2.2 В період першої світової війни, визвольних змагань українського народу і їх поразки

В кінці XIX на початку XX ст. український національно-визвольний рух зосереджено в Галичині. Літературні та громадські сили Великої України в періоди посилених репресій прибували до Галичини й брали участь в місцевій культурній роботі. Врешті-решт українці засвоїли погляд на Галичину, як на острів свободи Українського національного Відродження, тоді як російські офіційні сфери звикли дивитися на неї, як на вогнище українського сепаратизму, що підтримується чужостороннім впливом. Москвофільські течії Галичини були опорою такого погляду.

За десятиліття до Першої світової війни негативне ставлення офіційних кіл царської Росії до українського руху помітно збільшилося. Головна небезпека руху була саме в його культурній ролі, що загрожувало Росії національним та культурним розколом. Аналізуючи національно-політичну ситуацію, яка склалася в Росії, акад. В. І. Вернадський відзначав, що в цей час на арену виходять "провісники російського імперіалізму, котрі визнають право творити культуру тільки за великими націями і на цій підставі прирікать культуру 30-міль-йонного українського народу на розчинення у великоросійському морі".

Війна 1914 року була в певній мірі результатом таких настроїв, бо відносини між Росією та Австро-Угорщиною визначалися, переважно, слов'янофільською ідеологією, в котрій одне з провідних місць займало вороже ставлення до росту української культури в Галичині й прагнення до т. зв. "воз'єд-нання під'яремної Русі" з Росією на засадах етнографічної єдності. Російська військова влада панічно боялась пробудження національної свідомості серед солдатів-українців, які опинились в Галичині. Наприклад, у перші дні російської окупації м. Львова серед вояків було продано всі примірники "Кобзаря" Т. Шевченка, що були на складі "Просвіти".

"Просвіта" була першим у Львові українським Товариством, що прийняло на себе весь тягар окупаційної влади. Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали можливість урядові зайнятися знищенням ненависного "джерела мазепинства та сепаратизму". То ж не дивно, що вибір прибулого до Львова губернатора впав саме на "Просвіту", котра на початок війни стає найбільшою українською організацією, що охопила мережею культурних центрів всю Галичину (77 філій, 2944 читальні, 109950 членів). В першу чергу закривалися філії й читальні, по-варварському знищувалися книжки й умеблювання бібліотек. Спалено цінні папери, сховані в касі кооперативного банку "Дністер". Найбільш важкі наслідки залишило насильницьке вигнання місцевих інтелігентних сил. Редактора видань Товариства Ю. Балицького вислано до Сибіру, де він і загинув. Кілька членів Головного виділу емігрувало до Відня, розгорнувши там по можливості видавничу діяльність, але повернутися до рідних місць вдалося не всім. Колишній голова П. Огоновський, його заступник Є. Озар-кевич і Я. Весоловський спочили на віденському цвинтарі.

Таким чином, "звільнення" звелося спочатку до руйнування української культури в ім'я російської єдності, а потім і віддання українського населення Буковини та Галичини на жертву румунізації та полонізації.

Члени "Просвіти", що знаходилися за межами окупації, регулярно збиралися на засідання, 10-тисячним тиражем видали календар Товариства на 1915 рік і, крім цього, збірку поезій Б. Лепкого. Обидві книжечки багато ілюстровані. Для українців, що тимчасово мешкали у Відні, Головний Виділ вирішив проводити лекції на сучасні та наукові теми, для чого було створено спеціальну комісію. Для перебуваючої тут інтелігенції організовано курс практичної торгової справи, "щоб вона -використовуючи вільний час — набула найнеобхідніших знань з бухгалтерії, торгового листування, рахівництва та іншої інформації, необхідної після повернення на батьківщину".

Архів "Просвіти" зберігає листування Головного Виділу з воєнним міністерством у Відні про розповсюдження календарів Товариства серед військовослужбовців. Налагодити таку роботу, очевидно, не вдалося, бо в березні 1916 року члени просвітньо-організаційної комісії під головуванням о. Т. Лежо-губського зібралися на своє засідання вже у Львові. Робота комісії ускладнювалася тими обставинами, що, в зв'язку з військовим станом у краї, не дозволялося збирати будь-які збори, а здібну молодь, що могла б оживити роботу, було покликано на військову службу. Щоб налагодити зв'язок з філіями, у травні 1916 року виходить газета "Письмо з "Просвіти" за редакцією В. Левицького, але поновити випуск свого періодичного органу не вдалося.

У червні 1916 року виникла загроза повторної окупації Львова військами царської Росії. У зв'язку з цим Головний Виділ приймає рішення про перевезення цінних паперів і по одному примірнику своїх видань до Відня, де вони зберігалися у "Вінер банк" і конторі "Загальноукраїнської ради".

Поновити просвітницьку діяльність вдалося тільки в 1917 році. Почалася робота по відбудові читалень, підготовка до святкування 50-літнього ювілею Товариства.

У лютому 1918 року прийнято важливе рішення, яке стало переломним в системі організації книговидання "Просвіти". На пропозицію видавничої комісії, Головний Виділ вирішив ліквідувати систему обов'язкового розсилання членських книжок. "В кінцевому результаті, це єдиний шлях до того, щоб "Просвіта" стала дійсно видавничим Товариством і своїми виданнями заповнила ринки збуту не тільки в Галичині, але й на Україні, і в Америці" — відзначалося в звіті Товариства за період війни і до 1921 року. Для членів "Просвіти" встановлювалася 25% знижка при купівлі книжок Товариства.

Велика кількість "Просвіт" виникає з 1917 року на Наддніпрянщині, де 22 січня 1918 р. проголошується Українська Народна Республіка. Українські читальні та школи, що масово відкривалися, потрібно було забезпечити друкованим словом. Через відкритий кордон львівські видання потекли на Україну, де, в свою чергу, починається піднесення книгодрукування. У 1918 році тут виходить 1084 назви українських книжок, а у 1919 році лише у Києві діють понад 100 друкарських установ. Від 1918 до 1921 року в Україні засновано близько 890 сільських бібліотек.

Для "Просвіти" найбільш плідні в плані книгодрукування були 1917 і 1918 роки. За чей час виходить 16 книг з серії "Просвітні листки", 6 великих збірок народних пісень, як патріотичних, так і ліричних, 5 портретів національних героїв і просвітителів та ін. Як навчальний посібник для нового покоління просвітителів у 1918 році 3-тисячним тиражем виходить книжка В. Целевича "Віднова життя і відбудова майна просвітніх товариств".

Ще з осені 1917 року значно підносяться ціни на видавничу продукцію. Причина — інфляція воєнного часу, подорожчання паперу й друкарських поклуг внаслідок девальвації австрійської крони. Зокрема, ціни на книжки "Української видавничої спілки" збільшилися на 50 відсотків, на церковні книги — на 200, від початку 1918 року на 100 відсотків подорожчали видання Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

1 листопада 1918 року українці здобувають державну владу в Східній Галичині та Північній Буковині, проголосивши на руїнах Австро-Угорщини Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Товариство "Просвіта" стає основою Міністерства освіти ЗУНР.

Вже через кілька днів починається затяжна українсько-польська війна. Від липня 1919 року польські війська при підтримці держав Антанти зайняли Східну Галичину, Західну Волинь і частину Полісся, встановивши на цих землях жорстокий режим. Каральні органи польової жандармерії проводили масові розправи в селах, вимагаючи контрибуції, знищуючи українські видання. Українську мову повністю вилучено з державного вжитку.

Не менш тяжкими були й матеріальні збитки. Земельні маєтності Товариства знищені й після війни перестали приносити прибуток. Грошові дотації, котрі "Просвіта" одержувала від австрійського уряду, припинилися. Інфляція призвела до зменшення вартості членських внесків і пожертвувань для Товариства.

З цього важкого становища "Просвіта" вийшла завдяки наполегливій праці її активних членів, котрі винесли на своїх плечах весь воєнний тягар і зуміли вивести Товариство на новий шлях. Назвемо хоча б І. Кивелкжа, І. Брика, М. Галущин-ського, Т. Лежогубського та ін. З 16 членів і 6 заступників Головного Виділу в 1913 році, після війни залишилось всього 4.

У 1919 році видавнича діяльність Товариства майже припинилася в зв'язку з відсутністю матеріальної та поліграфічної бази і ворожого ставлення польської окупаційної влади. Головний Виділ в цей час оголошує конкурс на кращі воєнні спогади 1914—1920 років. Розпочату "Просвітою" роботу по збиранню матеріалів до історії визвольної боротьби Галицької України з часом взяло на себе окреме видавництво "Червона Калина". З метою збору фотографій, записів, впорядкування воєнних могил при Товаристві створюється "Громадський комітет", який поклав початок "Крайовому товариству охорони воєнних могил".

Для поновлення економічної діяльності не було жодних умов. Розпочати навчальний процес пощастило лише "Торговельній школі "Просвіти". У 1919 році Товариство видає звіт про свою діяльність за час воєнних дій (1915—1918), кошти на видання якого виділило правління школи.

Першого листопада 1921 року вперше по війні збирається Загальне зібрання Товариства, котре вибирає новий Головний Виділ і затверджує на посаду голови Івана Кивелю-ка, який віддав чимало сил просвітницькій роботі. В березні 1922 року місце голови посідає Іван Брик, "людина темпераментна, енергійна, з широким кругозором".

Налагодити просвітницьку роботу в регіоні новому голові не дозволяла вороже настроєна до Товариства польська адміністративна влада. Офіційною причиною заборони діяльності філій та читалень в 1919 році була невідповідність нормам санітарних умов у краї. У 1921 році влада знаходить нову версію, згідно з якою члени-засновники Товариства — не дають гарантії в тому, що вони не переслідують політичної мети. Після відміни військового стану (серпень 1922 р.) польська влада вимагала затвердження статуту окремо в кожному воєводстві, бо новий адміністративний поділ не визнавав цілісності Галичини, а ділив ЇЇ на воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське, Краківське. В результаті, з 73 громад, котрі бажали відкрити читальні, дозвіл одержали лише 18. До кінця 1923 року діяло 63 філії з 77 передвоєнних.

У перші роки по війні прибутки Товариства складалися, в основному, з членських внесків та фондів, отриманих від продажу видань. Нерухоме майно "Просвіти" було настільки зруйноване війною, що ще вимагало коштів на реставрацію. Як видно, нестача коштів змусила Головний Виділ звернути велику увагу на систему розповсюдження своїх видань. Відміна членських книжечок відкрила дорогу для більш вільного просування книжки в народ, але Товариство зіткнулося з проблемою відсутності книготорговельних кадрів, реклами, системи вивчення попиту та ін.

Основна надія покладалася на кооперативну торгівлю. "Якби кожний кооператив окрім іншого товару продавав ще й книжки, хоч би в мінімальній кількості (зрозуміло, й періодику), тоді наш рух виріс би щонайменше на 100—200% в порівнянні з теперішнім",— писав журнал "Книжка", що виходив у Станіславі. Наявність в кооперативних крамницях книжок повинна була також привчити селянина до книжки, викликати попит на неї. Інколи кооперативні крамниці брали книжки для комісійного продажу, але цей метод розповсюдження не був достатньо ефективним.

Відкриття власних книгарень при видавничих товариствах дозволило б значно розширити мережу розповсюдження книжок. Майже 4 млн. українців Галичини мали всього 2 книгарні у Львові — магазин НТШ і Ставропігійського інституту. У провінції книжки продавали на "Народних базарах", де їхня доля й місце не були належними. Якщо у повітових центрах і діяли окремі книгарні, то вони не завжди хотіли брати українські книжки, навіть для комісійного продажу. Наприклад, в м. Коломиї книжкову торгівлю вели 5 єврейських і 1 польська крамниці.

Для збільшення продажу видань необхідно було серйозно займатися вивченням попиту. Просвітитель Д. Бачинський відзначав, що "...нашому селянинові як ніколи потрібна вузько-професійна книжка, потрібна проста й зрозуміла порада з сільського господарства, що, на жаль, в останній час не зроблено. Попит на спеціальну книжку, безумовно, великий".

Можливо, саме тому основний прибуток "Просвіта" одержувала від продажу календарів, в котрих багато уваги приділялося господарським проблемам. В період від 1921 до березня 1923 року тільки в канцелярії Товариства їх реалізовано 17,5 тис. Календарі "Просвіти" з задоволенням беруть на комісію книгарні не тільки Львова, але й провінції, про що свідчить жваве листування Товариства з крамницями й товариствами Косова, Надвірної та ін. міст. Головний Виділ "Просвіти" постійно розсилає "Звернення" до членів і прихильників Товариства із закликом допомагати в збиранні коштів і розповсюдженні видань. Такий живий зв'язок з провінцією мав своє позитивне значення, та все ж шляхом роздачі книжок для комісійного продажу можна було розповсюджувати тільки календарі. Час продажу інших видань був настільки довгим, що призводив до збитків у зв'язку з високим ступенем інфляції в регіоні. З цієї ж причини не могло бути й мови про надання кредитів на торгівлю.

У 20-ті роки спостерігається підвищений інтерес галицьких читачів до видань Радянської України. Якщо до війни в книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка можна було придбати всі книжки на українській мові, де б вони не видавалися, то зараз на закупівлю сторонньої літератури не вистачало коштів.

"Просвіта" вела листування з культурно-освітніми й науковими організаціями Радянської України, але ці зв'язки не були настільки плідними, як, наприклад, у НТШ, в архіві котрого збереглося чимало документів, які свідчать про тісне співробітництво з Всеукраїнською Академією наук, Українським науковим інститутом книгознавства та іншими організаціями.

Видавнича політика "Просвіти" після Першої світової війни кардинально змінилася. На пропозицію професора М. Возня-ка складено нову програму, котру Головний Виділ рекомендував для виконання. Згідно з новим планом, всі видання Товариства поділялися на 4 групи: 1. "Народна бібліотека" (популярно-белетристичного змісту) — призначена для широких народних мас; 2. "Загальна бібліотека" — для більш освіченого читача; 3. "Українська письменність" — продовження видання кращих зразків літератури; 4. "Письма з "Просвіти" -періодичний орган Товариства. У 1922 р. проф. Возняк зробив ще одну цікаву пропозицію, яку було викладено в журналі "Книжка". "На жаль,— писав Возняк,— в нас немає жодного видавництва, котре поставило б собі за мету видати архітвори світової літератури, і в першу чергу повістей в блискучих українських перекладах... Добре було б включити до цієї серії польську та московську літературу, котру українська інтелігенція могла б читати в оригіналі". На жаль, здійснити такий план не вдалося.

У просвітницькій періодиці початку 20-х років майже відсутня книжкова реклама. Ця обставина ускладнила орієнтацію споживача в книжковій продукції. З метою усунення цього недоліку в 1925 році "Просвіта" починає випуск періодичного органу "Бібліотечний порадник" і відкриває в ньому рубрику "Українська просвітницька бібліографія". Крім повного бібліографічного опису і детальної анотації нових книжок, тут подаються вказівки на контингент споживача тієї чи іншої книжки за рівнем освіти. Розділення провадиться таким чином: книжки, доступні всім членам Товариства, навіть малописьменним; книжки для читачів з початковою освітою; книжки для розширення знань освічених читачів.

"Бібліотечний порадник" не був першим книгознавчим органом в регіоні. Від 1921 року в Станіславі виходив журнал "Книжка", котрий не знайшов належної підтримки і проіснував усього 3 роки. У грудні 1921 року у Відні виходить єдиний номер неперіодичного органу об'єднання українських видавців "Книга" за редакцією професора Д. Антоновича. Функції вісника книжкового руху на Радянській Україні виконував журнал "Нова книга", що виходив у Харкові.

Випускаючи перший номер "Бібліотечного порадника", видавці мали на увазі подати читачеві "не сухий перелік книжок, але їхню оцінку, оцінку того, що книжка може дати". Необхідно було підготувати грунт для книжки, і, таким чином, регулювати випуск нових видань.

Велику роботу в напрямку реклами книжки проводив орган "Спілки українських видавців та книгорозповсюджувачів" у Станіславі, котрий від 1927 року видає журнал "Книжник". Нова "Спілка" об'єднала більшість видавничих колективів, котрим допомагала в організації роботи і позичками. "Книжник" публікує цікаві матеріали, що торкаються теорії книгознавства та бібліографії. Вперше вводяться єдині правила бібліографічного опису книжок.

У 1921 році, відзначаючи 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, на зібрані серед населення гроші за ініціативою "Просвіти" створюється видавничий фонд "Учітеся, брати мої..." За умови, що до фонду постійно будуть надходити добровільні пожертви, планувалося за його рахунок видавати одну книжку в квартал. У 1921 році вийшло 2 книжки, і вже наступного року Товариство вкладає свої кошти у видання книжок під грифом "Учітеся..." з тим, щоб підтримати доброчинне починання.

У квітні 1923 року "Просвіта" вибирає дев'ятим своїм головою професора Львівської Академічної гімназії М. Га-лущинського. Розуміючи складність політичної ситуації в регіоні і сподіваючись на її стабілізацію, новий голова всю просвітницько-організаційну роботу розділяє на 2 частини: виконання найближчих завдань і проведення загального курсу розвитку.

Першочерговим завданням було поновлення діяльності філій та читалень хоча б на довоєнному рівні, організація гуртків самоосвіти з метою ліквідації неписьменності, особливо серед молоді, створення бібліотеки на базі кожної читальні й поновлення діяльності "мандрівних" бібліотек, залучення нових членів до лав Товариства, як з регіону, так і з еміграції; розповсюдження сфери діяльності "Просвіти" на територію Волині, Холмщини та Полісся.

Для досягнення цієї мети великі надії покладаються на філії Товариства. Незважаючи на перепони, створювані польською владою, філії "Просвіти" проводили основну культурно-просвітницьку роботу в регіоні, бо іншої організації, котра охоплювала б таку кількість повітів в Галичині, не було.

За таких умов філії повинні були проявляти більше самостійності й ініціативи в роботі, турбуватися про підвищення професійного рівня керівників, вдосконалювати методи своєї роботи.

Одна з найбільш активних філій в місті Борщів (Тернопільщина) до 1923 року поновила свою діяльність у 37 читальнях, 24 аматорських гуртках, об'єднала 2860 членів. Філія мала 18 власних будинків, при котрих функціонувало 9 хорів та 18 бібліотек, де було 3518 книг.

Далеко не всі читальні мали книгарні. Однією з перешкод до їх організації була відсутність кваліфікованих продавців книжок, здатних вести справу на рівні польських, німецьких чи єврейських книгарень, що діяли на терені Галичини. Інші види торгівлі вже мали достатню кількість спеціалістів, завдяки функціонуванню таких учбово-практичних закладів як "Народна торгівля", "Доставка", "Народний базар" та ін.

Організувати окрему книготоргову школу за прикладом західних країн у Східній Галичині було складно, тому основні надії на виховання книготоргових кадрів покладалися на книгарню НТШ і торгову школу "Просвіти".

Продаж своїх видань "Просвіта" здійснювала тільки в канцелярії Товариства у Львові і розсилала поштою. Спеціально створена комісія з питань розповсюдження книжок зверталася в 1922 р. з проханням до польської влади

видавництва, котре поставило б собі за мету видати архітвори світової літератури, і в першу чергу повістей в блискучих українських перекладах... Добре було б включити до цієї серії польську та московську літературу, котру українська інтелігенція могла б читати в оригіналі". На жаль, здійснити такий план не вдалося.

У просвітницькій періодиці початку 20-х років майже відсутня книжкова реклама. Ця обставина ускладнила орієнтацію споживача в книжковій продукції. З метою усунення цього недоліку в 1925 році "Просвіта" починає випуск періодичного органу "Бібліотечний порадник" і відкриває в ньому рубрику "Українська просвітницька бібліографія". Крім повного бібліографічного опису і детальної анотації нових книжок, тут подаються вказівки на контингент споживача тієї чи іншої книжки за рівнем освіти. Розділення провадиться таким чином: книжки, доступні всім членам Товариства, навіть малописьменним; книжки для читачів з початковою освітою; книжки для розширення знань освічених читачів.

"Бібліотечний порадник" не був першим книгознавчим органом в регіоні. Від 1921 року в Станіславі виходив журнал "Книжка", котрий не знайшов належної підтримки і проіснував усього 3 роки. У грудні 1921 року у Відні виходить єдиний номер неперіодичного органу об'єднання українських видавців "Книга" за редакцією професора Д. Антоновича. Функції вісника книжкового руху на Радянській Україні виконував журнал "Нова книга", що виходив у Харкові.

Випускаючи перший номер "Бібліотечного порадника", видавці мали на увазі подати читачеві "не сухий перелік книжок, але їхню оцінку, оцінку того, що книжка може дати". Необхідно було підготувати грунт для книжки, і, таким чином, регулювати випуск нових видань.

Велику роботу в напрямку реклами книжки проводив орган "Спілки українських видавців та книгорозповсюджувачів" у Станіславі, котрий від 1927 року видає журнал "Книжник". Нова "Спілка" об'єднала більшість видавничих колективів, котрим допомагала в організації роботи і позичками. "Книжник" публікує цікаві матеріали, що торкаються теорії книгознавства та бібліографії. Вперше вводяться єдині правила бібліографічного опису книжок.

У 1921 році, відзначаючи 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, на зібрані серед населення гроші за ініціативою "Просвіти" створюється видавничий фонд "Учітеся, брати мої..." За умови, що до фонду постійно будуть надходити добровільні пожертви, планувалося за його рахунок видавати одну книжку в квартал. У 1921 році вийшло 2 книжки, і вже наступного року Товариство вкладає свої кошти у видання книжок під грифом "Учітеся..." з тим, щоб підтримати доброчинне починання.

У квітні 1923 року "Просвіта" вибирає дев'ятим своїм головою професора Львівської Академічної гімназії М. Галущинського. Розуміючи складність політичної ситуації в регіоні і сподіваючись на її стабілізацію, новий голова всю просвітницько-організаційну роботу розділяє на 2 частини: виконання найближчих завдань і проведення загального курсу розвитку.

Першочерговим завданням було поновлення діяльності філій та читалень хоча б на довоєнному рівні, організація гуртків самоосвіти з метою ліквідації неписьменності, особливо серед молоді, створення бібліотеки на базі кожної читальні й поновлення діяльності "мандрівних" бібліотек, залучення нових членів до лав Товариства, як з регіону, так і з еміграції; розповсюдження сфери діяльності "Просвіти" на територію Волині, Холмщини та Полісся.

Для досягнення цієї мети великі надії покладаються на філії Товариства. Незважаючи на перепони, створювані польською владою, філії "Просвіти" проводили основну культурно-просвітницьку роботу в регіоні, бо іншої організації, котра охоплювала б таку кількість повітів в Галичині, не було.

За таких умов філії повинні були проявляти більше самостійності й ініціативи в роботі, турбуватися про підвищення професійного рівня керівників, вдосконалювати методи своєї роботи.

Одна з найбільш активних філій в місті Борщів (Тернопільщина) до 1923 року поновила свою діяльність у 37 читальнях, 24 аматорських гуртках, об'єднала 2860 членів. Філія мала 18 власних будинків, при котрих функціонувало 9 хорів та 18 бібліотек, де було 3518 книг.

Далеко не всі читальні мали книгарні. Однією з перешкод до їх організації була відсутність кваліфікованих продавців книжок, здатних вести справу на рівні польських, німецьких чи єврейських книгарень, що діяли на терені Галичини. Інші види торгівлі вже мали достатню кількість спеціалістів, завдяки функціонуванню таких учбово-практичних закладів як "Народна торгівля", "Доставка", "Народний базар" та ін.

Організувати окрему книготоргову школу за прикладом західних країн у Східній Галичині було складно, тому основні надії на виховання книготоргових кадрів покладалися на книгарню НТШ і торгову школу "Просвіти".

Продаж своїх видань "Просвіта" здійснювала тільки в канцелярії Товариства у Львові і розсилала поштою. Спеціально створена комісія з питань розповсюдження книжок зверталася в 1922 р. з проханням до польської влади "Просвіта" терміново видає "Список українських видань, дозволених цензурою" (1924 р.) та "Перелік дозволених до постановки п'єс" (1923 р.). Під заборону потрапляє більшість книжок, одержаних шляхом обміну з Радянською Україною. Це твори Т. Шевченка, А. Головка, В. Винниченка, М. Хвильового, Б. Грінченка та ін. Як небажані, вилучено з бібліотек календарі "Просвіти" за 1897, 1922, 1930 роки, а також двотомник С. Руданського з серії "Руська Письменність" (1913 рік видання).

В той же час куратор львівського шкільного округу Со-бинський посилає меморандум державним органам влади на Західній Україні із закликом ліквідувати приватні українські навчальні заклади.

Щоб захистити права переслідуваної української інтелігенції та покращити її матеріальне становище, "Просвіта" в 1926 році розробляє спеціальний "Проект працевлаштування українських безробітних інтелігентів". Проект, що його розробив М. Галущинський, передбачає надання матеріальної допомоги розміром 80—100 злотих у вигляді безпроцентної позички всім, хто бажає працювати на ниві освіти українського народу і звернеться з відповідним проханням до Товариства "Просвіта".

1915—1928 роки в історії "Просвіти" були періодом поновлення діяльності Товариства після воєнної руйнації. Найбільш зримою частиною роботи була видавнича діяльність. Різкий спад у книгодрукуванні спостерігався в 1915 і 1919 роках, коли вийшло всього, відповідно, 3 і 2 книжки. В цілому за весь період Товариство випустило 181 назву книжок і аркушної продукції.

Надії на залучення фондів для розширення книгодрукування покладалися на широке залучення нових членів до лав "Просвіти". Поновити довоєнний рівень членства вдалося тільки до 1925 року.

Стрімкий ріст філій, читалень та бібліотек припинився з настанням загальної економічної кризи кінця 20-х — початку 30-х років.

 


Информация о работе «Товариство "Просвіта"»
Раздел: Культура и искусство
Количество знаков с пробелами: 175818
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
14316
0
0

... Олени Пчілки для дітей і тепер не втратила свого педагогічного, культурного, естетичного значення і тому може активно використовуватись у справі виховання підростаючого покоління. Громадська діяльність Олени Пчілки як педагога та просвітителя Дослідники займалися аналізом літературної, публіцистичної, редакторської спадщини Олени Пчілки, але оскільки об’єктом нашого вивчення стали педагогічні ...

Скачать
147973
0
0

... Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись її підвалини в сучасному розумінні.     РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ Досліджуваний період характеризується поступовим розширенням спектру громадського життя в містах. Одним із його проявів була багатогранна ...

Скачать
482216
0
0

... Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с. 5.  Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6.  Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7.  Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8.  Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції ...

Скачать
143523
0
0

... ї" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників. „Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дні ...

0 комментариев


Наверх