Культура давньогрецького поділу. Міфологія та науково-технічний розвиток

План

 

Вступ

Основна частина

1.  Культура давньогрецького поділу

2.  Давньогрецька міфологія. Олімп та його мешканці

3.  Науково-технічний розвиток у давньому Римі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Міфологія Стародавньої Греції є яскравим явищем світової цивілізації. Її виникнення починається ще з періоду патріархату стародавньогрецьких племен. Грецька релігія почалася з міфології, яка увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення, і своєї довершеності досягла в олімпійській міфології – загальна грецька міфологія періоду патріархату. Важливим в грецькій міфології є поняття культу, вірування. Головним елементом релігійного культу були храми, які для греків були житлом богів, і вони були уособлені в скульптурах. Храм також був громадським приміщенням, де зберігалися державні і приватні кошти, документи та інше.

Народ невеличкої стародавньої Греції подарував світу такі набутки духовної культури, які вподальшому стали основою європейської цивілізації. Вагому роль у цьому відіграла релігія, виникнення якої припадає на середину II тис. до н.е., коли на південній частині Балканського півострова з’явились дрібні рабовласницькі війни.

З інших релігій, давніх цивілізацій, давньогрецька вирізняється політеїзмом з певною ієрархією антропоморфних богів та багатою міфологією.

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два – три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного і приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

Основна частина

1. Культура давньогрецького поділу

Ранній етап історії Древньої Греції носить назву крито – мікенський або егейський. У кінці III – II тис. до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря – на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави монархічного типу з розгалуженим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони походили на древньосхідні деспотії.

Мікени були відкриті Генріхом Шліманом після за його сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів – про великого майстра Дедала, що побудував для Крітського царя палац – лабіринт, про героя Тесея, що переміг мешканця лабіринту Мінотавра і що знайшов зворотний шлях за допомогою «нитки Аріадни».

У кінці III – початку II тис. до н.е. наймогутнішим було Критське царство, що займало винятково вигідне географічне положення і що володіло сильним флотом. Критські майстри майстерно обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли красивий керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомі парадні судини з «морськими» сюжетами.

Вражає царський палац в Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди відразу наводить на думку про лабіринт. Багато які приміщення, сполучені складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашені прекрасними фресками. Одна з самих знаменитих – «Парижанка» – так А.Еванс назвав зображення молодої нарядної жінки з темним в'юнким волоссям.

Палац був центром не тільки політичного, але і релігійного життя. Існує гіпотеза, що пристрій палацу якось пов'язаний з уявленнями про замогильний світ. Багато які знахідки вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика робили ритуальні судини, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований і Кріт втратив своє пануюче положення в середині II тис. до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи – чи то руйнівного землетрусу (вулкана, що супроводився виверженнями ), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.

Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, населене греками – ахейцями. Його оточували могутні оборонні стіни, складені з величезних, грубо отесаних кам'яних блоків. Головні ворота – Левові – прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. М. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів – розташовані по колу підземні споруди з купольними склепіннями. У кінці II тис. до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII в. до н.е. греки – ахейці були витіснені племенами греків – дорійців, що переселилися з півночі Балканського півострова. Ці племена стояли на більш низькому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців привело до занепаду міст і політичного життя, втрати ранньогрецької писемності.

Історія Древньої Греції після дорійського вторгнення як би починається наново. Знову відбувається розкладання первіснообщинних відносин і формування державності. Цей період свого роду «безвременья», що продовжився приблизно з XI по IX вв. до називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед по поемах «Іліада» і «Одіссея».

Наступний великий період – полісний (VIII – IV вв. до н.е.), держави формуються тепер у вигляді полісів – дрібних суверенних утворень (частіше за все місто і його округа), як правило, з республіканським ладом. Крім того, розвертається грецька колонізація в Середземномор'ї і Північному Причорномор'ї, де греки засновують численні міста – колонії. Треба враховувати, що назва «Древня Греція» (або Еллада, як говорили самі греки) означає не єдину державу, а світ незалежних полісів, об'єднаних спільністю мови, релігії, культурних традицій, політичних і торгових зв'язків. Вираженням такої спільності служили, наприклад, Олімпійськи ігри. На початку полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове визрівання, складання основних форм древньогрецької культури, і класичний – час найвищого підйому – V – IV ст. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко – персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави став видатний політичний діяч, демократ Перікл, 15 раз він обирався стратегом.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я – етап еллінізму – починається з походів Олександра Македонського (IV с. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (в I с. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, що Завоювала Грецію повністю сприйняла її культуру, і після звитяжних походів Олександра Македонського древньогрецька культура розповсюджується в завойованих східних країнах. В свою чергу, підкорені народи були носіями власної древньої культури і самі впливали на античну культуру.

При всій своєрідності окремих періодів древньогрецький історії зберігалися спільні межі і спадкоємність розвитку. Все це робить можливим узагальнену характеристику основних сфер древньогрецької культури.

Саме в античній культурі наука уперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і у нас є підстави вести мову не просто про накопичення наукових знань (що знаходилися, як правило, в руках жерців), а про розвиток професійної науки.

Нескороминуще значення має антична філософія. У Древній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне рішення основні філософські проблеми. Одним з найважливіших меж древньогрецької філософії є розробка космологічних питань – про походження Всесвіту, про природу людини.

Традиція вважає Фалеса першим грецьким філософом, астрономом і математиком. Він здійснив далекі подорожі для придбання знань. Його ім'ям відкривається список «семи мудреців», йому приписують багато які відомі вислови: «Пізнай самого себе», «Більше усього простір, тому що він все в собі містить», «Сильніше усього необхідність, бо вона має над всім владу», «Мудріше усього час, бо він все відкриває». Першоосновою усього сущого Фалес вважав воду – «розумну і божественну». Фалес стоїть у джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів – діючими в світі силами. Фалес став фундатором стихійно – матеріалістичної школи філософії.

Найбільш видними представниками цієї школи були Анаксимандр, який дав перше формулювання збереження матерії, Анаксімен, згідно з вченням якого все суще відбувається з першоматерії – повітря – і зворотно в неї повертається, Демокрит, що відстоював атомістичну («атомос» – неподільний) концепцію будови світу. Історична наука Древньої Греції передусім асоціюється з іменем Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, побережжя Чорного моря, де збирав, зокрема, відомості про скіфів. Головна праця Геродота – «Історія», яка присвячена найважливішій політичній події грецької історії – греко – персидським війнам. Незважаючи на те, що «Історія» не завжди відрізняється цілісністю і повною науковістю, факти, які приводяться в ній, переважно достовірні. Важлива праця Геродота і для вивчення минулого народів, що жили на території сучасної України. Саме Геродот дає перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.

Досить рано стали узагальнюватися медичні знання. Верховним заступником медицини, богом – цілителем вважався один з олімпійських богів – Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому чимало вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найвідоміші – Кнідська (місто Кнід) і Косська (острів Кіс). Представником останньої був Гіппократ, що жив у класичну епоху. Його міркування про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально – етичні вимоги до лікаря здійснили великий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів всього світу.

Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерний успішний розвиток багатьох нових наукових центрів, особливо в елліністичних державах на Сході. Синтезом накопичених до того часу математичних знань можна вважати працю Евкліда, що жив в Александрії, «Елементи» (або «Початки»). Викладені в ньому постулати і аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом віків основою геометрії. З іменем Архімеда з острова Сіракузи пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок числення нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Пергам став центром вивчення грецької філології, тут Діонісій Фракійський створив першу граматику.

На основі трудів вавілонських вчених отримала подальший розвиток астрономія. Так, наприклад, Селевк Вавілонський намагався обґрунтувати положення, що Земля і планети обертаються навколо Сонця по кругових орбітах. Походи Александра Македонського значно розширили географічні уявлення. Дикеарх склав карту світу. Ератосфен з Кірени обчислив довжину екватора Землі, отримавши результат, близький до правильного (при цьому вчений виходив з гіпотези про кулясту форму Землі). Вивчалися вулканічні й метеорологічні явища, були відкриті мусони та їх практичне значення. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв'язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасистрат вивчав анатомію серця.

Найбільшим науковим центром елліністичного світу були Мусейон та бібліотека Александрії, що нараховувала більш ніж півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.

У ході розвитку античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання і освіти, унікальна для свого часу. Саме в полісах Еллади уперше в історії постало завдання навчання дітей усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні учбові заклади. На структурі освіти відбивалися політичні відмінності між полісами. У визнаному центрі освітництва – Афінах – з їх демократичним республіканським пристроєм оформилася наступна система навчання.

Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Завершувалася загальна освіта в гімнасії, де юнаки 16 – 18 років удосконалювалися в науках, в число яких входили риторика, етика, логіка, географія, а також в гімнастиці. Гімнасіями відала держава, для них будувалися монументльні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона була зв'язана з великими особистими витратами. Гімнасії були центрами розумового життя поліса, в Афінах їх було декілька. Найбільш прославилась Академія, де вів бесіди зі своїми учнями Платон і Лікей, заснована Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом – учнем вищого учбового закладу, які в полісну епоху були військовими, а в елліністичну докорінно змінилися і стали цивільними. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що групувалися навколо великих вчених.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчата.

Особливе місце в історії світової цивілізації займає древньогрецька художня культура. Еллінське мистецтво досягло глибокої людяності образів, пройнятий відчуттям гармонії світу і людини, усвідомлено втілює красу природного буття.

Приблизно у VIII с. до н.е. Гомер написав свої великі епічні поеми – «Іліаду» і «Одіссею». Більшість вчених вважає, що Гомер жив в Малій Азії і був рапсодом – так називали поетів, що виступали з декламацією своїх віршів. Про час письмового оформлення поем думки розходяться: одні вважають, що перші записи були зроблені за життя Гомера, інші – що це сталося пізніше – у VI с. до н.е. «Іліада» присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни – гніву самого могутнього і хороброго з грецьких воїнів Ахілла, що образився на ватажка греків мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь в битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла – Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає в поєдинок з головним захисником Трої сином царя Пріама Гектором і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з всіма почестями.

«Одіссея» – інша по композиції і сюжету. Вона розказує про довге, повне неймовірних казкових пригод повернення додому одного з головних учасників війни – царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.

Гесіод продовжив епічну традицію Гомера. В поемі «Теогонія» він виклав міфологічні уявлення про походження богів і пристрій світу. В «Працях і днях» вперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції отримала розвиток лірична поезія. Прозивними стали імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди). Однак вірші цих і інших древньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники процесій зображали свиту Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали ( слово «трагедія» в перекладі з грецької – «гімн козлів»). На історичне походження театру вказує обов'язкова участь у трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись з літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився в самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят – Діонісій і Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах, найкраще за всі зберігся амфітеатр в Епідавре).

Найбільш уславленими драматургами були трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл написав 90 п'єс, 13 разів він перемагав в драматичних змаганнях. Його історична п'єса «Персидці» прославляє перемогу греків у війні із загарбниками. До речі, сам Есхіл брав участь в найбільших битвах. Більшість древньогрецьких п'єс використовують міфологічні сюжети, які автори вільно інтерпретували, виражаючи власні погляди. У Софокла з'являється психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в «Антігоні» головна героїня жертвує собою, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата.

Майстром комедії заслужено вважався Арістофан («Хмари», «Оси», «Жаби»). Драматичні твори древніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

В умовах рабовласницької демократії створюється цілісне середовище міст – держав. Розвивається система регулярного планування міста, з прямокутною сіткою вулиць, площею – центром торгового і суспільного життя. Культовим і архітектурно – композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – піднесеної і укріпленої частини міста. Елліни виробили абсолютно інший, чим древньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий, що прославляв людину, а не вселяв трепет. Характерно, що в архітектурі присутній людський метричний початок. Математичний аналіз пропорцій древньогрецьких храмів показав, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним в плані, з всіх сторін оточений колонадою. Дах був двосхилим. Трикутні площини, що утворилися з фасадів – фронтони – як правило, прикрашалися скульптурними зображеннями.

Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери («ордер» – в перекладі з грецького «порядок») – вони розрізняються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорічний і іонічний стилі виникли в полісний період. Най чепурніший – корінфський ордер – з'являється у часи еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V с. до н.е. в період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, що підноситься на 150 м над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем головних культових споруд. Однак під час персидського нападу всі вони зазнали руйнування. Перікл, що домігся перенесення в Афіни скарбниці Афінського морського союзу, в яке входили багато які поліси, став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла – видатний скульптор Фідій. У старовину в центрі Акрополя на постаменті, в золотих доспіхах підносилася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельниці) роботи Фідія. Ерехтеон – храм, присвячений Посейдону, який по міфу суперничав з Афіною за право покровительствувати місту.

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але нарівні з спорудою храмів більше уваги стало приділятися цивільному будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців елліністичних правителів. Внутрішнє і зовнішнє оформлення будівель стало багатше і різноманітніше. До цього часу відноситься споруда таких прославлених «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фаросський маяк на вході в Александрійськую гавань.

Скульптура була улюбленим видом мистецтва еллінів. Статуї богів ставилися в храмах і на міських площах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам. Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому вигляді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдені десятки дуже схожих один на одну архаїчних статуй двох типів: так звані «куроси» — статуї оголених юнаків і «кори» — задраповані жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.

Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви, метання людей, їх стан в трагічні моменти (наприклад, скульптурна група «Лаокоон»). З'являються скульптурні портрети, що передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Скопаса (до нас зберігся скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з «семи чудес світу» — Родосський колос, що являв собою бронзову статую бога Сонця Геліоса (висота колоса була біля 35 м).

Живописні твори (фрески, картини) час не зберіг, але про їх рівень дозволяє судити чудовий вазовий живопис. З вдосконаленням керамічної технології ріс і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), який в класичну епоху змінився червонофігурними, що зробив зображення більш реалістичними.