3.1 Простір «реальної» Москви
Подорож головного героя – молодого українського поета Отто фон Ф., який вже другий рік живе у Москві, – починається з гуртожитку. Вже з перших рядків ми бачимо перед собою невдоволену життям людину: «І ти, український поет Отто фон Ф., ти фізично відчуваєш, як гризуть тебе докори сумління, як вони проїдають у тобі діри щораз більшого діаметра, аж колись ти вийдеш у коридор гуртожитка цілком прозорим, дірчастим, і жоден калмик навіть не привітається з тобою». Манера характеристики Отто фон Ф. автором збігається з самохарактеристикою Мартофляка в «Рекреаціях»: «Скурвий син, безхребетний, п’яне одоробло, внутрішньо я не схожий ні на кого, сучий син, дурний осел, аполітична особа, сучий хвіст, дрань, лайдак, враже поріддя, многогрішний дурень, хоча і вельми талановитий поет, кретин, п’яна потвора з неозначеними здібностями до римування, єдиний мій найлютіший ворог – це я сам, підданий імперії, виявився кулею певного цікавого калібру». Цей відвертий портрет показує загубленість, лабіринти, іншими словами, пекло людської душі.
По-перше, нашу увагу привертає гуртожиток, який являє собою «мініатюру тоталітарної держави» [27, c. 60]. Автор показує, що колишня велика держава перетворилася на звичайний гуртожиток у найгіршому розумінні цього слова: «Розчарування навіки поселилося в цих стінах, які, до речі, ніколи не вкриються меморіальними дошками. Але справа не в тому. Справа в іншому – це дім, де розбиваються лоби. Тутешні сюжети є настільки одноманітними й повторюваними, що йдеться, очевидно, про міф. Або про схему з двома-трьома варіантами. І таким є життя в цій заклятій дірі, літературному гуртожитку, вигаданому системою для виправдання й самозаспокоєння, в цьому семиповерховому лабіринті посеред жахної столиці, у загниваючому серці напівіснуючої імперії. Бо, хоч і каже російський поет Єжевікін, що він кінчає від самого тільки слова «імперія», однак усьому доброму приходить колись хана, і ти, Отто фон Ф., просто хребтом відчуваєш, як тріщать усі її шви, як розлазяться навсібіч країни й народи, кожен з яких має нині значення цілого космосу чи, щонайменше, континенту» [2, c. 8 – 9]. Все зав’язло у розпусті, бруді та алкоголі.
В виділеній цитаті з’являються антиномічні мотиви дому та бездомності. М. Булгаков писав про образ домівки наступне: «Оселя є основним каменем життя людського. Без оселі людина існувати не може» [24, c. 240]. Живучи в гуртожитку, люди отримують ілюзію дому, права на неї: нібито в тебе є твоя власна кімната, але насправді немає домівки. Так само і наш герой відчуває себе бездомним у Москві, він не може писати вірші: «Але нема на це ради – вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов'їного проникнення» [2, c. 2]. Поет, відірваний від своєї Батьківщини, втрачає єдине джерело натхнення.
Згідно з концепцією А. Корабльова [24], образ домівки може мати кілька значень. По-перше, матеріальну влаштованість людини у житті. Ми можемо стверджувати, що Отто фон Ф. – людина невлаштована, яка не має свого власного помешкання. По-друге, домівка – це місце, яке характеризує самовизначення людини в сіті, її світогляд. Отто фон Ф. же – абсолютно розгублений, він заплутався в собі, в усьому, що відбувається навколо, він не знає, куди і для чого йти далі. І по-третє, домівка має духовне значення. В цьому сенсі бездомним є не тільки головний герой, а й увесь народ СРСР. У народів не має власних держав, є лише ефемерні республіки. І стара імперія розвалюється. Кожна людина ніби зависає у повітрі, не знаючи, куди їй іти, відчуваючи тільки духовну пустку. Це змушує людей пиячити, щоб знайти хоч якийсь сенс свого існування і втекти від сірого, безликого життя: «Горілка зробилась абсолютом, священною метою, небесною валютою, чашею Грааля, алмазами Голконди, золотом світу» [2, c. 9]. Саме духовна криза, духовна бездомність є найголовнішою ознакою часів кінця імперії.
А. Корабльов також згадує, що на початку ХІХ ст. погоні за столичним щастям були протиставлені дім, домашнє вогнище та спокій. Цю ситуацію змальовував ще О. Пушкін. Крім того, подібна ситуація знайома ще з казок – герой полишає домівку та повертається до неї [24]. Отто фон Ф., як і безліч інших молодих поетів, покинув рідну Україну і приїхав до Москви у пошуках щастя, але отримав лише безнадійність. Ось письменники, з якими знайомий Отто фон Ф.: «Нагадують вони все ж не так творців літератури, як її персонажів. Причому літератури графоманської, спеченої за нудними рецептами великої реалістичної традиції» [2, c. 2]. Усі вони належать до різних націй, абсолютно відмінних за звичаями, традиціями, починають по-різному свій творчий шлях, але приходять до одного кінця – повного розчарування, фізичного і духовного краху. Все, що може зробити Отто фон Ф., щоб не почуватися такою нікчемою, – це зробити через силу кілька фізичних вправ і тому заспокоїтися.
Отто фон Ф. сам нічим не відрізняється від своїх колег. Він так само пиячить, стає розпусником, ледарем, егоїстом і циніком. Він сам розуміє це, тому його так обурює смерть молодого десантника Руслана: «Чому ви зачиняєте прохідні, хотілося тобі спитати у відповідь. Чому молода артистична істота, недавній десантник, змушена у вашій б…ській країні ризикувати життям заради пляшки горілки? Чому ви так просмерділися несвободою? Чому свободи ви лишаєте так мало, що її вистачає лише на падіння із сьомого поверху? … Але ці питання повисали в повітрі. Бо й самі вони, слідчі пси, яким ти міг ці питання ставити, сьогодні вже не здатні були відповісти на них. Імперія міняла свою зміїну шкіру, переглядала звичні тоталітарні уявлення, дискутувала, імітувала зміну законів та життєвого укладу, імпровізувала на тему ієрархії вартостей. Імперія загравала зі свободою, гадаючи, що таким чином збереже оновленою саму себе. Але міняти шкіру було не варто. Вона виявилася єдиною. Тепер, вилізши зі звичайної шкіри, стара курва в муках конає» [2, c. 11]. Але тим не менш, в кінці роману, після довгої подорожі, Отто фон Ф. віднаходить себе, свою внутрішню свободу та повертається до Києва – додому.
Подорож Москвою починається з відвідування пивбару на вулиці Фонвізіна: «Такий собі колосальний відстійник перед брамою пекла» [2, c. 14]. Відкривається по-справжньому жахлива картина тотального пияцтва. Масштаби алкоголізму шокують читача, мимоволі наводячи на думки про близький Апокаліпсис, адже подібний заклад описується наче храм з священиками в ньому: «А тут є суспільство. Як сверблять їхні груди, як печуть горлянки, як сльозяться очі! Які голоси, відбиваючись від пластикового склепіння, переповнюють простір ненастанним одноманітним граєм! Щось наче грегоріанський хорал для пропащих душ. Ораторія останнього дня» [2, c. 14]. Далі звучить видіння Апокаліпсису: «Свого часу тебе навчали, що Римська імперія загинула під ударами рабів і колонів. Ця імперія загине під ударами пияків. Колись вони всі вийдуть на Красну площу і, вимагаючи пива, рушать на Кремль. По них стрілятимуть, але кулі відбиватимуться від їхніх проспиртованих непробивних грудей. Вони зметуть усе. Особливо жінки» [2, c. 14].
Пивбар на Фонвізіна так само відображає душевний стан країни, що помирає, точніше одну зі сторін душі тогочасної людини. Як ми вже зазначили, алкоголь став єдиним засобом втечі від реальності: «Забутися, віддатися хмелеві, поринути у світ, де кожен тобі друг, товариш і брат, де ти нікому нічого не винен, і врешті, будучи серед людей, сам собі центр Всесвіту. Ти – самодостатній, і робить тебе таким його величність – алкоголь. Це пастка для одинокої розчарованої, безвольної душі, яка пробує виборсатися з неї, але змінити чогось уже не може» [27, c. 61]. Не менш жалюгідне враження справляє на читача і описана Ю. Андруховичем «Закусочная», яка схожа на пивну «Під Оселедцем» у «Рекреаціях».
В пивній на Фонвізіна ми бачимо перші ознаки карнавалу: «Прибульців робиться дедалі більше. Дехто з офіцерів, які ще донедавна тримали рівень і так чудово співали, зараз уже заснув. Натомість приходять фарисеї та садукеї, азартні гравці, книжники, вбивці та содоміти, культуристи, лихварі, карлики, православні священики в поруділих рясах, циркові комедіанти, сластолюбці, казахи, крішнаїти, римські легіонери» [2, c. 16] (Курсив наш. – К.Р.). Це дуже нагадує опис карнавальної процесії на Святі Воскресаючого Духу. Подібний перелік є і в «Закусочной»: «Це притулок для модного нині арбатського жебрацтва: промоклих художників, захриплих поетів‑інвективістів, вицвілих бардів, облізлих джазменів, жонглерів, декламаторів, матадорів, канатохідців, педерастів і власне жебрацтва, жебрацтва як такого, напівбожевільного московського жебрацтва…» [2, c. 31] (Курсив наш. – К.Р.). Знову перед нами проходить численний перелік різних культурних та історичних пластів, знову дійсність сприймається уривчасто, фрагментарно через сп’яніння персонажу.
Покинувши пивбар на Фонвізіна, Отто фон Ф. продовжує свою подорож. Протягом усього твору ми бачимо спроби героя вирватися з того «пекла», де він опинився. Це виявляється у докорах сумління – Отто фон Ф. мав зустрітися зі знайомим з приводу заснування української газети в Москві: «Куди все-таки ідеш, фон Ф.? Не забувай же про дітей своїх друзів, про Кирила, про дане тобою слово» [2, c. 22]. Але Отто фон Ф. знаходить причини, щоб виправдатися перед собою за власну бездіяльність. Він котиться у глиб «пекла» за інерцією.
Під час подорожі Москвою автобусом та протягом усього роману Отто фон Ф. сповідається перед примарним королем України Олельком ІІ. Автор досконало володіє засобами культурологічної паралелі і не боїться їх застосовувати. Історію України подає в пародійному розрізі, причому спеціально вводить для підсилення враження не зафіксованого в жодному підручнику і майже бурлескного персонажа – короля України Олелька ІІ Довгорукого-Рюриковича: «Ця постать передусім репрезентує три гротескні маски: відважного воїна, справедливого судді та нестримного в розвагах і розкошах бенкетника, що водночас вичерпують уявлення монарха про способи досягнення безсмертя. Крім того є підстави розглядати короля як alter ego Отто фон Ф. з огляду на аналогічну лінію поведінки. Тут, власне, виведено двох блазнів, і до того ж перший виразно намагається самоствердитися коштом другого» [11, c. 56].
Дорогою до «Дитячого світу» Отто фон Ф. заходить до своєї коханої Галі. Вона є дуже цікавим персонажем. Опис її будинку спочатку справляє негативне, химерне враження: «Ось він, цей дім-уламок, дім-інвалід, дім, з якого ростуть дерева, дім – стара фортеця, дім, в якому ніхто не живе, крім однієї божевільної, що кохається в отруйних рептиліях і в тобі, фон Ф. Може, ти теж рептилія? Може, твій язик давно вже роздвоївся, розм'як в алкоголі і тріснув від словоблуддя?» [2, c. 27]. Але потім оповідач оцінює будівлю більш прихильно: «Але будинок гарний. Саме тепер, у напіврозваленому животінні, з чорними вікнами й подовбаними балконами, під дощем, який не хоче спинитися. Взагалі, що з ним надумали робити? Зносити? Шкода: унікальний зразок модерну, початок століття, розквіт капіталізму в Росії, срібний вік декадентів, ніцшеанців, толстовців, соловйовців, євразійців, містичних анархістів, молодих самовбивць і ще бозна-чого» [2, c. 27]. В цьому епізоді дуже багато міфічних та культурологічних алюзій, які загалом пронизують весь твір. На думку деяких дослідників, Галя в дещо перекрученому, іронічному сенсі уподібнюється Психеї. Згідно з Апулеєм, Психея зустрічає своїх сестер у чарівному палаці, де вони ідуть до лазні і куштують вишукану їжу [49]. Так само і в «Московіаді», Отто, перед тим, як прийняти гарячу ванну, сидить з Галею: «Вона, звичайно, ні мур-мур, насуплено тримає в руці склянку з горілкою, але починається музика – гітари, флейти, барабани, клавесини, у лазничці біжить вода, ангельські хори кличуть мореплавців відкривати нові екзотичні землі, каравели пристають до вологих південних островів…» [2, c. 27].
Таким чином, музиканти в Андруховича перетворюються на простий магнітофон, римська лазня – у ванну, а дракон – у борця зі зміями (Психея вважає, що її коханий Амур – великий змій, який хоче її з’їсти). Так, бажання вбити чудовисько обертається побутовою бійкою. Крім того, епізод, коли Галя обціловує голову Отто, нагадує нам міф про Орфея, чия голова співала і після смерті. Звернення до міфу про Орфея – міфологічного героя, який спускається до Аїду, спостерігатимуться і в подальшому розвитку роману.
Вийшовши від Галі, Отто залишається наодинці зі своєю порожньою душею. Москва стала «містом втрат», спустошила його душу до кінця. Це місто нічого не може дати, воно тільки забирає: «Плащ, касета, Галя. Досить багато, як на один день. Який, до речі, ще не скінчився. І ти бредеш назустріч новим втратам, у светрі, під дощем, а назустріч тобі бреде Москва – кульгава, мокра, відригуюча, з ветеранами, неграми, вірменами, китайцями, комуняками, фанами «Спартака» в червоно-білих панамах, сержантами, рецидивістами та ходоками до Леніна. І ти йдеш з великою торбою на подарунки, хоча прекрасно знаєш, що це сьогодні майже неможливо – купити в Москві комусь якийсь подарунок. Це місто вже не спроможне робити подарунки. Це місто втрат» [2, c. 31]. Порожня торба виступаєсимволов внутрішньої спустошеності Отто фон Ф.
Знову повертається мотив несвободи: «Це місто тисячі та одної катівні… Населення тутешніх в'язниць могло б скласти одну з європейських націй. Місто гранітних вензелів та мармурового колосся і п'ятикутних зірок завбільшки із сонце. Воно вміє тільки пожирати, це місто забльованих подвір'їв і перекошених дощаних парканів у засипаних тополиним пухом провулках із деспотичними назвами: Садово-Чєлобітьєвський, Кутузово-Тарханний, Ново-Палачовський, Дубіново-Зашибеєвський, Мало-Октябрьсько-Кладбищенський…» [2, c. 31]. Ці топоніми схожі на наявні в реальній Москві, але вони гіперболізовані та гротескні. Характеристику Москви супроводжує сумний рефрен: «Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль – хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне. Бо не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й агресивного тупого руйнування! …зрівняти Москву, за винятком, можливо, декількох церков та монастирів, із землею, а на її місці створити зелений заповідник для кисню, світла та рекреацій. Тільки в такому випадку може йти мова про якесь майбутнє всіх Нас на цій планеті» [2, c. 31]. Тут знову звучать апокаліптичні настрої, які супроводжуються надією на «посткінцесвітнє» воскресіння цього топосу. Інші письменники не бачать Москву в такому негативному аспекті. Але справа в тому, що Москва є пеклом тільки в очах Отто фон Ф., це його індивідуальне сприйняття, власний духовний лабіринт.
Характеристика Москви в «Московіаді» багато в чому збігається з концепцією «петербурзького тексту» В. Топорова: «Петербург – центр зла і злочину, де страждання перевищило міру і безповоротно відклалося в народній свідомості; Петербург – безодня, «інше» царство, смерть, але Петербург і те місце, де національна самосвідомість і самопізнання досягла тієї межі, за якою відкриваються нові горизонти життя, де російська культура відзначала кращі зі своїх тріумфів, такі, що так само безповоротно змінили російську людину. Внутрішній сенс Петербургу, його висока трагедійна роль, саме в тому, що він не зводиться до єдності антитетичности й антиномічності, яку сама смерть кладе в основу нового життя, що розуміється як відповідь смерті і як її спокутування, як досягнення більш високого рівня духовності. Нелюдяність Петербургу виявляється органічно пов'язаною з тим вищим для Росії та майже релігійним типом людяності, який тільки й може усвідомити нелюдяність, назавжди запам'ятати її й на цьому знанні та пам'яті будувати новий духовний ідеал» [41, c. 2]. Для Отто фон Ф. Москва та вся Радянська імперія стала таким містом зла, що втратило свою людяність, незважаючи на те, що СРСР був колись і могутньою країною великих звершень, перемог та відкриттів. Більш того, В. Топоров зазначає, що ще В. Бєлінський говорив про майбутнє об'єднання Москви та Петербургу в одне місто. Через свої добрі риси та, одночасно, через власну слабкість або неповноту Петербург і Москва – дві сторони або, краще сказати, дві однобічності, які можуть з часом утворити своїм злиттям прекрасне і гармонійне ціле, прищепивши один одному те, що в них є кращим [41, c. 10]. Москва традиційно зображувалася в літературі більш позитивно, ніж Петербург, але ідея злиття обох міст передбачала також об'єднання двох протилежних оцінок цих топосів.
Крім того, іронічний заклик про зруйнування Москви – це заклик зректися будь-якого ідеологічного диктату над людиною і державою. Прикладом цього диктату є вербування Отто у ряди КДБ, коли його змусили погодитися на співробітництво, поставивши у безвихідне становище. Отто починає пиячити, бо КДБ не буде співпрацювати з алкоголіком, але невідомо: чи це звичайна хитрість, чи бажання Отто втекти від самого себе, адже його мучить совість за те, ким він погодився стати: «…Річчю в руках кагебе, гвинтиком великого державного організму» [27, c. 62].
Врешті-решт Отто фон Ф. потрапляє до «Дитячого світу». Узвичаєне сприйняття дитячих магазинів як радісних та казкових місць для дітей вражаюче контрастує із «Дитячим світом», зображеним Ю. Андруховичем: «Так що – аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять» [2, c. 42]. Абсурдним є продаж в цьому магазині моделей паперових голубів (символів Святого Духа), виготовлених на танковому заводі. Ця деталь говорить про штучність усіх розмов про духовність у СРСР та про добре розвинений військово-промисловий комплекс. Тут, у цьому магазині, у Отто крадуть гаманець. Там, окрім грошей, лежав авіаквиток додому. В гонитві за крадієм Отто фон Ф. потрапляє до підземного світу Москви.
Таким чином, один апокаліптичний день з життя українського поета в Москві починається на сьомому поверсі літературного гуртожитку, який є модифікацією вежі чистого мистецтва і водночас Радянським Союзом у мініатюрі. Вирушивши з цього місця, герой невпинно сходить вниз. Він проходить кілька ініціацій на землі перед початком своєї подорожі (випробування пияцтвом, коханням, бійкою), після чого спускається в потойбічний світ. Подорож Отто фон Ф. у «Московіаді» перегукується з подорожами головних героїв «Рекреацій», в яких вони знаходять самих себе і відроджуються.
0 комментариев