Символ у новелі Василя Стефаника "Камінний хрест"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кучер Тетяна Вікторівна

СИМВОЛ У НОВЕЛІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

«КАМІННИЙ ХРЕСТ»

6. 030500 – спеціальність українська мова і література,

так комп’ютерна лінгвістика

Курсова робота

студентки 2 – Г курсу

денна форма навчання

ННІ української філології

та соц. комунікацій

Науковий керівник

Кошова Інна Олексіївна,

кандидат філологічних наук, доцент

Черкаси – 2009

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКА ПОЕТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

РОЗДІЛ 2. СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯК НАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇ МАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

2.1 Смислова і образотворча роль символів у новелістиці Василя Стефаника

2.2 Образи-символи у новелі «Камінний хрест»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Вступ

«Його новели – як найкращі народні

пісні, в яких нема риторики, ані

сентиментальності, а тільки наочне,

голе, просте, не підфарбоване життя,

дуже часто сумна дійсність, але

оздоблена золотом найправдивішої поезії»

(Іван Франко)

Василь Стефаник — загальнознаний письменник: його правдиві, майстерні новели та оповідання давно знайшли місце у шкільних читанках та хрестоматіях, їх вивчають у школах і вузах. Томи його творів бачимо в усіх публічних бібліотеках і на книжкових полицях читачів. Твори письменника захоплено читають, про творчість новеліста вийшло вже понад двадцять тільки монографічних досліджень.

Василю Стефанику належить почесне місце в історії української модерної літератури, адже завдяки йому наша література досягла вершин у жанрі новели.

Творчість Василя Стефаника – одне з найвищих досягнень української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття. Володарем дум селянських і поетом мужицької розпуки називали Василя Стефаника за глибоке знання селянської душі і правди життя.

Твори Василя Стефаника відзначаються яскравістю змальованих картин і соціальною гостротою піднесених проблем, психологічною заглибленістю і ніжним ліризмом, виключним лаконізмом і художньою довершеністю, оригінальністю та самобутністю. Письменник став творцем і неперевершеним майстром експресіоністичної новели в українській літературі. На невеликій площі, що давав авторові цей жанр, він вражаюче змальовував і нестерпне бідування простого люду, і його нестримне прагнення до щастя, і головне – торкався проблем внутрішнього життя людини, ірраціонемних, трансцендентних.

Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добре знав Василя Стефаника: “Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивиться з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от – от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ” [21, 36].

Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом – літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя ХХ ст.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Стефаник Василь — неперевершений майстер психологічної новели. У збірках "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Моє слово" (1905) та інших відобразив тяжкі умови життя західноукраїнського селянства в Австро – Угорській імперії, практично перемалював всю ту голу бувальщину, котра охоплювала в ті часи бідноту народу в селі.

Описуючи лиху годину, понівеченні долі, соціально-культурне становище Василь Стефаник прагнув донести до читача злиденність просто людського життя, тим самим “давлячи” на психіку своїми, дещо сумними, дещо застережливими або ж жартівливими описами сьогодення. Тому ми спробуємо зробити аналіз його думки, особливо з психологічної точки зору, та показати як за допомогою символу Василь Стефаник показує читачеві внутрішній світ героя.

Василь Стефаник — письменник соціального і психологічного динамізму, для художнього мислення якого властивий історизм, поєднаний з ідеалами прогресивного суспільства. Чутливо сприймаючи зміни суспільної свідомості, Василь Стефаник дав глибокий аналіз різних сторін дійсності. В розкритті соціального буття людини, її внутрішнього світу митець ішов своїм шляхом. Його цікавив насамперед душевний лад людської особистості, співвідношення характеру з впливом навколишнього середовища. Форма новел Василя Стефаника — це «форма душі» героя із всім комплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційного світу. Гуманістична в своїй суті подія в сфері почуття під пером Василя Стефаника не менш значна, глибока і змістовна, ніж історична, тим більше що пройнята вона вірою письменника в людину, любов'ю до неї. Ця любов прихована, але досить відчутна і в розповідній тональності, музичному ритмі, в силі і простоті художнього зору, бездоганній формі, у світлі і тінях селянського життя.

Огляд критичної літератури. Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать О.Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері”. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему. Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом”.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

"Джерелом духовних цінностей" назвав Стефаника Володимир Винниченко. Загалом слухові образи превалюють у ранній творчості Стефаника. “Музична інструментованість” його новели помітна і на рівні композиційному, і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) і, зрештою, на рівні слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаника критики відзначали не раз. І коли під таким "соціальним" кутом подивимося на новели Стефаника, то мусимо їх поставити генетично безпосередній зв'язок його творів з бібліографічним викладом історії.

Актуальність обраної теми зумовлена потребою глибокого вивчення творчості Василя Стефаника, зокрема ґрунтовного аналізу системи символів у його новелах.

Мета курсової роботи. Дослідити образи – символи новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Для цього необхідно розв’язати такі завдання:

1)  дослідити експресіоністську поетику Василя Стефаника;

2)  вивчити смисло – і образотворчу роль символів у новелах митця;

3)  проаналізувати образи – символи у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест».

Методи дослідження: метод аналізу, синтезу.

Об’єктом дослідження є текст новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Предметом дослідження є образи-символи новели Василя Стефаника «Камінний хрест».

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розумінні експресіоністської поетики Василя Стефаника, а також розуміння ролі та значенні символів, які використовував Василь Стефаник у своїй творчості.

Практичне значення одержаних результатів. Ця робота може бути використана вчителями під час роботи з учнями над творчістю Василя Стефаника, та його новел. Також наукова робота буде корисною для студентів, які вивчають творчість видатного українського новеліста, та досліджують новели митця.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 31 сторінка. Список використаної літератури складає 29 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКА ПОЕТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Експресіоні́зм (від франц. expression – вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

— зацікавленість глибинними психічними процесами;

— заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

— оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

— суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Проза Василя Стефаника запропонувала якісно новий погляд на світ, погляд очима митця – експресіоніста. Це бачення, а рідше візія світу як динамічної, рухливої системи, взаємодії й контрасту абсолютних протилежностей, що породжує особливу напругу сприйняття дійсності. Конституційною ознакою експресіонізму є визнання великої ролі інтуїції, що дає можливість проникнути поза межі матеріальності, у світ справжніх сутностей явищ та речей, у світ духу.

Експресіонізм Василя Стефаника є фактом безперечним. Зв'язок його творчості з цією течією в європейській літературі, з її філософською базою та практикою найґрунтовніше на сьогодні досліджено у праці О.Черненко [28]. У ній, зокрема, йдеться про те, що разом із появою експресіонізму відбулася революційна зміна у настанові до сприйняття дійсності: відтепер не емпірично — позитивістична, а інтуїтивно — суб'єктивна домінанта висувається на перший план. Експресіонізм, що поруч із символізмом, неоромантизмом, футуризмом, сюрреалізмом тощо став складовою частиною широкого явища модернізму, витворює новий підхід до реальності, а саме – так звану її "дереалізацію", "себто нищення зовнішнього вигляду реальний речей і явищ, щоб вони у зміненій формі знову стали приступними нашому емпіричному та смисловому сприйманню" [28, 185]. Найбільшу увагу привертає внутрішній світ героя, а відтак посилюється психологізм прози.

Василь Стефаник є визнаним майстром об'єктивізації душевних станів, його мета – оголити душу й «зацементувати» її найменші, ледь зримі порухи, зробити і образи душевних станів дотикальними. Це досягається, в першу чергу, особливим використанням порівняння та метафори. Мова йде про надзвичайно експресивний тип метафори: «сонце пражить, аж вогнем сипле» [22, 67], «шкіра з колін обскакує» [22, 68]. З другого боку, на посилення враження працює і часте використання гіперболи: «Івана як коли хто батогом по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі» [22, 66], «в попереці зачєло ножами шпикати» [22, 68]. Превалюють порівняння: «так баную за тим горбом, як дитина за цицков» [22, 72], «згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі» [22, 66]. Багато уваги приділено й прямій мові персонажів, щоб створити враження природності: думки іноді обриваються, втрачають послідовність, перериваються звертаннями до слухачів, іноді голоси зриваються на відчайдушний крик.

Експресіоністи відроджують давню християнську доктрину – переживання добра, за якого зло не є «річ у собі» – стала, вічна категорія, а лише тимчасова відсутність добра. Бог і сатана не становлять рівновелику, рівносильну опозицію. Над відносною красою і потворністю нашого матеріального світу є лише краса у світі ідеально досконалому, духовному, над правдою і неправдою – лише правда, над добром і злом – лише добро. Так герої новел Василя Стефаника, незважаючи на свої добрі чи лихі вчинки, ходять всі в білих сорочках, як на Великдень.

Для Василя Стефаника головним є психологічний бік, його цікавить, як надзвичайні події відображаються в душах персонажів, як впливають на їхні настрої та почуття. Василь Стефаник розуміє душу свого героя – знедоленого земляка. Автор будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Василь Стефаник не вважає за потрібне подавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох – трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається. Слово було для Василя Стефаника алмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживань персонажа і письменника. Здається, що ще півкроку – і серце не витримає ударів слова. Здається, автор із величезним напруженням стримує сам себе, щоб дати слово нещасній матері, осиротілій дитині, доведеному до відчаю батькові, зламаному тяжкою роботою мужикові.

Хоча він був з заможної родини, але ніколи не цурався бідняцької дітвори і дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник і пас худобу з ними. Він дуже часто спілкувався з наймитами, які розповідали Василеві багато казок. Дуже любив пісні, що їх співали мати й сестра Марія. Коли підріс допомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових робіт ходив до сільської школи. Тому вся любов до людей, до селян особливо, вилилась у його творах. Він намагався писати без особливих прикрас, так як є насправді.

Однією з найважливіших для Василя Стефаника впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: буденне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічає, — і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.

Творчість Василя Стефаника – феноменальне явище в українській літературі. Селянський син за походженням, соціаліст за переконаннями, інтернаціоналіст за духом, Василь Стефаник залишив нам високохудожні твори про трагічне селянське життя у капіталістичному суспільстві на зламі двох століть. Володарем душ селянських і поетом мужицької розпуки називали Василя Стефаника за глибоке знання білої, як вишневий цвіт селянської душі і правди, адже людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки, портрети. Для Василя Стефаника у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес. Це, за Франком, зображення подій через призму “чуття і серця героїв”. Про Стефаника як майстра психологічної прози Франко писав: “З великою майстерністю він проникає в душу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя” [21, 125].

Порівняно з П.Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз’яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. У Василя Стефаника немає довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяються за допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням тропів.

Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне “М.Яцків у своїх спогадах про Василя Стефаника писав, що той “глибоко перекивав вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про себе” [21, 98]. В одному із листів Стефаник зізнався: “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям...” [21, 113].

Форма новел Василя Стефаника – це «форма душі» героя з усім комплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційного світу

Письменник залишив якнайменше місця авторським коментарям. Мовлення Василя Стефаника зведене до мінімуму, він одразу вводить читача у хід подій. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому важливе місце у його творах належить монологам та діалогам.

Особливість Стефаникових новел полягає і в тому, що автор цілком поглинутий переживанням й думкам своїх героїв. Новеліст брав з життя теми трагічні, прагнучи привернути до них увагу громадськості, викликати в душах людських любов і милосердя до знедолених, бажання допомогти їм, знищити зло.

Велич творчості Василя Стефаника полягає в тому, що він зумів поєднати національне з уселюдським, тобто любов до української людини з модерним світоглядом і з модними на той час засобами мистецького впливу. Василь Стефаник втілив експресіонізм в українську народну тематику, долучивши чари української природи та фольклору. Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму імпресіоністів, вони твердили, нібито великою помилкою є переконання про потребу автомізувати об'єктивну дійсність на дрібні частинки, щоб досягти сутності, бо мистецтво й дійсність не є прямо взаємозалежні, але вони обоє містяться в тому ж самому середовищі — у духові. Тому тільки своєю творчою та духовною інтуїцією може митець, як суб'єкт, досягнути об'єктивного пізнання світу й надати вираження, тобто експресії, абсолютному та духовному, — цій справжній реальності, що є прихованою сутністю поза зовнішньою видимістю явищ і речей довколишнього світу.

На думку Василя Стефаника, справжню «голу душу» легше знайти серед простолюду, аніж серед інтелігенції. Йому здавалося, нібито життя інтелігенції замасковане й нещире, бо серед неї нічого не діється справжнього, тому воно мусить вийти на декламацію. А серед мужиків так багато діється, що звідти й «сирий матеріал» має користь. «Сирий матеріал» потрібен був Стефаникові не для того, аби зображувати типові характери в типових ситуаціях, навпаки, «сирий матеріал» слугував йому для відтворення чогось унікального, випадкового й неповторного, що випливало з глибин людської психіки.

«Голу душу» Василь Стефаник шукав у селянському середовищі і підносив проблеми селянина до площини вселюдських психічних потреб. Зображуючи українську душу, митець виплескує на поверхню внутрішнє життя людини, з великою завзятістю зображує надзвичайну глибинність її існування. Новеліст у своїх творах розкриває психологію народного духу завдяки заглибленню в селянську душу. Письменник уважно придивлявся до душі простої людини й чутливо вислуховував у ній усе те, що було найістотнішим і найбільш вражаючим. Перше й найважливіше місце у творах Василя Стефаника посідають прояви психічного життя простих людей, найбільше значення мають для нього почуття мужицької душі. Отже, на основі аналізу художньо-літературних творів Василя Стефаника виявлені віддзеркалення ідей, які характеризують психологію «народного духу». Ці ідеї являють собою відображення високого рівня психологічної думки й мають самостійне значення для етнопсихологічних знань. Стефаникові вдалося показати життя простої людини, яке водночас є стражданням і радістю, має завжди сенс, пізнання якого допомагає їй душевно зростати, навіть піднятися над собою, аби досягти найвищої душевної досконалості.

РОЗДІЛ 2. СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯК НАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇ МАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА