Український театр на Кишинівській сцені

2.2 Український театр на Кишинівській сцені

Українські артисти були частими гостями Кишинева. Тут гастролювали видатні майстри музичного і театрального мистецтва: М. Заньковецька, М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Садовський. Завдяки їм кишинівці познайомилися з прекрасною драматургією І. Карпенка-Карого – “Безталанна”, “Наймичка”, з комічною оперою С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” і багатьма іншими.

У Кишиневі трупи засновників театру критичного реалізму виступали неодноразово, про що збереглися деякі офіційні документи і відгуки в різних бессарабських газетах.

20 листопада 1884року в “Бессарабских губернских ведомостях” повідомлялось: “15 листопада, у театрі – цирку Фюррера, відомою російсько-малоруською трупою М. Старицького, що прибула на днях до Кишинева, була представлена перша вистава, до складу якої увійшли: “Наталка Полтавка”, оперета в трьох діях Котляревського, і “Дайте мені стару”, фарс-водевіль в одній дії. У першій п’єсі брали участь пані Вєріна (Терпелиха), Садовська (Наталка) і пан Грицай (Петро), Саксаганський (Возний), Кропивницький (Виборний) і Садовський (Бурлака), у другій: пані Олександрівська і пани Стодоля і Горський”.

Анонімний автор хроніки дає і інші подробиці. “Трупа пана Старицького, - говорить він, - пробуде в Кишиневі тільки до 1 грудня, протягом цього часу дасть ряд вистав, що складатимуться із малоруських оперет і російських водевілів. Усіх артистів більше 80 чоловік. Трупа має власний оркестр із 30 чоловік і власні декорації”.

Українські вистави на Кишинівській сцені йшли з великим успіхом. “Театр – цирк, - говорилося в газеті, - був переповнений публікою. Вистава пройшла блискуче, при піднесеному настрої глядачів і неодноразових вибухах аплодисментів, що були викликанні артистичною грою головних представників трупи Кропивницького і Садовського”.

Очевидно, що мова йде про постановку драми “Глитай, або ж Павук”, як, видно із статті І. Нечуя-Левицького, йшла 18 листопада. “З цього приводу, - пише Нечуй–Левицький, - залила і наводнила театр. Приставляли стільці, де тільки можна було приставити, а публіка розбирала квитки. Брали квитки за браком місця навіть за куліси. У касі збору було 1200 карбованців. Для небезпеки на майбутні вистави, щоб не скоїлось будь-якого нещасного випадку, поліція наказала винести із корпусу 70 крісел, з балкону три ряди лавок, а з галереї – лавки на 140 місць”.

За невеликий відрізок часу українською трупою були поставлені “Шельменко – денщик”, “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Запорожець за Дунаєм”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “За двома зайцями”, “Наталка Полтавка” (двічі), “Невільник”, “Чорноморці”.

“Квитки – писав І. Нечуй-Левицький, треба було купувати багато раніше. Із провінції, із маленьких містечок понаїхало багато людей. У трьох кращих готелях не залишилось жодного вільного номера, важко було дістати обід. Серед театральної публіки, можливо третю частину складали українці, можна казати, що тільки половина публіки повністю розуміла українську мову. Друга половина мало розуміла мову творів, а все – таки йшли до театру: і молдовани, і греки, і вірмени, і євреї, і болгари, бо, як говорили, артисти так чудово грають і співають, що, навіть не розуміючи половину того, що говорилось на сцені, можна було милуватися грою, співами артистів”.

У 1886році до Кишинева приїздить трупа М. Кропивницького, але відгуків на її виступи у пресі того часу знайти не вдалося. Більш докладно друк охарактеризував наступні гастролі “корифеїв”, що відбулися в 1889році.

11 жовтня товариство малоросійських артистів під керівництвом М. Садовського відкриває сезон постановою “Наталки Полтавки”. І хоча цю “стару, але вічно нову” п’єсу “В Кишиневі... і ставили уже численну кількість разів, все одно театр був повен”.

Наступного дня йшла вистава “Глитай, або ж Павук” М. Кропивницького.

У цьому творі вперше в українській драматургії реалістично показано розшарування селянства, поява багатія – лихваря, що загрожувало селянству зубожінням.

Із-за соціальної загостреності драма тричі заборонялася цензурою, тому М. Кропивницькому прийшлось дещо послабити конфлікт, мелодраматизувати реалістичні колізії. Однак п’єса зберегла свою цілеспрямованість і йшла з великим успіхом. У цьому спектаклі виступала М. Заньковецька.

Трупа М. Садовського ставила переважно п’єси, що увійшли до фонду української класики: “Наймичку” І. Карпенка-Карого, “Пошились у дурні” і “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького, “Не так склалося, як жадалося” М. Старицького та інші. 13 жовтня 1889року вперше в Кишиневі було показано комедію Карпенка-Карого “Мартин Боруля”.

13 жовтня йшла відома драма Карпенка-Карого “Наймичка”. Цей вечір, як видно із відгуків критики, був істинним тріумфом М. Заньковецької. Всі драматичні вистави зосередились навколо трагічного становища героїні, роль якої виконувала М. Заньковецька.

Ці осінні гастролі трупи Садовського в Кишиневі проходили під знаком тріумфу Заньковецької. (Див. додаток 6). Своєю блискучою грою вона певною мірою відсунула на другий план інших акторів. Наприклад, у зв’язку з постановою драми М. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, що пройшла “з небувалим успіхом”, була виказана точка зору, що “пальма першості, безумовно, випала на долю пані Заньковецької, виконавиці ролі Оксани”. Сам же театр того вечора був переповненим, як і завжди, і “... прямо здригався від оплесків, яким, уявлялось, не буде кінця”.

Гастролі трупи Садовського постійно супроводжував успіх. В останній вечір була поставлена одна з кращих п’єс української класичної драматургії “Наймичка” І. Карпенка-Карого. П’єса йшла в Кишиневі вдруге, і її постановка викликала особливий ентузіазм глядачів, що повністю заповнили зал. Драму, в якій були зайняті такі видатні актори, як Заньковецька, Садовський, її автор - Карпенко-Карий та інші, було зіграно на бенефіс П. Сагсаганського.

Проте, з яким тріумфом проходили вистави майстрів української сцени свідчить і такий фактор, як збори. “Малоруська трупа, - писав “Бессарабский вестник” від 25 жовтня 1989р., - робить всемогутні збори. Театр буває настільки переповнений, що навіть яблуку ніде впасти. При таких обставинах не без підстав турбуються про благонадійність театру”.

Театральна критика затверджувала, що в Кишиневі довго не забудуть українських акторів, які вразили місцеву публіку. “У Кишиневі, - читаємо в “Бессарабском вестнике”, - жодна трупа не користувалася такою увагою, такою симпатією, як малоруська”.

Через три роки на сторінках бессарабської преси з’являються нові повідомлення про гастролі української трупи. 29 вересня 1892р. “Бессарабский вестник” повідомив, що “третього дня відбулося відкриття осіннього сезону нашого гроссманського театру, орендованого на першу половину сезону товариством російсько-малоруських артистів під керівництвом Саксаганського”.

Відгуки про спектаклі були досить не одностайними. Газета “Бессарабский вестник”, що відображала офіційну точку зору, виступило з цілою серією ворожих статей, ціль яких була очорнити в очах публіки український театр з тим, щоб відволікти глядача від сприйняття прогресивних демократичних ідей, якими були насичені кращі твори української класичної драматургії. Але сила дії українського мистецтва була настільки великою, що під впливом громадської думки газета повинна була час від часу змінювати гнів на милість і, ледве не розшаркуючись перед артистами, виправлятися. “Хоча ми і висловлювали декілька разів ту думку, що малоруська література і мова, за нашою особистою думкою, і не зроблять себе вічними, але ми прекрасно відчуваємо різницю між принципіальним аспектом справи, яка має, якщо дозволити висловитись, науково-філософський інтерес, і суто художнім, артистичним боком тієї ж самої справи. Багато хто звинувачував нас в упередженому ставленні до трупи Саксаганського. Нас незрозуміло. Ми говорили про цю форму, про літературу, про мову, а не про виконання, не про гру артистів. Було б зовсім не справедливо заперечувати таланти таких виконавців, як пани Саксаганський, Карпенко-Карий та інші”.

У 1898 році до Кишинева приїздить трупа М. Кропивницького, яка з великим успіхом виступає тут протягом усього листопада. Свій театральний сезон трупа почала “Наталкою Полтавкою”. За повідомленням газети “Бессарабец”, “зал був переповнений публікою, яка нагороджувала артистів великими і бурхливими оплесками після кожної дії”. Та за першою блискучою виставою пішли постановки малохудожніх творів – “Нещасне кохання” Л. Манька і “Жидівка – вихрестка” І. Тогобічного, що дещо охолодило захоплення преси і публіки.

Проте наступні постановки не обманули чекань публіки. “Давно, - читаємо в газеті “Друг” від 12 листопада, - зал (Шляхетного) зібрання не переповнювала така маса публіки, як на виставі малоруських артистів під керівництвом М. Л. Кропивницького минулого тижня: не тільки, всі місця були розпродані, не тільки кожен вільний куток був засіяний приставними стільцями, а й багатьом прийшлось повертатись, не діставши квитків”.

В умовах, коли українське слово зазнавало жорстоких утисків з боку російського царизму, коли впливові шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявляли про те, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікаве, але, звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.

Тріумф артистів української трупи, безумовно, не був випадковим. Він став можливим завдяки блискучій грі учасників трупи і перепустку, до якої входили в основному твори , які відображали життя народу. Секрети успіху українського театру “корифеїв”, як справедливо писала в 1892році львівська “Зоря”, полягав у тій виключній любові та щирості, з якими українські артисти і артистки віддаються своїй справі, в їх палкому бажанні показати інтелігентній Росії українське село таким, яким воно є, з його стражданнями і радощами, з усіма звичаями як в минулому, так і в сучасному суспільному житті. Саме так сприймав і молдавський демократичний глядач виступи на кишинівській сцені засновників українського критичного реалізму.

Підводячи підсумки численним гастролям засновників українського театру класичного реалізму на молдавській сцені, можна впевнено сказати, що вони заклали основу міцних і багаторічних культурних зв’язків братніх народів – сусідів. Саме гастролі однієї із найбільш славетних труп, трупи М. Старицького, яки почалися 15 листопада 1884 року в столиці Бессарабської губернії, відкрили українському театральному мистецтву шлях до сердець молдавських глядачів.

Демократична спрямованість і високі художні якості п’єс, що входили до репертуару “корифеїв”, виключна майстерність виконавців завоювали молдавську публіку, для якої навіть мовний бар’єр не став перешкодою в прагненні до справжнього мистецтва. Духовна близькість двох братніх народів, породжена спільністю їхніх історичних доль, дозволяло молдавському глядачеві побачити в українських п’єсах відображення власної долі – долі задавленої непомірним гнітом безправної національної меншості царської Росії, і почерпнути із щедрих джерел українського оптимізму, віру в щасливе майбутнє, в тріумф справедливості.

Висновки

Театр – рід мистецтва, який відображає дійсність у художніх сценічних образах. І це дійсно так. Саме такий театр був поширений на території України. Він мав велике значення для українського відродження, адже був єдиним джерелом цього культурного життя нації.

Дослідивши і вивчивши історію розвитку професіонального театру України в другій половині ХІХ ст. я з’ясувала, що:

аматорські гуртки підготували групи для розвитку професіонального театру України;

з’ясувала, що український театр зазнав жорстких утисків з боку російського уряду; що українське професійне театральне мистецтво розвивались у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару;

охарактеризувала діяльність перших професійних театрів, визначила склад різних труп, які гастролювали по Україні та за її межами.

встановила, що виступи українських артистів як в Україні, так і в Росії і Кишиневі мали неабиякий успіх.

Поширенню ідей національного відродження серед широких громадських кіл сприяв розвій українського театру, який ґрунтувався на міцних традиціях корифеїв. Для української сцени було великим щастям, що зі сформуванням перших українських труп в них виступав цілий ряд високих сценічних обдаровань, які силою свого таланту надавали нової цінності старим і слабким творам, вливали сповнений життя й краси зміст навіть у наївні, невміло змальовані становища та типи, і давали публіці в цих безнастанно повторюваних одних і тих самих п’єсах високу художню насолоду. Театр залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження.

І далі цю надію України перш за все таки видатні українські культурні діячі, як М. Кропивницький, М. Старицький, І Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський та інші митці, завдяки яким українське сценічне мистецтво наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було піднесено на небачений до того щабель – на вершину світової культури. Особливо велику роль у відроджені національного театрального мистецтва відіграв М. Кропивницький, якому належить заслуга у створені нового українського театру. Саме він наприкінці 1882р. заснував Товариство акторів, котрому, за словами І. Франка, судилося стати трупою “найкращих артистів світової слави”. Важливість цієї події засвідчує постанова ЮНЕСКО в 1982р. про святкування історичного ювілею від часу організації М. Кропивницьким першої групи українських корифеїв.

В умовах, коли українське слово зазнавало жорстоких утисків з боку російського царизму, коли впливові шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявляли про те, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікаве, але, звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.

Тріумф артистів української трупи, безумовно, не був випадковим. Він став можливим завдяки блискучій грі учасників трупи і перепустку, до якої входили в основному твори , які відображали життя народу. Секрети успіху українського театру “корифеїв”, як справедливо писала в 1892році львівська “Зоря”, полягав у тій виключній любові та щирості, з якими українські артисти і артистки віддаються своїй справі, в їх палкому бажанні показати інтелігентній Росії українське село таким, яким воно є, з його стражданнями і радощами, з усіма звичаями як в минулому, так і в сучасному суспільному житті. Саме так сприймав і молдавський демократичний глядач виступи на кишинівській сцені засновників українського критичного реалізму.

Підводячи підсумки численним гастролям засновників українського театру класичного реалізму на молдавській сцені, можна впевнено сказати, що вони заклали основу міцних і багаторічних культурних зв’язків братніх народів – сусідів. Саме гастролі однієї із найбільш славетних труп, трупи М. Старицького, яки почалися 15 листопада 1884 року в столиці Бессарабської губернії, відкрили українському театральному мистецтву шлях до сердець молдавських глядачів.

Демократична спрямованість і високі художні якості п’єс, що входили до репертуару “корифеїв”, виключна майстерність виконавців завоювали молдавську публіку, для якої навіть мовний бар’єр не став перешкодою в прагненні до справжнього мистецтва. Духовна близькість двох братніх народів, породжена спільністю їхніх історичних доль, дозволяло молдавському глядачеві побачити в українських п’єсах відображення власної долі – долі задавленої непомірним гнітом безправної національної меншості царської Росії, і почерпнути із щедрих джерел українського оптимізму, віру в щасливе майбутнє, в тріумф справедливості.

Твори М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.Франка склали основу репертуару відродженого національного театру. На їхніх п’єсах виховувались українські актори, тисячі інших національно свідомих українців, які зуміли зберегти рідну мову, всіляко сприяли відродженню культури нашого народу. Таким чином, закладалися духовні підвалини для створення незалежної Української держави.

Список використаної літератури

1.  Абрамович С.Д., Чикарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2004. – 314 с.

2.  Бокань В.А., Польовий А.П. Історія культури України: Навч. посібник.- К.:МАУП, 2001 – 2 – ге вид. доп.- 256 с.

3.  Галабушська І. Про Заньковецьку, побут, національність у театрі та інше // Український театр. – 1993. - №5. – С.3-5.

4.  Греченко В.А., Чорний І.В.; Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. Підр. для вищих закл. освіти. – К.: Літера, 2000. – 464 с.

5.  Грушевський М. Цариці української сцени // Український театр. – 1993. - №5. – С.3.

6.  Заболотна В. Повернутись до себе // Український театр. – 1993. - №5. – С.5-6.

7.  Історія української культури /За заг. ред Крип’якевича І. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 656 с.

8.  Історія української культури. Збірник матеріалів і документів/За ред. Клапчука С.М., Остафійчука В.Ф.-К., Вища школа, 2000.-606с.

9.  Історія української РСР. Т. 3 / Редакційна комісія Шевелєв А.П. – К., 1978. – 606 с.

10.  Корнійчук В. Ave, Maria! або психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької // Літературна Україна. – 2003. – 5 травня. – С.12.

11.  Культура українського народу: Навч. посібник / Русанівський В.Н., Вервес Г.Д., Гончаренко та ін.. – К.: Либідь, 1994. – 272 с.

12.  Ліхновська Л. Фольклорний театр: проблема термінології // Народна творчість та етнографія. – 2003. - №5-6. – С.110-115.

13.  Мандрика В. На прийомі у царя // Українська культура. – 1999. - №10. – С.33.

14.  Майдан О. Духовність особистості на тлі українсько-історичної епохи ХІХ ст. // Вісник НАУ. – 1994. - №9-10. – С.59-63.

15.  Новиков А.О. З історії українського театру // Історія та правознавство. – 2004. - №6. – С.12-13.

16.  Новиков А.О. Марко Кропивницький і українське театральне мистецтво // Дивослово. – 2004. - №2. – С.14-16.

17.  Новиков А.О. Нариси з історії українського театру та драматургії “Батько українського театру” // Історія та правознавство. – 2004. - №13-14. – С.7-8.

18.  Новиков А.О. Найкращий в Україні // Березіль. – 1994. - №8. – С.177-186.

19.  Попович К.Ф. Український театр на Кишинівський сцені. – Кишинів. – 1995. – 206 с.

20.  Попович К.Ф. Нарис історії культури України. – К.: АРТЕК, 1999. – 728с.

21.  Садовський М. Українські артисти в Петербурзі // Хроніка – 2000. Вип. 55 - 56. – Київ. – 2003. – 807 с.

22.  Статєєва В. Українська мова та український театр у другій половині ХІХ ст.. // Дивослово . – 2005. - №4. – С.60-62.

23.  Українська культура / Лекції за ред. Антоновича Д. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

24.  Українська радянська енциклопедія. Т. 11 Книга перша. – К., 1984. – 606с.

25.  Черничко І. Український народний театр кінця ХІХ – поч. ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. – 2003. - №1-2. – С.78-82.

26.  Шевнюк О. Українська культура на зламі ХІХ – ХХ ст. у структурі змісту культурологічної освіти студентів // Мистецтво та освіта. – 2001. - №3. – С.15-18.