1.2 Основні віхи творчого шляху Джонатана Свіфта на тлі літературної доби

Практично все, написане Джонатаном Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистик і тісно пов’язане з реальним життям Англії першої половини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником він постає в одній із своїх перших сатир – «Битві книжок» (1697), в якій відгукнувся на суперечку «Стародавніх і новітніх», що точилась в цей час між французькими письменниками. З волі Свіфта античність здобула рішучу перемогу над «новітніми» авторами, що відкриває його власні літературні уподобання. Проте, хоч Свіфт, алегорично зображуючи битву між «стародавніми» і «новими» митцями, в яку вступають книжки королівської Сен-Джеймської бібліотеки, він обриває сатиру, не завершуючи опис битви (закінчення рукопису, заявляє автор, загублене!). Цей спір «стародавніх» і «новітніх» для нього, мислителя просвітницького ґатунку, має лиш відносне значення. Свої естетичні критерії Свіфт формулює в алегоричній притчі [38; 39]. Тут він висловлює свої погляди на завдання літератури, які полягають у тому, що вона має приносити користь і нові ідеї людству. В алегоричній формі ця думка висловлена у вставному епізоді про павука і бджолу. Павук, що сидить в темному кутку, плете свою павутину далеко від людей і світла. Бджола розриває павутину і прямує до людей та світла. Вона добуває солодкий мед, потрібний людям. Думка, сформульована у творі, ворожа духові догматизму та проникнута ідеями Просвітництва.

Показовим є те, що, як зауважує Б. Шалагінов, воєначальниками у битві виступають самі автори. У «стародавніх» важко озброєною кіннотою командує Гомер, легкою кавалерією – Піндар, стрільцями – Платон і Аристотель, піхотою Геродот і Тіт Лівій. У поемі буквально розкривається зміст слова «суперечка» (французьке la guerеlle – «суперечка» і «сварка»). Цей прийом «матеріалізації» метафори стане потім головним в його «гул лівері» [91; 2].

Великий громадянський резонанс і несподівану серйозні наслідки для самого Світа викликала його «Казка про бочку» (1698). Вираз «казка про бочку» як ідіома англійської мови означає нісенітницю, плутанину, сум’яття. Захопившись «матеріалізацією» цієї ідіоми, Свіфт навмисне створив атмосферу плутанини в творі, давши тим підставу для несправедливих для себе тлумачень. Він змушений був потім виправдовуватися у передмові до другого видання, але це не допомогло. У творі розповідається по трьох братів, яким батько заповів три кафтани; проте сюжет постійно переривається різними відступами, посвятами, посланнями, які утворюють своєрідну «антираму» і відволікають від головної лінії оповіді. На думку Б. Шалагінова, «в алегоричній формі тут показано християнське віровчення (кафтани) і три конфесії: католицизм(Пітер), поміркований протестантизм у дусі лютеранства (Мартін) і фанатичне пуританство (Джек). Брати кожен по-своєму поводяться з кафтанами, подібно до того, як кожна конфесія по-своєму тлумачить головні постулати християнства. Особливо дістається від автора Джекові, який уособлює пуританство, що засвоїло вкрай нетерпимі постулати Жана Кальвіна. Сам Свіфт схиляється на бік Мартіна і тим самим виражає переконаність у благотворному впливові англіканської церкви на політичне життя Англії. Вольтер, який прочитав «Казку» під час вимушеної еміграції в Англії, вважав, що тут зачіпаються не тільки «брати», але й сам «батько», тобто християнська релігія загалом. За його словами, Свіфт «пригостив трьох синів сотнею різок, але різки були такі довгі, що й зачепили й батька». Характерно, що сатира Світа і досі входить до «індексу» заборонених Ватиканом книг.

В «Історії всесвітньої літератури» відзначається подібність сатири Світа з твором Еразма Ротердамського «Похвала Глупоті» та тими главами «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, в яких великий гуманіст виступав проти педантів, ханжі, пригноблювачів вільної думки» [38; 39]. Виділяючи іронію, як один з основних засобів сатиричної майстерності Свіфта, автори вказують на його попередників у світовій літературі. «Із давніх класиків він (як пізніше й Філдінг) особливо поціновував Лукіана; з сатириків Відродження – Еразма і Рабле (саме «англійським Рабле» називав Вольтер).

Перебуваючи на посаді декана в Дубліні, Дж. Свіфт зблизився з ірландським народом. В анонімному памфлеті «Пропозиція про загальне вживання ірландської мануфактури» автор звинувачує англійський уряд у тому, що він своєю економічною політикою знищив ткацьку промисловість Ірландії. Цікаві, сповнені іронії та сарказму, «Листи сукнаря» спрямовані іронії та сарказму капіталіста У. Вудда, який, одержавши від уряду право карбувати для Ірландії гроші, випускав неповноцінні монети. В одному листі Свіфт захищає право ірландців на незалежність. Проте «Листи сукнаря» вирізнялися тим, що не обмежувалися економічними питаннями, у них підривалася віра в могутність «королівської прерогативи» і в авторитет королівських міністрів.

Кілька памфлетів Світа присвячено мовним питанням. У питаннях граматики англійської мови він виступає переконаним латиністом. Він, як і більшість тогочасних вчених, вважав, що англійська граматика повинна будуватися за взірцем латинської. Б. Шалагінов вважає, що «мова Свіфта справді естетично близька основним принципам латини: ясність і чіткість синтаксису, гранична логічна роздробленість думки, рівномірні експресивно-мовні акценти» [91; 2]. Свіфт, як і Дефо, це відзначають багато літературознавців, заклав мовні основи просвітницького стилю. Водночас Свіфт виступав за те, щоб ґрунтом літературної мови була жива розмовна – як у письменників Єлизаветинської доби. Мова ж світських салонів, на його думку, вже не може бути зразком мовної чистоти, оскільки засмічена жаргоном. У цьому він солідарний з Мольєром. З іншого боку, неприйнятна для нього позиція пуристів, які виступали взагалі проти будь-яких нововведень.

У своїх памфлетах Свіфт, зазвичай, іронічно зображує яке-небудь абсурдне положення. Памфлет» Скромна пропозиція» висміює філантропа та його пропозицію відгодувати дітей бідняків. Відгодованих дітей можна продавати як їжу до столу англійських лордів і, таким чином, бідняк отримає багатство. Сатира письменника зла і їдка. Контраст між злодіяннями і благородними намірами вражає читача. Засоби сатири, відточені і доведені до вершин майстерності у памфлетах та виступах, знайдуть своє застосування у «Мандрах Гул лівера».

Дискусії навколо Свіфта виявляють зовсім несподівані проблеми. Якому століттю належить думка Свіфта? Звичайно ж, Просвітницькому, хіба це не доведено давно? Але як можна відірвати великого сатирика від століття Мільтона Драй дена, Гоббса і Темпля – століття, коли формувався світогляд Світа і була вже написана «Казка про бочку»? Деякі дослідники вважають, що ні «Казка про бочку», ні навіть «Мандри Гуллівера» не мають нічого спільного з художньою літературою, це тільки публіцистика. Не обійшлося навіть без курйозів: якийсь Феррарі надрукував у женевському журналі «Міжпланетний кур’єр» статтю, де висловив гіпотезу, був не більш і не менш, як марсіанином, саме цим пояснюючи його «людиноненависництво» [36; 64].

А. Ромм наводить висловлювання дослідників, які вважали творчість Свіфта плодом хвороби душі і комплексів. Одним із них був Оруел, оголосивши твори Свіфта «картиною людського життя, в якому письменник нічого не знаходить, крім майбутнього божевілля і гріху» [72; 149]. 1923 р. Олдос Гакслі виявив у Свіфта особливий комплекс – відраза до всіх фізичних та фізіологічних функцій живого організму, вважаючи, що «йєху були ворогами тільки тому, що випаровували запах поту та екскрементів», а «їх моральні дефекти були на другому плані» [72; 150]. Патологічну ненависть до життєдіяльності людського організму Гаслі вважає джерелом мізантропічних настроїв письменника. Справді, Свіфт настільки вирізняється серед літераторів кінця ХУІІ – поч. ХУІІІ ст., що деякі критики не можуть утриматися від спокуси оголосити оригінальність сатирика абсолютною і поставити його поза всіма традиціями. Семюель Джонсон, досить упереджений щодо Свіфта, писав: «…У передмові до одного з ірландських видань говориться, що Свіфт ніколи не брав жодної думки у жодного письменника, давнього чи сучасного. Це не зовсім так, але, мабуть, важко відшукати якогось іншого письменника, який так мало запозичив у інших…» [77; 65].

У Свіфта, звичайно, були попередники, що визнає більшість дослідників. Деякі з них, наприклад, звертають увагу на генезис теми подорожі до інших світів у літературі до англійського сатирика. Першими у цьому ряду стоять «Правдиві оповідання» Лукіана, «Утопія» Томаса Мора, «Нова Атлантида» Френсіса Бекона, «Інший світ» Сірано де Бержерака, знайомство з якими відчувається у «Мандрах Гул лівера». Л. Стівен додає сюди і «Шлях пілігрима» Беньяна. Як би ізольовано від літературного середовища не виглядав Свіфт, але й в листах, і в творах відчутне його уважне ставлення до попередників-літераторів і філософів [77; 65].

1.3 Історія створення книги «Мандри у різні віддалені країни Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». Жанрова природа твору

Задум твору Свіфта народився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

Сучасні дослідники висловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить, ніби Свіфт «заледве не самочинно визначав політику уряду, був принаймні, як вже зазначалося, «міністром портфеля», С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж, він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, є переконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинила війну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейської історії таки не варто – вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався не стільки особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка» [24; 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гуллівером» зазначав, що Свіфт хотів перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії», в «своєрідну установу для контролю над усією друкованою продукцією» країни, що основними проголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогою пародії» [60; 32].

У «Подорожах Гуллівера» Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що написав раніше в памфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дуже популярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності, друкувався без імені автора.

О. Дейч розповідає історію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Мотт одержав листа і рукопис від невідомої особи на ім’я Ричард Сімпсон, проглянувши їх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Автор цього рукопису містер Лемюель Гуллівер – мій стародавній і близький друг, він також – рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гул лівер, якому набридло бути об’єктом зацікавленості багатьох людей у себе в Редрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Ньюарка у Ноттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазі сусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гуллівер віддав мені на збереження рукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно прочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихає правдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю, що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, ніби це сказав сам містер Гуллівер.

За порадою кількох поважних осіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішив надрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніж якісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора, читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон» [28; 31].

Мотт надрукував рукопис невеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгу розкуплять і знадобиться ще один тираж? А потім ще і ще. «Мандри Гуллівера» читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Такої популярності немала у ті роки жодна книга. Та єдине залишалося для Мотта загадкою. Адже ні!?»: р., коли книгу було видано, ні згодом він так і не зміг познайомитися ні з автором Лемюелем Гуллівером, ні з його родичем Ричардом Сімпсоном. Чому? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі не існувало в природі. Лише через 11 років, 1737 р., авторство книги визнав Свіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.

Отже, розповідь ведеться від імені людини, яка була «спочатку хірургом, а потім капітаном кількох кораблів». Автори підручника «Істрія всесвітньої літератури» вказують на не випадковість роду занять героя, відзначаючи умовність образу: «гул лівер – це, при всій конкретності про небагатьох повідомлених нам деталей його біографії, умовна «середня» людина, не зла і не глупа, не багата і не бідна. Англієць ХУІІІ ст. Звання хірурга, а відповідно природничо-наукові знання, отримані Гул лівером, важливі для Свіфта, оскільки дозволяють надати вигляду точності й достовірності його дивовижним спостереженням в далеких країнах» [38; 43]. Сама ця метафора заголовку твору вміщує ту думку, той намір, з яким митець брався до своєї соціально-філософської «хірургії». Соціальні мотиви читач схоплював миттєво, а більш широкий другий план – образне трактування форм і сенсу людського буття – було прихованим за зовні розважальними перипетіями, притчовими колізіями сюжету, вигаданого фантазією великого художника і великого мислителя. Далеко не кожному читачеві твір Свіфта, як колись «Дон Кіхот» геніального Сервантеса чи «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, був доступним у своїй справжній глибині і невичерпності.



Информация о работе «Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"»
Раздел: Зарубежная литература
Количество знаков с пробелами: 130295
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

0 комментариев


Наверх