Образи-символи у новелі «Камінний хрест»

2.2 Образи-символи у новелі «Камінний хрест»

 

На межі ХІХ – ХХ ст. в європейській літературі утверджується новий стиль – експресіонізм. В українську літературу цей стиль приніс Василь Стефаник. Експресіоністи виробляють новий тип психологізму, вони намагаються не атомізувати, розщеплювати психіку людини, а знаходити спільну основу у людині, тварині, рослині, – у всій природі. Звідси увага до простих характерів.

З великим інтересом експресіоністи художньо досліджували сенс страждання і смерті людини. Експресіоністів захоплювала ідея про екологію – всезагальний взаємозв’язок усього сущого у світі. Творці цього стилю відродили давню істину, що «неможна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі» [18, 248], що весь космос є нерозривною цілістю.

Саме про це йдеться у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест». Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових» [22, 66], зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди» [22, 66]. Важливо ще й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, ввійшовши в гармонію з ходом копит, коліс та ніг, зілля скидає на них росу.

Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі у проміннях призахідного сонця виглядає, як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!» [22, 69], зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван – велетень, бо оживляє, орухомлює, скеровує все довкола і об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту.

Знеможена працею, пригнута до землі «як би два залізні краки стягали тулуб до ніг» [22, 68] постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне – красу експресивного руху життя всього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі» [22, 66]. Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину» [22, 66]. Це – виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня будяки буде вона тобі родити… В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Кн. Буття, -3:17-19). Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський переступ. Отож, потворне, як бачимо, виконує у новелі кілька функцій:

1) допомагає повно виявити об'єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);

2) натякає на причину людських страждань на землі;

3) глибше розкриває красу людського існування, яка може здійснюватися тільки в єдності з усім довколишнім світом.

Тут зростається естетично відворотне з вітальним і духовно прекрасним. Бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею та близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, з якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок з довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє». У Василя Стефаника образ каменя часто означає змертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі» [22, 75]. Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Василя Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, – це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, йдеться про загибель тій духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею.

Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його у такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася» [22, 75]. Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта і перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», себто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей з метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.

Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально – психологічних новел з життя галицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянську душу хлібороба у такому повному освітленні, — захоплено писав Михайло Мочулевський, — ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резиґнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі» [12, 68].

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа Василь Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле» [22, 68]. На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Він залишає на полі, рясно политому його потом, пам’ятник по собі i своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю. Пам’ять про нього залишиться на рiднiй землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу — трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам’ятник тисячам українських селян, які так i не повернулись додому, засуваючи чужі землі своїми кістьми.

Шість розділів новели містять у собі цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати...» [22, 71].У цих словах розради страшна правда селянського життя і еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Недаром Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів — єм кілька памнєтки по собі лишити,» [22, 73] — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять при нього в людей. І це найважливіше.

Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти нечі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу» [22, 72].

Життєва доля Дідуха — трагічна. Всі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно... дрожить подертими берегами, як перед смертю» [22, 75], підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту.

Що ж символізує собою камінь? Слово це незчисленну кількість разів вживається на сторінках новели («Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити» [22, 69], «То як часом якась долішня хвиля викарабутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блискатами…» [22, 69], «Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду» [22, 69]), звучить воно і в назві твору. Спробуємо розгадати таємницю образу «камінного хреста». Камінь є символом буття, означає міцність і гармонійне примирення з самим собою. Він є одним із першоелементів світу (поряд із землею, водою, вогнем, повітрям). Камінь символізує вічність. За народними віруваннями, каміння може народжувати людей, а люди перетворюються на каміння [29, 218].

Хрест називають знаком знаків. Він є охоронним символом майже у всіх культурах світу. Хрест в алхімії є символом чотирьох елементів: повітря, землі, вогню і води. Однак найперше хрест – це символ Христа, Його розп’яття, а відтак Християнської віри і Церкви. Хрест являє собою образ людини з розпростертими руками. Це прямий образ Страстей Христових. Це хрест Розп’яття, хрест Життя, хрест Страждання. Хрест це – символ вічного життя [29, 16 – 17].

Викинутий на берег камінь, Канада — могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина — емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Всі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло» [21, 163]. Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

ВИСНОВКИ

Найвизначнішим майстром короткої реалістичної експресіоністичної новели в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. був Василь Стефаник. Письменник створив вражаючу за силою впливу на читачів картину з життя сільської бідноти та наймитів, розкривши складні душевні переживання людини. Василь Стефаник був великим письменником, жив долею України, чесно і послідовно працював для неї.

Василь Стефаник переймався трагічною долею своїх земляків, їхніми думами й болями. Непосильні податки, безземелля, кривди з боку властей каменем лягали на плечі й душу народу. Той камінь митець намагався підважити своїм плечем, щоб хоч трохи полегшити ношу своєму людові Наскрізною темою творчості Стефаника було важке життя західноукраїнської сільської бідноти. Письменник найперше взявся відображати болісний процес "розселення" у селі і породжені ним душевні трагедії.

Новела "Камінний хрест" цілком присвячена темі еміграції. У ній письменник розкрив ті причини, що гнали бідняків у чужі невідомі краї.

Влучно і точно Василю Стефанику вдалося передати внутрішній біль героя тільки тому, що він був нерозривно пов'язаний зі своїм народом, писав картини з життя, переймався цими проблемами з великим переживанням за подальшу долю кожного селянина. Іван Дідух залишив на полі, рясно политому його потом, пам’ятник по собі й своїй дружині. Це підтримує віру селянина в те, що він не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять про нього залишиться на рідній землі.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться під кам'яною вагою гніту, але не падає. І не впаде. Витримає, як витримав Дідух, самотужки висадивши хрест на горб.

Символічність новели (викинутий на берег камінь, могила — Канада, камінний хрест) ліризує її, наповнює внутрішньою силою, що дихає людяністю і любов'ю. Камінний хрест – це символ, що уособлює важку долю людини, а відтак і народу. Він – пам’ятник тисячам українців, які так і не повернулися додому, так і не здобули омріяного щастя – долі в чужих краях. Чимало українських емігрантів занедужало, загинуло в дорозі, чимало їх, знесилених фізично і пригнічених морально, так і не знайшли притулку на чужині.

Зневірені українці й нині покидають рідну землю, тікаючи від безробіття й нужді, прагнучи само реалізуватися хоча б в чужих краях і жити в достатку.

Образ Івана Дідуха – це образ цілого народу, який намагається власними руками заробити на хліб і до хліба собі, своїй родину, заквітчати врожаями рідну землю. Трагедія Івана Дідуха – це трагедія всього краю, що несе камінний хрест нестатків і відчаю.

Новела зразу ж одержала високу оцінку з боку критики, «...читав я Вашого „Камінного хреста",— писав Б. Грінченко.— Прочитав я це все і поздоровив українську літературу з новим талантом, а Галичину з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами — Федьковичем та Франком» [19, 54].

Новела «Камінний хрест» зворушила І. Франка, Лесю Українку, О. Кобилянську. Серед творів Василя Стефаника, надрукованих у 1899 році, І. Франко назвав «Камінний хрест» найкращою новелою, а самого письменника – митцем «із вродженим талантом», який «досконало володіє формою, має гідний подиву смак у використанні художніх засобів». Леся Українка підкреслювала, що «Камінний хрест» — новела, яка «вражає і бере за душу» [19, 72].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1.  Букса І. Творчість та словник малозрозумілих слів Василя Стефаника. Монографія. – К.: Смолоскип, 1996. – 134 с.

2.  Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001. – 278 с.

3.  Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість. К., 1991. – 222 с.

4.  Гоян Я. Дорога: літературний портрет Василя Стефаника. – К.: Веселка, 2003. – 70 с.

5.  Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури : У 2 - х т. – Т.1. – К., 1987.

6.  Грицюта М. Художній світ Василя Стефаника. – К.: Наукова думка, 1982. – 200 с.

7.  Донцов Д. Поет твердої душі // Літературно – науковий вісник. – 1927. - № 4 – 5.

8.  Єфремов С. Стефаник і його школа. // Історія українського письменства. –К., 1995.

9.  «Камінна душа» Г. Хотькевича: проблематика, система образів, символи // Вісник Черкаського університету. – Випуск 58. – Черкаси, 2004.

10.Кодак М. Психологізм і поетика творчості Василя Стефаника // Українська мова і літератра в школі. – К.: Дніпро, 1980. № 9

11.Костащук В. Володар дум селянських: Друге, доп. вид. – Ужгород: Карпати, 1968.

12.Кучинський М. Стильові особливості новел В.Стефаника // Дивослово. –1995. – № 5– 6.

13.Лепкий Б. Василь Стефаник: Літературний нарис. - Львів, 1903. – 123 с.

14.Лесин В. Василь Стефаник. Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1981. – 150 с.

15.Лесин В. Василь Стефаник – майстер новели. – К.: Дніпро, 1970. – 94 с.

16.Лесин В.Василь Стефаник: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро. 1981.

17.Музичка М. Штрихи до біографії В.Стефаника // Дивослово. – 1995. – №5– 6.

18.Пахаренко В. Українська поетика. – Черкаси, 2002. – 320 с.

19.Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. – К.: Дніпро, 1980. – 350 с.

20.Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя з дня народження Василя Стефаника // Сучасність, 1991. — № 5.

21.Співець знедоленого селянства: Відзначення сторіччя з дня народження Василя Стефаника. – К.: Дніпро, 1974. – 348 с.

22.Стефаник В. Твори. – К.: Дніпро, 1964. – 358 с.

23.Стефаник В. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях: Альбом (автор – упорядник Ф. П. Погребенник). – К.: Дніпро, 1987. – 68с.

24.Українська література: Посібник для старшокласників і абітурієнтів / за ред.. М. К. Наєнка. – К.: Либідь, 1996. – 456

25.Фащенко В. Герой і слово: Проблеми, характери і поетика радянської прози 80-х років. К., 1986. – 412 с.

26.Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій, коледжів. – К.: Освіта, 2002. – 487 с.

27.Хрущ О., Слоньовська О. Психологізм як засіб характероутворення // Василь Стефаник – художник слова. Івано – Франківськ, 1996. – 253 с.

28.Черненко О. Експресіоністична творчість Василя Стефаника. - Мюнхен, 1989 – 392 с.

29.Энциклопедия символов. – М. : Издательство АСТ; Харьков: Торсинг, 2003. – 591с.