Запорозька Січ

1.5 Запорозька Січ

Створення Січі. Важливу роль у консолідації козацтва, формуванні його організаційної і військової структури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникнення існують різні твердження. Це зумовлено тим, що козаки стихійно прибуваючи на Запоріжжя будували свої засіки («січі») в різних місцях. Проте такі населені пункти були слабо укріпленими, і під натиском ворога швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе відомостей в історичних джерелах. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’явилася у 1551 р. у польського історика М. Бєльського, який у своїй «Всесвітній хроніці» повідомляв, що у першій половині ХVI ст. на о. Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, занять промислами та для боротьби з татарами.

Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям Дмитра Вишневецького (Байди). Це один із перших відомих в історії українського козацтва гетьман. Нащадок литовського князя Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівський староста, організатор боротьби з татарами. З 1560 р. – на службі у московського царя І.Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. здійснив похід до Молдавії. Через зраду військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив в полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під керівництвом Д.Вишневецького протягом 1552-1556 рр. на о.Мала Хортиця було побудовано фортецю. Оборонні укріплення не лише захищали козаків. А й стали осередком згуртування запорозького козацтва.

У різні часи Січ розташовувалася у різних, але завжди добре захищених місцях. Після татарського погрому на Хортиці у 1557 р. Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560-1593), р. Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), р. Чортомлик (1652-1709), р. Кам’янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), на р. Підпільній (1734-1775). Загалом Січ змінювала своє місце розташування 8 разів. Кожна Січ мала добре укріплення: оточені ровами, високі (до 10 м) вали, зверху яких ішов дерев’яний частокіл із загострених паль, а також сторожові башти. Усередині Січі стояли курені – великі приміщення для козаків. У центрі знаходилася церква та майдан, де відбувалися загальні ради. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців.

Адміністративно-політичний устрій. Історики (В.Щербак та ін.) вважають, що ідея створення міцного укріплення на південних кордонах виникла ще у 20-30-х роках XVI ст. у зв’язку із спробами литовського уряду прийняти козаків на службу. За задумом влади, зведення Хортицького замку мало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і здійснення контролю над діями козацтва.

Однак Запорозька Січ в історії українського народу відіграла більш значну роль. Вона стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Козацтво витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та власною символікою.

Створення Запорозької Січі стало потужним імпульсом для консолідації козацтва, формування його самосвідомості. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яка стала прообразом справжньої держави. На Січі була створена збалансована структура управління, яка включала законодавчу, виконавчу і судову гілки влади (за формою правління це була демократична республіка). Демократичний характер влади на Січі був зумовлений дією таких принципів, як:

– заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;

– рівність у праві на участь в органах управління та володінні землями і угіддям;

– вільний вступ до лав запорожців, незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності тощо.

Однією із головних ознак держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади. Вищим законодавчим органом влади на Січі була рада. Право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради були представницькі – за участю депутатів від куренів або ж виключно старшинські. За традицією козацькі ради збиралися 1 січня, на Великдень та на Покрову. До компетенції загальної ради входили найважливіші справи життя козацького товариства: переобрання кошового отамана і старшини, встановлення військового устрою, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн, про поділ землі і угідь, про покарання важливих злочинців.

Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини. Гетьман або кошовий отаман мав вищу військово-адміністративну владу, очолював дипломатичні переговори, затверджував судові вироки. Тобто в його руках концентрувалася військова, адміністративна, судова й духовна влада. Але він не був необмеженим володарем Січі, він був лише старшим серед рівних. Його владу обмежували три умови: звіт, термін і рада. Кожний отаман щорічно, під час наступних виборів звітував товариству про свої дії та вчинки.

До уряду Січі – генеральної старшини – крім кошового отамана, входили також: писар (очолював канцелярію, складав і підписував документацію); військовий суддя (виконував обов’язки отамана за його відсутністю, вершив вищий суд); осавул (організовував охорону Січі, підтримував дисципліну й порядок у війську); обозний, пушкар (очолювали артилерію, керували побудовою табору в поході, займалися обліком і комплектуванням війська). До козацької старшини входили також військові служителі: хорунжий, бунчужний, канцеляристи та ін. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою (іноді становила понад 150 осіб).

Важливою ознакою держави є також наявність права, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою. Судова система Січі будувалася на козацькому праві, в основі якого лежав звичай і здоровий глузд. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувалися у Січі: закріплювало військову та адміністративно-територіальну організацію Січі, регламентувало діяльність адміністративних і судових органів, порядок укладення договорів на землекористування, визначало види злочинів та покарань. Козацьке право було глибоко гуманістичним, оскільки воно забезпечувало захист особи і майна на Січі.

Серед головних ознак держави можна назвати також наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Запорозька Січ мала свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Землі Січі розташовувалися на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. Варто зауважити, що територія Січі постійно змінювалася, а кордони відповідно переносилися.

В адміністративно-територіальному відношенні Січ поділялась на територіальні паланки (округи) і військові курені. Курінь – це і своєрідна казарма, в якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Кількість куренів зростала відповідно до збільшення козаків і досягла у другій половині ХVI ст. 38 одиниць. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоча загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти до 600 козаків. Більшість з них тільки числилися за ними, проживаючи постійно разом із сім’ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі – у паланках (їх нараховувалося від 5 до 8). Ці козаки повинні були з’являтися на Січі за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом у період розвитку Запорозька Січ нараховувала в середньому 10-12 тис. війська, а разом з мешканцями зимівників і слобод – близько 100 тис. чол..

Символами державності, влади військової старшини були прапор, булава (символ влади гетьмана), печатка, бунчук, литаври, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому-хрест. Символом влади була печатка з гербом Січі – козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.

Умови прийому до Січі передбачали вірність православ’ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутності родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах – зимівниках.