Хрещення Русі

2 Хрещення Русі

За Володимира в 988 р. на Русі було прийняте православне
християнство з Візантії, яке стало єдиною державною релігією.

“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Спільність, яка наприкінці I тис. н.е. складалася з різних північно-германських, слов’янських та фінських елементів, стала перетворюватися в народ, об’єднаний не тільки політично, але і духовно, тобто релігійно. Повільне поширення християнства серед варязьких і слов'янських дружинників почалося в IX столітті. Первісне водохрещення приймали деякі воїни, які брали участь в набігах на Візантію, і в торгівлі з християнами-греками (зміна віри дружинників була справою цілком природним: вони багато часу проводили в походах, у чужоземних краях і в тому числі й у Візантії, де бачили прекрасні храми, урочисті служби, порівнювали свої культи з християнською вірою).

Племінні, язичницькі вірування були, як правило, засновані на нерозумінні впливу на людину якихось малоприємних, невідомих сил. Уявлення про ці сили співвідносилися з родоплемінним побутом, з особливостями місцевості, зі специфічними заняттями населення, Тому серйозні зміни в побуті ставили під сумнів різні елементи вірування, породжували релігійну кризу(так, племена, які вірили у духів гір, не могли зберегти своїх представлень про них, переселившись на рівнину). Не дивно, що найбільшу сприйнятливість до зміни релігії показувала сама активна частина суспільства: воїни і купці. Деякі історики, приймають факт водохрещення Аскольда і Дира, що ходили на Константинополь у 860 році. Але це був не державний вибір віри, а особистий. Проте водохрещення окремих впливових людей сприяло знайомству всього населення з християнством, але дійсних фанатів язичництва було небагато, хоча обряди любили і відбувалися. У містах на шляху з варяг у греки було багато купців, серед яких було багато християн. Також багато хрещених було серед дружинників. У той час, у середині X в., у Києві стояла церква Іллі Пророка. В 2-ий половині X в. існували православні храми в Новгороді, в інших містах на шляху з варяг у греки.

Вдова Ігоря Ольга, що керувала державою по смерті чоловіка, прийняла водохрещення, але невідомо точно, де і коли прийняла водохрещення Ольга. Легенда і руський літопис зв'язує цю подію з відвідуванням Константинополя (955 чи 957 р.), де Ольга вела переговори з імператором Костянтином. Однак, у його докладних записках про водохрещення Ольги не згадується.

“Скоріше Ольга хрестилася ще до відвідування Константинополя (у столицю Візантії вона прибула зі священиком, скоріше духівником княгині.)”[15].Так чи інакше, Ольга стала православної, а її народ, у цілому, залишався язичеським.

У X в. Відбувалася дуже повільна християнізація Русі. Цей процес майже не торкався хліборобів, що жили поза містом, і мисливців. Православ'я поступово здобувало статус релігії, терпимої в державі, але не державної. Поширення християнства в князівському і дружинному середовищі (у той час вони певною мірою збігалися) відбувалося, як я уже відзначав, швидше.

Поступово створювалися передумови для офіційного визнання нової релігії і для масового водохрещення східних слов'ян.

Хрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів.

Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників, а також християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми. Все ж прийняття християнства на Русі не перебувало в односторонній залежності від її міжнародних інтересів та зв'язків.

Прийняття християнства було передусім наслідком соціально-економічного. політичного і культурного розвитку східного слов'янства. Відомо, що християнство поширювалося з давніх часів у Криму. Протягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві. Історична наука вказує на християнізацію Русі за часів князя Аскольда. За візантійськими джерелами, 860р. русичі здійснили похід на Візантію і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, одним з важливих питань якого було хрещення Русі. Однак християнство не стало панівною ідеологією, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Переконливо на ці процеси вказує
І. Крип'якевич: "Є вістки, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст.. навернулися до християнства; також Аскольд міг бути християнином, бо на його могилі поставлено церкву. За Ігоря частина княжої дружини була вже християнська і складала присягу в церкві св. Іллі в Києві. Нарешті, Ольга була християнкою. Але християнство не було ще одинокою релігією; поруч з ним існували ще інші вірування… Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії” [14].

Християнство відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за часів правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. В цей період відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, завершувалося об’єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави.

3 Культурно-освітня діяльність князя Володимира

Разом з християнством на Україні з’явились перші школи. Володимир “почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку; матері тих дітей плакали за ними, бо ще не утвердились у вірі, - плакали якби по померлих”. [16]. Школа мала на меті підготувати духовенство, якого багато треба було для країни з новою релігією, а також урядовців для держави. Школи було спочатку засновано при єпископських кафедрах та при великих церквах. Навчання обмежувалось читанням, письмом та вивченням святого письма. “Учило само духовенство, зразу певно тільки болгарські священики, що могли з дітьми порозумітися, пізніше підучені місцеві сили. Школа вводила молоде покоління у культурний світ”[17]. Про рівень навчання свідчить те, що з Володимирової школи вийшов митрополит Іларіон, який мав добру освіту, не поступаючись візантійській, та прославився як проповідник. Сам Володимир “любив слова книжні”, про пише Нестор-літописець, та дав дітям добру освіту.

При церквах і школах з’явились перші бібліотеки, в яких були книги переважно релігійного змісту.

Висновки

1.Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях.

2.Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну найбільшу європейську державу.

3.Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає об’єднаною державою.

4.За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності.

5.За Володимира Великого було прийнято християнство, що мало такі наслідки:

5.1 Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників.

5.2 Християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської
культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми.

5.3 Християнство допомогло налагодженню більш тісних міжнародних зв'язків Русі з християнським світом.

Отже, християнство відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за часів правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. В цей період відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, завершувалося об єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави.

6. За Володимира Великого почали розвиватися наука та освіта, з’явилися перші школи та бібліотеки.

Література:

1.         Повість минулих літ./ Літопис руський. К., 1989. С.8-15.

2.         Головатенко История России: спорные проблемы. – М., 1992.

3.         Костомаров М.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелях

4.         Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1.- М., 1989.

5.         Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви. Т.1 – М., 1994.,

6.         Грушевский М. Історія України-Русі. В 11 томах, т.1-2 – К., 1991.

7.         Крип’якевич І. Велика історія України: У 2-х томах. – Том 1. – К.: Глобус, 1993. – 352 с..

8.         Аркас Історія України-Русі., Т.1, С.3-70.

9.         Шокалюк О.І. Історія України. Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 276 с., С. 4-30

10.       Сергієнко Т.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця 18-го століття). – К., 1994, С.15-67.

11.       Шокалюк О.І. Вказ. праця. - С.17.

12.       Крип’якевич І. Вказ. праця. - С.116

13.       Повість минулих літ. Вказ. праця. – С.10

14.       Крип’якевич І. Вказ. праця.- С.50

15.       Костомаров Вказ. праця. – С.15

16.       Повість минулих літ. – Вказ. праця. – С.11

17.       Крип’якевич І. Вказ. праця. – С.51