Ткачество Японії

ВСТУП:

Прикладне мистецтво кожної країни у світі має свою особливу техніку та малюнки. Мистецтво кожного народу - це його життя, його душа, його минуле, сучасне та майбутнє. Усі турботи та надії, ідеали та розчарування часу знаходять свій вираз у мистецтві, якщо не в одному його жанрі, так в іншому.

Часто мистецтво повніше, переконливіше та яскравіше може розказати про народ іншої країни, ніж найдетальніші описи мандрівників, які бачать частіше за все лише зовнішню сторону життя.

Можна сказати, що географічні умови та характер народу даної країни створили особливості прикладного мистецтва. Однією з таких країн є Японія. Так яка вона складається з островів, тут дуже багато вологи, але нема ніякого перепаду тепла й холоду, які досить важко переносити. Відповідно, тут є ясні прикмети чотирьох пор року. Люди можуть насолоджуватися краєвидами, які характерні для чотирьох пір року. З давніх часів у Японії є один вираз: "Сніг - місяць - квіти". Це показує красу природи пор року: сніг взимку, місяць восени и квіті навесні. Природа Японії дуже спокійна, вона не має високих гір та широких річок. Таке природне оточення дає можливість населенню Японії любити природу та буди близьким до неї.

Природа ж допомагала розвитку у японців чуткості та витонченості в образотворчому мистецтві. Використовуючи натуральні матеріали для обробки витворів, майстри намагаються якомога повніше показати спектр можливостей. Це також можна побачити і у відношенні до малюнка. Так, зображуючи квітку, японці намагаються залишити його природну красу, тоді як у Європі прийнято модернізувати, і форма змінюється настільки, що важко впізнати основну форму квітки або структуру його малюнка.

Що стосується характеру самих японців, то треба відмітити, що вони зростають спокійному природному оточенні, а також вживають природну їжу. Однак їх життя складене з контрастів: шум та суєта величезних міст та ідилічний спокій селищ, спокійно-величава гора Фудзі, яка у своїх надрах ховає нестримну силу вулкану. Відповідно, у мистецтві відображається мудра стриманість народу з багатовіковою культурною традицією та душевні потрясіння, які пов'язані з войовничим минулим. У кожному виробі відображається характер не тільки автора, але й всієї країни, її історії. Японці добре вміють придати виробу просту ясну форму (що робить їх несхожими на майстрів Китаю, які виробляють тектонічну складну форму предмету). Однак проста форма не лишає виріб художньої цінності.

Японці чутко сприймають усі особливості природного матеріалу, і чудово володіють мистецтвом відображення матеріалу в художніх виробах.

ІСТОРИЧНА ЧАСТИНА:

Загальна характеристика країни у період пізнього середньовіччя (кінець 16 - середина 19 ст.)

Для того, щоб найбільш повно оцінити мистецтво Японії кінця 16-середини 19 ст., слід прослідкувати процеси, що відбувалися у японському товаристві в цей період.

Пізнє середньовіччя включає періоди Момояма (або Адзуті Момояма) та Едо. В ці періоди в області мистецтва відбулися величезні зміни.

Період Момояма.

Пізній феодалізм, що охоплює даний період (з 1573 до 1615 рр.) характеризується тим, що був покладений край довготривалим міжусобним війнам та встановлена централізована влада над великими феодалами (дайме). Кінець 16 ст. став межею не тільки політичних, але й культурних епох. Носієм нових художніх напрямків була верхівка войовничо-феодального стану, яка користувалася значною підтримкою багатого купецтва. Укріплення молодого та повного енергії купецького стану супроводжувалося демократизацією смаків, поглядів та понять. Розширення торгівлі з різними країнами, в тому числі і європейськими, допомагало зросту міст, розвитку ремесел, а слідом за цим розширювалося і уявлення про світ.

З другої половини 16 ст. все відчутніше становиться переосмислення духовних цінностей, перехід від релігійної свідомості до світської. В мистецтві збільшилося стремління до яскравої декоративності, багатобарвності, пишної видовищності. Але одночасно кінець 16 ст. був епілогом попередньої епохи. Саме у період Момояма (не дивлячись на його коротку тривалість) відтворилися в житті характерні для архітектури, живопису, декоративних ремесел зрілого середньовіччя принципи простоти та природності. Ще до початку даного періоду в Японії виникло "життєстверджуюче" мистецтво. Цей період характеризується процесом співіснування та взаємопроникання старого та нового.

Характеристика прикладного мистецтва:

В цей період до влади прийшов воєнний стан, який у своєму житті не був пов'язаний за старими звичаями та традиціями. З іншого боку, ще з кінця минулої епохи поступово укріплялося економічне положення буржуазії, у якої розвивалися нові смаки, які відповідали її величезним економічним можливостям.

Природно, що ці каси, які піднялися, пред'явили свої нові вимоги до прикладного мистецтва. Стимулом, який ще більш посилював цю тенденцію, було проникання в Японію іноземної культури завдяки торгівлі з європейцями. Оживленню прикладного мистецтва того часу допомагали такі специфічні явища, як устремління до розкошу, екстравагантності та ефектам. У замках, храмах, будинках багатих купців виникали та розвивалися подібні смаки. Ці замки та будинки поступово стали місцем зосередження майстрів прикладного мистецтва. Але, з іншого боку, володарям цих багатих будинків та маєтків, ніби то у противагу своєму яскравому життю, хотілося створити атмосферу спокійної та чистої краси та утихомирення. Так розповсюдилося чайна церемонія, одним з найвеличніших майстрів якої був Сен-но Рікю.

Широко розвивалося виготовлення виробів із золота та срібла, золото стало використовуватися значно більше, ніж у попередні часи. Іншою особливістю витворів прикладного мистецтва було те, що тепер вони призначалися головним чином для задовольняння повсякденних потреб людини.

Якщо раніше основний напрямок розвитку прикладного мистецтва був пов'язаний з релігійними обрядами в храмах та монастирях, то тепер нові форми та види прикладного мистецтва викликалися життєвими потребами.

Прикладне мистецтво широко розійшлося і у провінції. (Це визначалося тим, що у розкидані по всій країні володіння дайме приїздили для роботи майстри прикладного мистецтва, в період Едо подібна тенденція посилилася ще більше.)

Слід звернути особливу увагу на металевих виробах, які використовувалися в архітектурних спорудах. Із хронік відомо, що Адзуті та Осакський палаци були прикрашені тарними витворами прикладного мистецтва з металу. До теперішнього часу збереглися такі багато прикрашені виробами з металу споруди, як самбоін храму Дайгодзі, карамон синтоістського храму Ходоку-дзіндзя, кангакуин храму Ондзєдзі та синтоістський храм Єсіно-Мікумарі.

По мірі розповсюдження чайної церемонії широкі масштаби отримало виготовлення котелків для чаю, особливо в Кіото. Відливком котелків стали займатися майстри Нагосі та Нісімура, популярним став майстер Уудзі Сдзіро, з роду Нісімура, який виготовляв нарочито грубі котелки, які дуже полюбляв Сен-но Рікю.

Кращим витвором Уудзі є металевий ліхтар з зображенням дракону, що окутаний Аіарами». який зберігається в синтоістському храмі Тоєкуні-дзіндзя.

Для прикрашання інтер'єрів широко використовувалися маки-е -малюнки на виробах з лаку, які покриті золотим або срібним порошком. Дуже цікаві маки-е в існуючих й досі синтоістському храмі* Цукубусума-дзіндзя та храмі Дайкакудзі, які оброблені в середині з небаченою раніше розкішшю. Малюнки на лаку, які докриті золотим порошком, прикрашають олтар храму Кодайдзі; вони також відрізняються вражаючою розкішшю. Такі ж різні предмети домашнього побуту, що були власністю Тоєтомі Хідеєсі, які він заповів храму Кодайдзі. їх відрізняє не стільки майстерність виготовлення, скільки вишуканість та надлишок золота. Виготовлялися предмет^ домашнього побуту з лаку з малюнками, які покриті золотим або срібним порошком, на яких зображалися іноземці та різні предмети у корейському стилі інкрустовані мушлями, а також предмети, пов'язані з християнськими обрядами. Все це робить вироби з лаку ще більш цікавими з точки зору сучасного дослідження.

В інтер'єрах будівель у верхній частині перегородок кімнат над розсунутими стінами з'явилася витончена декоративна різьба. її можна побачити в кіотських храмах Нісі-хонгандзі та Дайтокундзі, а також у храмі Дзуйгандзі в Мацусіма.

Особливий розвиток в той період одержало гончарне виробництво. Під впливом художніх смаків видатними майстрами чайної церемонії створювалися високохудожні приналежності для приготування чаю. Дуже високі вимоги пред'являли майстри чайної церемонії до художнього оформлення чашки для взбовтування чаю (тяван), склянки з кришкою для гарячої води (мідзусасі), вази для квітів (ханаіке) та ін. Всі ці види кераміки, що виникли в період Момояма, продовжують вказувати величезний вплив на форму та малюнок сучасних японських керамічних виробів. Специфічні риси знайшла кераміка, виготовлена в Сато, Сіно, Орібе, які розташовані в провінціях Оварі та Єсіно. В Кіото майстер Тєдзіро почав виготовлення кераміки, що називається раку-які, вироби якої відрізнялися особливою красою. Предмети для чайної церемонії в великій кількості почали виготовлятися в Бідзен, Сігаракі, Іга, Карацу.

В Сакае та Кіото в районі Нісідзін почали розвиватися ткацьке виробництво та фарбування тканин.

Період Едо (Токугава).

У період Едо (або Токугава) політична влада знаходилася у руках уряду сєгуна-бакуфу. Період Едо тягнувся, починаючи з падіння дому Тоєтомі (1615) до революції Мейдзі (1868). В ці роки (етапи) у зв'язку з посиленням системи феодального контролю вільний розвиток мистецтва було укрвано. Більш того, у 1639 р. спеціальним законом про закриття країни було фактично заборонено проникання в Японію заморської культури, мистецтво та культура могли розвиватися лише у рамках ізольованої держави. У порівнянні з періодом Момояма мистецтво в ці роки зменшилося. Але навіть в цих умовах воно проникало у народні маси, навіть тоді існувало мистецтво, що уходило своїм корінням у глибину народного життя, та мистецтво місцевого характеру.

У другій половині цього періоду під впливом мистецтва країн азіатського материка, а також голландського мистецтва, які проникали в Японію через Нагасакі, склалися умови для виникнення в Японії нових мистецтв. Однак у самому кінці періоду Едо з'явилася велика кількість чисто формалістичних творів.

Ткацтво та розпис тканин. Одночасно з виробництвом тканин, яке розширювалося, на крупних текстильних підприємствах, які оснащені за останнім словом техніки, в Японії велику роль продовжує грати древнє художнє ремесло виготовлення та фарбування тканин вручну - ремесло, яке існує в країні близько півтори тисячі років. На початку 8 ст. поряд з указом про розведення тутового дерева та виробництві шовкових тканин та парчі, необхідних для виготовлення одеж придворних, оформлення пишних церемоній у буддійських храмах. В> той же час -одерж-алн-розповсюдження і різні способи розпису" тканин, які збереглися до наших часів.

Безумовно, в Японії, як і в інших країнах світу, період володарства

7 ручного ткацтва та фарбування тканин вручну пішов назавжди. Однак кустарна праця японських текстильників зберігається і, мабуть, збережеться в майбутньому, тому що тільки вона може у повній мірі задовольнити попит на унікальні тканини тієї високої якості, яка недосяжна в стандартному машинному виробництві.

Тканини, які виготовлені на ручному станку та пофарбовані рослинними барвниками, створюються в багатьох частинах країни та складають поряд з керамікою найбільш процвітаючу галузь народного мистецтва. І волокно, і фарби народних тканин в різних місцевостях відрізняються. Залежать вони і від призначення одягу. Найбільш традиційні льняне полотно (в жарку погоду), бавовняні тканини (для повсякденного одягу), шовк (для святкових випадків), тканин з бананового волокна (більш за усе на острові Окінава).

Ніжні відтінки кольорів, які можуть бути досягнуті лише при використанні природних барвників, складають чарівність національних одеж з їх різнобарвними узорами - від простих смуг та клітин до витончених живописних орнаментів, позичених у придворних майстрів древності.

Поряд з тканими кольоровими зррами велике розповсюдження в Японії мають різні методи фарбування. В одних випадках або малюнок, або фон закривають, накладаючи рисовий клей або м'який віск та фарбуючи поверхню, яка залишилася вільною. В інших випадках фарбування відбувається за допомогою паперового трафарету. Ці методи відомі з 8 ст. Придворні майстри фарбували такими способами узорчатий шовк. Фарбування по трафарету розповсюджується і на вироби, які зроблені з паперу (ліхтарі, віяла-опахала).

Серед текстильних витворів народних майстрів Японії особливо о славетні вироби з острову Окінава. Тут" до середини 19 ст. була розповсюджена система взимання податків виключно тканинами, зробленими вручну, що немало допомагало досягненню високого рівня майстерності в народному ткацтві.

Особливо полюбляється в цих тканинах те, щовідвлечений узор касурі, який веде свій початок з Індії та представляє собою композиції із плям та ліній, які гармонічно поєднуються за кольором та ритмом, а також смуги та клітини охристих, зелених, чорних або блакитних тонів.

Древні традиції продовжують ткачі північного району Тохоку. Вони створюють одяг з грубого синього полотна, який вишитий на грудях і на спині білими бавовняними нитками у вигляді складних узорів частіше всього геометричного характеру. Крупні узори вишиваються на жіночих сукнях, дрібні - на чоловічих., Тканини красиві яскравістю орнаменту та ефектним сопоставлінням білого кольору та темно-синього фону. Ці два кольори найбільш розповсюджені в народному одягу та часто зустрічаються на тканинах із зображенням традиційних мотивів: журавля, черепахи, сосни - символів довголіття, карпа -символу мужності, птахів та квітів, які зроблені по трафарету.

Майстри - професіонали продовжують традиції придворних ткачів, створюючи дорогі тканини - шовк та парчу. Майстри ручної парчі користуються як золотими і срібними нитями, так і характерною для японської парчі вишивко^ золотавими або сріблястими смужками паперу шириною в 1 мм. Так, майстер Хейдзо Тацумура (м. Такарадзука) створив шовковий пояс за темою "Шість відомих поетів", які були сла&етнгсвоїми віршами в 9-12 ст. при імператорському дворі в Кіото. Художник показав їх в умовній, стилізованій манері, яка характерна для живопису ямато-е. Декількома прямими та вигнутими креслюнками ізін обмалював голови та обличчя, не бажаючи передати їх індивідуальні риси. Головна його ціль - скомпонувати усі фігури, обличчя, головні убори та важкі сукні, які підіймаються пишними складками, в об'єднаний загальним ритмом ліній та кольорових плям узор, який безперервно повторюється на тканині. Червона сукня'/ відомої поетеси та придворної красуні Ононо Коматі, опущену голову якої з розпущеним за модою того часу довгим волоссям можна побачити на фрагменті пояса зверху зліва, прикрашена ліловим, синім, білим узорами. Вони контрастують з чорною хвилею її волосся, яке, в свою чергу, красиво підкреслює ніжні відтінки її одягу. В одязі інших персонажів переважають то насичений синій, то зелений, то червоно-коричневий, то жовтий тони, у всьому багатстві та різноманітті їх напівтонів та відтінків, які розроблені в живопису ямато-е.

Найніжніші та найтонші нюанси кольору, гармонія кольорових співвідношень відрізняють багато японських жіночих кімоно, які славетні і в наш час. Не можна не любуватися чудовою розцвіткою халату, з фазанами, пофарбованого художником Удзан Кімура (м. Канадзава); особливою вишуканістю відрізняється вільно та красиво розташований декор.

Святкове кімоно невідомого майстра виготовлено з застосуванням інших художніх засобів. Воно від руки розписане багатьма гліциніями, ірисами, піонами, хризантемами, які заповнюють всю поверхню тканини. Розпис інтенсивними фарбами, в яких переважає червоний колір, на білому, жовтому та сріблястому фоні, доповнений вишивкою шовком та золотавими паперовими нитями, якими цілком виповнено зображення парадної карети у лівому нижньому куті халату. Розпис кімоно з використовуванням древніх мотивів, розповсюджених в костюмах акторів феодального театру "Но" та міського театру "Кабукі", характерний для майстрів класичного напрямку декоративного-прикладного мистецтва. Майстри ж, які примикають до нових напрямків сили у розписах ширм.

Японські ширми складаються з дерев'яної рами, яка покрита лаком, на яку натягнуті папір або тканина. Вони були обов'язковою приналежністю буддійського ритуалу, а пізніше широко розповсюджувалися у повсякденному.

Був прийнятий метод виробництва тканин, який прийнятий в Китаї епохи Мін. Виготовлялися високоякісні тканини: звичайна та золота парча, бархат, гобеленова тканина, атлас, дамаський шовк. Вражає майстерність виготовлення тканини для костюмів акторів театру "Но".

Чудова за виконанням вишивка та яскравий узор золотою та
срібною нитями - сіборі. В цей період до Японії ввозилися іноземні
тканини, наприклад, золота парча, тафта, набивний ситець, молескін. Із
цих матеріалів виготовлялися футляри для чайних приналежностей.
Все частіше стали переходили від одягу із матерії з витканим
малюнком до одягу із тканин з розфарбованим та вишитим малюнком.
Так був покладений початок широкому розповсюдженню фарбування
тканин.

Період Едо.

Прикладне мистецтво перших десятиріч періоду Едо успадкувало та продовжувало розвивати традиції, які визначилися в період Момояма. Витвори прикладного мистецтва стали більш витонченими та художньо виразними, в них з'явилися нові мотиви. Однак в подальшому стан у країні стабілізувався, у відрізаному від іноземних держав світі все більш посилювалася апатія, в художній творчості почали проявлятися формалістичні тенденції (тобто намітилися риси подражання роботам старих майстрів та елементи стилізації, які стали характерними для мистецтва). Все це призвело до обмеження прикладного мистецтва малими формами, виявилася тенденція зробити ці предмети якомога більше витонченими та тонкими. Але в цілому виробництв виробів прикладного мистецтва в період Едо оживилося. Економічні можливості міських слоїв виросли, щ призвело до збільшення кількості майстрів, а також видів та кількості предметів, що вироблялися, які відображали смаки людей. Особливо в середині періоду Едо, у роки Генроку (1688-1707) та роки Кєхо (1716-1736), з'явилося багато талановитих майстрів, які працювали в області маки-е, фарбування тканин, кераміки та ін.

Феодальні князі прагнули розвитку промисловості в своїх провінціях, в результаті там виникло виробництво виробів прикладного мистецтва, яке мало свої особливості. В цьому також заключалася характерна риса нової епохи. З'явилися різні шкли майстрів, які щільно слідкували за найменшими особливостями в майстерності виготовлення предметів прикладного мистецтва. У кінці періоду Едо основна увага стала приділятися питанням техніки прикладного мистецтва. В період Бунка-Бунсей (1804-1830) спостерігався тимчасовий підйом прикладного мистецтва, але в кінці періоду Едо, в роки заходу влади бакуфу, коли хвилювання та бедлами охватили всю країну (останні роки періоду Едо, так званий період "бакумацу", ознаменувалися великою кількістю повстань селян та міщан, які потім призвели до зрушення феодальної системи), прикладне мистецтво прийшло у занепад, і в такому становищі воно залишалося аж до революції Мейдзі.

З усіх видів прикладного мистецтва в період Едо більше за усе розвивалися кераміка та фарбування тканин. Прогрес прикладного мистецтва заключався в тому, що вироби відповідали не стільки потребам релігії, скільки вимогам повсякденного життя людей. Не можна, звичайно, ігнорувати і відповідний зв'язок прикладного мистецтва з релігією, оскільки завдяки будуванню мавзолеїв дома Токугава та допоміжних буддійських храмів,росла потреба в усіх видах прикладного мистецтва. Усе це сприяло масовому виготовленню виробів художніх ремесел.

Однак розвиток прикладного мистецтва в період Едо був не стільки якісним, скільки кількісним. В той час сказався вплив іноземної культури. Одержали розповсюдження так званого "малюнка варварів" (усі європейці, які йрвникаяи- &о Японію, називалися "варварами") -зображення європейців та іноземних судів. Предмети культури, які проникали в Японію через Нагасакі, стимулювали розвиток техніки і в якійсь мірі вказували- вплив на зміст прикладного мистецтва. Це допомагало реформі в області масового виробництва та техніки прикладного мистецтва, яка відбулася в кінці періоду Едо.

В виготовленні металевих виробів особливо вражаючим був розвиток техніки різки по металу. Пояснювалося це в першу чергу тим, що мечі стали прикрасою одягу самураїв, широке розповсюдження одержало виготовлення різних золотих виробів з тонкою різкою.

Техніка різки по металу удосконалювалася майстрами із роду Гото, відомого ще з часів Муроматі, майстрами, приналежними до різних додаткових гілок цього роду - а вони групувалися навкруги дому Фудзівара, - і, нарешті, невідомими вуличними_різниками. Велику кількість високохудожніх виробів виготовляли представники шкіл Єкоя, Нара, Хапано та ін.

В техніці золотого кування виготовлялися головним чином цуба та різні прикраси. Вони відрізнялися ажурністю та інкрустаціями із слонової кістки. Найбільш відомі Хіго цуба, Тесю цуба, Оварі сукасі. На дуже невеликій площі за допомогою різки та інкрустації слоновою кісткою майстерно _вщюблялися -зображення людей, тварин, риб, птахів, рослин.

Поєднання різки з інкрустацією - типова особливість японського прикладного мистецтва. Ці традиції збереглися до наших часів. Але в той же час стремління до виготовлення та ретельної відділки (особливо дрібних предметів) придало визначену обмеженість цьому виду прикладного мистецтва.

Широке розповсюдження одержало й металеве лиття. Виготовлялися котелки для чаю, буддійська утвір, письмові приналежності, дзеркала, дрібнички, а також ліхтарі, дзвоники, бочки для дощової води, які використовувалися в храмах та монастирях. Усі ці вироби виповнювалися з великим мистецтвом. Особливий розвиток одержала техніка відливки дрібних скульптурних прикрас 'за допомогою воскових форм. Нові можливості для прикладного мистецтва відкрилися з виробництвом таких дрібних виробів, як нецке (вид брелоку у формі мініатюрної скульптури) і ямате (кишенькова чорнильниця з пензликом), мініатюрні грілки для рук, прес-пап'є, футляри для пензликів, чорнильниці. Найбільш умілими майстрами кінця періоду Едо були Мурата Сеймін, Карамоноя Кюбей та інші. Слід відмітити, що цей напрямок в прикладному мистецтві існував аж до періоду Мейозі.

В виробах із лаку, які відносяться до початку Періоду Едо, часто повторювалися форми та техніка лакових виробів періоду Момояма. Так звані коецу маки-е (вид маки-е, які вперше почав виготовляти Хоннамі Коецу) відрізнялися оригінальністю задуму, сміливою інкрустацією металевими пластинами та раковинами.

Жваво протікала діяльність шкіл традиційного прикладного мистецтва, які виникли в період Муроматі. Найбільш відомими їх представниками були Ігарасі Дохо з Кага та Ямам ото Сюнсє з Кіото. У середні віки, в середині періоду Едо висунулися своїми видавничими роботами в стилі Коецу Огата Корін а Огава Харіцу.

Ввійшли в моду майстерно виконані вироби з тонким малюнком маки-е, в якому було дуже багато золота. Представником традиційної школи цього виду мистецтва в той період був Сіомі Сейсей.

У кінці періоду Едо зовнішній вигляд виробів став домінуючим і в задумі, і в техніці виконання, а функціональність поступово відходила на другий план. Великим попитом почали користуватися коробки інро та гребінці, покриті тонкими малюнками маки-е.

Найбільш відомими майстрами цього періоду були Мідзука Тоє, Кома Корю, Кома Консай та Ямада Дзєкасай. Скромні лаковані предмети для чайної майстерні виготовляли кіотські майстри роду Накамура.

Значно покращилась техніка фарбування та лакування ножен для мечів, виділилася в особову галузь прикладного мистецтва. Унікальні предмети почали виготовлятися в провінції. Так, відомі лакові вироби, які покриті тонким різним малюнком сіцуе та міцудае, а також вироби тінкін (лакові вироби, вкриті малюнками, поглиблення яких заповнені золотою фольгою або золотим порошком), тайсю (вироби, вкриті товстим шаром яскраво-червоного лаку) та дзококунурі (вироби із лаку з різним малюнком квітів, трав, дерев, пофарбованим в зелений, жовтий або червоний кольори, і знову вкриті лаком).

В якості прикладу таких виробів можна привести тінкін Вадзимо, тайсю із Муракамі, дзококунурі із Такамацу. Найбільш яскравим прикладом використовування мистецтва лаку в прикрашанні архітектурних споруд може служити Мавзолей Тосегу в Нікко. В ньому зручно відображені специфічні особливості прикладного мистецтва періодуЕдо.

Величезний розвиток одержало гончарне виробництво завдяки корейським керамікам, які були вивезені в Японію Тоєтомі Хідеєсі. На початку періоду Едо як раз і були зроблені перші кроки до різкого розширення керамічного виробництва в країні. Феодали зайнялися в своїх провінціях пошуками матеріалу, необхідного для виробництва кераміки. Повсюди будувалися гончарні печі. Все це робилося для розвитку гончарного виробництва в кланах. Поступово в самих різних куточках країни почали вироблятися характерні для того або іншого району керамічні вироби.

Техніка їх виробництва передавалася від району до району, що сприяло швидкому її удосконаленню. На Кюсю одержали відоміеть-керамічні вироби типу аріта-які, виготовлені майстром Набесіма Наосіге, такаторі-які, створені Куроза Нагамаса, та ін. В районі Тюгогу працював майстер Морі Терумото, який створив керамічні вироби типу хагі-які; ці виробу по праву можна віднести до тих культурних цінностей, які залишилися від міст Бунроку-кєтє.

В гончарних печах Аріта почали виготовляти керамічні вироби, які до цього не вироблялися в Японії, наприклад, вироби з білого фарфору хакудзі та фарфору сомецука, розфарбованого кобальтом та вкритого безкольоровою глазур'ю. Відомий керамік Сакаіда Какіемон, який освоїв виробництво уваецуке (на вкритий глазур'ю виріб наносився кольоровий малюнок,-* він знову обпалювався), також вийшов із Аріта.

В середині періоду Едо в Кіото почав працювати майстер Нономура Нінсей, який удосконалив техніку уваецуке. Його прийоми були прийняті в кераміці кіємідзу-які та авга-які. Все це призвело до виникнення техніки кє-які, в якій знайшли своє відображення японські національні традиції керамічного мистецтва.

В кераміці типу кє-які кінця періоду Едо у зв'язку с розповсюдженням зеленого чаю з'явилися особливого виду вироби. Найбільш видатними майстрами, які працювали в техніці кє-які, були Окуда Ейсей, Аокі Мокубей, Нінчамі Дохаті. Нові види кераміки, яка слідувала зразкам виробів Нінсея, з'явилися в провінції. Особливо відомі вироби такамацу-які та акахада-які (Нара). Відома також трохи незвичайна для цього періоду кераміка кендзан-які, яка успадкувала, з одного боку, техніку Нінсея, а з іншого - особливості керамічних виробів раку-які. Окрім цього в ній відчувався вплив голландської кераміки.

В мистецтві кераміки того часу найбільш свіжим струменем була
творчість Огата Кендзана. На початку періоду Едо найбільшими
майстрами, які працювали у техніці раку-які, з'явилися Коецу та
Дон'ю. В кінці цього періоду навіть такі керамічні вироби, як оніва-які,
мали специфічні риси, які має кераміка раку-які. '

В період Едо почали виготовлятися специфічні гончарні вироби місцевого виробництва, банко-які в Ісе, інуяма-які в Оварі та ін. Зростання попиту на керамічні вироби призвело до оживлення діяльності таких старих центрів гончарного виробництва, як Бідзен, Тамба, Сігаракі.

Однак в цей період Як центр гончарного виробництва, як і раніше, процвітав Сето.

В мистецтві^роЗчерку/тканин в період Едо такж відбулися серйозні зміни. Поперед всього, удосконалювалася техніка нанесення малюнка на тканину. До цього тонкий малюнок на кімоно робився лише одним способом - за допомогою вишивки. Одяг вищої знаті прикрашався тканим узором, вишивкою, золотим та срібним. С кінця періоду Муроматі поступово почали користуватися технікою сіборі-дзоме, при якій малюнок наносився фарбою на зжату тканину, але таким шляхом робилися лише прості малюнки. В середині періоду Едо виник метод юдзен-дзоме - техніка ручного фарбування з додаванням у фарбу в'яжучої речовини. В цьому заключалася корінна зміна в техніці фарбування тканин.

Техніка юдзен-дзоме була прийнята майстрами Кага. Вона збагатилися новими специфічними прийомами та перетворилася в нову техніку кага ідзен-дзоме. Така техніка ручного фарбування потребувала багато робочих рук та великої сноровки. Тому виник більш легкий метод, який заключався в фарбуванні тканин за допомогою паперових трафаретів, що сприяло широкому розповсюдженню серед населення розфарбованих кімоно. В цей період удосконалювалася техніка сіборі-дзоме, виник метод, званий юката-дзоме, за допомогою якого на бавовняній тканині однією фарбою індиго створювався стилізований малюнок. Одним із поширених методів фарбування тканин у кінці періоду Едо був комон-дзоме. С давніх часів найважніше місце серед високоякісних узорчатих тканин займав нісидзин. З появою та зростанням машинної техніки така тканина почала виготовлятися у провінції.

Зросла якість виробів із бамбуку та дерева, удосконалювалася техніка столярних робіт. Дерев'яні вироби, плетені корзини - з рештою, усі предмети народного художнього промислу характеризувалися строгістю та простотою, що відрізняло їх від виробів міського виробництва. У кінці періоду Едо найбільш поширеним видом дрібних виробів прикладного мистецтва були нецке, які з'явилися завдяки моді носити на поясі футляр для іменної печатки та кисеті. Для виготовлення нецке використовувалися різноманітні матеріали: дерево, бамбук, каміння, слонова кістка, ріг, метал та ін. В цих виробах прикладного мистецтва успішно передавалася краса самого матеріалу, до того ж тонкість роботи суперничала з

Устремлінням в малих формах передати визначеними. Майстрами нецке були Сюдзан, Томотікя, Уман.

ФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ ШИРМИ

В сучасних інтер'єрах не так вже й часто можна зустріти такий предмет тканого оформлення, як ширма. Насправді, та самота, яку вона здатна створити, була перешкодою для ока, але не для вуха, дуже ілюзорна. А місця, навіть у складеному вигляді, вона займає досить багато. Тому необхідність її наявності в звичайних малогабаритних квартирах суперечна. Інша справа - в заміських будинках, котеджах. Тут, як правило, житлові приміщення більші, та іноді з'являється необхідність поділити його на функціональні зони «людського масштабу» не тільки абстрактно, але й предметно.

Ширмою можна щось приховувати, це її основне завдання. Бедлам у дитячій кімнаті, стелажі, ванна, вікна - усе, що завгодно.

Крім того, ширма є додатковою кольоровою плоскістю, що надає їй яскраво виражене значення. Та й взагалі, вона буде отаким цікавим предметом.

Таким чином, ширма як предмет інтер'єру, існує, вона може активно підтримувати в інтер'єрі будь-який стиль, і при бажанні або необхідності її можливо спорудити без особливих витрат. В найпростішому варіанті це все ті ж рами, обтягнуті «чохлами», та по дві навесні петлі на кожне «колінце», ось і вся технічна премудрість. Зате який простір для декорування!

Усього один приклад: ширма може стати витвором мистецтва, яке справляє незабутнє враження, якщо затягнути її шовком, який розписаний в техніці батіку, і підсвітити зі зворотного боку. Якщо в приміщенні відсутні вікна, цей прийом може стати чудовим рішенням у боротьбі з клаустрофобією.

Визначено, ширма має право на існування, і до неї треба придивитися уважніше!

ШИРМА В ЕКОСТИЛІ

Необхідні матеріали:

•  Льняне полотно, 60 см шириною, 5,1 м довжиною (на 3 секції)

•  6 палок, наприклад, з ліщини, 1,70 м довжиною

•  6 палок 0,7 м довжиною

•  10м шнуру з натуральних матеріалів, наприклад, сизалю

•  бежева пряжа для пензликів

•  12 шурупів 3,5 х 40 мм або трохи більшого розміру

•  30 блочок

•  молоток, ніж, ножиці, дриль та свердло 2,5 мм, дерев'яний клей

1. Розрізати тканину на 3 рівні частини. Обробити зрізи подвійною
підгибкою по 5 см. На відстані 2 см від краю, з інтервалом 14,5 см
пробити на оброблених зрізах по 5 блочок.

2. На довгих палках виконати ножем вирізи: на двох парах на
відстані 11 см від зрізів, на середній - 9 см.