Особливості сучасного культуротворення

3.  Особливості сучасного культуротворення

 

Об’єктивною стороною творчого процесу є результат, його продукт. Це – те, що в подальшому спроможне відділитися від суб’єкта, стає для нього чимось об’єктивним, зовнішнє даним т.ч. відчуженим. Продукту творчості безперечно властиві дві фундаментальні властивості – новина і цінність. Якщо новина – це відмінність продукту від усього загальновідомого, загальноприйнятого, то під цінністю треба розуміти його здатність задовольнити універсально-культурні потреби людини. Але далеко не усіляке нове (новина) є благом для людини. Не усіляке продуціонування новини має право на існування. Лише творчість як діяльність, що має своїм продуктом щось, що являє собою універсально-культурну цінність і сприяє удосконаленню, гармонізації відносин кожного індивіда з самим собою, з іншими людьми, а також його особисто і всього людства в цілому з безмежним світом – тільки така творчість є ціннісно оправданою.

Творчість протистоїть праці (будучи з нею пов’язана невід’ємними зв’язками) як сфера свободи протистоїть сфері необхідності. В той же час їм обом протистоїть гра, – царство безтурботності і радісного пожвавлення, не пов’язаного безпосередньо з результатами самого по собі грального діяння. Головна відмінна властивість гри, протиставляючи її і творчості, і праці – свобода, повна незалежність від будь-яких зовнішніх цілей.

Якщо, крім того, праця являє собою „базис” для творчості, лише частково з нею перетинаючись, творча інтуїція „генеалогічними своїми коренями”, без сумніву, входить в гру, а діяльне уявлення гри – як у свій прафеномен.

Проблема творчості в її ціннісному аспекті на протязі всієї історії культури була предметом різнобічних обговорень. Міф, генетичне джерело усіх форм світогляду, по-своєму ставить і вирішує дану проблему. Недивлячись на закладену у міфі тенденцію до збереження свого змісту, в ньому неявно присутня певна концепція творчості. Діалектика новини і цінності в продуктах творчості отримує у міфологічних системах всього світу особливу „розробку” шляхом створення взаємовідносин між так званими „богами” і „героями”.

При найрізноманітніших підходах до міфу останній виявляється тим чи тим досвідом свідомості, спроба розуміння якої обіймає межі міфу як форми та способу функціонування єдиного континууму „буття та свідомості” і навіть як форми культури [26; 27].

Отже, міф як свідомість спирається на досвід свідомості і... на її початок. Життя у міфі нагадує буття трансцендентального принципу свідомості, „за допомогою якого виявляється апріорна загальна умова, яка єдино припускає, щоб речі могли стати об’єктами нашого пізнання. Міф являє собою тотожність буття змісту на рівні форми. І в цьому розумінні міф – це не форма суспільної свідомості, а саме зародження, початок свідомості як здатності сприймати та осмислити світ.

Слугувати культурі – ось яка роль відтепер призначена міфові в культурі, підтримувати порядок, примножувати змісти, породжувати власні, не властиві для емпірії ефекти бачення, що не виведені з досвіду, не мають референтів, проте при цьому виявляються не менш реальними та дійовими, тобто власне продовжувати людське в людині – ось яким є „надприродне” покликання історичного міфу. Міфічні структури в культурі визначають досвід культури. Міф перетворюється на форму свідомості і головне її завдання – продукувати людське як таке, людське на рівні формальності, тобто культуру.

На поверхні міф у культурі фігурує як певна структура, що повторюється, як зразок для наслідування, модель поведінки, що відтворюється на соціальному, так і на індивідуальному рівнях. Б.Малиновський доводить, що міф кодифікує думку, встановлює певні правила і принципи поведінки, виконує нормативну функцію і переживається свідомістю як своєрідне „священне писання” або ж дійсність, яка певним чином впливає на долю світу та людей. В міфі, на думку Р.Барта завжди є зміст, щоб виразити форму, а також завжди присутня форма, щоб приховати зміст.

Історичний міф за відсутності ідеального виміру досконалості продукує необхідні стани свідомості – механізми людської розмірності.

Міф не можна назвати ірраціональним утворенням, йому належить гідне місце серед нераціональних об’єктивних видимостей. Як опредмечене уявлення, що стало знаком соціальних, життєвих значень, він функціонує незалежно від сполучення зв’язків, що призводять до нього, та спрацьовує незалежно від знання про них, незважаючи на свою фантастичність, міф, вибудуваний як перетворена форма, а значить, як логічна реальність, і саме в цьому полягає дієвість та життєва сила міфу.

Будь-яку культуру можна трактувати як певний тип співвідношення знаковості та символізму, формальності та змістовності свідомості – чим більше в культурі знаків, чим більше вона промовлена, спроможна до комунікації, тим більше культура окультурена. У символічній культурі, у домінуванні первинних символів, напевно, можна шукати причини емоційності, естетичності українців, їхньої властивості сприймати не розумом, а серцем, не розумно, а з розумінням, власним розумінням, перетворюючи його (це розуміння) на псевдо об’єкт, тобто на міф. Чим більше культура культурна, придатна для широкого вжитку, тим більше міф наближається до ідеології. В ідеологічні шати вбираються різноманітні форми свідомості – і релігія, і наука, і мистецтво – всі вже як знаряддя культури [26; 30 – 48].

Досвід незалежності показав, що міфологема відродження, і ширше, культурно-історична ідея досі так і не стала інструментом солідарності та ідентифікації, а постала як джерело легітимізації нової влади, оскільки політичну інтеграцію в нашій країні здійснюють на підставі принципу узгодження інтересів, а не цінностей. Інтелектуали усвідомили протиріччя між міфічним відродженням „вихідної природної” соціальності та вибором соціально-культурної ідентичності та солідарності як демократичною цінністю [1; 72].

Протиріччя культурно-історичної, міфічної солідарності та європейського свідомого вибору культурної ідентичності та солідарності вимагає свого розв’язання. Умовою такого розв’язання є не просто творення спільної долі – героїчної історії незалежності, нових символів, ритуалів та свят, а й опанування досвіду транстенденції за межі звичного „життєвого світу”. Тільки перехід від міфічної, етнічної, племінної свідомості до цінностей творить ту шпарину, яка необхідна для неупередженого об’єктивного розгляду будь-якого міфу як узагальненого ґрунту та зворотного боку розуму. А розуміння всезагальності міфу дає стратегію політичного дискурсу: не знищення міфу опонента, що означає часто екзистенційну смерть особистості, а вихід за межі міфу в царину громадянського, тобто всезагального життя. Така стратегія дозволяє побачити у міфі образ життєвого світу як не проблематизовану та очевидну ідентичність і солідарність.

Проте, сама проблематизація та рефлексія над підставами власного буття та свідомості є умовою толерантності [1; 74].

Толерантність виступає взірцем міжкультурного діалогу. Толерантність – що означає терплячість (латинське), що пов’язане з дієсловом tolero – „нести, тримати”, а також “витримувати, годувати”. Первинне значення tolero – „нести, тримати” в руках якусь річ.

Те, що ми тримаємо, несемо, витримуємо є інший, інша людина, взята просто в її несхожості на нас, а передусім у самій її суб’єктивності. Протиставляючи світові-об’єкту себе як суб’єкта, людина в принципі не передбачає існування інших суб’єктів, так само суверенних як сама. Так постає конфлікт між суб’єктами, кожен з яких прагне стати єдиним. Непередбачуваність, непідконтрольність, непідвладність – принципова непізнаваність іншого, його вічна таємниця – ось, що важко витримати. Так поняття „толерантність” стосується світу ідей.

До іншого можна поставитися не толерантно – спробувати його знищити або підкорити, переконати, перетворити на однодумця, свій дублікат, свого раба, знаряддя, продовження, частину себе – тобто так чи так знищити суб’єкта. Але можна поставитися інакше, тобто толерантно.

Толерантність – це таке ставлення до іншого, всередині самого себе, так і зовні, яке ґрунтується на визнанні його інакшості правомірною, потрібною й законною. Вона можлива: а) через правомірність таємниці, адже пізнавальна здатність суб’єкта обмежена в принципі; б) через прийняття інакшого як доповняльного, бо для існування інтелектуальної системи доконечно потрібно мінімум дві мови.

Отже, повна толерантність проблематична, а цілковита нетолерантність неможлива. У зв’язку з цим варто ставити завдання так: не опанувати світ, а перебувати у згоді зі світом. Реальна перспектива межі толерантності – боротьба і єдність двох полюсів толерантності і нетолерантності, любові і ворожнечі, Ради і Влади.

У контексті європейського мислення толерантність – не тільки необхідний складник теперішньої культури, а й універсальна вартість людства. Тут, панує застосування терміну насамперед до міжлюдських взаємин. Це спроба стримати необачне просування Європи до (і усього людства) загибелі. Усвідомлення наявного суспільства як граничного (за Т.Парсонсом) спонукає шукати чи не єдино можливий вихід. Отож, давня християнська доброчинність – етнос терпіння – набуває рятівної актуальності.

Проте як будь-який погляд, так і тлумачення толерантності як універсальної цінності не може не мати й зворотного боку. М.Фуко зазначав, що пошук формули моралі, прийнятої для всіх (у тому розумінні, що всі мали б їй коритися) видається катастрофічним.

Нині Захід опинився перед „толерантною загрозою” втратити право говорити замість інших і зайняти місце рівного серед рівних. Толерантність – вимушений сьогодні європогенний стандарт, який навряд чи заживе беззастережного прийняття у світі. Нав’язування тих чи інших світоглядів чи будь-яких цінностей (без спокійно-зваженого творчого засвоєння іншою стороною) може призвести лише до неадекватних наслідків.

Проблема толерантного чи не толерантного ставлення може виникнути лише тоді, коли сюди, принаймні, звернули увагу один на одного, почали діалогізувати. Від форми комунікації, від способу діалогу залежать стосунки між співбесідниками. Форми діалогу можуть бути такі:

Перша найтиповіша, полягає в тому, що відмінність між учасниками комунікації дуже помітна і тому одного з них (хоча б одного) можна назвати „активними”, іншого (інших) – відносно – „пасивним”.

Друга форма – діалог між двома відносно „пасивними” учасниками. Тут активний обмін інформацією має тенденцію до невербальної комунікації.

Третій тип (деструктивна форма) – зустріч двох „активних”: є небезпека, що такий діалог може взагалі не відбутися, бо кожен прагне радше до монологу.

Звісно, абсолютно „активних” або „пасивних” немає. До того ж обидві тенденції завжди присутні в людині. Характер учасника діалогу дуже залежить від культурної системи, до якої ця людина належить. Адже від особливостей структур культур залежать стереотипи поведінки її представника.

У певному сенсі так само можна й самі культури поділити на „активні” та „пасивні”. Можна уявити, що культури мають ті ж самі риси й цілі, що й люди.

Толерантність як спосіб неагресивної зацікавленості у співрозмовникові є однією з умов того стану осмисленого існування будь-якого тексту – від окремої людини до мета-тексту людства – який можна назвати станом діалогу [13; 208 – 218].

Існування усіх знаків (від слова до тексту) як одиниць, що мають значення в певних побудовах, починається в стані діалогу. В слові, за М.Бахтіним, звучать три голоси: того хто говорить; того хто сприймає, і тих чиї голоси звучать у перед знайденому автором слові. Текст є діалогічним уже за фактом існування в певному контексті. А будь-яка культура існує у світовому контексті.

Якщо вважати, що смисл існує, то треба припустити й існування Абсолютного Духу, який творить себе через діалог з метатекстом людства, а отже, через нього і з окремою культурою, і з кожною людиною. Підключення до такого діалогічного потоку дає людині відчуття смислу. Це відчуття ідеальне, бо воно не має прагматичного, раціонального, чи будь-якого іншого пояснення. Це є водночас й існування в смислі, й сам смисл. Але окремі прояви сутності, ще далеко не сама сутність.

Людина повинна прокинутися з відчуттям повноти власного існування, що означає повноту встановлення діалогічних зв’язків. Все починається з діалогу. Аби цей діалог був істинним за Бахтіним і Батіщевим, необхідно, щоб крім двох співрозмовників існував нададресат, найвища і несхибна інстанція – та абсолютна істина, з розрахунку не розуміння якої і здійснюють діалог. Слово, мовлене без розрахунку на нададресата, є неправдивим, а тому мертвим. Над адресат дає можливість здійснюватись всім діалогам, й існувати за власною долею [13; 108 – 110].

Джерелом людської величі є культура, творче її освоєння. „Дерево росте тим вище, чим більший простір воно охоплює своїм корінням. Людина духовно піднімається тим вище, чим більший пласт всієї накопиченої духовної культури вона засвоює, чим глибше пускає своє коріння в цей ґрунт, чим ширше, повніше, інтенсивніше використовує для свого внутрішнього зростання”.

Таким чином, культура прокладає свій шлях через душі індивідів, скеровується їх пристрастями і корегується їх осмисленням, що підносить її щаблями сходження чи наближає до безодні небуття.

Зрозуміти сутність феномену культури людини в усі часи прагнули відомі вітчизняні і зарубіжні дослідники. Існує велика кількість означень культури і з філософських позицій (В.Андрущенко, Г. Батіщев, Г. Біблер, Машардашвілі, В. Келле, Ф. Михайлов та інші), із культурологічних (Ю. Лотман, М. Бахтін та ін.), і у психологічних дослідженнях (Л. Виготський, В. Давидов, В. Зінченко, О. Леонтьев, С. Рубінштейн та ін.), і у педагогіці (Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, В. Сластеніч, І. Ісаєв, В. Лернер, І. Зюзюн, В. Сухомлинський та ін.).

Філософи категорію “культура “завжди” вважали однією із визначальних категорій філософської науки.

Культура — це надзвичайно складне і важливе соціальне, економічне, суспільне, психологічне, історичне явище. З античних часів склалося розуміння культури як цілісної єдності Істини, Розуму, Добра і Краси. Культура як органічна система своєрідно переломлюється у проявах культури особистості і спостерігається у будь-якій формі життєдіяльності людини. Аналіз різних наукових трактувань сутності культури є умова розкриття творчого потенціалу людини становлення і гармонійного розвитку особистості. Найважливішими проявами культури людини, направленість мислення на сприйняття, пізнання і перетворення навколишнього середовища і себе самого, здатність об’єктивно оцінювати явища і події, що відбуваються.

Для повнішого з’ясування сутності сучасного розуміння поняття “культура” зупинимося коротко на історії його виникнення і розвитку. Мислителі XVI ст. словом «культура» називали способи обробітку землі. У середні віки існував вираз Culture mentis, що означає розумову, духовну культуру. Пізніше поняття культури розкривалося через поняття “цивілізація”, яка вважалася мірою рівня розвитку культури. Французькі мислителі цивілізованими вважали тільки те суспільство, яке функціонує на основі розуму, справедливості, високої моралі.

Аналіз літературних джерел доводить, що слово “культура”, раніше за інших європейських країн, почало вживатися в Німеччині. У книжках воно з’ясувалося у 1744р., а у словнику у в 1783р. Це поняття мало два аспекти. К. Гумбольд (1836р.) розумів під культурою панування людини над природою за допомогою наук і ремесел, інший аспект відображував культуру, як внутрішнє, моральне і духовне багатство людини. У нашій країні слово “культура” вперше з’явилося у “Кишеньковому словнику іноземних слів” М.Кирилова у 1846р., де воно тлумачилося як цілеспрямована діяльність для пробудження “тих, хто дрімають”. У 1855р. німецький історик Г. Клемм в “Загальній науці про культуру” опублікував дослідження розвитку людства як зміну проявів культури: традицій, вірувань, форм правління. У 1871р. англійський вчений Е.Тейлор дав означення культури, а в 1921р. книжка “Первісна культура” розпочиналася означенням: “культура або цивілізація, у широкому розуміння складається із знань, стиль мислення, віросповідань, моральності, законів, звичаїв, що засвоїла людина як член суспільства” [12].

Безумовно, однозначно визначити поняття культури, як і особистості, дуже важко. “Культурні витоки людини лише частково можуть бути визначеними і раціоналізованими, — писав М. Бердяєв. — Таємницю особистості, її одиничність ніхто не може зрозуміти до кінця. Особистість людини є більш таємничою, ніж світ. Вона, фактично, і є цілий світ” [6, 11].

Філософський аспект культури розкриває таке означення: “поняття культури виражає усвідомлення” людиною своєї самостійної ролі у реальному світі, тільки йому притаманної активності, яка не зводиться до дії ні природних, ні божественних сил, що означає народження “культу самої людини, який прийшов на зміну усіх інших культів древності”.

У соціології культура визначається як сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об’єктивно втілені у предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. У цьому означенні висвітлюється діяльна сторона культури. Соціальна природа культури: «культура — це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі» [12].

У теорії педагогіки культура як результат досвіду всього існування людства, що передається з покоління у покоління і засвоюється у процесі навчання, містить у собі суспільні правила і норми поведінки, спілкування, прояву емоцій і почуттів, стереотипи мислення, нормативи практичної діяльності. З них позицій освіта являє собою рух по спіралі, що розширюється, “рано чи пізно кожна людина повинна пройти той шлях досягнення досконалості, по якому рухається людство”(Є. Лессинг). “Молодість завжди повинна починатися здалеку і, як кожна окрема особистість, вона мусить пройти через усі епохи світової культури” (Гете). Російський педагог Ю.Сенько вважає, що змістовну основу навчання і виховання повинна складати не тільки “стала” культура соціуму, але й культура, що містить власний життєвий досвід.

[29, 19 - 20].

Я. Щепанський дав дуже змістовне означення культури як цілісної системи ідей і цінностей: “Існують певні ідеї, що передаються із поколінь у покоління. З цими ідеями пов’язані системи цінностей. Вони, у свою чергу, визначають поведінку і діяльність індивідів і груп, їх способи мислення, сприйняття. Увесь цей комплекс називається культурою”[12, 50]. Це означає окреслює такі основні компоненти культури, як знання, духовні цінності, способи мислення, норми поведінки. В.Сухомлинський зазначає, що для багатьох визначень поняття культури є характерними спільні складові такі, як релігія, ментальність наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут тощо [32,14].

Таким чином, аналіз визначень феномену культури з позицій педагогічної науки дозволяє виділити систему загальнокультурних якостей особистості, що стосується узагальнених зв’язків між людьми, між людиною і навколишнім середовищем. Це — гуманізм, соціальна справедливість, свобода, неприйняття насильства в будь-яких його формах, усвідомленість цінності прогресивного розвитку, а до числа цінностей вищого порядку, від яких залежить саме існування людського роду належить дбайливе ставлення до природних ресурсів збереження духовних скарб, повага до історичних традицій.

Педагогічний вплив направлений на розвиток культури студентів. Структуру системи якостей культури особистості зобразимо на рис. 1.

Історична наука трактує поняття “культура ” як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства, що проявляються у засобах виробництва, науці, мистецтві, освіті, у громадських нормах і суспільних цінностях у кожному історичному періоді розвитку суспільства [12].

Культурологія визначає культуру через сутність людського буття, як засіб творчої самореалізації людини через розуміння сенсу буття прагнення до розкриття і затвердження сутності людського життя, що, як загальновизнані і розповсюджені норми, загалом містить елементи створеного людиною світу. Це – знання, норми, стереотипи і розповсюджені зразки поведінки, навики, традиції, механізми соціальної взаємодії, а також соціальні інститути, що їх зберігають і розповсюджують [16].

Звідси впливає головна соціальна функція культури — опосередкування зв’язку суспільства і громадянина. Завдяки цьому культура – важлива функціональна підсистема суспільства.

Будь-яка культура включає складний комплекс цінностей, переконань, очікувань і звичаїв. Кожна цінність народжує багатство переконань, очікувань, звичаїв, їх сукупність називається система цінностей.

Антропологи та психологи класифікують цінності на основі релігійних і емоційних факторів. Т. Шибутані розділяє цінності на позитивні та негативні. М. Рокіш – на “цільові” (“абсолютні”) та інструментальні.

Можна класифікувати цінності в залежності від їх важливості для культури на первинні, вторинні та третинні, кожна із яких може бути або позитивною або негативною.

Цінність представляється як база для вирішування індивіда. Вона говорить йому про те, задля чого йому варто жити, боротися і навіть помирати. Оскільки цінність так важлива, тоді необхідно впливати і на інших, щоб вони прийняли цю цінність як ціль і як бажаний кінцевий стан життя. Цінність, таким чином, стає стандартом суджень людини, про свої власні дії і про дії інших.

Цінності – це стандарти, за допомогою яких індивід приймає рішення про відносини:

1)  із самим собою;

2)  з іншими людьми;

3)  із природою;

4)  з Богом, який вважається, допомагає досягнути спасіння;

5)  з машинами, які створюють необхідні йому засоби для життя.

Часто ототожнюють культурні цінності з потребами людської природи. Біологічні інститути заставляють людину шукати їжу, гроші і полового задоволення. Ці намагання - невід’ємний елемент людської природи, а не системи цінностей. Більше того, цінності інколи нав’язуються культурою для “придушення” людської природи, якщо її прояв загрожує мирному життю суспільства.

Цінності, позитивні в одній культурі можуть бути негативними в іншій. Тих, хто бореться за позитивні цінності, носії культури проголошують героями, про них складають історії, твори, легенди, пісні. Тих, хто бореться за негативні цінності – зневажають для того, щоб вберегти молодь від їх наслідування.

В кожній культурі існують зовсім не багато первинних цінностей, із яких народжуються тисячі переконань, очікувань і звичаїв і які відрізняються цю культуру від інших. Наприклад, для народів Азії та Африки індивідуальна свобода і збереження демократії – первинні цінності в західних культурах і американців – не важливі. Існує багато прикладів, коли люди легко відмовляються від індивідуальної свободи і демократичного способу життя на користь диктаторів і автократичних режимів. Можливо, що демократія, як порядок, де рішення приймаються більшістю після вільного обговорення питань всіма заінтересованими партіями, не має змісту для людей деяких культур.

Хоча існує багато національних і особистих цінностей, які змінюються достатньо часто, проте цінності, що усвоюються через традицію, змінити важко. Такі зміни можуть відбутися із вторинними, а не первинними цінностями і являються результатом ефективних комунікаційних прийомів. Первинні цінності як східних, так і західних народів не змінювалися століттями.

Будь-які зміни, що відбуваються в країні можливі лише в рамках культури. Лідери реінтерпритують давні ідеї, пристосувавши їх до вимог моменту часу. Вони як дуже ефективні комунікатори зуміли – кожен в своїй культурній обстановці – подіяти на поведінку своїх народів. Використовуючи свої комунікаційні можливості, лідер вправі добитися трансформації негативних цінностей в позитивні (чи навпаки) на базі існуючої системи. Іноді нові, ніби то, культурні цінності стають старими, але лише отримали від свого контексту нове значення із-за зміни потреби і часу. Так, в багатьох азіатських культурах велика цінність надається потомству. І коли в такі культури приходять нові сучасні лідери, котрі підкреслюють необхідність контролю над ростом населення, тоді із уст правителів Індії лунають рядки із Вед: “Чотири сини настільки ж корисні як і одне озеро, чотири озера настільки ж корисні, як і одне дерево, тому чому б не виростити дерево замість того, щоб народжувати сина?”

Навіть в різних культурних комплексах можна зустріти схожі цінності і переконання. В таких випадках культури можуть впливати один на одного в областях, що регулюються схожими цінностями, переконаннями, очікуваннями і звичками.

Інколи народ може зневіритися в своїх цінностях і намагатися звертатися до інших систем – до тих, котрі, на їх думку витримали перевірку часом. Молоде покоління Заходу, зневірившись у своїх власних системах цінностей, намагатиметься тепер розібратися в цінностях Сходу, африканських культур. Відповідно дуже багато молодих людей знають про культури інших народів більше, ніж представники молоді цих інших народів. Наприклад, люди з Сходу, особливо молодь, зневірившись власними невдачами в досягненні матеріального блага, звинувачують в цьому традиційні системи цінностей. Вони починають переймати західні цінності, але лише ті, які впливають один на одного, дуже схожі, тому вони можуть прийматися без значних руйнувань в інснуючих системах.

Європейські та американські культури впливали один на одного на протязі багатьох століть. Азіатські та тихоокеанські культури знаходились в культурному контакті близько двох тисячоліть.

Коли люди прийняли певні цінності і переконання, вони очікують, що речі навколо їх будуть відбуватися певним очікуваним порядком. А, якщо будь-чия поведінка не відповідає очікуванням, носій цих очікувань зазнає культурний шок. Очікування – це проектування в майбутнє культурних переконань. Очікування, можливо, важливіший після цінностей фактор, що впливає на міжкультурну комунікацію. Ігнорування цінностей, переконаннями і звичаями іншої культури породжує неправдиві очікування, і в кінцевому рахунку призведе до зриву комунікації між представниками двох культур.

Культурні звичаї – важливі аспекти комунікації, і будь-хто, хто не знає звичаїв автоматично закриває двері між собою і своєю аудиторією. Наприклад, точність і влучність важливі в західних культурах; повага чужого часу тут ознака хороших манер. Але це не в звичаї багатьох азіатських культур.

Популярні міжкультурні комунікатори – це ті, хто прямує культурними звичаями своїх аудиторій.

Будь-яка цінність не однаково важлива для всіх. Вона може мати первинну важливість для одного народу і вторинну важливість для іншого народу, чи взагалі не мати важливості для третього народу, третьої культури. У відповідності з цим цінності можуть бути класифіковані на цінності первинні, вторинні, третинні і незначні для народів основних культур. Цінності мають безпосереднє відношення до комунікації. Вони породжують переконання і очікування, а очікування відіграють велику роль у міжкультурній комунцікації. Коли спілкуються представники різних культур, взаєморозуміння може не наступити, якщо вони не знають завчасно очікування один одного.

Знання власних цінностей і очікувань допомагає зрозуміти: чому комунікація відбувається саме так, а не інакше.

Згідно літературного джерела [30] представимо систему класифікації цінностей, де умовними позначеннями виступають: З – західні культури; С – східні культури; Ч – чорні культури Америки; А – африканські культури; М – мусульманські культури.

	Первинні	Вторинні	Третинні	Не суттєві
Індивідуальність	З	Ч	С	М
Материнство	ЧС	МЗ	-	-
Ієрархія	ЗСМА	Ч	-	-
Мужність	ЧМЗСА	-	-	-
Сила	СА	МЧ	З	-
Мир	С	Ч	ЗА	М
Гроші	ЗАЧ	М	С	-
Скромність	С	ЧАМ	-	З
Пунктуальність	З	Ч	МС	А
Спасіння	З	М	-	СЧА
Карма	С	-	-	МЗЧА
Першість	З	Ч	-	САМ
Агресивність	ЗЧ	М	АС	-
Колективна відповідальність	САМ	Ч	-	З
Повага до старших	САМ	Ч	-	З
Повага до молоді	З	МАЧС	-	-
Гостинність	СА	Ч	-	З
Наслідуване майно	С	-	МАЧЗ	-
Зберігання середовища	С	ЧА	З	М
Колір шкіри	СЗЧ	М	-	А
Святість обробленої землі	С	А	-	ЧМЗ
Рівність жінок	З	СЧ	А	М
Людська гідність	ЗЧ	САМ	-	-
Патріотизм	ЧМАС	З	-	-
Релігія	ЗЧМАС	-	-	-
Авторитаризм	СМА	ЗЧ	-	-
Освіта	ЗЧ	САМ	-	-

Ентоцентризм, можливо велика перепона в міжкультурній взаємодії. Більшість людей роблять судження про чужі культурні цінності, використовуючи в якості стандарту власні. Даний тип цінностного судження називають етноцентризмом. Етноцентричні комунікатори не усвідомлюють, що люди розвивають свою культуру для того, щоб зробити осмисленним своє власне життя і встановлювати порядок в своїх власних суспільствах.

З точки зору культурного релятивізму кожна цінність, кожне вірування чи очікування має смисл.

Всі культури змінюються відповідно до їх політичних, економічних і соціальних потреб. Немає ні одної культури в світі, яка б не змінилася. Ці зміни – це реакції на внутрішні і зовнішні стимули. Культурні зміни є результат ефективної комунікації: ефективний комунікатор вивчає потреби суспільства і намагається визвати соціальні зміни, що задовольняють ці потреби. Для цього він розвиває своє мистецтво комунікації.

Усі романтики Заходу були людьми пораненими, майже смертельно, цивілізацією, яка торжествує і зовсім чужою їм по духу.

В нашу епоху нема більш гострої теми і для пізнання, і для життя, ніж тема про культуру і цивілізацію, про їх відмінність і взаємовідношення. Це - тема про долю, яка нас чекає. А ніщо не хвилює так людину, як її доля.

Так підриваються основи банальної теорії прогресу, в силу якої вірилось, що майбутнє завжди досконаліше минулого, що людство піднімається по прямій лінії до вищих форм життя. Культура не розвивається безкінечно. Вона несе в собі зерно смерті. В ній заключаються начала, які спрямовують її до цивілізації. Цивілізація є смерть духу культури, явище зовсім іншого буття і небуття.

Культура завжди бувала великою невдачею в житті. Існує якби протиріччя між культурою та „життям". Цивілізація намагається здійснювати „життя".

Занадто напружена воля до „життя" в епоху культурного спаду. Культура не може залишатися на висоті, вона обов'язково повинна спуститися вниз. Вона не може завжди розвиватися тому, що не виконує цілі і задачі, зароджені в дусі проти неї.

Культура не є здійснення нового життя, нового буття, вона є - здійснення нових цінностей. Культурні досягнення символічні, а не реалістичні.

Культура в епоху цивілізації завжди романтична завжди звернута до минулих релігійно-органічних епох. Це закон. Усі кращі люди культури в XIX ст. були романтиками. Реальний шлях перемоги культури лише один - шлях релігійного перетворення.

Похоть, яка лежить в основі капіталістичної цивілізації, створює механічно фіктивне царство. Індустріально-капіталістична система цивілізації розрушає духовні основи господарства і цим готує собі загибель. Праця перестає бути духовно-осмисленою і духовно-оправданою і повстає проти всієї системи. Проте, і імперіалізм, і соціалізм, настільки поріднені по духу: означають глибоку кризу культури.

В епоху цивілізації культура продовжує жити в якостях, а не в кількостях, вона уходить в глибину. В цивілізації починають знаходитися процеси варваризації, огрубіння, втрати досконалих форм, вибраних культурою. Ця варваризація може приймати різні форми. В цивілізації засихає духовна енергія, гасне дух - джерело культури. Тоді починається панування над людськими душами магічного царства машинності та механічності, яка підміняє істинне буття. Цивілізація народилась по волі людини до реального „життя", до реальної величі, до реального щастя на противагу символічному і споглядацькому характеру культури. Це шлях технічного перетворення життя. На цьому шляху гине образ людини.

В історичній долі людства можна встановити чотири епохи, чотири стани: варварство, культура, цивілізація, релігійне перетворення. Це різні напрямки людського духу. Один з цих станів у ту чи іншу епоху переважає.

Воля до культури завжди у нас закривалась волею до „життя" [6].

Висновок

Дослідження проблеми дозволяє зробити висновок про те, що культура — багатогранне явище, що забезпечує цілісність і цілеспрямованість розвитку суспільства. Вона пронизує усі сфери життєдіяльності людини. Культура кожної людини віддзеркалює культурні засади того суспільства, членом якого є ця людина, поєднує природу, соціум і особистість. Саме культура гармонійно вирішує, примиряє, згладжує протиріччя між природною і соціальною сутністю людини.

Завдання вищої школи — допомогти майбутнім фахівцям гармонійно увійти у складний процес життєдіяльності соціумі через засвоєння культурних засад суспільства. Тому, необхідно розуміння викладачами вищої школи значення культурного фактора у розвитку особистості і розробка інноваційних педагогічних технологій розширення сфери впливу норм і цінностей культури на особистість через комплексний аналіз закономірностей і напрямків формування мислення, методів виховання позитивного ставлення до набуття знань, стійких соціокультурних принципів, ціннісних нормативів особистості майбутнього фахівця.

Сьогодні вкрай необхідно розвивати нові форми навчання, які дозволили б майбутнім фахівцям діяти в умовах розвитку ринкових відносин, формування нової структури власності, зміни традиційних систем і форм управління різними сферами життєдіяльності. Такий підхід до навчання і виховання забезпечить задоволення духовних, культурних потреб людини, можливості професійної самореалізації у соціо-економічному просторі, гуманістичне відношення до людей.

Питання цінності життя знову і знову набувають значимості, адже з її допомогою вимірюються всі предмети і явища. Хоча вони можуть здатися для декого несуттєвими і ніби неіснуючими. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ – софіст Протагор, але інструментом, мірилом виміру виступають цінності. Об’єкт втягнутий у сферу суспільного життя людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб’єкта – людини цінності служать об’єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль орієнтирів в предметній і соціальній дійсності. Мабуть, людство не прожило б довго, якщо б на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили.

У житті часто людина потрапляє в ситуації, коли потрібно вибирати потреби, інтереси, переживання і засоби, шляхи їх реалізації, чому віддати перевагу, від чого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. І отут-то найтиповіші для суб’єкта потреби, інтереси, переживання виконують роль орієнтира у виборі альтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів і шляхів їх реалізації. Так виникають цінності як філософське поняття, за допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для індивідів, суспільства. Сам процес вибору на базі цінностей називається оцінкою. Спрямованість діяльності суб’єкта – людини на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Поняття цінність вживається для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка; для визначення значущих явищ, що вибирається внаслідок оцінки.

Культура є предметним полем формування цінностей, і цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, і визначається культура. Культура виступає сукупністю матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Цінності виконують у суспільстві роль інтегруючих, комунікативних, соціалізуючих основ, забезпечують духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості суспільства. Цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя, характерному для певного суспільства напрямку. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. Цінності виростали з об’єктивних потреб людини. Потреби формувались вже усвідомлено, а потім потреби транспортувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об’єкт її задоволення, інтерес – на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.

Важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоції і пристрасті, які сприяють виникненню почуття значимості явищ, їх суб’єктивної оцінки. Але і цінності надають емоціям глибинну значимість, перетворюючи їх в стійкі почуття. Об’єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси і емоційні переживання утворюють єдине соціальне явище – цінності.

Кожна епоха висуває свої ідеали, в яких ніби перетворюються властиві їй суперечності. Боротьба, конкуренція, антагонізм живлять заздрість, злобу, ненависть, зрадництво. Такі суперечності загострюють, викликають у людей жалість, милосердя, почуття вини і докори совісті. Це призводить до появи ідеалу людини, що притаманний цій цивілізації. Боротьба за ідеали вимагає від людини великого напруження, енергії всіх духовних сил, волі, моральної стійкості, громадянської мужності, твердості духу.

Ціннісні орієнтації є в будь-якій сфері людської діяльності. Вони відображають суть людини, її світогляд, ставлення людини до її місця в світі. В різні епохи та в різних соціальних спільнотах вони відрізняються. Їх потреба у зрілої людини стає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів і вчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете: “гуманність вкладає душу навіть в насолоду, дух – в потребу, грацію – в силу, серце – в велич”.

Гуманістичне виховання має метою виховання переконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й до творчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх треба вистраждати власним життям, придбати власною працею. Формується індивідуальність тільки власним зусиллям протягом всього життя і найяскравіше проявляється в моральній позиції, при визначенні змісту і мети життя, в прояві духовних потреб. Цінність людини в практиці соціального спілкування проявляється в її самостійності, активності і неповторності. Лев Толстой влучно сказав, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, а знаменник – думка людей про неї, і тільки якщо знаменник більше чисельника дріб правильний. Самооцінка – це завжди порівняння своїх дій і думок з певним еталоном, з ідеалом. Любити людей взагалі досить просто, але значно трудніше любити і поважати окрему, конкретну людину. В усіх аспектах взаємодій зі світом людина орієнтована на кінцеву цінність – благо. Залежно від того, які потреби задовольняються, розрізняють матеріальні і духовні блага. Єдність істини, красоти й міри – благо, що складає вершину цінностей підкреслював філософ Платон. Прагнути до блага людина виражає себе, свою неповторність і водночас самореалізується, самовиражається, орієнтуючись на ключову цінність – свободу індивідуальності. При цьому людина усвідомлює себе причетною до світу як частинки цього ж світу.

Ціннісні орієнтації в різні епохи і в різноманітних суб’єктів діяльності зумовлюються традиціями, соціальними умовами і власним вибором: орієнтація на саму себе, орієнтація на суспільство і орієнтація на потойбічний світ – ось три основні типи ціннісних орієнтацій, що створюють зміст життя.

Творче прагнення до мети, що уявляється саме для людини важливою як результат глибоко відчутних потреб, бажань і обдарування, приносить щастя і успіх, тому що в такому випадку людина функціонує цілеспрямовано так, як їй визначено природою.

Суворим, безжалісним вчителем може виявитись повсякденне життя. Успіх супроводжує успіх. Люди навчаються на власних помилках, успіхах, тобто на досвіді в житті, що придає людині впевненості у власних силах і хисті при вирішенні чергового завдання або проблеми.

Вироблення адекватного, реалістичного уявлення про себе ніби наділяє людину підвищеним хистом, новими талантами, буквально перетворюючи невдачі в успіхи. Образ власного Я визначає рамки можливостей людини, впливає на поведінку людини. Психологія образу власного Я впливає на концепцію позитивного мислення, яке може давати різні результати в різних випадках.

В сучасних умовах на рубежі ХХІ ст. викривлення істинних цінностей дуже помітно: користь розуміється як споживацтво, добро стає престижністю, творчість вироджується в імітацію, моду, а свобода в свавілля. Суспільними цінностями людини стає престижне споживання. Така логіка ціннісних орієнтацій робить життя людини важким, нестерпним.

Проблема співвідношення моральних цінностей людини з тенденціями соціально-економічного розвитку суспільства завжди одна з найважливіших. Бурхливий розвиток людства у всіх проявах його життєдіяльності може потягнути за собою радикальну перебудову всієї системи людських цінностей. Цінності зумовлені соціальними відносинами, зв’язками, природними нахилами людини, потребою в самозбереженні і самореалізації.

Моральний ідеал виникає в свідомості людини якрезультат оцінки життя, відбору з усіх життєвих вражень того що близьке її інтересам, що сприяє досягненню мети. І людина не просто проявляє своє ставлення до життя, а визначає ступінь важливості, корисності, обов’язковості і привабливості тих якостей і властивостей людських відносин, що включаються в ідеал. В ідеал особи входять ті якості, що схвалюються людиною, способом життя, характером іншої людини, бажанням бути схожою на неї, наслідувати її приклад, прагнути виробити такі якості в собі. І це буде шлях морального розвитку, самовираження за обраним ідеалом.

Для цього необхідно бути впевненим і відданим ідеалам, повинна бути присутня сила волі, потрібно прагнути виховувати себе, активно ставитись до життя, треба боротися, перемагати, мучитися, страждати, трудитися, досягати успіхів, не заспокоюватися – тобто дійсно жити.

В людському житті найголовніше не свобода, головним є зв’язок з людьми, почуття потреби людям, вміти ставити себе на місце іншої людини. Доброта до людей – це означає уміти ставити себе на місце іншої людини. Уміти жити її болем, думками, допомогти їй так, як допоміг би собі, без благодійності, а природно, всіма силами.

Мета життя і моральний ідеал допомагають формувати уявлення про бажаний спосіб життя. “Все, що робиш, роби добре”. Це ідеал. Розумова діяльність, що спроектувалася в майбутнє, повинна стати метою діяльності, а ідеал стає обов’язковістю, робить всю систему поведінки людини надійнішою.

Список використаної літератури

 

1.  Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. - №6. – с.50 – 76.

2.  Араб-Оглы Э.А. Европейская цивилизация и общечеловеческие ценности // Вопросы философии. – 1990. - №8. – с.10-13.

3.  Афанасьев М.С. Социальные ценности и ценностная ориентация личности. – М., 1990.

4.  Бакиров В.С. Ценностное сознание. – Х., 1985. – 224с.

5.  Бакрадзе А.Т. Ідеал людяності і цінності людського життя // Філософська думка. – 1989. - №2. – с.17-23.

6.  Бердяєв Н.А. Самопознание. – М.: Просвещение, 1991. – 445с.

7.  Бердяєв Н.А. Смысл истории. Приложение: Воля к жизни и воля к культуре. – М.: Мисль, 1990. – 176с.

8.  Бердяєв Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989.

9.  Блюмкин В.А. Мир моральных ценностей. – М., 1981. – с.4-36.

10. Бом Д. Наука и духовность: необходимость изменений в культуре // Человек. – 1993. - №1.

11. Бэкхерст Д. Культура, нормативность и жизнь разума // Вопросы философии. – 1999. - №9. – с.159-178.

12. Дзундза А.І. к.ф. – м.н., доцент (Донецький національний університет, м.Донецьк) До питання сутності феномену культури як умови формування особистості майбутнього фахівця // Вісник УДУВГП: розділ: “Педагогіка”: “Сучасні технології навчання: проблеми та перспективи”. Збірник наукових праць, ч.1 – Рівне: УДУВГП, 2003.

13. Диспут про толерантність // Філософська і соціологічна думка. – 1994. - №11 – 12. – с.208-218.

14. Дробницкий О.Г. Понятие морали. – М., 1974. – с.358-361.

15. Здравомыслов А.Г. Потребности. Інтересы. Ценности. – М., 1986. – 221с.

16. Злобин Н.С. Культура и общественный прогресс. – М.: Наука, 1980.

17. Золотухина-Аболина Е.В. О специфике высших духовных ценностей // Философские науки. – 1987. - №1 – с.11-18.

18. Іщенко Ю.А. Толерантність, як філософське-світоглядна проблема // Філософська і соціологічна думка. – 1981. - №4.

19. Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. – 1992. - №12. – с.21-29.

20. Кримський С.Б. Цінносно-смисловий універсум як предметне поле філософії: // Філософська і соціологічна думка. – 1996. №3-4. – с.102-117.

21. Кэмпбелл Дж. Свобода и сообщество // Вопросы философии. –1992. - №12.

22. Лісовий В. “Культура” і “цивілізація” // Філософська і соціологічна думка. – 1993. - №1.

23. Малахов В.А. Цінність як категорія культури // Філософська думка – 1982. - №5. – с.76-85.

24. Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності. Монографія. – Рівне: УДУВГП, 2002. – 202с.

25. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.

26. Носова Г. Міф у культурі і спроба інтерпретації // Філософська думка. – 2003. - №5. – с.27-51.

27. О свободе и призвании человека. Митрополит Антоний Сурожский // Человек. – 1993. - №3. – с.71-84.

28. Сагатовський В.М. Людина як філософська проблема: теорія і практика // Філософська думка. – 1988. - №6. – с.23-32.

29. Сенько Ю.В. Гуманитарные основы педагогического образования. – М.: Академия, 2000.

30. Ситарам К., Когделл Р. Основы межкультурной коммуникации // Человек. – 1992. - №2. – с.51-64. - №3. – с.60-68. – №4. – с.106-116. - №5. – с.-100-106.

31. Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі // Філософська думка. – 2002. - №4. – с.36-48.

32. Сухомлинська О.В. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей // Шлях освіти. – 2002. - №4.

33. Табачковський В.Г. Людина – культура – буття //Человек. – 1992. – №10.

34. Філософія. Підручник / За загальною редакцією Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. – Харків: Консул, 2000. – 672с.

35. Шеллер М. Сутність моральної особистості // Сучасна зарубіжна філософія і течії і напрямки. Навчальний посібник. К., 1996.

36. Шиянов Е.Н. Гуманизация профессионального становления педагога // Советсткая педагогика. – 1991. - №9.

37. Ясперс К. Духовная ситуация времени // Ясперс К.Смысл и назначение истории. – М., 1991.