Найдавніші пам’ятки писемної творчості

Курсова робота

НАЙДАВНІШІ ПАМ’ЯТКИ ПИСЕМНОЇ ТВОРЧОСТІ

План

Вступ

1 Передумови виникнення оригінального письменства на Русі

2 Система жанрів давньої української літератури Х-ХІІ ст.

3 Особливості літературного процесу ХІІІ ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Словесна творчість – надзвичайно важлива складова культури, якісна ознака цивілізації. Як відомо, писемна творчість виникла на переході від варварства до ранньої цивілізованості. Важливим чинником такого переходу було виникнення держав нового типу, становлення нових релігій. Для освячення влади вже недостатньо було усного слова, для цього потрібне було слово писане.

До наших часів не дійшли пам’ятки нашого письменства з Х ст., тільки з ХІ ст. – близько 30 рукописів, з ХІІ – близько 65 рукописів. Це тільки дрібна частина з того, що врятувалося на східно-слов’янському грунті від татарського погрому й пізнішого лихоліття української землі.

Переписчики дописували нові твори в рукописах, де містилися вже інші твори, перед тим переписані. До свого збірника вибирав переписчик з кількох рукописів те, що його найбільше цікавило або найбільше відповідало його цілі. Рукопис, що поставав через такий вибір, був оригіналом для інших копістів. До того ні переписчики, ні автори не вважали за потрібне назвати себе по імені. А коли який автор і зважився відкрити своє ім’я читачам, заслоняв його скромно всякими описовими висловами. Отже, дослідження в галузі давньої літератури є копітким і не завжди можливо віднайти істину.

Вагомий внесок у розвиток давньої української літератури зробили такі дослідники: Михайло Возняк, Дмитро Чижевський, Олекса Мишанич, Валерій Шевчук та інші.

Завдання нашої роботи полягатиме в систематичному описі найдавніших пам’яток та аналізові жанрової системи оригінального письменства давньої української літератури ХІ – ХІІІ століть.

1 Передумови виникнення оригінального письменства на Русі

Для виникнення літератури необхідні принаймні три основні передумови: сформована держава, наявність письма, існування високорозвинених форм усної творчості. Схему виникнення слов’янського письма, яка стала вже традиційною, виклав на початку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у сказанні «Про письмена»: «Раніше ж слов’яни, коли були язичниками, не мали книг, а читали та ворожили за допомогою накреслень та зарубок. Коли ж охрестилися, то спробували записувати римськими та грецькими письменами – без упорядкування … І так багато було літ. Згодом же Бог-людинолюбець послав їм Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного і розумного, і той створив їм тридцять вісім письмен-літер: одні на взірець грецьких, а інші – відповідно до слов’янської мови». За «Повістю минулих літ», впровадження письма на Русі було важливою подією в комплексі заходів князя Володимира, який охрестив Руську землю. Є здогадки про якесь «письмо», що існувало на території східних слов’ян задовго до 988 року. В основі таких висновків – припущення про те, що якоюсь мовою складалися договори Русі з греками на початку Х ст.; досить розвинена ораторська проза, техніка оформлення книг не могли сформуватися за два-три десятиліття – отже, до того були певні традиції. Однак відсутність фактів і доказів піддавала сумнівам цю гіпотезу. Таким доказом сучасні дослідники вважають «Велесову книгу». Таким чином, писемність прийшла на Русь не на зміну усній словесності, а лише розширила функції мови.

Історики української літератури традиційно поділяють письменство початкової доби (ХІ-ХІІІ ст.) на «перекладне» та «оригінальне», відносячи до першої групи твори, запозичені передусім з Болгарії та Візантії, а до другої – писемні пам’ятки, витворені на власне українському грунті і відмінні від позичених місцевою тематикою, персонажами, колоритом. При цьому «перекладна» література розглядається як хронологічно первинна, як літературна підоснова оригінальної творчості давньої доби; відплвідно руські пам’ятки постають як похідні від перекладних, як своєрідне відгалуження, що оформилось у самобутнє художнє явище.

Отже, найдавніша писемна література на нашій землі постала на основі двох джерел: усної словесності, твореної продовж попередніх віків, а з прийняттям християнства – із засвоєння візантійсько-болгарських культурних запозичень.

2 Система жанрів давньої української літератури Х-ХІІ ст.

Система жанрів Київської Русі-України (термін «Україна» вперше зафіксовано в Іпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками) не була широка: література, творена для потреб християнської церкви грецького обряду, морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні писання (житія святих), тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічна, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебна та світська література (остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони для світських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом входили у літописи як складова їхня частина, й переклади творів з арсеналу візантійської та західноєвропейської літератур (як, наприклад, «Олександрія»). Дуже часто ця література анонімна (літописи анонімні тому, що є фактично збірниками писань різних авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер, інколи знаємо їхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх важко приписати конкретному часові, бо укладалися й творилися продовж десятиліть, тобто в різних редакціях (повніших і коротших), доки не здобували свого остаточного канонічного вигляду.

Фактично ця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу, ясна річ, дійшли її тільки окрушини.

Найдавнішими пам'ятками вважаються такі: «Номоканон, або Кормча книга» — це збірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою від апостольських часів до останнього вселенського собору, з поясненнями; входило сюди і світське візантійське законодавство. «Руська правда» — це звід законів Київської держави, отже художньої літератури ці твори не стосуються. Відтак найдавнішим оригінальним твором треба вважати «Слово про закон та благодать» Іларіона, складене у міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь. Іларіон був київським митрополитом, поставленим без участі царгородського патріарха. Вже в той час існувало два типи проповіді: повчання й протопанегірик із прославленням якоїсь значної особи, тут маємо проповідь-похвалу. Саме на цій основі деякі дослідники вважають, що «Слово про закон і благодать» — це твір віршовий.

Про те, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру, свідчать проповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася (можливо, речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку зробити остаточний висновок важко: поетична структура тут хоч і можлива, але ще невиразна.

Загалом, щоб установити поняття поезії в тому часі, треба спеціально на цій проблемі зупинитися, бо досі як поетичний твір Київської Русі-України розглядалося лише «Слово о полку Ігоревім», хоча коло поетичних пам'яток у тому часі було ширше. Так, перечитуючи «Повість врем'яних літ», І. Франко писав: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, а тонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музичним розміром». Наприклад, на той час були поширені так звані кондакарні (молитвословні ), вірші. Кондакарний вірш походить від візантійського вірша, а зрештою від біблійного. Головною ознакою кондакарного вірша є система ритмічних сигналів, «які маркірують початок рядків». Кондакарний вірш уживався у церковній службі: стихарі, кондаки тощо; можна вважати, що він уживався і в тодішній проповіді (безсумнівно в К.Турівського і гіпотетично в Іларіона) і був тільки підвидом тодішньої поезії, певною мірою поєднуючись із нею – саме тією, що виникала на місцевому ґрунті.

Крім кондакарної системи, архаїчна українська поезія творилася з кількох пластів: героїчно-дружинного, моралістичного, обрядового та билинного. До героїчно-дружинної та моралістичної поезії треба віднести поетичні «Слова». Про те, що це була поезія, свідчать звістки про музичний супровід при співі, як це помічаємо у «Слові о полку Ігоревім»: «Не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщі персти на живії струни накладає, — вони вже самі князям славу рокотали»; у «Слові Данила Заточника»: «Вострубімо, як у злотоковані труби, в розум ума свойого, почнімо бити, як у органи срібні, у знання мудрості своєї, висвистуючи на Богом одуховлених сопілках»; у «Слові о Лазаревім воскресінні»: «Ударив Давид у гуслі, покладаючи персти свої на живії струни, сидячи в підземнім Аді, мовляє: «Заспіваймо весело, дружино, піснями». Зазначимо, що в останньому випадку (у післякнязівський період поетичні засоби дружинного «Слова» передалися твору моралістичному).

До дружинної поезії входять епічні тексти, введені в літописи. Це була піднесена поезія, яка поширювалася в усній традиції і тільки випадково в уривках чи повністю була записана книжниками давніх часів. Ця традиція мала поширення, в такій поетиці було складено «Похвалу князю Вітовту» 1428 р. і «Слово про битву під Оршею 1515 року», де є, до речі, пряма вказівка, що перед нами таки поетична пам'ятка: «О пречистая і премудрая главо! Як тебе я назву і як похвалю! Покірливістю язика мойого і художеством ума мойого». Ця поетика органічно передалась у героїчні піснеспіви пізнішого часу, зокрема в думи, в яких використано той-таки несилабічний вірш із музичною строфою, який збагатився дієслівною спорадичною римою. Вперше спорадична рима проскакує в найдавніших пам'ятках: «Слові о полку Ігоревім», «Слові в неділю по Великодні» К.Турівського та «Слові про погибель Руської землі». Є вона і в проповідях Серапіона.

Отже, традиція героїчного співу в такому словесному оформленні продовжилася на нашій землі і утримувалася аж до XIX ст. З падінням князівської Київської держави ця традиція, з'єднується зі «Словом» церковно-дидактичним, яке також має характер архаїчної поезії («Слово о Лазаревім воскресінні»), потім переходить у «похвали» Литовсько-руської держави, а вже тоді в українські думи.

Архаїчний тип поезії українського народу – явище, закорінене у віках. Із одного боку, вона творилася на основі усної творчості, виходячи від суспільних низів у сфери вищі й навпаки: від героїчного епосу до обрядової поезії чи богатирського епосу, взаємопоєднуючись між собою і творячи спільне культурологічне явище; з іншого боку, з'єднуючись і зв'язуючись із поезією кондакарною, котра йде від біблійної та візантійської. Архаїчна поезія має свої характерні риси, вироблену поетику, образотворення та метафорику, які виявилися вельми стійкі в часі, свій тип вірша: несилабічного, будованого на музичній стопі. І це від того, що, як правило, архаїчна поезія була якнайтісніше пов'язана з практикою співу з музичним супроводом чи й без нього, або ж із практикою рецитації, яка могла мати речитативний характер; обов'язковим компонентом її було усне публічне виконання. Ця поезія поступово переходила у книжну, відтак певні її структури потрапляли в писемний запис; у певних своїх жанрах вона залишилася на рівні усного творення, відтак і зберігалася в усній традиції, а певною мірою перетворювалася у формах релігійно-дидактичних у книжну. Сьогодні, звісно, не можемо відтворити об'єктивної картини її розвитку, бо до нас дійшла в окрушинах: у випадкових записах чи через усне передання, але навіть те, що збереглося, дозволяє зробити висновок, що то було велике, складне, багатоманітне й багатожанрове явище, яке стійко утримувалося продовж століть. Відповідно й «Слово о полку Ігоревім» не є в тому процесі винятковою пам'яткою, хоч і була вона визначною, а своєю структурою цілком уписується у ту широко творену поезію архаїчного типу, яка дожила на нашій землі до XIX ст. Певно також і те, що домінуючого значення й характеру здобула архаїчна поезія в часи Київської держави, а центром її творення, особливо елітарних форм, був таки Київ. Відтак «Слово о полку Ігоревім» треба вивчати у системі інших поетичних пам'яток, які збереглись у писемній та усній традиції, бо ця пам'ятка є плоттю від плоті того цікавого й своєрідного явища, що його називають архаїчною поезією.

Центральним твором XI ст. вважають «Повість врем'яних літ» — літописний звід, якому судилася особлива доля: його поклало в основу своїх літератур ціле східне слов'янство, хоч створений він був у Києві і є передусім пам'яткою української літератури. Пам'ятка творилася у міжчассі 1039–1118 pp., тобто цей твір був, ніби снігова куля, яка накочується пластами. Вважається, що найдавніший звід було створено близько 1039 р.; у 1069–1073 pp. ігумен Печерського монастиря Никон склав свою редакцію – так звану Никонівську редакцію літопису. Близько 1095 р. на цій основі було створено той звід, що ми його звемо Початковий київський звід; у 1112 р. завершено Несторівську редакцію, власне «Повість врем'яних літ»; через чотири роки свою редакцію дав Сильвестр, ігумен Видубицького монастиря. У 1113–1116 pp. була зроблена Василева переробка Несторового зводу, але вже не в Києві, а в Перемишлі; саме Василь написав оповідання про осліплення князя Василька й про подальші події 1097—1099 pp. Сильвестр скористався Василевою редакцією. Третя редакція «Повісті врем'яних літ» створена 1118 р. Таким чином, твір складався продовж майже 90 років і став основоположною українською книгою, універсальною за своїм характером, бо це не тільки систематизація української історії від найдавніших часів до початку XII століття, але й своєрідна хрестоматія поетичних епічних сказань чи уривків із них. У структуру «Повісті» введено й низку перших українських оповідань, що мають характер художньої прози; з іншого боку – це один із перших філософських творів, бо в ньому подано немало розмислів про світ та життя, витриманих у християнській ідеології. Не зайве сказати, що створення «Повісті» мало загальнодержавний характер, матеріал збирався з усіх земель, використовувалися візантійські хроніки, народні перекази, розповіді старих дружинників. Дослідники вважають, що постав літопис на державне замовлення київських князів і відбивав їхні думки та прагнення. Поява різних редакцій не тільки розширювала літопис, а й підпорядковувала його політиці того чи іншого князя. Загалом же «Повість врем'яних літ» ніби відбиває час, коли Руська земля розглядалася як єдине ціле, хоч і складалася вона з найрізноманітніших племен, не завжди й слов'янських, зрештою й слово «держава» значить: землі, які тримає певний правитель, а не землі з етнічно однорідною людністю. Несторові належить також честь створення перших агіографічних оповідань: «Убивство братів Бориса та Гліба», «Сказання, чого монастир назвався Пєчерським», «Житіє Теодосія».

Загалом у другій половині XI ст. київські книжники уже дбають про створення власного пантеону святих. На цій основі постало, крім Несторових оповідань, «Житіє Антонія Печерського», яке до нас дійшло в пізніших переробках, а в перекладний Пролог було введено житія Ольги, Володимира Великого, Бориса та Гліба, Теодосія та інших.

Існували й окремі житія Володимира та Бориса і Гліба. Так, «Пам'ять і похвалу князю Володимиру приписують Якову Монаху (Мниху) – близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання про перенесення мощів святого Миколи до Бара.

У 60–70-х роках створені повчання Теодосія, києво-печерського ігумена, йому їх приписують сім на Великий піст: на вівторок, середу, четвер і п'ятницю третього тижня посту; для проголошення «на часах» – про терпіння та любов, про терпіння й милостиню, про ходіння до церкви – зразки мізантропічної, аскетичної християнської літератури, в них автор наслідував Теодора Студита; з літературного погляду вони досить убогі.

Анонімний автор у 1093–1096 pp. склав «Похвалу преподобному отцю нашому Теодосію». В кінці XI – на початку XII ст. жив чернець Григорій, якому приписують службу й канони преподобному Теодосію – це вже поезія архаїчного типу; про те, що Григорій писав канони, згадує й Полікарп у «Києво-Печерському патерику». На початку XII ст. писав богослужебні співи та молитви митрополит Іван Перший. Митрополитові Івану Другому приписують службу святим Борисові та Глібу — це також поезія.

Паломницьку літературу започаткував в українській літературі твір Данила Паломника (1106–1108), котрий описав свою мандрівку до Царгорода та Єрусалима: «Життя і ходіння Данила, руської землі ігумена». Згодом велика пілігримська література творилась у нас аж по кінець XVIII ст. Твір Данила Паломника ввійшов у «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала, загалом був надзвичайно популярний, бо збереглося його близько ста списків, але найдавніші із XV століття.

Перші книги, які дійшли до нас як визначні пам'ятки церковнослов'янської мови київського типу, були Остромирове Євангеліє (1056– 1057) і два Збірники Святослава 1073 і 1076 років. Загалом із XI до початку XII століття до нашого часу дійшло тільки одинадцять рукописних книжок українського регіону, і це в той час, коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг, чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях. 1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, вивіз до Володимира багато книг і помістив їх в Успенській церкві; його син Мстислав після походу на Київ також вивозив книги.

Коли додати до згаданих творів «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке постало в 1100–1101 pp., то цим окреслимо перший великий період історії писемної української літератури, базованої на християнській основі. Вона позначається особливим стилем, що його Д. Чижевський назвав «монументальним»: простим, виразним, раціональним, часом скупим, без особливих словесних прикрас, але з ознаками художнього опису, особливо у вставних літописних оповіданнях та поетичних структурах.

Так само як головною книгою XI – початку XII ст. стала «Повість врем'яних літ», так у XII ст. головною українською книгою став «Київський літопис», який продовжив «Повість врем'яних літ». Цілком свідомий поділ удільних князівств породжував постання місцевих літописів, які не тільки зосереджували увагу на загальнодержавних подіях, а й вбирали в себе події місцеві.

Так починає створюватися регіональна література, яка в окремих околичних князівствах через їхню етнічну відмінність від центру починає переростати в іншонаціональну (Новгород та володимиро-ростово-суздальські князівства), хоч в основу своїх літератур вони кладуть київську. Київський літопис ще має загальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає таки київському життю. І хоч від Києва відділилися й деякі українські князівства (Чернігівське, Галицько-Волинське), через що там поставали свої літописні зводи, але дослідники вважають не випадковим літописний звід Іпатівський, в якому з'єднано «Повість врем'яних літ», «Київський літопис» і «Галицько-Волинський літопис», бо саме так було укладено “Руський літопис” як національний звід саме української історії від найдавніших часів по XIII ст. включно. Отже, факт складення такої пам'ятки увіч є документом ментальної єдності українських племен.

Київський літопис творився у 1111–1200 pp., у київському Видубицькому монастирі Святого Михайла, куди на початку XII ст. з Печерського перейшла місія літописання. Складається він із коротких щорічних записів та ширших оповідань, написаних у традиції «Повісті врем'яних літ». Твір можна розкласти на кілька частин. Перша – до 1146 р. йдеться тут про Мономахів та київські монастирі; друга частина – князювання Ізяслава Мстиславича (1146–1154), писана людиною цього князя, сюди вставлено просторе оповідання про вбивство Ігоря Ольговича, трапляється воно й окремо; третя частина – 1155–1174 роки, описані скупо й уривково; більш докладний опис – роки 1175–1185, де яскраво з'явлено боротьбу з половцями, сюди ж уводиться оповідання «Слово про Ігоревий похід»; і на завершення літопису знову йдуть короткі записи. В київський звід уводиться також похвала ігумена Видубецького Михайлівського монастиря Мойсея князеві Рюрику (1199 p.).

Із літературних постатей треба згадати Клима Смолятича – спершу ченця Зарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147 p.), якого літопис зве «книжником та філософом». Він автор «Послання до Томи» — зразка релігійної суперечки тих часів. У цьому творі Клим Смолятич говорить про символічне тлумачення певних місць Святого Письма, тобто чи не вперше ставиться постулат алегоричного читання тексту, що в пізніших часах набуло особливого значення в мистецтві поезії. Друга важлива річ відбилась у пам'ятці: змагання неосвіченого й освіченого духовенства – явище, яке супроводжувало всю історію християнства. Із Климом Смолятичем пов'язано «Вопрошання Кирика новгородському єпископові Нифонтові» – про різні випадки церковної практики. Кілька відповідей цього «Вопрошання» належать саме Климу Смолятичу.

Символічним способом писання користувався Кирило Турівський, єпископ міста Турова, автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли чотири на свята і три чернечих повчання; дійшли до нас також його молитви й молебний канон. Приписують йому “Притчу про людську душу та про тіло», яка поклала в нас початок численним творам на цю тему, особливо улюблену в літературі бароко. Найбільш поетичне – «Слово в неділю по Великодні», з вельми цікавою метафорикою. Слова й проповіді К.Турівського мають виразну поетичну структуру; зокрема, високого звучання набув «Плач Богородиці» у проповіді на неділю мироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю тему в поезії наступних поколінь. Віршами є і його молитви. Найдавніший рукопис із проповідями К. Турівського — «Кормча книга» з 1282 p., вони входили у збірники «Ізмарагд» та «Златоуст», відомі і в рукописах XVI ст., а вперше були надруковані у віленському молитовнику 1596 р. та в острозькій Псалтирі 1598 р.

Виключно християнсько-дидактичний характер має «Повчання до духовного чада» Георгія Зарубського, яке вчені також відносять до XII ст.

Тоді ж таки постало анонімне «Слово про князів», виголошене на честь пам'яті святих Бориса та Гліба – це чернігівська пам'ятка. П. Глубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із приводу конфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із двоюрідним братом, князем новгород-сіверським Олегом Святославичем. Автор тут виступає супроти князівських міжусобиць, твір певною мірою перегукується зі «Словом о полку Ігоревім». Вводиться сюди й похвала чернігівському князю Давиду Святославичу, який помер 1123 p., тобто тоді вже покійному. Твір морально-дидактичний.

Дійшли до нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійного змісту чи зі світським елементом, а також залишки рицарського епосу, яким, без сумніву, є оповідання про Дем'яна Куденевича.

Не менш сильним з поетичної точки зору є «Слово Данила Заточника", яке М. Возняк називає дуже точно «перехідним кільцем від перекладного мистецтва до оригінального». Це — найдавніша пам'ятка жанру, що його пізніші книжники назвуть «візерунком», тобто це низка афоризмів, вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як «Пчола»), котрі докладно й майстерно згруповано і пристосовано до історії засланого юнака Данила. Саме цей твір він начебто послав своєму князю, котрий покарав його за якийсь переступ, заславши в Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку, це віршоване прохання, написане з усім блиском вислову. «Слово» датується кінцем XII – початком XIII ст., воно відоме у двох редакціях і багатьох списках. Адресат твору не з'ясований. Імовірно також, що «Слово» є чисто літературним творенням і реальних подій не відбиває.

До кінця XII ст. відносять також анонімне «Похвальне слово святому Климентові», виголошене з приводу відновлення невідомим князем Десятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх привіз із Корсуня Володимир Великий. Проповідь, очевидно, також треба віднести до архаїчної поезії: помічаємо тут цікаву композицію, метафорику та діалоги, порівняння. Мабуть, у пам'ятці йдеться про Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р. Автором був увіч киянин. Згаданий нами Мойсей Видубицький, що проголосив слово на честь Рюрика (вставлене до «Київського літопису»), написав також «Слово про збудування стіни у Видубичах», яке також треба віднести до архаїчної поезії, на це є вказівка в самому тексті:

Тут-бо, не на березі, ставши,

Але на стіні свого творення,

Співаю тобі пісню переможну,

Як Маріам в давнину...

Окрім того, з'явилась у той час значна перекладна література: «Синайський патерик», апокрифи, «Шестиднев» Івана, екзарха болгарського, «Повість про Варлаама та Йоасафа», «Сказання про Євстафія Плакиду», «Повість про Акіра Премудрого» та ін.

Дійшли до нас від того часу й цікаві рукописні книги. Це написане близько 1120 р. в Києві «Юрієве Євангеліє» (на замовлення князя Мстислава для сина свого Всеволода), «Тріодь» киянина Мойсея (XII – XIII ст.), «Мстиславове Євангеліє» з 1115 р. тощо.

Загалом українська література XII ст. заявляє свою виробленість. Вона творить від 20-х років до кінця століття власний період, що зумовлюється роздробленням руських князівств, гострими конфліктами Києва з володимиро-суздальськими князями. Стиль творів цього часу стає орнаментований, метафоризований. Набирає сили архаїчна поезія, яка вже має свої архітвори. Розвивається агіографічне оповідання, відтак готується ґрунт для появи найвизначнішої збірки таких оповідань — «Києво-Печерського патерика». Творяться Слова, оповідання, проповіді, яких у тому часі мало бути набагато більше, аніж до нас дійшло. Головним осередком такого творення був Київ, частково Чернігів, Переяслав, тобто українські землі.