Козацько–селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст

1.7 Козацько–селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст.

Остаточне юридичне оформлення в 70-80-х рр. XVI ст. кріпосного права та захоплення польською шляхтою українських земель, репресивні заходи проти козацтва та інші антинародні дії польської влади до краю загострили соціально – політичну ситуацію в Україні, спричинивши декілька хвиль активного протесту проти існуючих порядків.

Перше значне козацьке повстання відбулося у 1591-1593 рр. під проводом К.Косинського. Розпочавшись на Київщині здобуттям Білої Церкви, Трипілля, Переяслава, з часом воно охопило Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. На підконтрольних територіях відбувалося масове покозачення і запровадження козацького ладу. Налякана успіхами повстанців влада кинула проти них значні сили. Зазнавши поразки від урядових військ під П’яткою (Волинь), козаки не склали зброї. У травні 1593 р. вони розпочали новий наступ. Але, залишившись без свого лідера – Косинського, якого було підступно вбито під час облоги Черкас, козаки зазнали поразки.

У 1594-1596 рр. українські землі стали ареною ще більш потужного козацького повстання під керівництвом С.Наливайка, М.Шаули та Г.Лободи. Уже навесні 1595 р. у лавах повстанців налічувалось понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Селяни і міщани оголошували себе вільними і встановлювали козацький устрій. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда III висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром південніше Брацлава, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра.

Для ліквідації загрози, що нависла над шляхетською Польщею, влада кинула проти повстанців коронне військо С. Жолкевського, яке змусило відступити козацько-селянські загони на Лівобережжя. В урочищі Солониця біля м. Лубен козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави і у квітні 1579 р. після тривалих і жорстоких тортур страчено.

На початку 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польською владою знову загострюються. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козацтво сподівалося, що уряд визнає його як стан та збереже органи його управління на місцях, зрівняє православну церкву в правах з католицькою. Але Сигізмунд III відмовився задовольнити ці вимоги. Крім того, уряд не виплатив зароблених козаками грошей, скоротив до 5 тис. реєстр та взявся суворо контролювати умови миру з турками (1621 р.) в частині утримання козаків від походів на татарські і турецькі володіння та заборони козацького судноплавства по Дніпру і Чорному морю.

У відповідь козаки активізують втручання у турецько – татарські справи. Учасники Хотинської війни відмовляються від виконання феодальних повинностей, міщани розгортають боротьбу проти утискувачів православної віри. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, король зажадав скоротити до 4-х тис. реєстр та припинити походи в Крим і на Туреччину. Але ультиматум запорожці відкинули і, обравши гетьманом М. Жмайла, почали збирати сили.

Для придушення козацько-селянського руху на Київщину рушило, спустошуючи села, міста і містечка, 20-тисячне військо С. Конецпольського. 14 жовтня 1659 р. поляки зупинилися недалеко від козацького табору. 19 жовтня біля Куруковського озера (напроти сучасного Кременчука) відбулася битва в ході якої сторони зазнали великих втрат. Штурм поляками козацького табору вранці наступного дня захлинувся і коронний гетьман змушений був розпочати переговори з повстанцями. На жаль, в козацькому стані знову загострилися суперечності. Прихильники поміркованої течії, усунувши від влади М. Жмайла та передавши булаву М.Дорошенку, уклали з поляками компромісну мирну угоду. Відповідно до Куруківської угоди реєстр зростав від 3 до 6 тис., всіх повстанців амністовано, 1 тис. козаків мала дислокуватися на Запоріжжі, не допускаючи туди втікачів з панських маєтків. Козаки зобов’язувались не втручатися в релігійні справи та припинити морські походи.

Куруківська угода не відповідала інтересам більшості повсталих, які мусили повертатися в кріпацтво, спричинила нову хвилю народно-визвольного руху. Селяни та міщани, оголошуючи себе козаками, йшли на Запорожжя, де з 1628 р. організаційно оформлюється нереєстрове козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першими його гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович.

На початку 1630 р. значну частину Лівобережного Подніпров’я охопило повстання очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом). На приборкання повстанців кинуто військо Конецпольського. Польські підрозділи жорстоко розправлялися з мирним населенням сіл і міст Подніпров’я. Центральною подією тритижневого кровопролитного протистояння під Переяславом стала «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у табір коронного гетьмана Конецпольського і винищив його особисту охорону – «золоту роту», котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родів. Зазнавши значних втрат, змушені піти на переговори, поляки уклали з поміркованим керівництвом повстанців (усунений від влади Федорович повернувся на Запорожжя) компромісну угоду, яка зберігала основні вимоги Куруківської та збільшувала реєстр до 8 тис. осіб.

Успіхи козацтва у протидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власні права, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-х рр. XVII ст. поруч із збройними козацтво вдається і до політичних форм боротьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівень розуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. у зв’язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало не дійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідею про відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки з гетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише через зраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання.

Справу Сулими продовжив Павло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з «ляхами», захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючи недоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст і сіл із закликом виступити проти утискувачів православ’я, подбав про озброєння новоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитися підтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейди на Лівобережжя, Подніпров’я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювали повстанський рух.

Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевага польського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П. Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорів керівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акт капітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар Війська Запорозького Б. Хмельницький.

Навесні 1638 р. повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі на Лівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об’єднання. Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с. Жовнин, де вони більше місяця тримали оборону, очікуючи на допомогу козацьких загонів з Правобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухвалена сеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала козацьке самоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежувала розселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами, змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом, зобов’язувала нереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.

Козацькі повстання кінця XVI – перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українського народу. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійних утисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалися селяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтва суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленню військового мистецтва, піднімали його до ролі провідника національно-визвольного руху.