Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст

1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст.

 

В утворенні Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській землі та її князю Роману Мстиславичу.

Роман Мстиславич (бл. 1152 – 19.06.1205) – син Мстислава Ізяславича і Агнеси, доньки польського короля Болеслава Кривоустого.

За своєю значимістю він цілком прирівнюється до таких першорядних фігур, як Володимир Святославич та Володимир Мономах. Характерно, що саме він, один із небагатьох давньоруських князів, став персонажем фольклорних творів. І навіть сьогодні складаються оди на його честь:

Романе, Романе! Державний титане!

Себе обезсмертив ти в славних ділах…

Волинь забувати ніколи не стане

Того, що вчинив ти на княжих столах,

За твого правління Волинська держава

Була і могутня, і славна довкруг.

На брата, сусіда – ні зла не держала,

Ні в гості не звала, якщо він не друг.

Тебе поважали і вої, і смерди,

Бо ти справедливим до кожного був.

Тебе шанували Вітовти і Ольгерди,

За те, що звитягу не одну здобув.

Але за оте, що вчинив ти пре сміло,

Коли Володимир і Галич з’єднав –

І так переможно, і так пре уміло

У Галичі кланові розні владнав.

Роман Мстиславич розпочав свою політичну кар’єру в юності, коли його батько на короткий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього в князі, і той дав їм Романа”. Це було зроблено за традицією з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. [29,104]

 Новгород відрізнявся від інших давньоруських князівств. Він сформувався як аристократична боярська республіка. Найвищим органом влади тут виступало віче. Але реальна влада знаходилась в руках боярства. Щодо князя, то його функцією був збройний захист держави. Князі для Новгорода фактично були найвищими воєначальниками.

Зимою 1168 – 1169 рр. Сформувалася коаліція князів, які хотіли позбавити київського престолу Мстислава Ізяславича. Організатором її виступив суздальський князь Андрій Юрійович (Боголюбський), а на чолі союзного війська стояв його син Мстислав Андрійович.

Князі взяли Київ 12 березня і вчинили великий грабунок. Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до міста Володимир, звідки ще деякий час намагався повернутися до Києва. [37,18]

Підкоривши Київ князь Андрій Юрійович вирішив забрати Новгород від Романа Мстиславича. Підпорядкувавши собі основні центри Русі, цей князь міг би претендувати на абсолютне верховенство. Однак такий план до кінця не вдалося реалізувати. Як свідчить Новгородський літопис, у лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича рушили на Новгород Великий, але 25 числа цього місяця їх розбили новгородці на чолі з Романом Мстиславичем. [37,19] У Київському літописі про цю подію розповідається таке: “ Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною із усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича, воєводу таки свого. І таке було множество воїв, що й (числа) їм немає.

І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в’їхав був у ворота і заколовши декілька мужів, вернувся назад до своїх.

І настав мор великий серед коней і військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе, і ледве до своїх домів добралися тільки, а інші люди помирали з голоду. І не було ж нікого такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст.” [5,303]

Щодо новгородського літопису, то він змальовує битву під Новгородом як абсолютний розгром суздальців: ніби ввечері 25 лютого князь Роман Мстиславич одних посік, інших захопив, ще інші втекли.

Розгром суздальців під Новгородом – це, без сумніву, була помітна подія в житті молодого князя. Вона піднесла його авторитет. [37,20]

Мстислав Ізяславич все ще намагався повернутися до Києва, але марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. В 1170 р. воно “вказало шлях князю Роману”, як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі-Волинському [29,104] “Того ж року наприкінці прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати про це дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: “Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир”. І послухав дружини своєї, поїхав до братів”. [5,304] Не гаячи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття сідає у Володимирі.

Роману Мстиславичу довелося вступити в ту хвилю, коли боротьба за великокнязівський престол зайшла в безвихідь. Після жахливого погрому 1169 р. довкола Києва почалася справжня веремія, що скидалася на імператорську чехарду в Римі у ІІІ ст. н. е. Київський стіл мало не щороку посідав новий претендент, а в 1171 р. було аж три (Гліб Юрійович, Володимир Мстиславич та Роман Ростиславич).

Роман Мстиславич не міг не розуміти, що за тих умов сам собою факт оволодіння Києвом ще нічого не означає. Великокнязівський престол цілковито знецінився. Потрібно було мати іще щось, і це “щось” могло бути лише міцною й добре загосподарьованою вотчиною. Цією вотчиною була Волинь. [10,58]

З 1170 р. і практично до кінця 80-х рр. ХІІ ст. ім’я Романа Мстиславича зникає зі сторінок літописних творів. Це свідчило про те, що він випав із орбіти “великої політики”, став типовим провінційним князем, на якого не звертали особливої уваги. Це пояснюється тим, що Роман Мстиславич був ще молодим, не мав достатнього досвіду і сили. Після смерті батька в нього не залишилося могутнього й авторитетного покровителя. [37,21]

Роман Мстиславич зайняв володимирський престол у важкі для свого сімейства часи. Політичний вплив Мстиславичів впав, практично, до мінімуму. [34,69]

Княжіння на Волині мало свої переваги. Чорноземні грунти, м’який клімат сприяли розвитку землеробства. Повноводні річки, які служили торговими артеріями, зв’язали Волинь з Київщиною і Чорним морем, а також Польщею та Балтикою. Це сприяло розвитку тут міст як торгово-ремісничих центрів. Великою перевагою Волині була її віддаленість від степу, а, відповідно, й кочівників. Щоправда, волинські землі зазнали нападів литовських племен, але ці набіги, все ж таки, не можна порівняти із навалами половців.

У той час, коли на Волині правив Роман Мстиславич, ця земля в політичному плані не була консолідованою. Тут існувало кілька волостей зі своїми центрами – Луцьком, Дорогобужем, Шумськом, Пересопницею, Берестом, Белзом, Червенем. Але все-таки найбільш впливовим центром був Володимир.

70 – 80-ті рр. ХІІ ст. не пройшли для Романа Мстиславича марно. Він набував потрібного військового досвіду, намагався встановити потрібні зв’язки, вивчав ситуацію, щоб у потрібний момент знову вийти на велику політичну арену.

Схоже, в той час об’єктом його уваги стали литовські племена, передусім ятвяги. Вони жили на півночі від Волині. Русичі дивилися на них як на “дикі” племена, адже ті ще не прийняли християнство, а в плані соціального розвитку зберегли дуже багато архаїчних рис, притаманних первісному суспільству. [37,22]

І щоб забезпечити північні кордони Роман Мстиславич будує переважно дерев’яні фортеці, які утворюють ланцюг міцної оборони на півночі князівства, зокрема, на рубежі Берестьє, Чорторийськ, Корчеськ (місто в сучасній Рівненській області). Стали укріплення в Турійську, Ратному, Камені-Каширському та ін. [52,32]

Литовські племена приваблювали багаті руські та польські землі. Принаймні тут було чим поживитися. І тому вони здійснювали постійні напади на ці території. Так у “Великопольській хроніці «про них сказано, ніби вони надзвичайно “жорстокі, відзначаються звіриною люттю… Дорога до них недоступна через дуже густі ліси й топкі болота”. Не дивно, що боротьба з литовськими племенами була протягом століть була одним із важливих завдань давньоруських князів. Ще Володимир Святославич здійснив похід на ятвягів. Робили це, також, його наступники. Війни з литовськими племенами, як і походи на половців, могли зробити князя популярним.

Саме завдяки таким війнам їм Романа Мстиславича стало відомим на Русі. [37,23] Фіксація у фольклорі відгомону військових походів Романа на литвинів, зокрема у варіантах приказок: “Романе, Романе! Нічим живеш – Литвою ореш” [ 56,69] є ще одним свідченням яскравим свідченням збереження довготривалої історичної пам’яті про волинського правителя.

На деякий час Роману вдалося затримати дроблення волинських князівств, обмежити права великої світської і духовної знаті та, спираючись на служилих феодалів і торгово-ремісничу верхівку, зміцнити військові сили. [19,5]

Для Романа Мстиславича, правителя Волині, Волинська земля стала надійною базою, з якої він черпав ресурси в боротьбі за об’єднання Південно-Західної Русі. Його політика концентрації руських знаходила розуміння і підтримку широких верств волинського населення. Місцеве, головним чином, служиле боярство як і “ліпші мужі володимирські” доклали певні зусилля для реалізації претензій свого володаря на “галицьку спадщину” [42,173]

Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім’я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об’єднань.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі застосовується саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – “автократом”, засвідчив зміцнення позиції великого князя. [23,13]

Чим приваблювала Галичина Романа Мстиславича?

Вона належала до найбагатших князівств Русі. Це князівство мало вже столітню самостійницьку традицію. Ще в 1084 р. у Прикарпатті самочинно вокняжилися брати Рюрик, Володар і Василько – тмутараканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Порозумівшись із місцевим боярством, вони закріпилися в Перемишлів Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Намагання київських князів витіснити їх звідти не дали належного результату. У середині 20-х рр. ХІІ ст. спалахнула війна між спадкоємцями братів – Ростиславичів. Переможцем у ній виявився Володимир Володарович (Володимирка). Під його владою опинилося Прикарпаття. Будучи людиною енергійною та розумною, він став творцем самостійної Галицької держави. Саме Володимир переніс столицю з Перемишля до Галича, який стає великим і багатим містом. Перенесення столиці мало економічний сенс. Галич був торновим центром на річці Дністер. Саме Дністер як водна артерія став осереддям Галицького князівства. Ця річка після появи половців у Північному Причорномор’ї, які заблокували дніпровський торговий шлях, починала відігравати все більше значення в чорноморській торгівлі. [37,30]

Поступово Галич перебирав роль Києва. Правителі Галицького князівства не цікавилися боротьбою за київський стіл, а займалися розбудовою свого князівства.

Син Володимира Ярослав Осмомисл (1153 – 1187) розвинув здобутки свого батька. Він перетворив Галицьке князівство на одне із найсильніших на Русі. [58,70] Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинилися в певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі , а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь здобув авторитет на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською Імперією. Гостем його був візантійський цесаревич Андроном Комнин, який пізніше став імператором. Зі щирим подивом говориться про Ярослава у “Слові о полку Ігоревім”:

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними полками,

 заступивши королеві шлях,

зачинивши Дунаю ворота,

метаючи тягарі через хмари,

Суди радячи до Дунаю.

Грози твої по землях печуть,

Одчиняєш ти Києву ворота,

Стріляєш ти з отчого золотого стола

султанів за землями.

Суперечки викликає згадка про суди: деякі автори вбачали тут згадку про дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що йдеться про політичний контроль і судочинство на землях уздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони в Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена система різноманітних оборонних споруд. Так, гарнізони замків в Тустані, Бубниці та ряду інших укріплень боронили переходи , які вели до головного шляху на Верецький перевал. Вислів про “султанів за землями” пов’язують з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Саллах-ад-Діна (Саладіна, засновника близькосхідної династії Айюбідів). Показово, що “Великопольська хроніка” кін. ХІІІ ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством. [23,11 - 13] У міру зростання могутності Ярослава Осмомисла все більше зростали його суперечності з місцевим боярством. Приводом для відкритого конфлікту стали сімейні проблеми Ярослава Осмомисла. Бояри, буцімто, обурені неморальною поведінкою князя, у 1171 р. спалили його коханку боярівну Настаську з роду Чагрів. Вони також змусили повернути з вигнання його шлюбну дружину Ольгу, доньку Юрія Долгорукого. Та все ж Ярослав не скорився боярам. Помираючи він передав верховну владу позашлюбному сину Олегу, народженому Настаською Чагрівною, а Ольгиному сину Володимиру віддав Перемишль. Це не задовольнило бояр. Вони вигнали Олега з Галича і посадили тут Володимира, однак і цей не влаштовував непокірних галицьких бояр. [37,30 - 31]

Роман Мстиславич, будучи людиною амбіційною і талановитою, зовсім не хотів залишатися князем у Володимирі. Воювати з братами за волинські волості не випадало, боротися за великокняжий стіл – теж. [37,30] Він не старався здобути собі Київ, як це робили інші князі. Підупалий Київ не був для Романа принадним, а через те, здобувши Київ, віддав його своєму брату Ярославу, який став у залежність від Романа. [8,13] Вступити в боротьбу за польські землі тоді не було ніякої можливості, а також підстав.

Залишалася багата Галичина, до якої Роману Мстиславичу було рукою подати. А ще вона після смерті Ярослава Осмомисла виявилась “слабкою ланкою”.

Заходи щодо приєднання Галичини Роман розпочав здійснювати у 1188 р. Знайшовши порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусивши його покинути князівство: [39,80] ” У рік 6696 (1188), коли Володимир (Ярославич) княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми…”. [5,346] Роман сів у Галичині . Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич. Очевидно, що у боротьбі за Галич в 1188 – 1189 рр. Князь Роман ще не мав далекосяжної програми “збирання земель”.

У 1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством. За яких обставин це сталося точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступила інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко, але в чому була його допомога, і який характер мали відносини між Романом і Лешком, це залишається нез’ясованим. Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, ніби Роман просив Лешка, щоб він встановив його “не князем Галичини, а своїм заступником”. Це оповідання не знайшло довіри в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, що він дав Романові допомогу військами, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою в 1195 р. [39,82]

Таким чином, у 1199 р. на політичній карті середньовічної Європи постала нова сильна держава - Галицько-Волинське князівство. Вона перейняла на себе провідну роль в політиці та культурі після занепалого Києва. [55,9]

 На відміну від поліетнічної Староруської держави, новоутворена розвивалася на єдиному українському грунті. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, яка проіснувала як окремий політичний організм до сер. ХІV ст. [20,8] За словами І. Крип’якевича: “Саме цей факт, що Галицько-Волинська держава займала самі тільки українські землі був позитивним для проведення внутрішньої консолідації”. [40,74]

Чому ж історики відводять провідну роль в об’єднавчому процесі саме Волинській землі, і яке було підгрунтя для об’єднання Волині та Галичини?

Без сумніву, між Галицьким і Волинським князівствами існував зв’язок близької племінної спорідненості, а також спільність політичних інтересів. Обидва ці князівства менше терпіли від половців, бо лежали далеко від половецького степу; більше контактували із Західною Європою через Польщу та Угорщину. Тут утвердилася парость Ярославського дому, яка міцно стояла за те, щоб виділити свої князівства із загального переділу і привласнити їх собі в спадкове володіння; населення земель підтримувало князів у цих їхніх прагненнях. [49,26]

Брайчевський характеризує ті процеси, які відбувалися у ХІІ ст. так: “Якщо на Північному Заході і Північному Сході визрівали нові державні утворення на цілком визначеному підгрунті, а відтак мали виконувати конструктивну місію будівництва нових національних політичних утворень, то в Галичині йшлося про класичний зразок чисто феодального роздроблення, про утворення незалежного від Києва політичного організму, базованого на імунній основі, тобто про цілком відвертий і нічим незамаскований вияв соціальної деструкції. Тому не Галич, а Володимир-Волинський виступив речником об’єднувальних тенденцій. Галичина в своєму історичному розвитку запізнилася рівно на один етап, на одну сходинку в процесі суспільного поступу”. [11,154]

Інтеграційний процес діяв у межах Південної Русі, що саме в цей час набувала назви “Україна” і де активно відбувалося оформлення української народності, - так само, як довкола Суздальської Русі формувався російський народ, а довкола Полоцької – білоруський. [11,155]

Можна думати, що піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її консолідації з півночі, з боку Волині. [49,69]

Під владною рукою Романа опинилася величезна територія, що обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й пониззя – майже половину сучасної України. Тепер протистояти йому не міг ніхто.

Зважаючи на державотворчі дії Романа, по тому як він став великим Галицько-Волинським князем, можна припустити, що в роки нескінченного (як, імовірно, йому здавалося) волинського сидіння він створив власну модель державного керування. Праправнук Володимира Мономаха, він з юних років зрозумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. [29,105] Тому на початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами, придушував спрямовану проти нього феодальну опозицію. Боярство становило в Галичині велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об’єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також в своїх руках управління князівством. Великі бояри мали навіть свої полки.

Якими були причини непорозуміння Романа з боярам, точно не відомо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.

Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті, що Роман намагався підірвати могутність бояр. З Галицько-Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: “Він вигнав із Галичини бояр Кормильчичів”. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався своєю територією над Дністром, Сяном і Бугом. [39,83]

На початку своєї кар’єри князя Володимирського і Галицького Роман вдавався до кроків. Які б забезпечили йому широкі міжнародні зв’язки й відповідну підтримку. У 1200 р. він вирядив посольство до Візантії. У травні посли були в Константинополі і про них згадує паломник із Новгорода Добриня Ядрійкович (Андрійович, пізніше новгородський архієпископ Антоній). Називаються навіть імена послів – Твердиж Остромирович, Недан, Домажир (ім’я відоме серед галицьких бояр), Дмітрій і Негвар (чи Несвар).

У чому полягала місія цього посольства, новгородець Добриня не говорить. Однак можна зробити вірогідні припущення. Галичина, будучи могутнім князівством і відіграю чи помітну роль на новому шляху “із варяг в греки”, стає об’єктом великого зацікавлення візантійської дипломатії. Відомі інтенсивні контакти галицьких князів із Візантією ще до Романа Мстиславичів.

Очевидно, основна місія Романових послів полягала в тому, щоб встановити династичні зв’язки їхнього князя з домом візантійських імператорів. Дійсно, десь у тому ж таки 1200 р. Роман Мстиславич одружився з Анною, яка, на думку Л. Махновця, була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела від його другої жінки Маргарити – Марії, дочки угорського короля Бели ІІІ, тобто вона доводилася близькою родичкою тогочасним представникам королівської династії Угорщини.

Як бачимо, династичний шлюб Романа Мстиславича з Анною мав для нього велике значення. Лише окремі давньоруські князі, зазвичай найбільш могутні, родичалися з візантійськими імператорами. Такий шлюб виглядав дуже престижна і виступав своєрідним індикатором значимості правителя. Водночас він ніби став ляпасом для Рюрика Ростиславича. Адже колишній його зять, з яким він ворогував, брав жінку із імператорського роду, тим самим, ніби, рівняючись з візантійськими правителями.

Шлюб Романа Мстиславича з Анною, крім престижу, давав йому ще одну (на цей раз цілком реальну) користь. Завдяки йому він родичався з угорськими правителями, які, як відомо, претендували на Галичину. Очевидно, завдячуючи цьому шлюбу, Роману Мстиславичу вдалося встановити приязні відносини з угорським королем Андрієм, про що можна судити з Галицько-Волинського літопису.

Однак дуже сумнівно, що візантійці – витончені майстри середньовічної дипломатії – так просто віддали Анну за Романа Мстиславича. Мусили вони поставити певні умови. Тогочасний візантійський письменник Микита Хонаїт писав про похід Романа на половців, зазначаючи, що ця військова виправа змусила забратися кочівників із візантійських земель, де вони навіть загрожували Константинополю. Цей похід, так твердить вказаний автор, був викликаний симпатією до Візантії та жалем за її людністю. До того ж, як можна зрозуміти з цієї розповіді, далеко не останню роль у цьому відіграв “вплив архіпастиря” – київського митрополита чи навіть константинопольського патріарха.

Схоже, перед послами Романа Мстиславича у Константинополі була поставлена умова: за шлюб із Анною князь мусив вчинити розгром половців і в цій дипломатичній грі далеко не останню роль відіграли православні патріархи, які часто виступали провідниками візантійської політики. [37,56 - 58]

Маючи значну силу Роман Мстиславич міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли в 1201 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його із галицькими та волинськими полками увійшов до Києва. Кияни відкрили йому Подільські ворота і перейшли на його бік. Цей факт можна розцінювати як вияв об’єднавчих тенденцій. [46,25]

Кияни, напевно, бачили в особі Романа Мстиславича сильного й енергійного політика, який би міг повернути Києву його втрачену міць і славу, а також захистити місто від половців.

Однак княжити в Києві він не захотів, і посадив тут свого стриєчного брата луцького князя Інгвара Ярославича. Тому, що і після 1199 р. сюзереном Волині залишався луцький князь Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Мстислав Ярославич, який тримав Пересопницьке князівство. Як відомо зі “Слова” Мстислав Ярославич був соратником Романом по військових виправах. Зацікавлений в допомозі та дружніх відносинах з князями Східної Волині Роман не порушував існуючого стану речей і номінально залишався васалом Інгвара, як Володимирський князь. Через це у 1201 – 1204 рр. Саме його садив Роман Мстиславич на київський престол. Зверхність Романа могла бути de fakto, що розуміли сучасники, а de jure він підпорядковувався прийнятим правилам. Роман, як Володимирський князь номінально залишався васалом Луцького князя Інгвара Ярославича. Подібно до того, як король Англії, будучи і герцогом Аквітанії, був васалом короля Франції. Саме тому спадкоємці Романа – Данило і Василько без заперечень визнавали зверхність Інгвара Ярославича, а потім його брата Мстислава Німого. [14,56]

Друга причина, чому Роман не сів у Києві? Передусім, щоб не дратувати свого союзника, Володимиро-Суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, який претендував на старшинство у “Володимировому племені”, а, отже, й на київський стіл. Привертає до себе увагу наведене літописне свідчення, ніби Інгвара посадили княжити в Києві Всеволод і Роман. Звісно, основну роль відіграв Галицько-Волинський князь. Густинський літопис навіть називає Інгвара “намісником Романа”. Посадження на київському столі Інгвара було своєрідним компромісом між двома могутніми князями. Склався своєрідний дуумвірат некоронованих правителів Русі при існуванні “великого князя”, який не мав ніякої політичної ваги.

Княжити в Києві, віддавши при цьому київські волості Рюрику Ростиславичу, маючи неспокійних Ольговичів зі сходу й половців із півдня, Роману Мстиславичу було невигідно. Краще вже сидіти в багатому Галичі й зміцнювати там свою владу.

Рюрик Ростиславич, з якими Роман повівся м’яко, давши йому Вручий (Овруч), все ж не змирився з поразкою. Він сподівався взяти реванш. Скориставшись війною Романа з половцями, Рюрик Ростиславич вступив із останніми в союз. Також його союзниками були й Ольговичі.

І ось на початку 1203 р. всі ці союзники захопили Київ, зчинивши там великий погром. Ось як про це пише Радзивилівський літопис: “У рік 6711 (1203) 2-го січня взятий був Київ Рюриком і Ольговичами і всією половецькою землею і створивши велике зло в Руській землі, якого ще не було з часу хрещення Руської землі… Не лише один Поділ взяли й спалили, а й Гору взяли, і митрополію святую Софію розграбували і Десятинну, святу Богородицю, розграбували, і монастирі всі, і ікони здерли, а деякі забрали хрестичесні, і посудини священні, і книги, і одяг блаженних перших князів…”. Далі йдеться про те, що багато з ченців і черниць, і попів, і взагалі киян було перебито. Чимало половці забрали в полон.

Чи хтось із князів обороняв киян від нападників, про це джерела мовчать. Із контексту літописного повідомлення можна зробити висновок, що Київ міг “стерегти” за дорученням Інгвара та Романа князь Мстислав Володимирович. Але сказати це з абсолютною точністю не можна.

Пограбувавши Київ, Рюрик Ростиславич все ж не ризикнув тут залишитися. Він боявся, що сюди приїде Роман Мстиславич, і в такій ситуації кияни, звісно, не маючи особливої любові до Рюрика за пограбування міста, допоможуть його супернику. Тому він вважав за краще повернутися до свого Овруча.

Із Суздальських літописних джерел стало відомо, що, очевидно, цього ж 1203 р. “…. 16 лютого прийшов Роман до Вручія на Рюрика…”. Не бажаючи проливати зайвої крові, він вступив у переговори з Рюриком. Роман поставив вимогу розірвати угоду із Ольговичами й половцями, при цьому ставши союзником його та Всеволода Велике Гніздо. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман силоміць його схопив і відіслав до Києва разом з жінкою Анною Юріївною, та дочкою Передславою, колишньою дружиною Романа, де всіх постригли у ченці. Синів же Рюрика – Ростислава і Володимира, забрав із собою на Галичину. [37,59 - 61]

І, таким чином, на невеликий час встановилася стабільність у Південній Русі.

Росту авторитету Романа сприяли його походи проти половців. У той період половці, використовуючи послаблення Києва та княжі усобиці, постійно руйнували і нищили пограничні землі Русі, а часто проходили і в глиб країни . Боротьба з ними була найважливішим питанням тогочасного життя., і князі, які очолювали походи в степ, здобували симпатію громадськості. Роман двічі організовував великі походи на половців. Зимою 1202 р. він вирушив з військом на половецькі пасовища, “взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ хрестиянських велику силу визволив від них; і була радість велика в руській землі”. В 1204 р. організував другий похід, в якому взяли участь найвидатніші князі. Серед зими війська напали на половців, захопили бранців і половецькі стада. [39,85]

Роман у цих походах відзначився особистою хоробрістю. У Галицько-Волинському літописі збереглися уривки пісень про нього: “Він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землею їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізраїльтян…”, і в іншому місці: “Він завзявся на поганих як лев – половці лякали ним дітей”.[3,6]

Але найбільший інтерес становить його політичний план переустрою Русі, який він запропонував іншим князям у 1203 р.

Цей план залишав верховним зверхникам Русі Київського великого князя, якого обирають шість вищих удільних зверхників (ідея курфюшеств, запозичена з Германської імперії). Цими курфюстами мали бути такі князі: Галицький, Чернігівський, Полоцький, Смоленський, Суздальський та Рязанський, тобто по два від Південної, Північно-Західної та Північно-Східної Русі. Такий склад забезпечував рівновагу поміж трьома головними інтеграційними осередками, що відбивали тогочасну етнічну структуру Русі. Всередині кожного з курфюшеств пропонувався суворий майоратний принцип спадкування влади, тобто наслідування престолу старшим сином, а за відсутності такого – старшим братом небіжчика. Таким чином продовжувало б діяти вотчинне право, задеклароване ще в ході Любецького з’їзду.

Пропозиція Романа зустріла рішучу опозицію, зокрема Суздальського князя Всеволода Юр’євича, якому, звичайно не дуже імпонувало стати під зверхність Київського князя, хто б не був обраний на цей престол. [11,156 - 157]

В контексті конкретних політичних заходів князя Романа цілком логічно виглядає його ідея створення нової системи князівського управління Руссю “добрий порядок”, яка фактично повинна була затвердити на юридично-правовому рівні об’єднання Волині і Галичини, сприяти у подальшому успадкування галицького столу його нащадками. [15,94]

Коли визнати автентичність проекту Романа Мстиславича, то в особі цього князя ми маємо одного з перших політичних теоретиків України. Вказаний проект був породжений обставинами тогочасного руського життя. Русь, як єдина імперська держава, перестала існувати. Київ занепав, виділялися нові нові політичні центри, між якими йшло змагання. При подальшому зростанні відцентрових тенденцій і посиленні зовнішньої загрози, Русь, як відносно єдиний політичний, економічний і культурно-релігійний простір могла припинити своє існування, що, власне, з часом і сталося. Роман Мстиславич бачив цю невтішну перспективу. [37,63]

Звісно, цей проект був своєрідним “моральним виправданням” Романа Мстиславича , який скинув з київського престолу “законного правителя”, а, отже, йому потрібно було виправдати свої дії реформаторством. Це реформаторство виглядало як цілком доцільне. На жаль, воно не увінчалося успіхом.

Можливо, Роман Мстиславич не бачив для себе особливих перспектив у східноєвропейській (руській) політиці, почав виявляти більший інтерес до політики центрально-, і, навіть, західноєвропейської.

Останнім епізодом діяльності Романа Мстиславича був його похід на Польщу в 1205 р. Під час якого, 19 червня, біля м. Завихоста він загинув.

Неодноразово в історичній науці ставилося питання про причини походу Романа. Джерельний матеріал і література дають нам декілька гіпотез, які можна сприймати як можливі мотиви походу. Проте й сьогодні немає усталеного погляду на визначальну причину, що спонукала князя Романа вирушити в похід на Польщу.

Аналізуючи вже висловлені думки, можна згрупувати причини виступу руського князя на Лешка Білого таким чином:

По-перше, можлива інтрига третіх осіб, які були зацікавлені у послабленні обох, чи котрогось одного з втягнутих у конфлікт суперників. З польської сторони, відштовхуючись від досліджень Б. Володарського, таким міг бути великопольський князь Владислав Тонконогий. З руського середовища, йдучи за В. Пашуто та І. Крип’якевичем, представник галицького боярства – Владислав Кормильчич. Ці роздуми базуються на звістці Галицько-Волинського літопису.

По-друге, причиною походу, на основі повідомлення цистеріанського монаха Альберіка, мала би бути участь Романа на боці Філіпа Швабського у його боротьбі за німецьку корону проти Оттона ІV Саксонського. Цю гіпотезу розвинули С. Томашівський, М. Кордуба та ін.

І по-третє. Роман виступив проти Лешка Білого, маючи намір підпорядкувати собі Люблінську землю. На думку автора, це була визначальна причина трагічного для Галицько-Волинського князя походу літом 1205 р. Обгрунтування полягає на основі розгляду звістки польського історика ХV ст. Яна Длугоша.

Потрібно також звернути увагу, на те, як грунтовно готувався Роман до головного виступу. Недаремно, Длугош зазначає, що руський князь дошкуляв нападами Сандомирській і Любомльській землям, а, також, “у багатьох місцях навіть поробив збройні стани і багатьма людьми осадив”. [51,98]

Потрібно відзначити, що Роман жив у дружбі з головною лінією польської династії – Краківським князем Казимиром Справедливим, та його синами Лешком і Конрадом, і обидві сторони надавали взаємну допомогу. В 1190 р. Роман разом із братом Всеволодом допоміг здобути Краків. В 1195 р. він взяв участь у боротьбі. Яку Лешко і Конрад вели проти свого батька Мєшка Старого, і в бою під Мозговою був поранений. Лешко ж дав Романові допомогу, коли він займав Галичину. Нез’ясованим залишається питання про те, з яких причин ці дружні взаємини зіпсувалися. [4,87]

Випадкова загибель Галицько-Волинського князя у зеніті слави поставила крапку на його інтеграційній діяльності. Михайло Грушевський слушно допускав, що хід політичної і культурної історії України-Русі міг піти іншим шляхом, якби державна діяльність Романа могла подовжуватися далі, а не була перервана його передчасною загибеллю.

Коротке п’ятирічне князювання Романа Мстиславича у Галичі, який він зробив столицею об’єднаного князівства, було насичене подіями внутрішнього життя, міжнародної політики і війн. Як свідчать польські хроністи, він нещадно придушував боярську опозицію. Частина бояр наклала головою, інша – подалася до Угорщини і Галицького Пониззя. Однак Роману Мстиславичу все ж таки не пощастило створити міцну централізовану державу.

Тому існували вагомі, історично об’єктивні причини. Занадто коротким було князювання Романа в Галичі, занадто сильним – тамтешнє боярство, щоб можна було остаточно викоренити цю страшну соціально-політичну силу, що підгинала під себе всіх його попередників, не обминувши навіть такого мудрого й авторитетного государя, яким був Ярослав Володимирович. За роки свого тривалого князювання у Володимирі він консолідував землю, об’єднав навколо себе її феодальну верхівку. На томість галицьке князівство за неповних шість десятиріч свого існування так і не стало належною мірою об’єднаним і не мало сильної центральної влади. Тим зрозуміліше, що в короткі роки сидіння на галицькому престолі Роман просто не встиг цього зробити. Одним словом, створене ним велике князівство трималося на авторитеті й військовій силі засновника. [33,3]

Отже, Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства та в особі державця усієї Руської землі Романа Мстиславича відіграла домінуючу роль в об’єднавчому русі України-Русі. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава, за висловом І. Крип’якевича “продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.