1.2 Постмодернізм як явище культури. Специфіка художнього простору у постмодерному романі
Перед тим, як перейти до вивчення поетики простору в постмодернізмі, доцільно буде визначити, що являє собою сам постмодернізм у літературі сьогодення.
«Постмодернізм заявив про себе в українській літературі як сфера необарокової карнавалізованої гри й лінгвістичного піронізму» – так говорить про цей літературну течію відома українська дослідниця Т. Гундорова [15, с. 165]. Це – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття приходить на зміну модернізмові. Він як специфічне соціокультурне явище приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Ю. Андрухович зазначає: «На мій погляд, постмодернізм – не напрям, не течія, не мода… Можливо, це одна з інтелектуальних фікцій нашого часу, така собі конференційна вигадка якихось французів чи американців. Тож амплуа такого – «постмодерніст» – просто не буває. Але давайте глянемо на це з протилежного боку. Постмодернізм – це єдино можливий сьогодні спосіб мистецького вислову. Бо це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися» [3, с. 66].
М. Бахтін застерігав: гра можлива тільки за певними правилами. Культуру теж можна назвати системою правил, які вказують і регламентують, тому порушення цих правил є не що інше як руйнування культури. Це як у спорті: найлегше вигравати тоді, коли граєш не за правилами, бо дозволяєш собі те, що не можна іншим гравцям. В цьому сенсі сучасний український постмодернізм є саме такою грою без правил. «Постмодернізм же постулює не свободу вибору, а свободу не мати жодної точки зору… Постмодернізм руйнує українську культуру, що є романтичною за своєю природою» [22, с. 62]. На нашу думку, постмодернізм не знищує українську культуру взагалі, він просто відходить від усіх традицій, які існували ще від Григорія Сковороди й Тараса Шевченка до Василя Стуса. Іншими словами, постмодернізм – це нове бачення світу, яке ще не зовсім зрозуміле всім і не прийняте всіма. Це гра, це карнавал, це розпад цілісного погляду на світ, в якому неможливо здобути істину. Якщо модерністи вважали, що якимись філософськими концепціями можна осягнути та покращити світ, то постмодерністи дійшли до висновку, що світ чинить опір людському впливові, на всяку дію відповідає протидією; тобто межа між модернізмом і постмодернізмом у ставленні до ідеології. Постмодерністи вважають, що людина позбавлена змоги осягнути та систематизувати світ. Вони говорять, що сьогодні митець ніколи не має справи з «чистим» мистецтвом: його мотиви, сюжети, образи, художні засоби не є оригінальними, а вже не раз творилися й використовувалися в попередні епохи. Таким чином, його твір є тільки «сукупністю цитат» [32, с. 59]. «І чим яскравіша, чим більше упізнається в минулому доля об'єкта, що нині використовується, і чим більш довільне його включення в асоціативний ланцюжок нового автора, тим сильніший вибух почуттів у самого автора та його глядачів, слухачів, читачів. В підсумку постмодерністська художність – це завжди колаж, колаж стилів, часів, цитат, персонажів»[26, с. 114].
На основі досліджень М. Курочкіної [26], К. Баліної [5], Т. Гундорової [15], В. Пахаренка [32] виділимо кілька основних прикмет напряму постмодернізму:
· антиідеологічність, відмова від докорінного перетворення світу;
· руйнування ілюзорних цілостей, стирання меж між такими поняттями, як добре-лихе, прекрасне-потворне, комічне-трагічне, гра-серйозне, реальність-вигадка тощо;
· не творення первинного, а конструювання, колаж з вторинних елементів, ремінісцентність, цитатність;
· ідеал людини – вільна самодостатня особистість, звідки випливає потяг до лицарства, міфу та архаїки;
· акумуляція духовно-культурного досвіду різних часів і народів, розгляд явищ сучасності у контексті історії і культури попередніх епох;
· сприйняття повсякденної реальності як театру абсурду;
· нарочито ігрова, карнавальна атмосфера, навмисна театральність;
· наскрізна іронічність та пародійність;
· відтворення хаосу світу через мозаїчний, часто алогічний потік свідомості героя;
· бурхлива асоціативність, несподіваність метафори, експресивність та незвичайність мови.
Таким чином, сьогоднішній культурний процес у світі взагалі та в Україні зокрема визначає новітній напрям постмодернізму. Цей напрям викликає багато запитань, про нього існує багато неоднозначних критичних досліджень та думок.
Постмодерністи втратили надію на пізнання світу та його покращення, вони вважають, що людина вже неспроможна створити щось нове, бо все вже було. У них залишилась тільки карнавальна гра образами, цитатами, мовними засобами, гра простором і часом. Саме тому у мистецтві та літературі постмодернізму особливої популярності набула практика текста-пастишу (від античного вірша, повністю складеного з рядків, узятих від інших віршів).
Роман Ю. Андруховича «Рекреації» якраз складений з безлічі міфологічних символів та цитат, «позичених» у класиків та сучасних авторів, із Біблії. У ньому багато слідів впливу культового роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»: звідти потойбічні сили, а саме доктор Попель, який нагадує Воланда. Його «крайслер-імперіал» скидається на авто, яким Маргарита прилетіла на бал до того ж Воланда. На цей бал дуже схожий бенкет нечистої сили у середньовічному маєтку, змальований Ю. Андруховичем.
Постмодерністи виробили багато власних варіантів сприйняття простору, виробили саме зі своїх цитувань, склали їх, наче мозаїку. Велику увагу вони приділяють саме урбаністичному простору. Ми також присвятимо багато місця в своїй роботі вивченню міського хронотопу, оскільки події в «Рекреаціях» відбуваються в межах таємничого міста Чортополя з його підземними ресторанами, середньовічними маєтками, борделями та соборами, а в «Московіаді» – в Москві з її «пекельним» метрополітеном.
Ще М. Гоголь вважав місто невід'ємним від життя його мешканців, він показавши диявольський, холодний чиновницький Петербург, Рим з його минулою величчю і меркантильний Париж; у Й.В. Гете, Е.Т.А. Гофмана і Дж. Байрона знаходимо мінливу «амфібій ну» [23, с. 34] природу Венеції. Своєрідні образи Петербургу булі створені також М. Булгаковим та Ф. Достоєвським, А. Бєлим та О. Блоком. Так, у літературі з'явилося поняття «петербурзького тексту», яку досліджував В. Топоров: «І примарний міражний Петербург («фантастична вигадка», «сонна мрія»), і його (чи про нього) текст, свого роду «мрія про мрію», все ж належать до тих перенасичених реалій, які…вже невід'ємні від міфу й усієї сфери символічного. На іншій глибині реальності такого роду виступають як поле, де розігрується основна тема життя і смерті і формуються ідеї подолання смерті, шляхи до оновлення і вічного життя» [41, c. 1]. Ця думка багато в чому може бути характеристикою міського простору в аналізованих романах Ю. Андруховича. Хоча в них зображений не Петербург, а український Чортопіль та Москва, ми бачимо, що апокаліптичні настрої, які супроводжують зображення цих міст, схожі на елементи петербургського тексту. І дослідження В. Топорова допомагають ясніше зрозуміти роль використаних Ю. Андруховичем просторових образів.
Шлях до оновлення, подорож виявляється центральним поняттям у «Рекреаціях» та «Московіаді». Саме мотив подорожі допомагає виразити прагнення героїв знайти своє «я» в епоху загальної кризи культури. Герої Ю. Андруховича долають простір з метою осмислення фрагментованої дійсності.
Д. Замятін у своїй книжці «Метагеографія: простір образів і образи простору» зауважує, що в процесі подорожі відбувається фрагментація та розщеплення простору. Ці частини потім чинять опір мандрівникові, рух крізь них можливий лише з певними зусиллями, чи-то фізичними, чи-то моральними [Цит. за: 17, c. 12]. Внаслідок цього мандрівник починає по-новому сприймати й відчувати навколишній світ.
Українська дослідниця Ю. Запорожченко [17] на основі творів Ю. Андруховича та А. Стасюка виділяє такі риси мотиву подорожі у цих авторів, які простежуються у досліджуваних романах:
· Подорож фрагментованим простором відповідає сучасному стану хаосу в світі або хаосу в душі головного героя. В реалізації цього принципу важливе значення має вже згадувана нами карнавальність, яка підсилює прагнення героя-мандрівника осмислити оточуючий його світ.
· Безцільність подорожі. Ця особливість базується на уявленні про те, що світ і життя в ньому стає хаосом: «…Лишилися тільки плани, схеми і умовні знаки, що за ними легко зорієнтуватись у маршруті, однак маршруту як такого вже не передбачено» [17, c. 14]. Важливим для героїв стає сама ідея пошуку, а не точне місце призначення. Тому в романах «Рекреації» та «Московіада» герої мандрують у пошуках себе, з метою знайти істину.
Ю. Андрухович є представником галичанського постмодернізму, який творився в регіонах, на колишніх теренах Австро-Угорської імперії, де панувало чотири мови, перепліталося коріння різноманітних культур. Центром цього простору стає Львів – «місто стертих кордонів, клаптиковість, змішаність, поєднання непримиренного і непоєднуваного» [5, с. 16]. Таким чином, в українському постмодернізмі твориться образ містичного міста Львова або збірного образу українських міст (таким є Чортопіль Ю. Андруховича), який стоїть в одному ряді з міфічними Петербургом та Венецією.
Тенденція до художнього осмислення складної, а подекуди й незбагненної специфіки феномена міста з'явилась ще у поетів-вісімдесятників, до яких належали Ю. Андрухович, О. Забужко, Н. Білоцерківець та ін. В їхній творчості були створені такі художні моделі топосу міста: місто як беззахисне немовля (О. Забужко «Квітневий Хрещатик», «Іронічний ноктюрн»), місто-спогад (О. Забужко «Мов дзеркальце заднього огляду…», «Нічні метелики»), місто-мозаїка, місто-міф (Ю. Андрухович, цикл «Цирк «Вагабундо», В. Неборак, збірка «Літаюча голова»), місто-безодня [4].
На зламі тисячоліть міський простір в українській літературі набуває здатності трансформуватися в Місто-Рай чи Місто-Пекло відповідно до поширеного в Біблії уявлення про два типи міста: Вавилон – місто прокляте, що чекало на заслужену кару за гріховність, і Небесний Єрусалим – оновлене, святе місто [4, с. 33]. Зображення міста як символу пекла і смерті стає лейтмотивом урбаністичної лірики та прози Ю. Андруховича, для якого, як і для більшості поетів з галицькими витоками, притаманне есхатологічне світовідчуття і негативне сприйняття процесу урбанізації як порушення гармонії між людиною і природою. Чортопіль – місто пекельне, в чому ми повинні пересвідчитись, досліджуючи наявні у ньому просторові образи дороги, ресторану, борделю, маєтку та балу в ньому, які пов'язуються між собою карнавальністю.
Дослідження простору в художній літературі є одним з актуальних питань літературознавства. Протягом років в науці про літературу було вироблено багато типологій просторових образів, що відбилося в дослідженнях М. Бахтіна, О. Галича, В. Халізєва, В. Топорова, А. Єсіна та інших. Художній простір в літературі завжди мав неабияке значення для розкриття характерів героїв, їхнього внутрішнього стану. Це не змінилося і до сьогодні.
Проте створення нових образів простору не припиняється. З формуванням літературного і світоглядного напряму постмодернізму почали з’являтися нові форми простору, зокрема міського. Місто в романах постмодерністів є символом пекла, воно яскраво демонізується, в його природі присутня містичність та міфологічність.
Постмодернізм приніс із собою новий погляд на світ, як той, що вже неможливо пізнати, і в якому неможливо створити щось нове. Саме це спонукає сучасних письменників до гри з цитатами, тобто складання власних творів за допомогою чужих цитат та образів, наче мозаїку. Таким образом вони передають відсутність цілісності у світі, його фрагментарність. У цьому відношенні автори, зокрема Ю. Андрухович, звертаються до концепції М. Бахтіна про карнавальність. Карнавал у постмодернізми постає як спроба осмислення цього розщепленого світу.
Важливе значення у пошуках істини відіграє концепт подорожі, широко використаний у романах «Рекреації» та «Московіада». Герої постмодерних романів (і названих творів зокрема) подорожують з метою віднайти своє «я», знайти вихід із свого душевного лабіринту у фрагментованому просторі. Ця подорож у своєму фіналі приводить до оновлення героя-мандрівника, зміни його поглядів на світ та настроїв.
Розділ 2. Моделі художнього простору в романі Ю. Андруховича «Рекреації»
Найважливішою ознакою досліджуваного твору, що визначає побудову його образної структури, є карнавальність. Згідно з концепцією М. Бахтіна, карнавальні дійства подавали неофіційний аспект світу, людини й людських відносин: «Заперечення офіційної, панівної правди веде за собою утвердження нового, більш прогресивного й вдосконаленого порядку» [46, с. 6]. Ця карнавальність репрезентативно реалізована у художньому світі роману «Рекреації». Мотив перетворення, воскресіння простежується і в назві роману Ю. Андруховича («рекреація» можна розшифрувати як «наново-творення» [45, с. 6]), і в назві основної події твору – Свято Воскресаючого Духу. Отже, заново народитися повинен і цілий світ (зокрема, українська культура), і кожний, хто потрапив на це свято. Відповідно до цих двох рівнів відродження, принцип карнавальності реалізується як в поетиці роману взагалі, так і в конкретних сюжетних епізодах.
Під час прочитання «Рекреацій», найперше впадає в око заперечення «лексичного пуританства» [46, с. 6]. Ю. Андрухович використовує численні розмовні, жаргонні та лайливі слова і вирази («неслабо», «дурхата», «крейзуха», «зшизів», «лажа» та ін. [1]). По-друге, відбувається знищення межі між фантастикою і реальністю. Дія відбувається, як уже зазначалося, в неіснуючому місті Чортопіль, з’являється персонаж, пан Попель, що має демонічні ознаки, але разом з тим ми постійно наштовхуємось на реалії тогочасного життя часів перебудови. По-третє, у тексті наявні зв’язки з іншими творами західної, російської та української літератур. Найважливіші з них – це алюзії на вже згадуваний роман «Майстер і Маргарита» М. Булгакова та «Енеїда» І. Котляревського: «Таким чином, в карнавальній процесії формується образ нової постколоніальної спільності у вимірах простору і часу. Замість радянського культурного контексту виникають інші контексти, з яких можна черпати культурну енергію» [46, с. 7].
Карнавалізоване свято Воскресаючого Духу вплинуло на кожного з чотирьох головних героїв, що були запрошені на нього головним режисером цього дійства: «Між індивідуальним світом кожного з них та карнавалом, що прагне об’єднати в єдине святкове ціле своїх учасників, не може не виникнути напруга. І Орест Хомський, і Гриць Штундера, і Юрко Немирич, і Ростислав Мартофляк – всі вони непересічні, кожен із своїм неповторним, інколи трагічним світом. Звідси їхній інстинктивний потяг до самотності, який оберігає їхнє внутрішнє буття, надає відчуття самодостатності, заважає злитися із різнобарвним і безликим натовпом» [46, с. 7].
Відсвяткувавши свою зустріч в пивничці та ресторані, побродивши серед карнавалу, друзі розходяться кожний своїм шляхом: «І ви безсилі щось тут казати, щось тут змінити – ходите колами, як сомнамбули, і в кожного своя планета, і кожен піде своїм шляхом, хоч ви цілком щиро прагнули бути тільки разом і не робити дурниць…тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму…» [1, с. 71-72]. Мета подорожі кожного з них – віднайдення самототожності. В розумінні цього читачеві допомагають саме художні моделі простору, використані Ю. Андруховичем.
0 комментариев