Українська культура ХХ ст.

Українська культура ХХ ст.

План

1. Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.).

2. Радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.).

3. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України (1991–і до нашого часу).

Основні терміни теми: модернізм, стиль, символ, урбанізація, авангардизм, гравюра, функціоналізм, художня мова, масова культура, модерн, кітч, графіка, еклектизм, жанр, реалізм, кіномистецтво.

Проблемна ситуація.

 ХХ століття як новітній період розвитку української культури можна поділити на декілька історичних етапів, кожен із них мав свої тенденції розвитку, підйоми і спади. В цей час українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Незважаючи на це, українська культура, жила і розвивалась, мужніла і збагачувалась, засвоювала набутки культур інших народів, повною мірою виражаючи власний духовний світ, здобутки українських митців у ХХ ст. у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

Що забезпечило міцність, тривкість, силу української культури в умовах тоталітарного режиму? Які тенденції національно-культурного відродження в Україні мали місце у ХХ столітті, зокрема у 20-30-ті рр, 50-60-ті рр, 70-80-ті рр.? Як можна охарактеризувати сучасний стан культури в Україні?

1. Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.).

В цей період поступ української культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, національно-визвольних змагань, громадянської війни, проте в цей час було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури.

Початок ХХ століття в Україні характеризується активізацією революційного процесу. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, період діяльності таких корифеїв, як І. Франко, М.Грушевський, В. Вернадський та ін.

Революція 1905 року в Росії підштовхнула політичний рух: з Революційної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократична партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались проекти впровадження автономії, самоврядування української школи та суду. Одним з головних завдань українська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східноукраїнських землях лише революція 1905 року формально зняла всі заборони на українське слово. Тоді й виникає українська преса – “Хлібороб” В. Шемета, “Громадська думка”, згодом “Рада” С. Єфремова у Києві. Почали вільно друкувати українські книжки. З’являються видавництва “Час”, “Ранок”, “Дзвін” та ін. Виникли культурно-освітні товариства, серед них – “Просвіта”.

Проте послаблення, що були зроблені царським урядом після 1905-1907 рр., пізніше було ліквідовано: закрито Просвіти, припинено видання української літератури, читання лекцій українською мовою, постановку театральних вистав. З початком першої світової війни українське культурне життя і взагалі завмирає (М.Грушевського заарештовують і вивозять у Симбірськ, Українське наукове товариство ім.. Т.Г.Шевченка припиняє свої видання українською мовою).

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української культури. Проте справжнім виразником інтересів українського громадянства стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням своєї політики відродження рідної мови і школи. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій. Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 22 листопада 1917 р. було відкрито Академію мистецтва – першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах , але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито у Києві перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

В цей же період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом призначено було видатного вченого із світовим ім‘ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського. Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. У відділі історико-філологічних наук дійсними членами стали заслужений професор Харківського університету Д. Багалій, ординарний професор Київського українського державного університету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький. У відділі фізико-математичних наук – академік Російської Академії Наук В. Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київського університету П. Тутковський. До відділу соціальних наук призначено професора Київського українського державного університету М. Туган-Барановського, професора Катеринославського університету Ф. Тарановського.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На початку ХХ ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові засоби мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення митців старої генерації етнічно-побутовими жанрами, деталізацією, сільською тематикою та “патріотичними вигуками” і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Українка, В. Винниченко). В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття (М.Вороний, О.Олесь, П. Карманський, О.Луцький, В.Пачовський ), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм та ін.

Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр. Творцями модерного театру вважають Лесю Українку, В.Винниченка, О. Олеся. Саме вони створили нову українську драматургію.

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І.Левинський, якому належать проекти будинків товариства “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі є будинок полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т.Гаврилко, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук, якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам’ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї прориваються у творах художників-реалістів Г.Дядченка, А.Куїнджі, Ф.Красицького, а особливо О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини “Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів є галичанин М.Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г.Нарбут. Він широко використовував українську тематику, узагальнив і трансформував її через кращі досягнення української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Україну після 1917 р., він став засновником, першим ректором і професором Української Академії мистецтв – першої вищої художньої школи України. У цілому в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, “великого стилю”, до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символи, метафора.

Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, Музичне товариство ім. М. Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставитись опери й оперети.

Таким чином, незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку ХХ ст. значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв’язки із зарубіжними художніми центрами. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР. ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-1920 рр., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років.