Відродження контрольованого автономізму

1.2 Відродження контрольованого автономізму

Тоді ситуація, що склалася усередині країни і за рубежем, залишала, як мені здається, перед Хрущовим два виходи. Один полягав у тому, щоб сміло йти вперед, з одного боку, визнавши повний суверенітет, давши повну самостійність кожної партії в пошуку шляхів виходу з труднощів, з якими вона стикалася, а з іншого боку - зосередивши на сміливих внутрішніх реформах, що підняли б авторитет КПРС, помножили силу соціалізму. І другий: як це і відбулося усередині країни, поспішити дати відбій, обмеживши лише деякими поступками новим реальностям світу, що були зроблені на XX з'їзді КПРС (я маю на увазі положення його документів про можливість уникнути війну, про можливість мирного переходу до соціалізму і визнанні різних шляхів його будівництва і деякі інші). Але в цьому випадку треба було в міру сил утримувати партії від більш глибокого переосмислення ідеологічних проблем, політики і тактики. І намагатися одночасно якось знову "організувати" міжнародний комуністичний рух, у визначеній мірі його "дисциплінувати". На жаль, був обраний другий шлях. Він не міг принести і не приніс бажаного успіху. Хоча, відверто кажучи, я не упевнений, що об'єктивні умови і суб’єктивні фактори давали тоді можливість іншого вибору.

Звичайно, навіть вважаючи цей інший вибір кращим, ніяк не можна скидати з рахунків деякі позитивні моменти перших міжнародних рад комуністичних і робітників партій (тим більше що вони пішли за розпуском "Комінформа" і почалися саме з 1956 р.) і створення в 1958 році міжнародного марксистського журналу "Проблеми світу і соціалізму". Але залишається фактом, що наростання труднощів у комуністичних партіях цими мірами зупинити не вдалося, як не вдалося цілком перебороти і наш великодержавний (у даному випадку вірніше було б сказати "великопартійний") підхід до інших компартій, а також сектантство і догматизм у підході до проблем, з якими зіштовхувався світовий комуністичний рух.

Мабуть, найбільш пагубні наслідки такого вибору були зв'язані з тим, що труднощі в комуністичному русі допомогли схилити Н. С. Хрущова скоріше до того, щоб сповільнити, а не прискорити подолання сталінізму, відтворення реформ і насамперед демократизацію політичного і громадського життя країни.

Ще більш очевидної була така реакція Хрущова, тодішнього керівництва в цілому на політичну кризу в ряді країн Східної Європи, особливо в Угорщині, а також у Польщі.

Усередині СРСР бурхливі події в цих країнах відгукнулися в кінцевому рахунку дуже болісно, спочатку, щоправда, ожививши політичну дискусію, але потім прискоривши її затиск, давши консерваторам, сталинистам не тільки схвалений зверху привід, але і діюча зброя боротьби з тими, хто дійсно прийняв XX з'їзд. Тому що у світлі цих подій знайшли плоть примари контрреволюції й антисо-ветской діяльності, що давно уже використовувалися в нас для придушення не тільки інакомислення, але і узагалі волі думки.

У тім, що ця зброя почали відразу активно використовувати, незабаром переконався на особистому досвіді - досвіді роботи в журналі "Питання філософії". У 1956 році він опублікував кілька сміливих статей, у тому числі в номері 5 що одержав широкий відгук статті Б. А. Назарова й О. В. Гриднєвої "До питання про відставання драматургії і театру". За це відразу після подій у Польщі й Угорщині журнал (разом з деякими іншими органами печатки) був підданий проробленню. Про що я шкодую дотепер: серед знятих з переляку матеріалів було перше в нашій країні соціологічне дослідження "Про причини злочинності в соціалістичному суспільстві (на матеріалах Горковської області)", підготовлене мною і Е. Араб-Огли.

Словом, протягом ряду років для політичних і ідеологічних працівників обвинувачення в тім, що вони штовхають нас до "угорських подій" чи розділяють "польські настрої", залишалося дуже небезпечним. Думаю - хоча не можу це документально підтвердити через неприступність стенограми червневого (1957 р.) Пленуму і протоколів (якщо вони велися) попередніх засідань Президії ЦК КПРС, - що події в Угорщині і Польщі використовувалися сталіністами для боротьби з ідейними супротивниками не тільки "на низах", але й у керівництві партії і країни. Зокрема , навряд чи без цього обійшлося в початої Молотовим, Маленковим і їхніми прихильниками в червні 1957 року спробі відсторонити від влади Н. С. Хрущова.

Сам факт складного взаємозв'язку подій у країнах, що одержали згодом назва соціалістичної співдружності, і внутрішнього розвитку СРСР очевидний і багато в чому, у всякому разі, на перших етапах. Але, на жаль, дотепер ця взаємозалежність частіше мала для самого Радянського Союзу (а також, звичайно, і для інших країн співдружності) негативні наслідки. Нижче я ще торкнуся цього питання в зв'язку з подіями 1968 року в Чехословаччини (і, звичайно, у зв'язку з розвитком подій у Китаї в 60-х, а потім і 80-х роках, але отут ситуація складалася особлива, що заслуговує спеціального розгляду). Чому справа, як правило, оберталося на шкоду нам, нашим реформам? Думаю, значною мірою по нашій же провині.

Починаючи зі сталінського років і до самого останнього часу ми вважали (у всякому разі, такий була офіційна точка зору й у нас, і в інших країнах соціалістичної співдружності), що побудували в себе єдино правильний чи, на худий кінець, самий правильний соціалізм. Іншим же країнам (при скромному праві враховувати при виробленні деталей економічного і політичного устрою національні особливості) залишався наш досвід відтворювати, копіювати. А тому усякий відхід від радянської моделі, радянського зразка сприймалася як єресь, як спроба створити іншу загальну модель соціалізму, що кидало нам виклик. У цих умовах хід подій в інших країнах дійсно впливав на внутрішню боротьбу, діючи на поляризації думок і настроїв, зміцнюючи позиції одних, послабляючи позиції інших. І, зрозуміло, навпаки - ті чи інші зміни у твоїй країні викликали гостру реакцію в сусідів, часом як останній вагон довгого потяга, що робить крутий поворот, скидали їх з рейок. Ситуації створювалися взаємо небезпечні, що постійно підстьобували бажання вплинути на хід подій у сусідів, а те і втрутитися в їхні справи. Тому що розвиток там якихось процесів могло сприйматися не тільки як небажане, але і як погроза внутрішньої стабільності. В роки перебудови, коли ми рішуче перестали претендувати на монополію на істину, на "єдино дійсний соціалізм", відмовилися в принципі від утручання у внутрішні справи своїх друзів і союзників, положення радикальне змінилося як для нас, так і для них. Події в іншій країні перестали сприйматися як наша внутрішня справа, що усувало і мотиви для втручання. А тому були відвернені і багато зовнішньополітичних ускладнень.