Міфологічна традиція в трагедіях Расіна й Еврипіда

1.4.4. Міфологічна традиція в трагедіях Расіна й Еврипіда.

Заглиблений інтерес до людських переживань змусив Еврипіда розширити вузькі для нього рамки міфу для того, щоб відшукати нові теми і мотиви. Поет не міг змінювати звичну для глядачів міфологічну традицію. Замість цього він приводив свої вільні тлумачення міфів і прагнув укрити нововведення поверненнями до колишніх форм драматургії, наприклад, до прологів архаїчного типу, до важливого для розвитку сюжету партіями вісників. Але основні персонажі Еврипіда зберігали незмінними лише міфологічні імена. Далеке міфічне минуле Еврипід завжди зіставляє із сьогоденням.

У «Федрі» поетичні образи, почерпнуті в античності, переплітаються з ідейно-художніми мотивами, підказаними письменнику сучасністю. Для Расіна античні образи, поняття й імена виявляються рідною стихією. Расін, створюючи трагедію, спирався на Еврипіда.

Нагромадження знань про культуру свідчить про важливу роль міфу в житті людини. Міф трагічно пов’язаний з фундаментальним устремлінням людської творчості до оволодіння знаннями про минуле. В його системі утверджується та обґрунтовується уявлення людини про навколишній світ, піднімається багато фундаментальних питань людських інтересів і цінностей. Міфи постійно супроводжували розвиток літератури, даруючи їй протягом багатьох століть існування найважливіші мотиви. Особливо щедро користувалися міфологічною тематикою епох, трагедія і в значній мірі лірика.

Розділ II. 2. Художні особливості трагедії “Андромаха”

2.1. Образ Андромахи у грецькій міфології.

У 1667 була поставлена «Андромаха». Щось нове відкрилося французькому театру. Це була інша трагедія, відмінна від тих, які створював Корнель. Французький глядач знаходив дотепер на театральних підмостках героїв вольових і сильних, здатних перемагати; тепер він побачив людей з їхніми слабостями і недоліками.

Сюжет «Андромахи» запозичений в античних авторів. Расін уніс деякі зміни. В основу сюжету покладена легенда, оброблена Еврипідом у трагедії «Андромаха», Сенекой у «Трояді» і Вергілієм у другій книзі «Енеїди». Для своєї п'єси французький драматург обрав той варіант міфу про троянську царівну Андромаху, що передають Сенека і Вергілій. Поет пояснив свій вибір тим, що зображуючи бранку Пірра, він не хотів віддалятися від представлення, що існує в більшості його сучасників, які чули про Андромаху, тільки як про вдову Гектора і матір Астіанакса. Виходячи з цього, Расін зображує Андромаху не наложницею Пірра (така Андромаха в Еврипіда), а безутішною вдовою Гектора і самовідданою матір'ю його малолітнього сина, Андромаха в трагедії Еврипіда, охоплена суперечливими прагненнями, надламана стражданнями. Її образ відбиває той період життя древніх Афін, коли життєві форми втратили свою стійкість. Портрет її виразний. Характер змальований багатосторонньо. Страждання її хвилюють. Втратити усе з вини однієї людини, мати всі підстави його ненавидіти – уже цього досить для трагедії. В Еврипіда Андромаха боїться за життя Молоса – це її син від Пірра, боїться, що Герміона умертвить його, а разом з ним і її. У трагедії Расіна в Андромахи немає іншого чоловіка, крім Гектора, і іншого сина, крім Астіанакса «Характер і поводження Герміони – майже єдине, що я запозичив в Еврипіда, тому що моя трагедія, носячи ту ж назву, що й у нього, має зовсім інший сюжет», - пише Ж.Расін [1;352].

У творах древніх поетів знаходили образ людини, у якому пізнавали самих себе. Це не була людина, керована доводами розуму, що вільно вибирає предмет своєї любові. Ні, там була влада пристрасті, що підкоряє, безпорадність, як у “Андромасі”, Расін знайшов справді трагедійне в древніх, після того як знайшов його в собі. Грецька міфологія допомогла йому осмислити концепцію життя, що він витяг зі свого життєвого досвіду і досвіду своїх сучасників.

Давньогрецький міф про Гектора і Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом і багатьма іншими античними авторами не раз притягував до себе увагу письменників і поетів наступних поколінь людства. Французи пристосували поетичну легенду про юного сина Гектора й Андромахи Астіанакса до своєї національної історії, подібно тому як це зробили древні римляни з ім'ям троянця Енея. Юнак Астіанакс не загинув, як оповідають про те античні автори; він був врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Сюжет, заснований на легенді про Андромаху, лестив національній самосвідомості французів часів Расіна.

Андромаха у грецькій міфології – дружина Гектора. Батьком її був Естіон, цар місійського міста Фіви Плакінські.

Під час Троянської війни Фіви підкорив Ахілл, який убив Естіона і сімох братів Андромахи.

У Гомеровій “Іліаді” вона дружина Гектора також. Після падіння Трої втрачає єдиного сина Астіанакта, стає полонянкою сина Ахілла Неоптолема (Пірра) та їде за ним до Греції.

Еріпід зображує її гірку долю і знущання Герміони, дружини Пірра. У Андромахи з Пірром було троє синів. Після загибелі Пірра у Дельфах Андромаха переїжджає до Епіра разом з Еленом (троянським пророком), стає його дружиною. Після смерті Елена Андромаха повертається до рідної Місії.