3. Творчий внесок П. Юркевича, В.В. Лесевича, О.О. Потебні в світову філософську думку

 

П. Юркевич (1827—1874) — автор своєрідної філософської концепції «філософії серця». Народився на Полтавщині (с. Липляве Золотоніського повіту, нині Черкаська область) в родині священика. Навчався в Полтавській семінарії, потім у Київській духовній академії (1847—1851), в якій ще трохи збереглися традиції Києво-Могилянської академії. Після блискучого закінчення академії залишається працювати в ній викладачем. У 1852 p. здобуває ступінь магістра, а в 1858 р. —звання екстраординарного професора. Лекції Юркевича з філософії (історії філософії) мали надзвичайний успіх.

Як й інші українські філософи, Юркевич малює реальність плюралістичною (а не моністичною), складеною з трьох сфер:

а) «ноуменального світу», ідеального царства «вічної правди» (подібного до царства ідей Платона);

б) реального світу, що є царством розумних істот:

в) феноменального світу примарного існування тілесності.

Активна взаємодія цих трьох світів і становить гармонію цілого (у своему розмаїтті) світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони є. Непрониклива для розуму, «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що представники української класичної філософії (Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називали серцем, до якого вела давня (від Ставровецького і навіть від Іларіона) тенденція ще з докласичних часів.

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності та унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону»1.

Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце — породжує. «Серце, — коментує цей момент Чижевський, — породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть буги з'ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лиш розкриває себе в цій сфері, і то не разом, а помалу та раз від разу.

В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та стремлінь, які не вміщуються у закінчені обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності» .

У 1850 р. в університетах Російської імперії було припинено читання курсу філософії. Коли ж через десять років викладання філософії було вирішено відновити, виявилося, що лише Юркевич був єдиним на всю Російську імперію професором, «достатньо філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження університетську кафедру» в Москві

У 1861 р. Юркевич очолив кафедру філософії Московського університету, а в 1869—1873 pp. працював деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів Юркевича були такі майбутні знаменитості, як філософ В. С. Соловйов та історик В. О. Ключевський. На жаль, не всі студенти поділяли ці захоплення. Це був час, коли в Росії ширилася мода на нігілізм, що являв собою еклектичну суміш вульгарно-матеріалістичних (і вульгарно-соціалістичних) уявлень. Черговим володарем дум на цей час був М. Г. Чернишевський, автор вульгарно-матеріалістичної книжки «Антропологічний прющип у філософії» (сам Чернишевський, щоправда, вважав себе «фейєрбахіанцем»). Тому коли на одній із лекцій Юркевич покритикував вульгарний матеріалізм, він отримав з аудиторії записку: «Матеріалізм уже сильно в'ївся в переконання, тому слід поводитися з ним суто делікатно... Якщо в наступних лекціях ви не облишите цинізму, не будете з гідністю ставитися до матеріалістів, то почуєте вже не шикання, а свистки». Сам по собі наведений факт, можливо, й не був би вартим згадки, проте він досить виразно відтворює ту ідейну атмосферу, в якій відбувалися подальші, вже цілком серйозні події.

У 1860 р. в журналі «Современник» було опубліковано «Антропологічний принцип у філософії» Чернишевського. Ім'я автора не вказувалося. В основі публікації лежала вульгарно-матеріалістична теза (вона вже наводилася раніше): «Філософія бачить у людині те, що бачить медицина, фізіологія, хімія». Анонімний автор посилається на Фейєрбаха як нібито «основоположника» такої позиції (згадаймо у зв'язку з цим відомий історико-філософський факт: Фейєрбах відмовився від терміна «матеріалізм», оскільки побоювався, що його сплутають із «дешевими рознощиками матеріалізму» — німецькими вульгарними матеріалістами Л. Бюхнером, К. Фогтом і Я. Молешоттом).

Юркевич, який працював на той час над статтею «З науки про людський дух», зацікавився цими публікаціями як своєрідним приводом для «дослідження, чи може теорія, яка вбачає в душевних явищах просту видозміну явищ органічного життя, задовольняти наукові вимоги і чи пояснює вона те, що обіцяє пояснити.

У 1992 р. українські філософи А. Тихолаз і М. Запорожець провели цікаву наукову розвідку про своєрідну «полеміку» між Юркевичем і Чернишевським, що відбулася в результаті вищезгаданих подій. На матеріали цієї розвідки, що лягли в основу статті «Історичні уроки однієї суперечки», ми й спиратимемося в розповіді про названу «полеміку». Слово «полеміка» ми пишемо в лапках, оскільки полеміки у власному розумінні слова не було. Насправді було те, що на жаргоні розкольників називалося «обличением», а на жаргоні «демократів-різночинців» (цих «розкольників XIX ст.») «критикой» або «разоблачением» (у XX ст. цей жаргон успадкували більшовики).

Постулюючи свої вульгарно-матеріалістичні тези, Чєрнишевський вважає їхній зміст чимось настільки переконливим, що в нього відпадає будь-яка потреба у спеціальному спростуванні якихось інших, відмінних від постульованої, точок зору.

Змушений з усією професорською делікатністю назвати манеру викладу анонімним автором своїх думок «дещо вільною», Юркевич, виявляючи глибоке, професіональне знання філософії (зокрема матеріалістичної) і навіть природознавства, показує, що «сочинитель» (тобто Чернишевський) не тільки не розбирається в темі, яку взявся висвітлювати, а й не розуміє тих «передових людей, за якими виявляє намір іти». У квітневому та травневому числах «Русского вестника» за 1861 p. вийшла позитивна рецензія на статтю Юркевича, в якій наводилися великі уривки з неї. А в 6 та 7 книжках «Современника» за 1861 р. Чернишевський друкує відповідь Юркевичу — статтю «Полемічні красоти». Чернишевський з самого початку демонструє свою «принциповість», заявляючи, що статтю Юркевича він не читав і читати не збирається. Більше того, з'ясовується, що не читав він і тієї великої (в дев'ять сторінок) цитати зі статті Юркевича, яку сам включив до тексту «Полемічних красот».

Після «відсічі», яку дав Юркевичу «сам» Чернишевський, починається масове цькування Юркевича в «радикальній» пресі, до якого прилучається й сатиричний додаток до «Современника» — «Свисток». Останній «освистує» мислителя, глузуючи з його «малоросійського», київського походження. Свою частку вносить до критики Юркевича й лідер «нігілістів» Писарєв.

«Знищуючи Юркевича, — пишуть Тихолаз і Запорожець, — російська радикальна інтелігенція завдавала дуже важкого удару по самій філософії, оголошеній Писарєвим «схоластикою XIX сторіччя»... Склалася парадоксальна ситуація: жодного заперечення Юркевичу по суті зроблено не було, жодна із його тез не була спростована, й проте Юркевич на довгі роки був викреслений із історії... філософії, а писання його опонентів були зведені у ранг філософської класики» 2

В. В. Лесевич (1837—1905), - соціаліст народницького типу, мислитель позитивістського плану який зазнав репресій за організацію на Полтавщині школи з українською мовою викладання. Філософські ж погляди Лесевича — позитивізм у його емпіріокритичному варіанті. Згідно з Лесевичем, філософія є загальним знанням, що пронизує всі конкретні дисципліни. «Такою філософією, — твердить Лесевич, — ми повинні уявляти собі філософію емпіріокритичну. Вона — наука, вона — філософія, вона — наукова філософія: називайте її як хочете»1. Тому втрачає сенс питання про особливий предмет філософії, як і питання «про межу, яка відділяє її від науки»2. Філософія, за Лесевичем, може існувати лише як «позитивна філософія», що спрямовує себе на ту «частину Всесвіту чи космосу, котра якоюсь мірою може у часі і просторі підлягати нашому спостереженню і досвіду»3.

Отже, відходячи від екзистенційної «рівнодійної лінії» українського менталітету, позитивістсько-соціалістична група українських мислителів все одно виявляється набагато ближчою до гуманітарних цінностей, гуманістично-етичного тлумачення соціалістичного суспільного ідеалу, ніж російський «нігілістичний» позитивізм і «общинний» соціалізм (який «розчиняє» індивіда в «хоровому началі общинного загалу») XIX ст., представлений іменами Бєлінського, Чернишевського та Писарєва. Визнаючи за «справжнє» знання лише природознавство і всіляко зневажаючи знання гуманітарне, цей «нігілістичний» російський позитивізм значною мірою слугував живлющим грунтом для більшовицького технократизму XX ст., котрий сприяв деформації екзистенційно-гуманісті-чного духу українського менталітету в роки колоніального існування України в рамках радянсько-російської імперії.

Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. була «філософія мови» О. Потебні (1835—1891), який на українському ментальному грунті творчо розвинув деякі оригінальні ідеї німецького вченого В. Гумбольдта, тісно пов'язаного у своїй творчості з філософськими ідеями німецького романтизму.

Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривання творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не «застигає» як готовий результат).

Саме слово в процесі спілкування виявляється «місцем збігу» думок того, хто говорить, і того, до кого мова звернена, тобто «розуміння» (і сам інтерсуб'єктний контакт) реалізується в слові. Саме у слові ми розуміємо не тільки іншого, а й остаточно самих себе. Одним із центральних пунктів концепції Потебні є дослідження мовних категорій («мова», «мовлення», «слово», «думка» тощо) в контексті таких соціокультурних категорій, як «народ», «нація», «націоналізм» та ін. Серед багатьох ознак народу (спільна територія, єдність побуту, звичаїв та ін.) як основну Потебня вирізняє «мовну єдність», всі інші в певному розумінні є похідними від неї.

Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ 1876 р. про заборону української мови та ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував «інтелігентних» представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби «залучає» перших до культури та цивілізації. «Взагалі денаціоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... При цьому Потебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів.

Потебня засуджує ідеал слов'янофілів, пов'язаний із денаціоналізацією слов'янських племен росіянами, звертає увагу на те, що останні мислять розвиток цивілізації «за чужий рахунок». Тим-то для обмеження потягів до русифікації (понімечення тощо) Потебня пропонує «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток»2.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, П. Юркевича та ін., яскраво демонструє основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі вияву. Істотна відмінність українського менталітету від російського відразу після входження України до Московії була зафіксована негативною реакцією царської влади (заборона поширення україномовної літератури) і московської людності (звинувачення української освіченості в «єресі», «розкольництві» й т.п.) на українську культуру. Принагідно зазначимо, що сам зміст української культури (зокрема талант і здібності її носіїв) охоче приймалися й використовувалися Москвою. Одначе при цьому заперечувався й старанно «відтинався» її неповторно-національний колорит, унікальна україноментальна специфіка.

Кажучи про основні риси української ментальності, які знайшли свій класичний вияв у національній філософській думці XVIII— XIX ст., слід іще раз наголосити, що названі основні риси (антеїзм, екзистенційність, кордоцентризм) є домінантними в розвитку вітчизняної філософської думки. Водночас у національній українській філософії знаходимо й інші, «антитетичні» (протиставні) напрями й погляди. Такі напрями існували завжди, хоч увага до них спостерігалася передусім у рамках Києво-Могилянської академії і з новою силою спалахнула в XIX ст.


ВИСНОВКИ

Як бачимо із всього вище сказаного тардиції Української філософської думки мають під собою глибоке історичне минуле. Зародженя її відбулось ще в дохристиянські часи, трансформувалась та відозмінилась вона із утворенням могутньої Київської Русі та прийняттям нею християнства, не загубились при її розпаді та входженні українських етнічних земель до складу інших держав.

Однак незважаючи на трагічну долю української землі вона змогла все ж таки породити видатного і знаного принаймі в Україні філософа – Г.С. Сковороду,- «українського Сократа», діяльність якого на ряду із філософськими здобудками П. Юркевича та інших визначається як класичний період української філософії.

Г.С. Сковорода, що отримав освіту в Києво – Могилянській академії, був добре обізнаний з філософськими поглядами не тільки грецьких та римських філософів, а й тих, що працювали в цей час в країнах Західної Европи, були його сучасниками. Він узагальнив їх досвід та висунув власну філософську концепцію, водночас схожу і не схожу на ті що йому передували. Саме у творчості Г.С. Сковороди яскраво проявився менталітет Українського народу, основні риси його філософської думки (такі як антеїзм, екзистенційність, кордоцентризм). Г. Сковорода своїм житттям довів, наскільки мала значющість всього пройдящого, зовнішнього, - грошей, краси, слави, популярності, і яка цінність внутрішнього, вічного, – храму людської душі, Бога в людині і людини в Богові, шуканні істини й бутті в істині згідно з нею. Тож епітафія на могилі видатного філософа цілком виправдана його життям – «світ ловив та не впіймав його».


Список використаної літератури

 

1)  Бичко А. К, Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. К., 1995.

2)  Бичко А. К, Історія філософії К. 2002 с. 367-379

3)  Горський В.С. Історія української філософії , К. 1997 с. 5-25, 84- 105

4)  Драгоманов М. П. Вибране. К., 1991.

5)  Сковорорда Г.С. Повне зібр. творів у 2-х т. К. 1973.

6)  Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. С. 151.

7)  Тихолаз А. Г., Запорожець І.О. Історичні уроки однієї суперечки (П. Юркевич проти М. Чернишевського) / Філос. і соціол. думка. 1992. № 7. С. 143.

8)  Лесевич В. В. От Конта к Авенариусу / Собр. соч.: В 3 т. М., 1915. Т. 1. С. 367.

9)  Там же. С. 368.

10) Лесевич В. В. Позитивизм после Конта / Там же. С. 56

11) 11) Потебня А. А. Язык и народность. Эстетика и поэтика. С. 279.


Информация о работе «Становлення класичної української філософії ХVIII–XIX століття»
Раздел: Философия
Количество знаков с пробелами: 77484
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
513900
3
0

... до "внутрішнього життя", що розкривається як "здатність до товариськості, психологічного розуміння чужого душевного життя... здатність до інтроспекції і споглядальної настроєності" (Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен, Львів, 1995, С. 155). Антеїзм, екзистенційність та кордоцентризм - характерні риси, якими визначається специфічність, унікальність української світоглядно-фі ...

Скачать
114647
3
0

... . — М.: ACADEMIA, 2001. — 414с. 18.         Катровский А.П. Формирование и развитие территориальной структуры высшего образования России. — М.: Междунар. отношения, 2003. — 204с. 19.         Коржів Д.Ю. Розвиток системи вищої освіти в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ століть). — Вінниця: ПП «Центр генеалогії і біографіки», 1996. — 16с. 20.         Кравець В. Історія української школи і педа

Скачать
86946
0
0

... науковцями, викладачами і студентами, а також широким колом читачів, яких цікавить особливості соціокультурного життя Києва, Чернігова, Луцька та Острога в контексті європейської культури. Розділ 1. Київ-культурна столиця України Київ називають " матирью городов русских". І не випадково. В ІX ст. він став центром потужної держави — Київської Русі. Тісні культурні зв'язки склалися в Київскій ...

Скачать
763160
11
9

... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...

0 комментариев


Наверх