали повстанчої акції, то не мали б що робити.

Друга: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси...почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби. Ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі...На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називають фільварки), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а збудування попалили” [134, 43-44].

Отже, як видно з документу, на початку 1943 р. ОУН (Б) вимушена була приступити до активізації своїх дій з огляду на те, що, по-перше, потрібно було втримати контроль над регіоном і протидіяти посиленню впливів Т. Бульби-Боровця та методичним намаганням радянських партизан опанувати західноукраїнські терени. По-друге, німецькі каральні експедиції нищили села, переслідували українців, особливо молодь, з метою її вивезення на примусові роботи до Німеччини. Тікаючи від вивезення, українці поповнювали ряди бульбівців або ж радянських партизан. Тому навесні 1943 р. було прийнято рішення про створення збройних відділів, що були суттєво підсилені українською поліцією, яка за наказом керівництва ОУН втекла до лісу і влилася в ряди повстанців.[47] Це відбулося протягом 15-го березня – 10-го квітня 1943 р [134, 19].[48] Після прийняття березневої декларації представники українського національного руху зрозуміли, що польська сторона не збирається йти на поступки у питанні про приналежність західноукраїнських територій. Саме це стало однією з причин подальшого загострення двосторонніх взаємин [249, 110]. Українці почали проводити курс на підрив соціальної бази польського руху опору, намагаючись тим самим опанувати та взяти під свій контроль терени Західної України. За свідченням П. Мірчука „провід українського підпілля дав краєвим проводам вільну руку у виборі форм боротьби відповідно до місцевої ситуації” [193, 32].

Так, в контексті „діяльності на власну руку” командир УПА „Північ” „Клим Савур” (Дмитро Клячківський) прийняв рішення про примусове усунення польського населення з теренів Волині [232, 99].

Слід зазначити, що у документах польського підпілля міститься інформація про те, що його представники не очікували масових акцій зі сторони українців, а коли вони все ж розпочались керівництво Східної комісії і Східного бюро намагалося приховати існуючий стан речей. Зокрема, у звіті за січень 1943 р. зазначалося, що „українське чи псевдоукраїнське населення східних земель загалом приязно вітатиме повернення польської державності на ці території”, а на теренах Волині більшість українського сільського населення та частина інтелігенції „почувається все більш виразніше солідарно з поляками” [61, 14].

В такому ж дусі було написано звіти Делегатури за лютий-квітень 1943 р., у яких підкреслювалося, що „є дуже мала вірогідність українського повстання в переломний момент”, а „більшість українського населення відсторонюється від тієї вбивчої акції” [61, 1-17].

У січні 1943 року Східне бюро здійснило „Ситуаційний аналіз з Східних Земель”. В частині, що стосувалась українців, ось уже вкотре підкреслювалося, що „більшість українського населення, або ж псевдоукраїнського на східних землях Речіпосполитої загалом позитивно зустріне повернення на ці землі польської державності.” Зазначалося також, що для цього „необхідний розвиток відповідної пропагандивної акції, яка вплине на свідомість тієї людності. Проте акція такого типу в жодному разі не повина мати об’єднавчого характеру. З пропагандової акції повино з’явитись відчуття сили Польщі, впевненності в поверненні польської держави на ці землі і повинна вона створити серед населення глибоке переконання, що Польська держава гарантуватиме стабілізацію стосунків, впевненість в майбутньому, а, перш за все, правосуддя та справедливість. Проте вона не повинна залишати жодних сумнівів у тому, що тих, хто буде виступати проти Польської Держави і поляків, спіткає сувора, але справедлива кара” [48, 79].

Значну кількість аналітичних опрацювань представників Східного бюро було здійснено в середині 1943 р., в той час, коли вже розпочалась антипольська акція на Волині, проте його діячі і далі продовжували стверджувати, що „більшість українців не є лояльними до нового безнадійного руху” [225, 53]

Ще раніше, в січні 1943 р., комендант АК ген. С.Ровецький, у своєму листі до делегата уряду Я. Пєкалкєвіча наголошував на небезпеці втрати „східних кресів”. В зв’язку з цим він підкреслював, що, з одного боку, потрібно зупинитись на федеративному устрої, але тоді існує небезпека повного відокремлення українців та білорусів. Для того, щоб цього не сталось потрібно перетягнути обидва народи на свій бік [276, 336].

 Щоб досягнути цієї мети, ген. С. Ровецький пропонував видати офіційну декларацію уряду, яка б зрівнювала меншини у правах з поляками та запевняла їм можливість культурного розвитку: „якщо ті землі утримаємо, то такі акти і так будуть необхідні, якщо ж ні то вони і так не можуть зашкодити” [276, 336].

Слід відзначити, що вищенаведені розмірковування головнокомандуючого АК свідчать про те, що навіть в 1943 р. окремі польські політики не сприймали тези про рівність прав між поляками та українцями. Такий документ потрібно було прийняти ще на початку війни, адже він не говорив би про українську незалежність, а просто підтверджував би право українців на культурний розвиток і рівність прав з поляками, проте навіть цього польський уряд з об’єктивних причин не зробив.

Підкреслимо, що березнева декларація викликала невдоволення не лише серед українців, але й в колах польського підпілля. Водночас арешт делегата уряду в краї Я. Пєкалкевича (19-го лютого 1943 р.), а також головного коменданта АК С. Ровецького (30-го червня 1943 р.) полегшив завдання її противникам. Які, заявляли, що вона будить в українцях переконання в слабкості позицій польського уряду на міжнародній арені, а тому є шкідливою для державних інтересів Польщі [264, 31].

30-го липня 1943 р. Крайова політична репрезентація[49] замість того, щоб опублікувати офіційну позицію уряду, видала польською та українською мовами власну „Відозву до українського народу”.[50] У ній українцям закидалася співпраця з СРСР та Німеччиною, вимагалося припинити різанину поляків і відмовитися від вербування в дивізію СС Галичина. Разом з визнанням права українців на самовизначення КРП рішуче стверджувала приналежність західноукраїнських земель до Польщі [204, 59].

Відозва закликала українців відмовитись від співпраці з окупантом, засудити звірства масових вбивств здійснених по відношенню до поляків та виступити спільним фронтом проти спільних ворогів [156, 1244]. Стосовно приналежності українських територій у відозві говорилось: „Розуміємо та оцінюємо прагнення Українського народу до створення Самостійної України. Заявляємо, однак, що не зречемося східних земель Річипосполитої, що на їх південних частинах побіч українців спокон віків живуть поляки, а польський народ протягом століть вносив тут великий культурний та економічний вклад. Землі ці повинні в кінці стати тереном братнього співжиття обох Народів. Українському населенню цих земель запевняємо новий та вільний розвиток на засадах свободи та рівності прав і суспільних обов’язків”[ 156, 1244]

Східне бюро видрукувало 1200 примірників „Відозви” і розіслало їх провідним українським політикам. Слушною є думка Р. Тожецького про те, що вона містила недосяжні завдання, якщо польське підпілля хотіло досягти ще чогось важливішого ніж ще більше посварити між собою обидві сторони [277, 219].

30-го серпня 1943 р. у спеціальному зверненні з критикою відозви КРП виступило Стронніцтво демократичне. Зокрема, у документі говорилося, що визнання та підтримка української держави, з одного боку, і виключення можливості територіальних поступок на її користь, з іншого, носять яскраво виражений антирадянський характер, що, в свою чергу може бути використано СРСР для антипольської пропаганди, а також спровокує подальші напади на поляків. Крім того, польські демократи висловили невдоволення з приводу замовчування офіційної березневої постанови уряду. На їх думку, така позиція є перевищенням повноважень „навіть якби КРП визнати за сурогат конспіративного парламенту”[144, 197-199]

Варто наголосити, що навіть якби офіційну березневу декларацію уряду й було опубліковано, це швидше за все не змінило б загального ходу подій, адже її прийняття було запізнілим і не могло задовольнити прагнень українців, проте показувало намагання уряду вирішити наболіле питання демократичним шляхом. В даному ж випадку вся справа стала скоріше демонстрацією антиукраїнських упереджень і неприязні [247, 293].

На думку української сторони, відозва до українського народу була зроблена вперше за чотири роки і в ній не було нічого, крім погроз [61, 8]. Українські провідні діячі вважали, що вона була нереальною, бо неможливо буде піддати „найсуворішому покаранню 100 тис. чоловік”. Даний документ, на їхню думку, не піднімав проблеми незалежності України на належному рівні, а лише застерігав, що поляки не поступляться землями, які знаходилися в кордонах Польщі до 1939 р. Різке несприйняття українською стороною викликало також і те, що відозва „закидала звинувачення українцям, але ні слова не говорила про польські провини чи помилки стосовно них у минулому” [61, 9]

Відзначимо, що відозва КРП викликала обурення не тільки серед українців чи поміркованих кіл польського підпілля, але й серед його радикально налаштованого націоналістичного відламу. Представники націоналістичного табору сприйняли її, як прояв слабкості. У відповідь на такі закиди головним командуванням Львівської АК, було підготовлено роз’яснення, в якому говорилося, що дана відозва носить політичний, а не стратегічний характер і її оголошення, як і можливих у майбутньому інших подібних актів, „ні в якому разі не може бути пов’язане з операційними моментами” [24, 39]

Керівництво львівської АК стверджувало, що відозва не є проявом слабкості, а лише показує ставлення до проблеми найбільших політичних угруповань. У розясненні відмічалося, що відозва КРП формально не запрошує українців до співпраці, а лише презентує позицію польської сторони щодо їхньої проблеми [24, 39]. Наголошувалося також, що необхідно підготувати усе польське суспільство для боротьби в будь-яких умовах і проти будь-якого ворога, в тому числі і проти українців, навіть якщо йтиметься про захист лише кількох будинків. Крім того, „роль військового та цивільного керівництва полягає у здійсненні всіх можливих заходів, аби уникнути протистояння з українцями, або ж принаймні забезпечити якнайкращі умови для польської сторони у тому випадку, якщо таке протистояння за східні креси матиме місце” [24, 39]

Не зважаючи на масові вбивства поляків, що розпочалися на територіях Волині і згодом перекинулись в Галичину, польське підпілля продовжувало розробляти плани, спрямовані на організацію повстання на цих теренах з метою їх утримання у складі Польщі. Одним з аспектів на які зверталася увага, була проблема ставлення до СРСР. Командування АК у своїх наказах та рекомендаціях польському підпіллю в краї неодноразово підкреслювало: переговори з Радянським Союзом можуть відбутися лише у випадку визнання ним довоєнних кордонів Польщі. Так, у депеші від 9-го червня 1943 р. Головнокомандуючий польськими збройними силами ген. К. Соснковський звернувся до керівництва Армії Крайової з рекомендаціями щодо ставлення до СРСР. У ній читаємо: „розумію, що політичні умови можуть змусити до налагодження порозуміння з Росією навіть без віри в таку можливість. Вважаю, що воно повинно бути підтримане виразною збройною готовністю краю і настати може лише за умов визнання наших східних кордонів до вересня 1939 р.” [19, 12] Цю тезу ген. К. Соснковський підтвердив у депеші від 8-го листопада 1943 р.: „не може бути жодної дискусії про територіальні зміни Речіпосполитої” [19, 21].

Як бачимо, до уваги брались лише позиція західних союзників і Радянського Союзу, прагнення ж українців враховувалися лише з точки зору можливої військового протистояння з ними за „східні землі”.

У контексті запланованих повстанчих акцій було розроблено операційний план № 3 від 15-го серпня 1943 р., який стосувався повстання на території Галичини. Його опрацювання відбулося згідно з наказом № 116 ГК АК від 26-го січня 1943 р. про підготовку до повстання [23, 259]. На відміну від попередніх стратегічних планів польського військового підпілля тут передбачалося вже на початковому етапі повстанчих акцій перебрати на себе контроль не лише над самим Львовом, але й над усім „Львівським обшаром”. Операцію з метою „прикриття” повстання в інших округах (Тернопільський, Станіславівський) планувалося залишити, згідно з попередніми директивами, без змін [23, 259-263].

Внаслідок швидкого наближення фронту керівництво АК в краї висловлювало занепокоєння відсутністю чіткої позиції в уряду. Так у депеші до К. Соснковського від 13-го жовтня 1943 р. Головний комендант АК Т. Коморовський („Бур”) підкреслив, що він не може займати позиції щодо СРСР в залежності від політики останнього і „вважати росіян один раз за союзників, а інший - за ворогів”. Він зазначив також, що постійні зміни у наказах шкодять діяльності підпілля, а підпорядковані йому підрозділи він може підготувати лише до чіткої позиції і особливо це стосується „східних кресів” [19, 12]. Проте уряд в еміграції не міг надати конкретних директив, їх прийняття залежало, в першу чергу, від позиції союзників, які не хотіли дратувати офіційну Москву, а тому польська сторона вимушена була вичікувати.

Під тиском обставин 23-го жовтня 1943 р. ген. Т. Коморовський надіслав К.Соснковському депешу фактично ультимативного характеру, в якій підкреслив розуміння того, що „справа Польщі є елементом політичного її розв’язання між західними союзниками і Росією” і що „польська зброя – це слабкий інструмент, який напевно не буде вирішальним чинником у розв’язанні проблеми, а стане тільки демонстрацією” польської присутності в краї. Водночас Т. Коморовський заявив: якщо він не отримає найближчим часом якихось конкретних директив, то вимушений буде діяти самостійно [176, 55-56].

Реакцією уряду на депешу стало скликання наради 25-го жовтня 1943 р., на якій були присутні президент, прем’єр, головнокомандуючий і міністри закордонних справ та національної оборони. Під час проведення наради обговорювалися різні можливі варіанти діяльності АК. Висловлювалися навіть думки про партизанські акції в тилу Червоної армії, коли вона вступить на терени Польщі, проте остаточно було прийнято рішення про необхідність вичікувальної тактики, до того часу поки ситуація як міжнародна, так і на східному фронті не стане сприятливою для повстання [147, 180-182].

В контексті цього рішення було направлено інструкцію[51] для краю, в якій зазначалося, що повстання підняти необхідно, проте „у відповідний момент”, тобто тоді, коли польський уряд вирішить його доцільність. У ній стверджувалося, що уряд не має дипломатичних зв’язків з СРСР і тому не знає достеменно, якою буде більшовицька політика та які плани виношує офіційна Москва щодо польського підпілля.

„Інструкція для повстанчих дій” передбачала також два можливих варіанти розгортання подій: Радянський Союз проводитиме військові операції на території Польщі або в порозумінні з екзильним урядом, або без нього. У першому випадку польський уряд вимагав від АК вийти з конспірації і співпрацювати з Червоною армією, у другому – перейти до самооборони. У разі, якщо СРСР досягне домовленості з німцями АК мала перейти у глибоке підпілля [147, 182-185].

Інструкція викликала гостру критику і невдоволення з боку керівництва польського підпілля в краї, оскільки не давала відповіді на ряд питань і проблем, що стояли перед командуванням АК і Делегатурою. Представники руху опору в краї були переконані, що потрібно негайно розпочати повстання, з огляду на те, що внаслідок страху перед нападами українців і можливими майбутніми репресіями з боку радянської влади відбувалася масова втеча польського населення з „східних кресів”, а це, в свою чергу, позбавляло повстання соціальної бази і ставило його під загрозу зриву.

Після дискусії між прихильниками спільних з Червоною армією дій і їх противниками з погодженням позицій сторін ген. Т. Коморовський звернувся до Лондона з депешею від 26 листопада 1943 р. про те, що на підставі інструкції уряду № 5989[52] він підписав наказ про вихід з підпілля підрозділів АК перед наступаючими радянськими військами. Слід зазначити, що цей наказ (№ 1300/ІІІ) було затверджено Т. Коморовським ще 20-го листопада 1943 р. Новий оперативний план „посиленої диверсійної акції” отримав назву „Буря” („Burza”).

У телеграмі від 26-го листопада 1943 р. Головний комендант АК підкреслив, що розуміє: наказ іде всупереч інструкціям уряду, проте, згідно з його переконанням, цього вимагала ситуація на „східних кресах”. Він також відзначив, що його погляди повністю „поділяє Делегат уряду і Крайова політична репрезентація” [147, 209].

План акції „Буря” передбачав активну участь АК у спільних з радянськими військами бойових діях проти німців, направлених на визволення всіх без винятку довоєнних польських земель. Планувалося, що під час відступу німецької армії, підрозділи Армії Крайової разом з радянськими партизанськими формуваннями візьмуть активну участь у боях з відступаючими німецькими військами не лише на території Галичини, але й усіх „південно-східних земель”.

Тим самим командування АК намагалося продемонструвати „стан польської присутності” на довоєнних територіях Другої Речіпосполитої, а також, що поляки навіть за відсутності дипломатичних відносин з Радянським Союзом все ж є його союзниками і беруть активну участь у визволенні своїх довоєнних територій, а тому саме існуюче тут політичне представництво польського уряду („Делегатура уряду в краї”) та його військові підрозділи (Армія Крайова) є повноважними господарями на цих землях. Головною політичною метою плану акції „Буря” було визнання Москвою польського еміграційного уряду у Лондоні за офіційного представника Польщі на міжнародній арені, при чому без будь-яких поступок з її боку щодо своїх східних кордонів. Крім того, наміри військового і політичного керівництва польського національно-визвольного руху, як і раніше, в значній мірі пов’язувалися з планами союзників і, насамперед, Великобританії [147, 210-213; 185, 63-64].

В контексті запланованих акцій здійснювалась і діяльність польського підпілля на Волині, зокрема 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Наказ про мобілізацію усіх існуючих сил з метою створення великого військового з’єднання (початково передбачалося створити навіть цілий корпус у складі трьох бригад) було віддано командуючим Волинським округом полковником К. Бомбінським („Любонь”) 15-го січня 1944 р. Проте мобілізація до лав майбутньої дивізії відбувалась не настільки успішно, як того очікувало керівництво АК. Причиною тому були напади українців на поляків (польські загони з неохотою залишали бази самооборони), а також каральні акції німців і швидкий наступ радянських військ, що утруднювало прибуття загонів. Тому 28 січня 1944 р. на нараді офіцерів штабу округу було вирішено відмовитися від попередніх планів щодо сформування корпусу і утворити дивізію піхоти [185, 205; 279, 152; 258, 47; 232, 90]. Саме ця дата вважається офіційним днем виникнення 27-ї Волинської піхотної дивізії, проте формування її складу та розбудовування структури тривало протягом лютого-березня 1944 р.

Початково керівником дивізії було призначено полковника К. Бомбінського, але вже 10-го лютого 1944 р. обов’язки керівника Волинського округу і командира дивізії перебрав на себе поручик В. Ківерський („Оліва”).

Серед додаткових завдань, які ставилися перед 27-ю Волинською дивізією було опанування операційного простору і розширення акції „Буря” на якомога більшу за площею територію. Зрозуміло, що її діяльність в рамках цих завдань викликала спротив УПА, яка теж намагалась оволодіти регіоном. Наслідком стали важкі бої загонів Української Повстанської Армії з польськими підрозділами. Частину з них поляки виграли, окремі сутички були для них невдалими і супроводжувалися серйозними втратами особового складу дивізії, проте внаслідок діяльності направленої на витіснення загонів УПА в цілому вдалось убезпечити польське населення в західній частині Волині, проводити мобілізаційні акції з метою поповнення особового складу на підконтрольних територіях і розширити так звану „операційну базу”, тобто території на яких можна було здійснювати акції заплановані оперативним планом „Буря”.

Вже на початковому етапі діяльності представники від 27-ї Волинської дивізії налагодили контакти з керівництвом регулярних військ Червоної армії. Наслідком переговорів стала домовленість про спільні дії проти німців, яка, підкреслимо ще раз, не заважала полякам воювати і проти українців.

Слід зазначити, що СРСР не збирався давати АК якихось широких повноважень. Її підрозділи намагалися використати у боротьбі проти німців, що, зрештою, вдалося, проте вже 14-го липня 1944 р. керівники Першого, Другого і Третього Білоруського фронтів, а також Першого і Другого Українського отримали директиву, підписану Й. Сталіним про роззброєння військових відділів, підпорядкованих польському еміграційному уряду. У ній зазначалося:

„1. В жодні стосунки і порозуміння тими польськими військовими відділами, якими керує еміграційний уряд, не вступати. Після їх виявлення особовий склад роззброїти і направити на спеціально організовані пункти перевірки.