Український народ належить до західної культури, прагне зближення з Заходом і відкидає все, що йде від більшовицького Сходу

2. Український народ належить до західної культури, прагне зближення з Заходом і відкидає все, що йде від більшовицького Сходу.

3. Український народ хоче мати незалежну державу, зв’язану тривалими відносинами з Польщею. Такий блок усуне будь-яку напругу у майбутньому і забезпечить спокій на сході Європи”. [152, 200].

Українці погодилися з таким формулюванням майбутньої відозви. На питання поляків про терміни її появи відповіли, що за п’ять днів такий документ буде розроблено.

Наступна зустріч представників обох сторін відбулася 28-го лютого 1944 р. Її головними завданнями стало два пункти, навколо яких відбувалося обговорення. Перший – аналіз причин українсько-польського протистояння і другий – організація та засади діяльності „Комісії заспокоєння терену”, яка мала взяти на себе роботу над примиренням обох сторін [152, 201].

Українці звернули увагу польської сторони на труднощі, які стоять перед ОУН на шляху до заспокоєння населення на західноукраїнських землях. Серед них відзначалася відсутність спільної позиції в суспільстві: частина українських чинників виступала за подальшу співпрацю з німцями. Серед причин, які загострювали ситуацію, називалися також: співпраця окремих поляків з німцями – участь польських поліційних відділів у каральних експедиціях проти українців, співпраця польського населення з радянськими партизанами, страх українців перед чутками про активне озброєння польських підпільних загонів, які нібито роблять це з метою масового вбивства українського мирного населення тощо [152, 202-203].

Польська сторона висловила розуміння труднощів українців, проте підкреслила, що вихід з цієї ситуації є лише один – „швидка та енергійна діяльність”, спрямована на примирення. В зв’язку з цим поляки запропонували наступні пункти спільних дій:

„1. Розпочати обмін інформацією про здійснення вбивств і в разі потреби здійснювати спільне розслідування таких випадків.

2. Надати спільній „Комісії заспокоєння терену” повноваження здійснювати пропаганду з метою заспокоєння населення, а також право на накази про репресії щодо елементів, які продовжуватимуть здійснювати злочинні акції.

3. Здійснювати широку пропаганду, направлену на заспокоєння обох сторін на усьому терені.

4. Військове управління та репресії здійснювати, перш за все, на теренах вибраних повітів. Українська сторона обирає повіти, де має найбільший вплив (Бережани, Підгайці і т.д.), поляки – сильні польські місцевості (території Тернопільського повіту), а з цих територій акцію, направлену на припинення вбивств, розширити на усі інші терени.” Українська сторона погодилася з вищенаведеними пропозиціями, пообіцявши розглянути їх найближчим часом і отримати згоду від свого керівництва.

У ході переговорів, ось уже вкотре, поляки підняли питання про оголошення офіційної української декларації, на що отримали відповідь, що такий документ обов’язково буде, проте точна дата ще невідома [152, 203].

8-го березня 1944 р. відбулася остання зустріч з циклу польско-українських переговорів, які мали місце протягом вересня 1943 – березня 1944 рр. У ній брали участь: З. Заленьський (від Делегатури), і Г. Погоський, С. Бездек та М. Кіровський (від АК). Українську сторону представляли І. Гриньох, В. Андрієвський, М. Степаняк та, ймовірно М. Прокоп і Є. Врецьона. В ході розмови знову зверталася увага на необхідність порозуміння та припинення різанини. Польська делегація підкреслила, що „польський народ з радістю привітає виникнення української держави”, проте „хотіла б знати, що може принести подальший розвиток подій і якою буде позиція української сторони”. Українці відповіли, що в даній ситуації не бачать іншого шляху для досягнення незалежності, окрім співпраці з Польщею та опертя на її підтримку. Один з них заявив, що початково український народ орієнтувався на Німеччину, проте „швидко настало протверезіння”, яке наказало „повернути на властивий нам шлях – опертя на Польщу.” Зверталася також увага польських колег на те, що така позиція не є легкою, адже залишається низка невирішених проблем, серед яких найбільш фундаментальною є проблема кордонів, проте українська сторона „хоче і може піти на компроміс”, тому що „хочемо згоди”, адже врегулювання українсько-польських взаємин раз і на завжди поклало б край „будь-яким причинам сварки і самій сварці” [152, 204-205].

Не зважаючи на заяви про взаємну повагу та розуміння необхідності співпраці, в ході розмови не дійшло до прийняття якогось конкретного рішення. На думку одного з учасників переговорів З. Зеленьського, сторони не мали що запропонувати одна одній [276, 166; 254, 166]. Фактично далі визначення свого становища не дійшло. Проте польська сторона запросила українців до продовження переговорів в Варшаві [53, 25-27].

Паралельно Крайова політична репрезентація та офіційний уповноважений уряду Речіпосполитої підписали спільне звернення до уряду, в якому підкреслювали свою повну узгодженість з діями уряду. У зверненні підкреслювалось, що КРП, уповноважений уряду, а в їхній особі й усе польське суспільство, опираючись на свої історичні права, розуміють і поділяють його позицію щодо неподільності польських територій [39, 1].

Тим часом, у ніч з 3-го на 4-те січня 1944 р. радянські війська перейшли кордон Західної України і почали операцію по звільненню Волині. 5-го січня польський уряд видав відозву про негативне ставлення до даного факту, на що офіційна Москва відповіла, що він не має жодних прав стосовно „східних земель” [254, 334].

Польське підпілля на місцях виступило проти переговорів на тему перегляду східних кордонів. 15-го лютого 1944 року до Англії було направлено депешу, підписану спільно уповноваженим польського уряду та Радою національної єдності. В документі відзначалося, що польська сторона погоджується на запропоновані західні кордони держави, проте відмовляється розглядати їх як компенсацію відібраним східним землям. Підкреслювалося також, що поляки виступають за переговори з СРСР при обов’язковій участі у них союзників, однак підуть на переговори лише при умові поваги до суверенності Польщі з боку СРСР і категорично виступають проти будь-якого обговорення на тему зміни східного кордону. Поряд з цим підкреслювалося, що Радянський Союз не цікавить насправді зміна східних кордонів, так само як німців не цікавив Гданськ: йшлося, перш за все, про суверенність та цілісність Польщі [39, 4].

 Розпочався тиск Великобританії на польський уряд, аби він погодився з кордоном, що проходитиме по лінії Керзона, проте це нічого не дало: польська сторона продовжувала стояти на своєму. Як наслідок, 22-го лютого 1944 року У. Черчілль оголосив публічну декларацію, в якій заявив, що Великобританія ніколи не гарантувала Польщі якоїсь конкретної лінії кордону на сході [254, 334].

Поляки намагались апелювати до США, які в свою чергу пообіцяли підтримку у домаганнях польської сторони на Львів та Борислав, пропонуючи тим самим компромісний варіант. Проте, коли С.Миколайчик підняв це питання на засіданні Ради міністрів, проти такого варіанту висловились міністри К. Попель, М. Сейда та Я. Квапіньський, які у справі східних кордонів послуговувалися принципом „все або нічого” [254, 335].

 Згідно з рішенням Ялтинської конференції, Західна Україна була визнана територією СРСР і після цього фактично українська проблема для польського уряду на еміграції була знята. Після зайняття радянськими військами територій Західної України склались нові умови для співпраці між польським та українським підпіллям.

Слід відзначити що у боротьбі проти українського національно визвольного руху радянська влада намагалась використати поляків. З цією метою було утворено так звані „стрибки” („Истребительные батальоны”), до яких, в першу чергу, приймали поляків. Наприклад, начальник НКВС в Комарині Дрогобицького району Рябков наказав приймати до таких відділів виключно поляків [264, 69].

Під кінець 1944 року українським підпіллям було розроблено інструкції, в яких зазначалося: „ Поляки опинились в ситуації дуже подібній до нашої...Це примушує нас змінити своє ставлення до них. Виступаємо за ліквідацію конфлікту і за спільну акцію проти окупанта...Напади здійснюємо лише на тих поляків, які співпрацюють з більшовиками проти нас” [264, 69]

У лютому 1945 р. українське підпілля видало відозву, в якій пропонувало польській стороні згоду, порозуміння та співпрацю обох народів у боротьбі проти радянської влади, а вже на початку березня Р. Шухевич особисто доручив Є. Лопатинському нав’язати контакти з керівництвом АК на Закерзонні з метою переговорів про порозуміння. Перші зустрічі відбулись на початку травня в околицях Любашова. Під час переговорів було досягнуто домовленість про військову співпрацю та розподіл сфер впливу при умові офіційного схвального рішення з боку польського уряду [264, 69]. Проте з об’єктивних причин такого рішення польський уряд на еміграції прийняти не міг.

Отже, українсько-польські стосунки в період радянсько-німецької війни зазнали значної трансформації внаслідок змін як на міжнародній арені, так і на територіях Західної України. Позиція польського уряду і підпілля щодо українського питання на початковому етапі війни між СРСР та Німеччиною ще не викристалізувалася. Водночас не слід забувати, що війна між ними створила нові умови для розробки та реалізації планів польського руху опору стосовно української проблеми.

В зазначений період на бачення польським урядом та підпіллям українського питання значною мірою впливала позиція західних держав та Радянського Союзу. Головним питанням, на якому зосередив свою увагу уряд у Лондоні, було відновлення Речіпосполитої в довоєнних кордонах, що суперечило прагненням українського національно-визвольного руху.

Польський уряд розумів, що необхідною є офіційна декларація, яка б заспокоїла українців та створила умови для співпраці, проте такого документу не було видано аж до березня 1943 р., з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію.

У період загострення двосторонніх взаємин польський уряд та підпілля почали приділяли особливу увагу українському питанню. Слід зауважити, що проблемою уряду у прийнятті рішення стосовно прагнень українців була неузгодженість поглядів різних політиків, які належали до різних політичних угруповань.

Не дивлячись на те, що польська сторона все ж прийняла ряд офіційних рішень, які стосувались української проблеми, вони по-перше, були прийняті з запізненням, по-друге, не відповідали прагненням українців, по-третє, їх прийняття викликало негативну реакцію не тільки серед українців, але й серед поляків. Ця реакція польського націоналістичного табору полягала у незадоволенні щодо їхньої „лояльності” по відношенню до українців, поміркована ж частина польських політиків бачила, що такі декларації фактично заганяють в глухий кут справу порозуміння між обома народами.

Не дивлячись на це спроби порозуміння мали місце. Українській і польській сторонам вдалось навіть досягти однакових поглядів, на окремі аспекти у взаємовідносинах, хоча не слід забувати про те, що не було прийнято жодної спільної офіційної ухвали. Переговори між обома сторонами пройшли складний шлях - від просто розмов приватного характеру з метою збирання інформації до офіційних зустрічей представників.

Звернемо увагу на те, що польське військове підпілля дещо розходилося у своїх поглядах з представниками Делегатури уряду, які часто відігравали негативну роль у справі налагодження двосторонніх відносин. Таку ж роль відіграв сам уряд, який, не володіючи докладною інформацією про те, що саме відбувається в регіоні, а також узалежнюючи своє рішення від позиції союзників, зайняв вичікувальну позицію. Коли ж польсько-український конфлікт набрав обертів і став фактично безконтрольним, потрібно було приймати рішення, яке б заспокоїло та примирило сторони, чого польський уряд так і не зробив.

На кінцевому етапі війни спостерігається тенденція до налагодження співпраці. Після того, як землі Західної України були звільнені від німців радянськими військами і включені до складу СРСР на рівні підпілля на місцях було навіть досягнуто домовленості про спільні дії, проте це вже не могло вплинути на загальний перебіг подій.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження дисертант прийшов до наступних висновків.

Українське питання у політиці польського уряду та підпілля займало важливе місце протягом усього періоду Другої світової війни.

Остаточне утвердження авторитарного режиму у Польщі, у зв’язку із створенням проурядової партії Табору національної єдності у 1937 р., позначилося на вирішенні українського питання. Фактична відмова влади від концепцій державної асиміляції згодом вилилася у репресії та арешти українців, виселення їх з прикордонної смуги, нищення православних церков, масові звільнення з роботи, закриття українських шкіл тощо. У березні 1939 р. політика „зміцнення польськості”, пропагована ендеками, стала офіційною програмою уряду Польщі в українському питанні, що значно погіршило польсько-українські стосунки. За рахунок послаблення позицій українського населення Галичини та Західної Волині планувалося докорінне збільшення польського елементу в регіоні.

З метою забезпечення підтримки своєї політики на міжнародній арені польська сторона намагалася заручитися підтримкою фашистської Німеччини. В контексті запланованих акцій було здійснено ряд зустрічей між польськими урядовцями і представниками третього рейху, наслідком яких стало досягнення домовленості з Берліном про його невтручання у розв’язання українського питання у такий спосіб. Після цього польський уряд розпочав тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на їх власних етнічних теренах.

Наслідком такої політики напередодні війни стало погіршення польсько-українських стосунків, що вміло використовували як СРСР так і Німеччина для досягнення своїх цілей, намагаючись ще більше загострити взаємовідносини між обома народами.

На початковому етапі Другої світової війни польський уряд приділяв неабияку увагу українському питанню, проте намагався використовувати українців для досягнення своїх цілей у війні – відновлення незалежності Польщі і збереження неподільності її територій до вересня 1939 р. Така позиція була неприйнятною для українського національно-визвольного руху, що в свою чергу заводило в глухий кут двосторонні взаємини. Численні звіти, опрацювання, депеші та протоколи засідань польського уряду свідчать про те, що його діячі нехтували позицією українців, розглядаючи тих, хто хотів отримати власну незалежність, як громадян Польщі, які здійснюють злочинні дії стосовно держави.

З огляду на міжнародну ситуацію представники польського руху опору тривалий час не наважувалися зайняти чіткої позиції стосовно українського питання. Уряд та його представництво в краї, з одного боку, намагалися залучити українців до участі у діяльності польських військових формувань, з іншого, звинувачували їх у співпраці з окупантами.

Протягом війни у середовищі польського руху опору було розроблено низку опрацювань, присвячених українській проблемі, проте жодне з них не задовольняло прагнень українців щодо незалежності. Усі без виключення політичні партії та угруповання стояли на позиціях неподільності територій Польщі, що ускладнювало налагодження діалогу з українським національно-визвольним рухом.

Стратегічні плани польського підпілля свідчать про те, що воно планувало здійснення діяльності, спрямованої на утримання так званих східних кресів, а також на послаблення українського національно-визвольного руху шляхом його компрометації на міжнародній арені і спрямуванням репресій окупантів в першу чергу на українців.

Негативну роль у вирішенні українського питання відіграла „кресова громадськість”, яка взагалі не сприймала тези про можливість утворення незалежної української держави. Особливо радикальне ставлення до українського питання займали представники польських шовіністичних кіл. Саме вони обіймали керівні посади у інституціях (Східній комісії та Східному бюро) при Делегатурі уряду, які займалися розробкою та реалізацією планів щодо вирішення українського питання на місцях. Їхні звіти у Лондон відігравали негативну роль у розробці політики стосовно українців і самого польського уряду.

У період загострення українсько-польських стосунків представники польського руху опору вимушені були більше уваги приділяти розв’язанню українського питання, проте наслідком такої ситуації стала поява ще більшої кількості пропозицій радикального розв’язання української проблеми. Діячі польського уряду навіть намагалися перетворити наболілу проблему у предмет торгу з СРСР, пропонуючи йому придушення українського сепаратизму в замін на територіальні поступки останнього щодо Польщі.

Не бракувало й обіцянок культурної автономії, а також підтримки виникнення незалежної української держави, але на теренах Наддніпрянської України з центром у Києві, що знову ж таки було не прийнятним для українців.

Реакцією польського руху опору на загострення українсько-польських стосунків була не лише розробка радикальних планів та закликів на кшталт „Українці за Збруч!”, але й так звані відплатні акції, здійснювані боївками, які часто були направлені не на справжніх винуватців вбивств польського населення, а на невинне українське населення, наслідком чого стали сотні спалених українських сіл і тисячі жертв, що в свою чергу ще більше загострювало двосторонні взаємини і призводило до подальшої ескалації конфлікту. Негативну роль відіграла діяльність Крайової політичної репрезентації, яка в період загострення конфлікту прийняла низку заяв, що ще більше загострювали взаємну ворожнечу.

Мали місце й спроби порозуміння між українською та польською стороною, які можна поділити на кілька етапів. Зокрема, період від від 1-го вересня 1939 р. до 22 червня 1941р. характеризується пошуком методів розв’язання української проблеми шляхом обіцянок польською стороною культурного та громадянського рівноправ’я та загальної справедливості у майбутній польській державі в замін за підтримку українцями боротьби за відновлення її незалежності і їхню участь у створенні та діяльності польського війська. Наступний етап - від 22-го червня до кінця 1941р.- характеризується спробами налагодити двосторонні контакти з огляду на зміни у міжнародній ситуації, зокрема вступу у війну СРСР та намаганням залучити його до створення антигітлерівської коаліції західними державами. Третій етап - 1943-1944 рр. - характеризується інтенсифікацією двосторонніх контактів, ініціаторами яких виступали українці, зрозумівши, що Німеччина не збирається надавати їм незалежність. У даний період польська сторона намагалася хоч якось вплинути на двосторонній конфлікт, проте з огляду на невизначеність позиції її уряду стосовно українського питання, якихось домовленостей досягти так і не вдалося. Наслідком загострення польсько-українських стосунків стала поява пропозицій радикального розв’язання українського питання шляхом примусового виселення українців за межі Польщі і досягнення домовленості про це з Радянським Союзом;

Останній, четвертий, етап у процесі спроб порозуміння між українцями і поляками мав місце на початку 1944 р. –1945 р. В цей період представники польського і українського підпілля, опинившись перед загрозою винищення радянськими органами НКВС, досягли певних домовленостей про співпрацю, проте терени Західної України вже були зайняті радянськими військами, а ОУН-УПА і АК не могли вплинути на загальний перебіг подій.

У цілому протягом Другої світової війни польський уряд так і не зміг зайняти чіткої позиції щодо українського питання, а його декларації не задовольняли прагнень української сторони. Фактично польські політики як за кордоном, так і в краї з цілого ряду вище перерахованих причин продемонстрували свою неготовність і неспроможність вирішити наболіле для обох народів питання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

І. Архівні матеріали.

Центральний державний архів вищих оганів влади і управління України (ЦДАВОВУ).

Ф. 3833 – Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях.

1.         Оп. 1. – Спр. 86.

2.         Спр. 120.

3.         Спр. 131.

4.         Спр. 134.

5.         Оп. 2. – Спр. 18.

6.         Спр. 37.

7.         Спр. 38.

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ).

Фонд 1 – Центральний Комітет Комуністичної партії України.

8.         Оп. – 22. – Спр. 75.

9.          Оп. – 23. – Спр. 892.

Фонд. 62 – Український штаб партизанського руху (УШПР).

10.       Оп. – 1. – Спр. 212.

11.       Спр. 248.

12.       Спр. 274.

13.       Спр. 303.

14.       Спр. 1640.

Arhiwum Akt Nowych (AAN) w Warszawie.

Dział –Armia Krajowa (AK).

15.       sygn. 203/I-1.

16.       sygn. 203/I-2.

17.       sygn. 203/I-6.

18.       sygn. 203/І-8.

19.       sygn. 203/І-13.

20.       sygn. 203/І-14.

21.       sygn. 203/XV-3

22.       sygn. 203/XV-5

23.       sygn. 203/XV-8.

24.       sygn. 203/XV-9.

25.       sygn. 203/ XV-12.

26.       sygn. 203/XV-41.

27.       sygn. 203/XV-45.

28.       sygn. 203/XV-46.

29.       sygn. 203/XV-51.

Dział – Ambasada RP w Londynie.

30.       sygn. 1486.

31.       sygn. 1646.

32.       sygn. 1653.

33.       sygn. 1654.

34.       sygn. 1856.

35.       sygn.1508.

36.       sygn.1612.

37.       sygn.1647.

Dział – Delegstura Rządu RP na Kraj (DRRP).

38.       sygn. 202/I-8.

39.       sygn. 202/I-8

40.       sygn. 202/I-11.

41.       sygn. 202/I-15.

42.       sygn. 202/I-36.

43.       sygn. 202/II-6.

44.       sygn. 202/II-36.

45.       sygn. 202/II-49.

46.       sygn. 202/II-50.

47.       sygn. 202/II-51.

48.       sygn. 202/II-53.

49.       sygn. 202/II-70.

50.       sygn. 202/III-10.

51.       sygn. 202/III-53.

52.       sygn. 202/III-129.

53.       sygn. 202/III-130.

54.       sygn. 202/III-134. – t.1.

55.       sygn. 202/III-134. – t.2.

56.       sygn. 202/III-197.

57.       sygn. 202/III-198.

58.       sygn. 202/III-199.

59.       sygn. 202/III-200.

60.       sygn. 202/III-202.

61.       sygn. 202/III-203.

62.       sygn. 202/XVI-1.

63.       sygn. 202/XXIV-2.

Dział – Ministerstwo Spraw Wewnętrznych (MSW).

64.       sygn. 1108.

Dział – Ministerstwo Wyznania Religijnego i Opieki Społecznej (MWRiOP).

65.       sygn. 350.

Dział – Prezydium Rady Ministrów (PRM).

66.       sygn. 148-264.

Archiwum Zakład Historii Ruchu Ludowego (AZHRL) w Warszawie.

Dział – Materiały S. Kota.

67.       sygn. 89.

68.       sygn. 90.

69.       sygn. 97.

70.       sygn. 98.

71.       sygn. 204

72.       sygn. 394.

73.       sygn. 396.

74.       sygn. 402.

75.       sygn. 403.

76.       sygn. 406.

77.       sygn. 407.

78.       sygn. 408.

79.       sygn. 409.

80.       sygn. 410.

ІІ. Преса.

81.       Biuletyn Wewnętrzny. – 25 października, 1942. – № 19.

82.       Biuletyn Wewnętrzny. – 3 listopada, 1942. – № 20.

83.       Biuletyn Wewnętrzno-polityczny. – 2 lutego, 1943. – № 2.

84.       Głos polsko-ukraiński. – styczeń, 1944. – № 1.

85.       Nasze Źiemie Wschodnie. – luty, 1943. – № 1.

86.       Nasze Źiemie Wschodnie. – marzec, 1943. – № 2.

87.       Nasze Źiemie Wschodnie. – kwiećeń-maj, 1943. – № 3.

88.       Nasze Źiemie Wschodnie. – czerwiec-lipiec, 1943. – № 4.

89.       Nasze Źiemie Wschodnie. – sierpień-wrzesień-październik, 1943. – № 5.

90.       Nasze Źiemie Wschodnie. – listopad-grudzień, 1943. – № 6.

91.       Nasze Źiemie Wschodnie. – styczeń-marzec, 1944. – № 7.

92.       Nasze Źiemie Wschodnie. – kwiecień-czerwiec, 1944. – № 8.

93.       Nasze Źiemie Wschodnie. – lipec, 1944. – № 9.

94.       Nowe Drogi. – maj, 1943. – № 12.

95.       Nowe Drogi. – marzec, 1944. – b.n.

96.       Nowe Drogi. – kwiecień, 1944. – b.n.

97.       Rzeczpospolita Polska. – 6 sierpnia, 1941. – № 9-10.

98.       Rzeczpospolita Polska. – 20 sierpnia, 1941. – № 11.

99.       Rzeczpospolita Polska. – 31 marca, 1942. – № 5 (25).

100.    Rzeczpospolita Polska. – 11 marca, 1943. – № 4-5 (56).

101.    Rzeczpospolita Polska. – 28 marca, 1943. – № 6 (57).

102.    Rzeczpospolita Polska. – 25 maja, 1943. – № 9 (60).

103.    Rzeczpospolita Polska. – 21 czerwca, 1943. – № 10 (61).

104.    Rzeczpospolita Polska. – 9 sierpnia, 1943. – № 14 (65).

105.    Rzeczpospolita Polska. – 30 sierpnia, 1943. – № 15 (66).

106.    Rzeczpospolita Polska. – 15 stycznia, 1944. – № 1 (73).

107.    Rzeczpospolita Polska. – 6 marca, 1944. – № 3 (75).

108.    Rzeczpospolita Polska. – marzec, 1944. – Numer specialny.

109.     Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – maj, 1942. - № 2.

110.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – czerwiec, 1942. - № 3.

111.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – lipiec, 1942. - № 4.

112.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – wrzesień, 1942. - № 5.

113.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – październik, 1942. - № 7.

114.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – listopad, 1942. - № 8.

115.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – grudzień, 1942. - № 9.

116.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – luty, 1943. - № 11.

117.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – marzec, 1943. - № 12.

118.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – kwiećień, 1942. - № 13.

119.    Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – maj, 1943. - № 14.

ІІІ. Мемуарна література.

 

120.    Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Спогади. – Київ; Торонто; Нью-Йорк, 1996. – 272 с.

121.    Жулинський М. Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр. - Луцьк: Видавництво „Волинська обласна друкарня”, 2003. - 44 с.

122.    Климковский Е. Я был адъютантом генерала Андерса. - М.: Изд-во Московского энергетического института, 1991. - 288 с.

123.    Книш З. В Яскині лева: українець у польському підпіллі / на підставі записів і матеріалів Тадея Гордона. - Торонто: Срібна Сурма, 1976. - 127 с.

124.    Спогади українців про польсько-український конфлікт на Волині // Незалежний культурологічний часопис / Волинь 1943. Боротьба за землю. – Львів, 2003. - № 28. - С. 145-195.

125.    Anders W. Bez ostatniego rodzaju: Wspomnienia z lat 1939-1946. - Lublin: Test, 1996. - 540 s.

126.    Kirkor S. Rozmowy polsko-sowieckie w 1944 roku // Zeszyty historyczne. - Paryż, 1972. - Z. 22. - S. 41-64.

127.    Kot S. Listy z Rosji do gen. Sikorskiego. - Londyn: Jutro Polski, 1955. - 577 s.

128.    Kot S. Rozmowy z Kremlem. - Londyn: Jutro Poski, 1959. - 336 s.

129.    Raczyński E. W sojuszniczym Londynie: Dziennik ambasadora Edwarda Raczyńskiego 1939-1945. - Londyn: Nakładem Instytutu Polskiego i Muzeum im. gen. Sikorskiego, 1974. - 450 s.

IV. Опубліковані джерела.

130.    Документы и материалы по истории советско-польских отношений (1939-1943) / под ред. С. Фалькович, Э. Басинского. - М.: Наука, 1973. - 509 с.

131.    Корчак- Городиський О. Замість вигадок. Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах: документи, рецензії, спогади. - Івано-Франківськ, 1994. - 198 с.

132.    Корчак-Городиський О. Україніка в польсько-радянських дипломатичних переговорах. // Самостійна Україна. - 1995. - Ч. 4. - С. 58-71.

133.    Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся.-Торонто: Літопис УПА, 1976. - Т. 1. - 255 с.

134.    Літопис Української Повстанської Армії.-Торонто. Волинь і Полісся: Літопис УПА, 1977. - Т. 2. - 256 с.

135.    Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся. -Торонто: Літопис УПА, 1984. - Т. 5. - 309 с.

136.    Мудрий В. За нормалізацію польсько-українських відносин: промова голови Української Парламентської Репрезентації посла В. Мудрого. - Львів: Видання Спілки „Діло”, 1936. - 16 с.

137.    Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1996. - 496 с.

138.    Сергійчук В. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. - К.: Українська видавнича спілка, 2003. - 576 с.

139.    Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль: Книжково-Журнальне Видавництво „Тернопіль”, 1997. - 440 с.

140.    Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. – Т. 1. – 360 с.

141.    Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. – Т. 2. – 344 с.

142.    Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с.

143.    Antypolska akcja nacjonalistów ukraińskich w Małopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Rady Głównej Opiekuńczej 1943-1944 / Wstęp i opracowanie L. Kulińska, A. Roliński. - Kraków: Fundacja Centrum Dokumentacji Czynu Niepodległościowego, 2003. - T. 1. - 528 s.

144.    Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942-1944) / Оpr. A. Roliński. - Kraków: Wyd-wo Biblioteki Jagielońskiej s Księgarni Akademickiej, 2001. - 606 s.

145.    Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 1: wrzesień 1939 – czerwiec 1941. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 584 s.

146.    Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 2: czerwiec 1941 – kwiecień 1943. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 554 s.

147.    Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 3: kwiecień 1933 – lipiec 1944. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 627 s.

148.    Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 4: lipiec – październik 1944. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1991. - 470 s.

149.    Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 5: październik 1944 – lipiec 1945. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1991. - 534 s.

150.    Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 6: Uzupełnienia. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1991. - 524 s.

151.    Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. Kraków: ABRYS, 2002. - T.I. - 547 s.

152.    Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. Kraków: ABRYS, 2002. - T.II.- 1060 s.

153.    Misilo E. Kwestia ukraińska w polityce polskiego Rządu i podziemia w latach 1939-1944. Dokumenty // Zustriczi. - 1990. - № 3-4. - S. 169-169.

154.    Polska w latach 1937-1945 w świetle dokumentów. - Gliwice: Wydawnictwo Politechniki Śląskiej, 1996. - 607 s.

155.    Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 1999. - T. 1 (1939-1942). - 830 s.

156.    Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 1999. - T. 2 (1943-1944). - 919 s.

157.    Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 2000. - T. 3 (1944-1945) . - 916 s.

158.    Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1994. - T. I (październik 1939- czerwiec 1940). - 349 s.

159.    Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1995. - T. II (czerwiec 1940 - czerwiec 1941). - 418 s.

160.    Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1996. - T. III (czerwiec-grudzień 1941). - 374 s.

161.    Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1998. - T. IV (grudzień 1941- sierpień 1942). - 349 s.

162.    Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 2001. - T. V (wrzesień 1942- lipiec 1943). - 548 s.

163.    Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1994. - T. VI (lipiec 1943- kwiecień 1944). - 662 s.

164.    Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobujstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. - Warszawa: Wydawnictwo von borowiecky, 2000. - T. I-II. - 1436 s.

165.    Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. -Warszawa: Tyrsa, 1992. -T.I. - 317 s.

166.    Siwicki M.Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. -Warszawa: Tyrsa, 1992. -T.II. - 334 s.

167.    Siwicki M.Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. -Warszawa: Tyrsa, 1992. -T.III. - 440 s.

168.    Sprawa Polska w czasie drugiej wojny światowej na arenie międzynarodowej: zbiur dokumentów. - Warszawa: Polski Instytut Spraw Międzynarodowych, 1965. - 837 s.

169.    Układ Sikorsi-Majski: wybór dokumentów. - Warszawa: PIW, 1990. - 279 s.

170.    Wizje Polski: programy polityczne lat wojny i okupacji (1939-1944) / Wstęp, wybór i opracowanie Kazimierz Przybysz. - Warszawa, 1992. -  429 s.

V. Монографії, статті, брошури.

171.    Айненкель А. Політика Польщі щодо українців у міжвоєнний період.- Волинь 1943. Боротьба за землю // Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. - № 28. - С. 57-76.

172.    Бонусяк В. Конфлікт на Волині і Делегатура Речіпосполитої на край. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 422-432.

173.    Борчук С. Українське питання в політиці Польського еміграційного уряду в Лондоні. // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі XXI століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л. Винар, Ю. Макар. - Чернівці: Рута, 2001. - Т.2. - С. 294-299.

174.    Верига В. Дорогами Другої світової війни: легенди про участь українців у здушуванні варшавського повстання в 1944 р. та про Українську Дивізію „Галичина”.- б.м.: Канадське Наукове Товариство ім. Шевченка, 1998. - Ч.21. - 304 с.

175.    Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Предтеча. - Тернопіль: Підручники & посібники, 2000. - 112 с.

176.    Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав „Бурю”? Армія Крайова на Тернопіллі 1941-1945 рр. - Тернопіль, 1996. - 157 с.

177.    Гунчак Т. Поляки і українці під час Другої світової війни. - Волинь 1943. Боротьба за землю // Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. - № 28. - С. 172-179.

178.    Гунчак Т. Поляки й українці під час Другої світової війни. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 144-152.