Мстиславичі. Київська династія на Волині

1.1. Мстиславичі. Київська династія на Волині.

У 30-х рр. ХІІ ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. На території Давньоруської держави з’явилося більше десяти великих феодальних князівств і земель. У південно-західній її частині утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське і Галицьке князівства. Київська Русь перетворилася на федерацію окремих князівств, які самостійно проводили внутрішню політику. Проте всі князівства підтримували між собою економічні й культурні зв’язки, змінювалась єдність української народності. Певною гарантією єдності було правління у всіх князівствах династії Рюриковичів. [46.24] Але найбільше значення серед усіх князівств мали Волинське та Галицьке, які перейняли на себе провідну роль у південно-західному регіоні колишньої Київської Русі. [22,65]

Історична доля Волині склалася так, що найбільш активну участь у загальнодержавному житті Русі вона почала брати з сер. ХІІ ст., коли стала базою для об’єднання південно-західних земель.

Її вигідне географічне розташування в західному регіоні Руської землі пояснювалось унікальною можливістю вузлового поєднання двох великих річкових систем, тобто Дніпра за посередництвом Прип’яті та її приток, і Вісли через Західний Буг. Таким чином Волинська земля віддавна лежала на великому річковому шляху між сточищами Чорного і Балтійського морів утворюючи балто-чорноморський транспортний коридор. Можна припустити, коли в силу історичних обставин занепав основний Дніпровський шлях славнозвісної путі із варяг у греки, власне другий варіант цього шляху: Балтика-Буг-Дністер, напевно, успішно вирішував цю важливу комунікаційну проблему, [16,112] і був одним із суттєвих чинників політичного та економічного піднесення всієї Галицько-Волинської Русі.

Першопочаткове Володимирське князівство та його поділ 1150 р. на Володимирське і Луцьке князівства з подальшим дробленням на Володимирський, Червенський (Забузький), Белзький, Луцький, Доргобузько-Пересопницький уділи засвідчив те, що і на південно-західних рубежах колись єдиної середньовічної патримоніальної монархії – Київської держави відбувався процес територіальної консолідації, відомий в історіографії під назвою феодальної роздробленості.

Володимирська земля (князівство) простягалося на захід до Бугу, на північ до Верхньої Прип’яті, на схід приблизно до р. Стохід.

Столичне місто Володимир, одержало назву від Володимира Святославича. Укріплений центр міста знаходився між річками Луга і Смоч. В часи Данила замок мав міцні фортифікаційні споруди і угорський король Бела, побачивши його, заявив: “Такого града не знайшов я і в німецьких краях”. Оцінюючи стратегічне значення міста, татарський хан Бурундай наказав 1259 р. не тільки спалити стіни , а й розкопати його вали. Літопис вказує на існування міських воріт Київських і Гридшиних. [39,21] Перші, північні , отримали назву від шляху, що вів на Київ, а південні від назви княжих дружинників – груднів, які охороняли замок. [43,8] Навколо замку далеко простягалися передмістя з численними, монастирями і церквами.

Прилеглі до міста волості були густо заселені. На південь від Володимира, в с. Зимному, стояв монастир Свята Гора. До Володимирської землі належало с. Городел (Городло). Тут, на лівому березі Бугу, була митниця.

Любомль був улюбленим містом Володимира Васильковича. Під Любомлем розташовувався княжий двір Рай. Села Березовичі і Сомино які Володимир Василькович заповів своїй дружині. [39,22]

Луцьке князівство відокремилося від Володимирського у 1150 р., але пізніше інколи знову з’єднувалося з ним. Воно займало басейн р. Стиру; від сусідніх земель не відокремлювалося ніякими природними межами.

Столичний Лучеськ (Луцьк) був добре укріпленим містом. Замок стояв на острові, забезпечений ріками Стиром і Глушцем та болотами. Витримав він різні облоги, серед яких напад військ воєводи Куремси в 1255 – 1256 рр. У 1259 р. хан Бурундай наказав зруйнувати замкові укріплення. Пізніше замок перебудовано, але в його основі залишилися мури давнього часу.

Під Луцьком, в лісі, що звався Гай, розташовувалася княжа садиба; це місце було “прекрасне виглядом, забудоване різними спорудами, а церква в ньому була чудова, сяяла красотою“. На північ від міста, в Жидичині, стояв монастир з церквою св. Миколи; сюди приїздив на прощу Данило. Як місто згадується Шепол (Шепель). Недалеко від Луцька знаходилась Полонка (Полонне).

У південній частині Луцького князівства споруджено ряд укріплених міст; Перемишль, який очолював окрему волость, Дубен (Дубно), мабуть друге за значенням, поряд з Луцьком, місто, Стожок (Стіжок) і Данилів, укріплені Данилом, Крем’янець (Кременець), найсильніший з замків, якого ні 1240, ні 1259 р. ординці не змогли здобути і лише 1261 р. Тенебдга наказав зруйнувати. На кордоні Галичини стояв Збараж (тепер с. Старий Збараж Збаразького р-ну Тернопільської області) та Пліснеськ (тепер урочище поблизу Підгурець Бродівського р-ну Львівської області). У північній частині Луцького князівства значним містом був Чорториськ (Чорторийськ), що деякий час належав до Пінського князівства. [39,22 - 23]

Волинь до 1170-х рр. Залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: “Наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу”. Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волинської землі в окреме князівство відбулося в період правління внука Володимира Мономаха – Ізяслава Мстиславича. [39,80 - 81] Другий син Мстислава Володимировича й шведської принцеси Христини, дочки короля Інга Стейнкельса. Ізяслав вийшов на історичну сцену 1127 р., коли дядько Ярополк Володимирович, що княжив тоді в Переяславі, посадив його в Курську. 1132 р. Ізяслав отримав від Ярополка, тоді вже київського князя, Переяслав. [35,66] Як і інші князі з мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі за короткий час був київським князем (1146 – 1154). 13 серпня 1146 р. він усунув Ігоря Ольговича й вокняжився у Києві, знехтувавши переважні права своїх дядьків В’ячеслава і Юрія Долгорукого. На Київ претендували й чернігівські Ольговичі один із них, Всеволод, княжив там у 1139 – 1146 рр. Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду.

В 1135 р. вся Волинська земля перейшла до Ізяслава Мстиславича. Городенський князь Всеволод Давидович став його васалом. Але втрата Мономаховичами Києва, невдала боротьба з новим великим князем Всеволодом Ольговичем через пасивність Юрія Долгорукого, який не захотів підтримувати коаліцію Мономаховичів, вирішуючи власні проблеми відносин з Новгородом Великим, привели до того, що в 1142 р. Ізяслав Мстиславич мусив погодитись на виділення у Волині Дорогочинського князівства для Ігоря Ольговича, який залишився васалом великого князя. Більше того, на переговорах з братами, які претендували на Переяславську спадщину, Всеволод Ольгович пропонував їм волинські волості Берестя і Чорторийськ, плануючи таким чином, дальше розчленування Волині. Зрозуміло, що великий князь не був, зацікавлений в роздробленні Волині, він хотів лише витіснити з відти Мономаховичів. Це йому і вдалося після чергової усобиці. Ізяслав Мстиславич отримав “старший” переяславський стіл, якого домагались брати великого князя. Але у Переяславській землі була виділена волость у Городді-Остерському, яку залишили за Ігорем Ольговичем. Одночасно володіння цього князя збільшилися внаслідок надання Берестя і Чорторийська на Волині. А решту волинських земель з Володимиром отримав син великого князя Святослав.

Враховуючи, що Ігор Ольгович, як наступний після Всеволода по старшинству серед Ольговичів мав успадкувати Київ, а синів у нього не було, то і його володіння на Волині перейшли до Святослава Всеволодовича, що давало йому прекрасні можливості для боротьби за Київ після смерті Ігоря. Однак планам Всеволода Ольговича не судилося збутися. Ігор Ольгович не зумів у 1146 р. утриматися в Києві. Цим була вирішена доля волинських володінь Ольговичів. Ізяслав Мстиславич легко вигнав турівського князя Юрія Ярославича, якого послав було на Волинь В’ячеслав Всеволодович, уявивши себе великим князем. Волинським князем став Володимир Андрійович (1146 – 1148). Цим самим відновлювалася традиція за якою Волинська земля була леном молодшої гілки Мономаховичів. Але князь Володимир був одружений з дочкою лідера Ольговичів Святослава, а Ольговичі взяли сторону Юрія Долгорукого. Володимир, спочатку таємно, а потім відкрито перейшов на їхній бік. Тому Ізяслав Мстиславич змушений був перевезти його у Бєлгород (1150), а потім у Дорогобужі (1150 – 1152), Пересопницю (1152 – 1154) і в Берестя (1154 – 1156), подалі від Ольговичів і Юрія. Нарешті, з допомогою Юрія Долгорукого, князь Володимир Андрійович утвердився в Дорогобужі (1156 – 1170), фактично відірвавши цей уділ від Волині і проводячи політику ворожу щодо її сюзеренів. Лише в 1174 р., ліквідувавши дорогобузький уділ, Ярослав Ізяславич повернув Волині погоринські землі.

Таким чином у середині ХІІ ст., в часи боротьби за Київ, Волинська земля роздроблюється на ряд уділів. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1150 р. він передав це князівство старшому за Володимира брату Святополку, який залишився без уділу. Отримавши в 1152 р. Володимир, Святополк Мтиславич зберіг і Луцьке князівство. Але вже в 1154 р., після його смерті, Луцьке князівство отримав Ярослав Ізяславич, який був змушений залишити Новгород. Ярослав княжив у Луцьку до своєї смерті в 1180 р. З 1170 р. він був сюзереном Волині і це дозволило йому тричі на короткий час здобути Київ.

Пересопницький уділ виник з цих же причин. Ізяслав Мстиславич спочатку посадив там дядька В’ячеслава Володимировича (1147 – 1149), щоб мати можливість його контролювати. Зайнявши Київ, Юрій Долгорукий вирішив використати Пересопницьке князівство як плацдарм для поступового відвоювання Волині. Він посадив тут своїх синів Гліба (1149), Мстислава (1150) та Андрія Боголюбського (1150 – 1151). Причому останній з Пересопниці управляв і Турівською землею, сили якої теж були спрямовані проти Мстиславичів. Прогнавши Юрійочів, Ізяслав Мстиславич повернув Волині Пересопницьке князівство і посадив тут Володимира Андрійовича (1152 – 1154). Потім це князівство отримав Мстислав Ізяславич (1154 – 1156). [14,53 - 54]

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: “Твій щит і мій нероздільні від себе”. Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу – навіть 10 тис. війська, на той час надзвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий (Кривоустий) та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана з шлюбами з усіма цими династіями. [39,81] Ізяслав Мстиславич помер не маючи ще 60 років 14 листопада 1154 р. Літописець плаче над його домовиною, славлячи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного і великого князя: “Плакала за ним уся українська земля не тільки як по свому “царю і господині”, але як по рідному батькові”.

“Ізяслав Мстиславич, - говорить проф. Томашівський, - це одна з найпомітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначну роль на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасників подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем”. [12,175 - 176] Був князем нової формації, спирався на міське населення, мав підтримку київського віча. Він прагнув об’єднати під своєю владою всю Південно-Західну Русь. [35,66]

Після смерті Ізяслава Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї родини, але не мав успіху і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 – 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалася як незалежне князівство. [39,82]

Мстислав Ізяславич незадовго після смерті свого батька став великим князем.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста. Поряд із старими центрами – Володимиром, Червінем, Белзом, Бухельном, збільшилося значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа. [39,82]

Мстислав, як і його батько на короткий час став київським князем (1167 – 1170).

У Татіщева Мстислав Ізяславич характеризується так : “Сей князь на зріст був не вельми великий, але широкий плечима і міцний, так що лук його ледве чи хто натягнути міг. З лиця гарний, волосся кучеряве і коротке носив. Мужній був у битві, любитель правди, задля його хоробрості всі князі його боялися і поважали. Хоча часто з жінками і дружиною веселився, але ні жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до урядування і до розпорядку був готовий, через те мало спав, а багато книг читав, і в радах про урядування землею з вельможами трудився, і дітей своїх старанно того навчав, кажучи їм, що честь і користь князя полягає у правосудді, урядуванні і хоробрості.” [5,303]

У 1168 р. з ініціативи Мстислава було організовано похід на половців для оборони української землі. [12,178] Найкраще ілюструє ті події літописець: “Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю. Бо він їй хотів добра усім серцем . і Скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: “Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [ погані ] християни кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І все вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залізний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі. [5,293]

Промова Мстислава впала на добрий грунт; князі справді пішли великим походом проти половців, а через рік улаштували чергову демонстрацію для охорони українських купецьких караванів, що простували в Україну з півдня і сходу. [12,179]

Мстислав, як і його батько Ізяслав, зумів забезпечити Волинь своїм нащадкам. Особисті якості князя Мстислава, як людини справедливої і добродушної, що жив у згоді зі своїм братом Ярославом, який княжив у Луцьку, забезпечили йому прихильність волинського боярства і тамтешніх людей.

Однак Мстиславові не вдалося досягти тривалого миру ні на Волині, ні взагалі на Русі-Україні. [27,57]

Втративши Київ, “І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня (13.ІV.1170)” [5,298] Мстислав Ізяславич залишався сюзереном Волині. Крім Дорогобузького князівства всі волинські уділи, включаючи і Городельське князівство, були його васалами і їх князі брали участь у його походах. В 1170 р. вмираючий Мстислав Ізяславич переконав брата Ярослава Ізяславича, з метою уникнення можливих усобиць між волинськими князями, розділити Волинь між двома гілками волинських Мономаховичів на східну і західну. [14,54] “Того ж року наприкінці розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга у нього була тяжка. І став він слати послів до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, - той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, - приставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий день (19.VIII.1170). [15,302] Молодшій гілці залишалася східна Волинь, але сюзереном Волині став луцький князь. Це означало, що волинські князі домовилися примінити у своїй землі загальні засади успадкування земель, прийняті на Любецькому з’їзді. Щоб надалі забезпечити перевагу за своїми спадкоємцями в старшинстві серед волинських князів, Ярослав Мстиславич свідомо пішов на роздроблення західної Волині. Тому володимирський князь роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уділів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Святослав Мстиславич (1170 _ 1183), а потім Белзьке князівство – Всеволод Мстиславич (бл. 1180 – 1195). У 1180 р., напевно, ще при житті Ярослава, Дорогочинське князівство отримав Василько Ярополкович, переведений, вірогідно, з Шумська. Одночасно вся східна Волинь, включаючи Дорогобузьке князівство, об’єднується під Луцьком.

Але після смерті Ярослава Ізяславича його сини розділили східну Волинь між собою. Інгвар отримав Луцьк, Всеволод – Дорогобуж, Мстислав – Пересопницю, а Ізяслав – вірогідно Шуськ. Між братами незабаром вибухнула усобиця. Так у 1183 р. Всеволод Ярославич був у Луцьку, в 1186 р. Луцьк знову в числі володінь Інгвара Ярославича, а самого Всеволода зустрічаємо при дворі Ольговичів як вигнанця. Отже, внаслідок усобиці 1183 – 1186 рр. Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке князівство, а після смерті Ізяслава 1195 р. – і Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцька. На східній Волині залишився один лише уділ – Пересопницький. [14,54 - 56]

Таким чином з середини ХІІ ст. на Волині утвердилася династія Мстиславичів, або як її це називають – Мономаховичів, нащадків Великого князя Київського Володимира Мономаха.

Михайло Грушевський говорить: “Політику цієї династії – Мстиславичів можна охарактеризувати одним словом як не волинськую Мстиславичі легковажно ставляться до своїх волинських земель та все шукають чогось ліпшого. Ізяслав бореться за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві. Так само і його син Мстислав духовно живе у Києві. Також пильнує Києва його молодший брат Ярослав Луцький. [17,394]

З цією точкою зору можна погодитися тільки частково. Боротьба за київський стіл йшла недарма. В ранній період феодальної роздробленості Київ уособлював загальнодержавну владу. [11,151] Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич розглядали волинські землі як великокняжий уділ. [11,153] За їх правління відбулося значне виділення Волинської землі з поміж інших земель в політичному та економічному плані. Але, як уже було зазначено вище після смерті Мстислава Ізяславича в 1170 р. волинські землі були поділені між його синами. Зрозуміло, що менші уділи з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті та Белзі у політичному сенсі помітно програвали в порівнянні з тоді могутнім об’єднаним Галицьким князівством часів Ярослава Осмомисла. Лише завдяки об’єднавчій політиці володимирського князя Романа Мстиславича Волинську землю знову було об’єднано з центром у Володимирі.