Навигация
КУРСОВА РОБОТА
Публіцистика Івана Дзюби
Зміст
1. Вступ
2. Теоретична частина
2.1 Постать Івана Дзюби
3. Практична частина
3.1 Історія появи праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2 «Інтернаціоналізм чи русифікація»
3.3 Від автора: з відстані чверті століття
Висновки
Використана література
Додатки
1. Вступ
У моїй курсовій роботі я буду досліджувати творчості Івана Дзюби, видатного публіциста та громадського діяча.
Метою роботи є зосередження та аналіз конкретної сфери публіцистичної діяльності. Іван Дзюба - автор багатьох творів та книжок, навідоміша-«Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка у середені 60-х років минулого сторічча стала ідейною опорою для борців за духовну, а пізніше і за політичну незалежність України.
Велика частина моєї роботи присвячена праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», успіху якої посприяла не тільки неймовірна сміливість автора, який зробив гучну заяву про право своєї та інших націй на рідну мову, культуру, історію та перспективи розвитку, у той час як будь-які прояви «буржуазного націоналізму» жорстоко переслідувалися, а й в його вийняткова освіченість і начитанність. Ця тема як ніколи актуальна, адже багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею Івана Дзюби не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, підказкою напрямку у його розвитку як духовного багатства корінного населення.Я розгляну різні точки зору та позиції, аби дізнатися наслідки цієї праці, а також зясувати причини ії популярності. Праці Івана Дзюби як раньше, так і сьогодні дають наснагу житі і вірити в Україну.
2. Теоретична частина
Мета: Розповісти про постать Івана Дзюби,коротко проаналізувати біографію та публіцитичні праці.
2.1 Постать Івана Дзюби
Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвську поступив вчитись на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Ще студентом виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодиці статті про художні твори сучасників. Його літературно-критична праця “За високу майстерність”, надрукована в роки студентства у 1953 році на сторінках донецького альманаху “Донбас”, засвідчила високий рівень аналітично-критичного розуму молодого філолога, його високий літературний хист, уміння. Без перебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.
Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (Лондон, 1968; журнал "Вітчизна", 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.)—про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.. Він збагнув, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим ідеологічна еліта, спиралась у першу чергу на репресивний державний апарат, засоби масової інформації. Цій справі служила розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до "вершин комунізму", а за одне й на руйнування української національної культури.
Як людина з розвинутою національною свідомістю не міг бути байдужим до принизливого становища свого народу і культури. Зокрема, його довгий час мучило питання такого змісту: "Чому, наприклад, — пізніше згадував І. Дзюба, — одній людині дорогі рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди над усе, хвилює питання: є в нього історичне майбутнє чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч з тією навіть невтямки, про що тут йдеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш... Може тут справа не тільки в знаннях, а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках?"
Неоціненний особистий внесок І.М. Дзюби у розвиток процесів демократизації й розбудови Української держави. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 50-і роки. Велике значення для України мали його публічні віступи і публікації. Він публічно проголошував революційні промови, ідеї яких були ідеологічною основою шістдесятництва. Тому можно сміливо заявляти, що Дзюба був ідейним наставников цілої епохи. У ті часи зявилося нове покоління українськіх діячів-шістдесятників, які ввійшли в культуру та політику у другій половині 50-х, під час тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги». Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Найповніше шістдесятники виявили себе творчо на початку та в середині 1960-х років.Це були тяжкі часи: шістдесятники зустрічали гострий опір з боку партійного апарату. Спочатку шістдесятники здебільшого були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус — члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались. Віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. У творчості шістдесятників людина стала суб'єктом історії. Віра та зневіра особистості у сучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору - на цих поняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературу шістдесятники.Тому в своїх виступах і публікаціях І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму. Але згодом, коли перед Дзюбою, як і перед усіма шістдесятниками зачинялися всі шляхи, він продовжував створювати і видавати гострі публіцистичні публікації й відкрито виступав на захист української інтелігенції. У своїх матеріалах він відстоював право радянських письменників на свободу творчості та діячів науки. Сміливі і справедливі судження І. Дзюби про утиски української культури не могли приховати від народу ні радянські спецслужби, ні "друзі українського народу". У його працях завжди находили відображення гострі проблеми того часу, які були порушені критиком і знайшли своє продовження в діяльності багатьох дисидентів, в їхніх усних та письмових виступах, у різноманітних звертаннях до уряду, до світової громадськості. Його безпрецедентна працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була написана 1965, через рік після початку післяхрущовської реакції, і призвела до неабиякого резонансу в українському суспільстві і навіть в усьому світі. Ця праця була породженням надій і ілюзій шістдесятих років. Вона включала в себе велику кількість посилань на Леніна і партійні постанови часів «українізації». А пізніше, боротьба проти ідеології, у якій розповідалося в книзі, закінчилася перемогою ворогів автора, і Дзюба, немовби, здався. 1972 р. він був заарештований, як і багото інших представників української інтелігенції у період арештів 1965-1972 років. Шістдесятництво було загнане в підпілля, його представники були засуджені до багаторічного увязнення. Таким чином, на початку 70-х, припинив свою діяльність рух «шістдесятників».Півтора року перебував Іван Михайлович в ув'язненні, потім — під офіційним наглядом, будучи позбавлений можливості творчої роботи.
Попри те, що Іван Дзюба належить до покоління переслідуваних і репресованих носіїв української культури і довгий час жив під час тоталітарної влади, яка не дозволяла жодної критики на свою адресу, талановитий письменник не міг просто мовчати, попри всі заборони і небезпеки. Його не лякали страждання і муки, смерть і тюрма. Його феномен полягає у його громадянській позиції. Він завжди і за будь-яких обставин зберігав почуття власної гідності, боровся за правду. Він писав і відстоював найактуальніші проблеми 60-х років минулого сторічча. Також дуже помітна особливість його праць полягає в тому, що він завжди був коректний у своїй позиції. Коли він викладав свою думку, він завжди був чемний, навіть протиставляя російську і українську культури. Він робив все делікатно, як і повинен робити інтелігент. Це гарний приклад і урок для сучасників. Дзюба ніколі ні перед ким не приклонявся, він завжди говорив правду, не дивлячись на те, зручно це чи ні. Його викривальна гостро полемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописі за межі Радянського Союзу у 60-х роках минулого століття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світову громадськість, яка чи не вперше у ХХ ст. була поставлена перед трагічним фактом конання української культури в умовах комуністичного режиму.
У роки перебудови І. М. Дзюба — один з ініціаторів створення Народного руху України та Університету українознавства, перший президент Республіканської асоціації україністів (1989).
Найвідоміші твори Івана Дзюби:
«„Звичайна людина“ чи міщанин?» (1959);
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» («Самвидав», 1965);
«Грані кристала» (1978 р.);
«Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982 р.);
«Автографи відродження» (1986 р.);
«Садріддін Айні» (1987 р.);
«У всякого своя доля» (1989 р.);
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок “Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редактор літературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів. Феномен його в тому, що він-людина високої культури, він обіймає великі частини історії. Він видатна людина, тому ніхто із тих, хто намагався на нього вплинути, не зміг цього зробити. Він і його борці проклали своєю важкою працею неоціненний шлях до Незалежності. Попри все, його неможливо зламати. Найоголовніша цінність в його житті-правда. Він проніс ії через усе життя, і сьогодні залишається непохитним і вірним українській державі.
Похожие работы
... малюючи декорації та завісу, пише сатиричну п'єсу «Генерал», яку хотів поставити в Харківському драматичному театрі, але директор В. Кривуцький, боячись німців, не взяв її до постави. В Моршині, в Галичині, Іван Багряний пише свої «Тигролови», здобуваючи разом з Т. Осьмачкою на літературному конкурсі першу нагороду. Осьмачка дістав її за повість «Старший боярин». Романом «Тигролови», що спершу ...
... . І ще кілька слів про українізацію. Розуміння автором цього історичного періоду і взагалі явища було викладено в статті «Українізація та її розгром». Чим же була на думку І.Дзюби українізація? Те, що на час написання памфлету «Інтернаціоналізм та русифікація» «соромились згадувати, і саме це слово зробили одіозним» (с.150), насправді було не більш не менш, а спроба чесної та енергійної «істинно і ...
... ільки серед записів українського письменника є такі, що можуть підійти під кожен зі згаданих чотирьох жанрових типів. Щоденники пишуть письменники та неписьменники. Однак не всі щоденники, навіть письменницькі, є фактом художньої літератури. Досить часто це просто систематичні, а то й без особливої системи записи різних справ, подій, турбот, що обтяжували автора, інколи це короткі фрагменти твор ...
... інституцій. Таким чином, в даному дослідженні була використана достатня кількість джерел, яка дала можливість спробувати комплексно та систематично проаналізувати українсько-російські культурні відносини у 1991 – 2004 рр. Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва 2.1 Співробітництво в області освіти Одним з найцінніших і конкурентноздатних ресурс ...
0 комментариев