Дадаїзм

2.5 Дадаїзм

Дадаїзм – модерністський художній перебіг. Виник в 1916 р. в Швейцарії (Цюріху) в середовищі художньої інтелігенції як протест проти Першої світової війни і європейської цивілізації, в якій дадаїсти бачили її першопричину. Засновник – румунський поет Тристан Тцара (справжнє ім'я Самуїл Розеншток), що зібрав навколо себе інтернаціональну групу, в яку увійшли його співвітчизник літератор, художник, архітектор Марсель Янко, скульптор, художник і поет з Ельзаса Ханс Арп, німецькі письменники-емігранти Гуго Балль і Ріхард Гюльзенбек і ін. Деякі з них потім експортували дадаїзм в інші країни. Термін «дадаїзм» йде від французького слова dada («безглуздий дитячий лепет»); так називався і створений ними журнал, що витримав сім видань (з 1917 по 1920). Новий рух швидко вийшов за межі Швейцарії; дадаїстськие групи виникли в Берліні (Р. Гюльзенбек, Георг Гросс, Рауль Хаусманн), Ганновері (Курт Швіттерс), Кельне (Х. Арп), Голландії (Тео ван Десбург), Нью-Йорку (Марсель Дюшан, Франсис Пікабія, Ман Рей); у Франції з'явилися близькі їм по духу журнали «Сик» («Sic») П.А.Біро і «Северо-юг» («Nord-sud») П. Реверді.

У своєму антимілітаристському бунті дадаїсти апелювали до Військових листів Жака Ваше (1896–1919), що розповів про огидне лице війни; вони ходили в рукописах і були опубліковані тільки в 1920 р., після самогубства їх автора. Серед всіх підданих остракізму цінностей буржуазного суспільства головною мішенню опинилося мистецтво. Дадаїсти заперечували всі його закони, затверджували безумовний примат ірраціонального, несвідомого і інтуїтивного, скидали раціоналізм, що увійшов до плоті і крові європейської культури. Коріння художнього бунтарства вони знаходили у фарсі символіста Альфреда Жаррі Юбю-король (1896). Дадаїсти вважали, що в умовах повної деградації і близького краху європейської цивілізації їх першорядним завданням було прискорити цей крах, підриваючи її фундаментальні структури – структури думки і мови. Вони закликали зруйнувати всі механізми людської мови (семантичні, граматичні, фонетичні) і почати із самого початку, тобто повернутися до початкового моменту формування мови, коли вона існувала ще на рівні окремих звуків (пред'язик). Учасники групи присвячували свої збори колективній творчості – створенню «симультанно-шумової» поезії (poesie simultann e bruitiste): не піклуючись ні про логіку, ні про цілісність, ні про відмінність мов, вони довільно сполучали слова і фрази; цією «креатівний акт» включав також крики, гру на фортепіано, свист і удари литавр. Творити лінгвістичний хаос, дадаїсти прирікали літературу на самознищення; природно, що від них не залишилися практично ніяких творів. Це вписувалося в їх розуміння дадаїзма: вони бачили в нім не стільки художню течію, скільки певний спосіб життя.

Теоретичне оформлення дадаїзма відбулося в 1918 р., коли Т. Тцара опублікував перший Маніфест Дада (Manifeste Dada 1918); за ним послідувало ще шість. У 1919 р. разом зі своїми однодумцями він перебрався до Франції; таким чином центр дадаїстського руху перемістився до Парижа. Нігілістичний пафос дадаїстов, що граничив з анархізмом, привернув до себе велику кількість молодих французьких поетів і художників, особливо тих, хто пройшов через війну. Почалася тісна співпраця Т. Тцара з редакторами журналу «Література» Андре Бретоном, Луї Арагоном і Філіпом Супо, що вже закладали основи нової, сюрреалістичної, школи. Діяльність дадаїстів здійснювалася в найрізноманітніших формах. Вони організовували шокуючі виставки, ставили епатірующие буржуазну публіку спектаклі, як, наприклад, «Газове серце» (Coeur gaz) і «Бородате серце» (Coeur barbe) Т. Тцара, проводили провокаційні «фестивалі», що часто супроводжувалися колотнечами. Особливо скандальною виявилася «маніфестація Дада» в паризькому Будинку Творчості в березні 1920 р.

Провідне положення дадаїстов в кругах бунтарствующей інтелігенції зберігалося недовго. Поступове лідерство перейшло від Т. Тцара до А. Бретону, і до 1922 р. дадаїсти розчинилися в новій течії – сюрреалізмі. Актом прощання з дадаїзмом стала збірка «Сім маніфестів Дада» (Sept manifestes Dada), виданий Т. Тцара в 1924 р.

Дадаїзм не залишив послідовників, якщо не рахувати виниклого після Другої світової війни недовговічного руху леттристів (1946), що спокусилися в своєму новаторському пориві не тільки на слова, але і на склади і букви (фр. lettre). Проте дадаїзм зіграв важливу роль в історії художніх ідей. Він з'явився одним з моментів кризи європейської культури першої чверті ХХ с., часу глобальної переоцінки цінностей.

2.6 Футуризм

Футуризм – (від латин. futurum – майбутнє) літературно-художня течія в мистецтві 1910‑х років. Відводячи собі роль прообразу мистецтва майбутнього, футуризм як основна програма висував ідею руйнування культурних стереотипів і пропонував взамен апологію техніки і урбанізму як головних ознак сьогодення і прийдешнього. Baжнoй художньою ідеєю футуризму став пошук пластичного виразу стрімкості руху як основної ознаки темпу сучасного життя. Pоcійськa версія футуризму носила назву кyбoфyтypізм і була заснована на з'єднанні пластичних принципів французького кубізму і європейських oбщeеcтeтічecкиx установок футуризму.

У своєму прагненні створити «мистецтво майбутнього», футуристи встали в позу заперечення традиційної культури з її етичними і художніми цінностями. Ними був проголошений культ машинної урбанізованої цивілізації – великих мегаполісів, високих швидкостей, руху, сили і енергії. Футуризм має деякі споріднені риси з кубізмом і експресіонізмом. Використовуючи перетини, зрушення, наїзди і напливи форм художники намагалися виразити множисть вражень, що дробиться, сучасної ним людини, міського жителя.

Футуризм зародився в Італії. Лідером і ідеологом руху був літератор Філіппо Марінетті, скульптор і живописець Уго Боччоні, живописці Карло Карра, Джіно Северіні, Джакомо Балу.

Нові течії в мистецтві нерідко заявляють про свою появу публікацією художніх програм і, як правило, всіляко скидають попередні «відкриття».

У гучності подібних заяв представникам футуризму не було рівних. Це природно: само назва футуризм говорила про їх намір створювати нове мистецтво, мистецтво майбутнього, прихильності до змін і про рішучу відмову від традицій.

Засновник руху Філіппо Томмазо Марінетті, італійський поет, опублікував перший маніфест футуризму на сторінках паризького журналу «Фігаро» в лютому 1909 р. Програм і маніфести у футуристів було дуже багато – значно більше, чим творчих досягнень. Наприклад: «Уб'ємо світло місяця» (1909) або «Маніфест проти «Монмартра»» (1913). А крім того, проходила безліч усних виступів, футуристичних вечорів. Гучне відлуння футуризму звучало і в Парижі, і в Росії, але його ідеологічним центром була Італія. Тут набирав силу націоналістичний рух, що пізніше привів до встановлення фашизму. Футуризм з його прославлянням війни як «гігієна миру», з культом сильного кулака і агресії довівся, що називається, «к двору».

Під першою, власне художньою програмою, «Маніфестом художників-футуристів» (11 лютого 1910 р.), підписалися всі італійські художники – члени групи: Умберто Боччоні, Джакомо Балу, Карло Карра, Джіно Северіні і Луїджі Руссоло. Незабаром вони випустили «Маніфест техніки футуристичного живопису».

У чому його головний зміст? Що було для художників-футуристів визначальною ознакою майбутнього? Перш за все рух. І звичайно ж, прославлення машини, індустріалізації, урбаністичної цивілізації. Передача руху досягалася просто і без затій. Таким прийомом зазвичай користуються мультиплікатори, розбиваючи і фіксуючи етапи ходьби, бігу, жесту персонажа по кадрах. Футуристи сумістили ці елементи в один «кадр»: на картині вони показували фази руху одночасно. При цьому в їх манері членувати об'єми легко відмітити вплив кубістічеського живопису, якому самі футуристи дорікали в «застилості».

Часом розкладання руху доводить зображення до абстракції, як це відбувається, наприклад, в циклах Бали «Швидкість-Пейзаж» (1912), «Лінія-Швидкість», «Вихор» (1914).

У футуристичному мистецтві не слід шукати глибокого психологізму, інтересу до внутрішнього світу людини. Навпаки, культ машини надихався мрією про «створення механічної людини із замінимими частинами». У 1913 р. був опублікований «Маніфест механічного мистецтва», а Северіні і його товариші населили свої картини механічними істотами, схожими на роботів (хоча слово це виникло лише в 1920 р.).

Проте все це було вже відгомоном минулого футуристичного шуму. Поступово футуризм розчинився в інших художніх течіях.