Фрагменти великої біографії (лірика Гете)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ

КУРСОВА РОБОТА

з історії світової літератури

„Фрагменти великої біографії (лірика Гете)”

Студентки ФКА-2г

Оверко М.І.

Керівник роботи:

Бичкова Т.С.

Львів – 2005

Зміст

Вступ

Розділ І. Фрагменти великої біографії (лірика Гете)

1.1 Лейпциг - народження "сонячного генія"

1.2 Штюрмерська поезія - фрагменти із життя "бурхливого генія"

1.3 Між волею і коханням. Лілі

1.4 Швейцарія на канві життя

1.5 "Зимова подорож на Гарц"

Розділ ІІ. Великий злам

2.1 У вирі античності - "Римські елегії", "Венеціанські епіграми"

2.2 Сонети - нове життя, нова любов

Розділ ІІІ. Останній період творчості

3.1 У тінь старості

3.2 Хатем і Залейка

3.3 Поезія і природа - джерело душевної сили

3.4 Смерть Крістіни

3.5 Заповіт

Висновки

Бібліографія

Вступ

Йоган Вольфганг Гете належить до тих людей, над якими час не має влади. Творчість "сонячного генія" подолала перепони віків, не втративши своєї актуальності і сьогодні. Син суперечливої та неоднозначної епохи Просвітництва з її впевненістю та необмеженою вірою в невпинність людського прогресу, пріоритетність розуму і можливість побудувати "рай" на землі, яка уже в ХХ ст. зазнала краху[1]. Але творчість поета не могла утіснитися в рамки його епохи, він постає пророком, мислення та світорозуміння якого пішло далеко вперед. Його всеохоплюючий і все проникний орлиний погляд сягнув глибин людської психології, зрозумівши їх прагнення та бажання, тому твори генія невмирущі.

Яскравим прикладом геніальної неперевершеності поета є його лірика. Надзвичайна чуттєвість, щирість, природна відвертість, невідома раніше оригінальність та здатність представляти найрізноманітніші аспекти сучасного йому життя не втратили своєї цікавості. Гете був наставником та прикладом наслідування світових геніїв.

Поезія Вольфганга Гете мала величезний вплив на творчість українських митців, зокрема П. Гулака-Артемовського, Г. Сковороди, М. Макаравського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша, які черпали сюжети з глибокої криниці "сонячного генія".

Природно, що інтерес до творчості Гете на згасав і у поетів та перекладачів нашого часу. У ХХ ст. його твори перекладали Д. Загул, М. Рильський, М. Зеров, М. Орест, М. Бажан, В. Мисик, Г. Кочур, І. Стеменко, М. Лукаш, В. Стус. Класичними в українському літературознавстві стали розвідки Білецького "Фауст", а Сверстюк "Сонячний геній" і "Відлуння Гете".

Лірика Гете - це фрагменти великої біографії, відображення елементів життя поета. Питання зв’язку мистецтва та життя важливе та актуальне і зараз. Яка поезія має більшу вартість, та, що основана на реальних подіях та переживаннях, чи та, котра не має з ними зв’язку? Гете своєю творчістю відстоює першу позицію, йому притаманна єдність поетичного слова і думки[2]. Завдяки цьому твори живі, випромінюють справжні почуття та погляди поета. Гете вважав, що творчість має бути невідривною від життя. І саме у ній воно увіковічнюється:

Не може вічність поглинути

Мої діла, мої труди[3].

Метою курсової роботи є прослідкувати фрагменти з біографії поета у його ліричній спадщині, показати нерозривний зв’язок його творчості із життям.

Розділ І. Фрагменти великої біографії (лірика Гете) 1.1 Лейпциг - народження "сонячного генія"

Лірика Гете побудована на реальних подіях із життя, можливо, це тому, що він розумів свою велич, геніальність: "Щоб створити щось, треба насамперед чимось бути"[4]. І своє життя Гете вважав гідним матеріалом для побудови шедеврів вищої проби.

Якщо не враховувати перші поетичні спроби поета ще в батьківському домі, то перші художні твори належать до лейпцизького періоду (1767-1769). Ці твори мають в собі ознаки рококо, але разом з тим тут уже присутній оригінальніший талант Гете. У Лейпцигу студент Гете приєднався до школи німецько-французької анакреонтики (засновником якої був Фрідріх фон Гагедорн). Сам поет з критикою ставиться до творів цього періоду, вбачає їхні недоліки у "багатослів’ї, непродуманості вираження і недостатній увазі до змісту".

Всі вони належать до безтурботної світської лірики, яка створювалася у Німеччині у XVIII ст., такими письменниками, як Фрідріх фон Хагедорн, Йоган Вільгельм Глейм, Йоган Ніколаус Гец, Йоган Петер Гец та інші. Основною темою є тема кохання, яке виступає як гра, і бажання виграти тут не приховується. Учасниками є пастушка і пастух, забавам яких сприяє ідеалізована природа. "Вино і пісні, поцілунки і ніжності, дружба і спілкування - ось про що розповідають ці поезії".

Величезний вплив на творчість Гете справила Анна Катерина Шенкопф, з якою поет познайомився у шістнадцятирічному віці, на обіді у трактирника (батько Анни), на який потрапив завдяки Йогану Шлоссеру. Про свої ніжні почуття до дівчини, яка була на 3 роки старшою, свої вогняні ревнощі Гете опише у сьомій книзі "Поезії і правда", а також про те, як невиправданими, грубими вибухами ревнощів він "отруював собі і її кращі дні". Найкраще про глибину цих почуттів можна довідатися із листів до друзів: "Я люблю дівчину без становища у суспільстві, багатства і зараз я вперше почуваюся щасливим, так як буває при істинному коханні". Цей зв’язок продовжувався до осені 1767, потім розірвався і через 2 роки дівчина вийшла заміж. Обоє: і Гете, і Кетхен Шенкопф знали, що цей роман не тривалий. Вона, можливо, пояснювала це різницею у віці та суспільним становищем, а Гете не міг втратити своєї свободи: "…Я не хочу покинути цю дівчину, але я мушу тікати, я хочу тікати". Ось що друг Гете пише про цей зв’язок. "Він її найніжніше кохає, маючи остаточно чесні наміри порядного чоловіка, хоча і знає, що вона ніколи не зможе бути його дружиною"[5].

У листах другу Беришу постають імена і інших жінок: Фріцхен, Етна, Августа. Описавши свої роздвоєні, незрозумілі почуття до Кетхен Шенкопф, він водночас хвалиться, які у нього могли б бути шанси у Фріцхен: "Впізнаєш ти мене в цьому тоні, Бериш? Це тон переможця!" Пояснити таку позицію Гете було неможливо. Кінець роману "Пігмаліон" відповідає листам, в тому числі і листам про Аннет:

Целуйте девушек везде,

Любите их всегда,

И вы не будете жалеть

Об этом никогда.

Но строго следуйте, друзья,

Совету моему,

Иначе всучит вам Амур

Сварливую жену.

(Переклад А. Гугніна)

Характерним елементом лірики цього періоду є еротичність.

Саме під цим впливом формувалася творчість лейпцизького періоду, слід зазначити, що величезну роль відіграв зв’язок із Кетхен Шенкопф. Хоча твори і побудовані на внутрішніх переживаннях, та "кохання залишається грою, яку майстерно веде розсудлива людина".

Пожалуй, легче, чем цветы,

Срывать награды у девицы;

С трудом добьешься первой ты -

Сама собой вторая мчится.

(із вірша "Мистецтво ловити недоторк" - пер. Гугніна)

Саме тому цей твір носить зовнішній характер, і по суті є хитрою інтелектуальною грою.

Факти веселого та безтурботного юнацького життя знайшли своє відображення у книзі "Аннета", яка містить такі твори, як "Анетта", "Циблгс", історія", "Ліда, історія", "Мистецтво ловити недоторк, історія перша", "Мистецтво ловити недоторк, історія друга", "Тріумф і добро творці, історія перша", "Тріумф і добротворці, історія друга", елегія "На смерть брата мого друга" та інші.

Друга збірка "Пісні і мелодії", яка містила такі твори, як "Могила Амура", "Ніч", "Крик", "Любов і добротворець", інші.

"Нові пісні" - перша друкована збірка. До неї увійшли такі твори, як "Новорічна пісня", "Істинна насолода", "Ніч", "Крик", "Щастя", "До місяця".

Всі ці твори написані під впливом анакреонтизму, напрямку, який спирався на відкриття Анакреона, давньогрецького письменника, взагалі вони були легкою пародією, і ззовні характеризувалися неримованими строфами, написані певним розміром, з характерними мотивами вина, кохання, жінок і співу, але не тільки це мало вплив на творчість, але і вся сатирична поезія (Таснера, Виланда), яка брала свій початок від Феокрита, Епікура, Катулла. Ці твори можна описати і такими ознаками: "легкість, життєвість, ніжність, життєрадісність"[6].

У вірші "Тріумф і добродії" розповідається про те, як виникає можливість задовольнити любовну потребу, і що можливо здобути прихильність дівчини завдяки розумінню психології. Подібні уроки подані у веселій формі:

Но, вырываясь из объятья,

Она кричит: не троньте платье

Вы бога ради и за мной

Спешите молча в час ночной

Идем. Вдруг с нежностью она:

О милый! Время мы теряем,

Минута счастья нам дана,

А мы от счастья убегаем.

(Переклад А. Гугніна)

А у творі "Любов і цнота" тема материнського заповіту, точніше, антизаповіту:

Когда любезной нашей мать

Советы вздумает давать,

Про долг, про совесть говорит,

А милая от них бежит -

Затем, что пламень наш греховный

И поцелуй ее влекут,-

Друзья! упрямства больше тут,

Чем доброй верности любовной!

Когда же мать свое возьмет,

И сердце в цепи закуёт,

И злопыхательски следит,

Как милая от нас бежит,-

Лишь сердца юности не зная,

Торжествовать возможно ей,

Друзья! тут ветреность скорей,

Чем добродетель записная!

(Переклад Л. Кочеткова (І, 60))

Тут вимальовується легковажна вдача молодого Гете.

Не слід розглядати цього періоду як пролог до "справжнього" Гете[7]. Твори пізнього Гете достатньо часто беруть свій початок із жанрів ранньої поезії:

Коль слишком быстро Феб златой

Над миром свет погасит,

Беседа с женщиной младой

Любую ночь украсит.

Когда же снова возгорит

Над миром свет безбрежный,

Нам самый долгий день продлит

Тепло улыбки нежной.

(Переклад А. Гугніна)

 

(Із твору "Пані Клементині фон Манделсло, Веймар, в найкоротший день 1827 року")

"Так почався шлях, з якого я вже не зійшов протягом всього свого життя, а конкретно: все, що веселило, смутило чи хоча б зачіпало мене, я тут же перетворював в образ, в поезію; тим самими я зводив рахунки із самим собою, виправляв і перевіряв свої уявлення про зовнішній світ і знаходив внутрішнє заспокоєння. Поетичний дар був би мені потрібніший, ніж моя вдача, що постійно лине з однієї крайності в іншу. А тому досі мною опубліковані твори не більше, як розрізнені уривки єдиної великої оповіді, сповнити яку я намагаюся в цій книзі"[8].

Не все це можна віднести до лейпцизької пори, але важливим є те, що матеріал був знайдений саме тут, автор шукав його в самому собі. Правдивою основою його віршів є чуття і думка, а досвід у Лейпцигу"[9].

Вже в ранніх творах намагаються знайти щось "великогетівське". І знаходять це у вірші "Ніч"[10].

Покидаю домик скромный,

Где моей любимой кров.

Тихим шагом в лес огромный

Я вхожу под сень дубов.

Прорвалась луна сквозь чащи,

Прошумел зефир ночной,

И, склоняясь, льют всё слаще

Ей берёзы ладан свой.

Я блаженно пью прохладу

Летней сумрачной ночи!

Что душе даёт отраду -

Тихо чувствуй и молчи.

Страсть сама почти невнятна.

Но и тысячу ночей

Дам таких я безвозвратно

За одну с красой моей.

Переклад А. Гуніна

Зачарування нічним пейзажем - це щось нове, хоча поет ще використовує такі звичайні аксесуари, як "місяць", "зефір", "пристрасть", прикметники виконують не лише роль прикрас, але створюють настрої.

Самі словесні вирази не прозбавлені музичності, завдяки співзвуччю голосних.

Цю поезію можна розглядати як опис самотності. "Поезія місячної ночі - дуже часто це всього лише втеча, спроба знайти насолоду.

Другий твір, який дає уявлення про майбутні твори - "До місяця". В першій строфі цього твору - зачарування місячною ніччю, а другий і третій знову тон веселої гри.

"В ліриці Гете елементи природи - це не просто декорації, … вони дістають нехай ще скромне, але самостійне значення"[11].

Света первого сестра,

Образ нежности в печали,

Вкруг тебя туманы встали,

Как фата из серебра,

Поступь лёгкую твою

Слышит всё, что днём таится,

Чуть вспорхнёт ночная птица -

Грустный признак, я встаю.

Мир объемлешь взором ты,

Горной шествуя тропою…

Переклад В. Левика (1, 61-62)

Далеко від гри в дусі рококо і від анакреонтичної поезії насолоди відійшла поезія "Три оди моєму другу Беришу". Ця поезія займає значну роль. Вони присвячені Ернсту Вольфгангу Беришу, другу Гете який був його порадником як в літературних питаннях, так і в душевних. Він був вихователем графа Линденау, жив у Ауербахському дворі і Гете посилав свої перші листи саме туди, починаючи з жовтня 1766 до жовтня 1767 року. Восени Бериш змушений був залишити це місце. Причиною став ляпас, якого дав він дав своєму вихованцю. Гете в "Поезії і правді" вважав, що саме він відповідальний за ці вибрики. Гете каже, що Бериш і решту молодих людей зв’язалися з деякими дівчатами і здобули недобру славу. Потім Бериш переїхав у Дессау, де знову став вихователем. Їхні зв’язки не перериваються. У 1830 р. у своїх спогадах Гете згадує про "старі дурниці, на які ми безсоромно марнували час"[12].

"Оди до мого друга" написані зовсім в іншому тоні, тут критика Лейпцизького життя, відхід від старих форм віршотворення. Тут вперше з’являється "вільний чотиристопний вірш". Нещедро описана природа у другій оді, яка передає дещо загострений, але дійсний вигляд туманної, болотистої долини вздовж річки.

Мёртвые топи,

Пары октябрьских туманов

Сливают свои истеченья

Здесь нераздельно.

Место рожденья

Вредных насекомых,

Разбойный приют

Их злобы.

Переклад Вересаева (І.49)

Розлука - це смерть, говориться у третій оді:

Тройная смерть -

Разлука без надежды

Свидеться снова.

Переклад Вересаева

Два останні рядки є ніби прямими зізнанням Гете про життя у Лейпцигу, але насправді це хвилювання, викликані від’їздом друга, солідарність з ним:

Идёшь, остаюсь я.

Но уже вертяться

Летучие спицы последнего года

Вокруг дымящейся оси.

Считаю удары

Громового колеса.

Последний удар!

Отскочит запор - и я свободен, как ты!

Переклад Вересаева

Опис непривітної природи - це відбиття внутрішнього настрою Гете. Безпосередня вираженість і пряме звернення до друга дає підстави відносити ці оди до листів.

Ці оди дійшли до Гете у 1818 р. разом з листами до Беришу і не друкувалися до 1836 р. Тому вони, так би мовити, не брали участі в творенні "історії поезії".

Подібно чужорідному тілу з’явилася "Елегія на смерть брата мого друга". Але при уважному розгляді виявляється, наскільки цей твір "на випадок" зв’язано з віршами на смерть[13].

1.2 Штюрмерська поезія - фрагменти із життя "бурхливого генія"

Нову сторінку у "великій біографії" відкрило навчання у Страсбурзі. Поезія в ці роки розвивалася в дусі "Бурі і натиску", руху, який у своїй суспільно-історичній сутності був виявом протесту молодої бюргерської інтелігенції проти феодально-історичних порядків, проти деспотизму князів і засилля бюрократів, проти застою і убозтва тогочасного німецького життя[14]. Гете поділяє ідеї штюрмерів (від нім. слова Sturm - буря) або "бурхливих геніїв". Штюрмери твердили, що потрібно писати так, як підказує творча уява, яку вони називали "геніальністю". Улюбленими темами були - природа та кохання. Останнє описувалося, як глибоке, щире, бурхливе почуття, але Гете своєю творчістю виходить далеко за рамки цієї течії. Його поезія вирізняється довірою до життя, його конкретності, розмаїтості, повноти, а також реалістичністю, яка надає творам простоти та природності.Т. Манн писав про лірику Гете: "Яким все це було новим, скільки тут чаруючої свободи, мелодійності і барвистості, як під буряним поривом цих ритмів летіла пудра з раціоналістичних перук". Ці переконання та ідеї втілилися у ліриці. "Травнева пісня" та "Побачення і розлука" - перші приклади якісно нової поезії. "Травнева пісня" (1771) є яскравим свідченням цього. У час створення вірша поет навчався у страсбурзькому університеті. Він закохався у юну дочку зезегемського пастора Фредеріку Бріон. Образ "у всій її ніжній привабливості" закарбувався у душі поета та відбився у його творчості. У своїй автобіографічній збірці Гете писав: "Я відчув, як у мені знову відродилась потреба поетичної творчості, якої я давно вже не знав. Я створив для Фредеріки багато пісень на знайомі мелодії. Їх назбиралося б, напевно, на цілий том". У "Травневій пісні" звучить два мотиви: замилування природою і щасливі любовні переживання. Кохання панує і в природі, і в житті людини. В центрі знаходиться людина, яка розуміє себе частиною природи. Радісний настрій передається танцювальним ритмом та двостопним ямбом. Все це вибух радості поета, викликаного коханням:

Сміється ясно

Все навкруги.

Палає сонце,

Блищать луги!

Квітки звисають

З гілля в садок.

І мир, і радість

В серцях у всіх.

О світ, о сонце

В серцях у всіх.

Молоді люди були вже заручені, але весілля не відбулося. У 1772 р. Гете, одержавши вчений ступінь, покидає Ельзас. Це був кінець їхніх стосунків. Гете не міг змиритися із сільським життям. "Приємна місцевість, люди, які люблять мене, дружнє коло, - так пише він близькому другові. - Так-так, це вони! Я це відчуваю, милий друже! Я відчуваю також, що навіть на волосок не наблизився до щастя, навіть тепер, коли справдились мої мрії"[15].

Цей фрагмент вбудований у твір "Побачення і розлука". Саме розрив стосунків служить фоном для твору. Страдницька втеча - єдиний вихід, бо насамперед Гете - вільна людина.

Цей твір вражає предметністю (яскраві картини природи), саме ж побачення поза кадром. Головну увагу зосереджено на внутрішніх переживаннях.

Герой "душа в огні", - який у мені палає вогонь, і все ж кохати - яке щастя".

Образ коханої лише у сприйнятті поета: "І ти овіяна весною, знову зі мною". Природа, образ коханої та внутрішній світ постають як єдине ціле:

Душа в огне, нет силы боле,

Скорей в седло и на простор,

Уж вечер плыл, лаская поле

Висела ночь у края гор.

В моих мечтах лишь ты носилась

Твой взор так сладостно горел,

Что вся душа к тебе стремилась

И каждый вздох к тебе летел.

Я встал, душа рвалась на части,

И ты одна осталась вновь,-

И всё ж любить - какое счастье,

Какой восторг - твоя любовь!

У цьому творі бачимо внутрішню суперечність в душі поета, він тяжко страждає, але свобода стоїть понад усім. Душевні переживання, які підкреслює нічний пейзаж:

Луна сквозь дымку, с гребня тучи,

Смотрела грустно в вышине,

Крылатых ветров рой летучий

Свистел свирепо в уши мне.

Ночные страхи мчались с нами,

Но был и весел, бодр мой конь.

В моей душе какое пламя!

В моей крови какой огонь!

Пер.В. Моріца

Ця строфічна форма, яка між 1700 і 1770 роками використовувалася найчастіше - це строфа із восьми рядків, яка ніби складалася із двох строф з перехресною римою, остання строфа почергово з чоловічими або жіночим закінченням, кожна строфа чотиристопний ямб[16]. Тепер же ця форма повинна була вмістити почуття, жагучі почуття поета. Одночасно виражаються, осмислюються і коментуються переживання, які мали місце в минулому.

За поезією закріпилася назва "сповідальна лірика". Сам Гете у своїй автобіографічній книзі писав про те, що все життя він дотримувався єдиного принципу перетворювати все те, що примушувало його радіти чи страждати, у поезію; тому все, що ним опубліковане - це уривки єдиної великої сповіді[17]. Водночас Гете створює зразки високої поезії гімнів. Це твори, наповнені глибоким філософським змістом, але у них також присутня бурхлива емоційність та пристрасність, притаманна рухові "Бурі і натиску".

Здавалося б абстрактні питання буття, мали б мати форму спокійну, медитаційну, але у Гете ці проблеми переживаються бурхливо, з темпераментом "бурхливого генія". І тут бачимо фрагменти життя, думок поета. Для інтимної лірики особливе значення мав фольклор та давньогрецькі гімни, насамперед Піндорова ода. Від неї походять вільні ритми поезії гімнів Гете, які яскраво передавали пафос "Бурі і натиску".

Гімни Гете - це видатне явище. Чи не найраніший серед них "Пісня мандрівника під час бурі" (1771-1772), з цього твору власне починається поезія гімнів. Вона є патетичним монологом, зверненим до сил природи, що персоніфікуються в міфологічних образах. За словами автора, цей твір виник під час нічних блукань поета на лоні сонної природи, коли він "сам собі наспівував диковинні гімни-дифірамби… у той час, коли навколо бушувала буря, якій я йшов назустріч"[18]. Перед нами "бурхливий геній", що розкриває в екстазі своє "я" і своє відношення до світу, але лише в абстрактних формах[19].

Ко мне слетайтесь, музы,

Сестры граций!

Это - влага,

Это - суша,

Это - сын текучих вод и суши.

Я - над ними ступаю,

Брат богам (göttergleich).

Цей суто "штюрмерський" твір нерідко вважають надто "хаотичним", безформним як для Гете, він видається лише в перспективі подальшої еволюції поета, у співвідношенні з "веймарським класицизмом"[20].

Роки перебування у батьківському домі були напруженою підготовкою до творчого злету. Тут Гете знайомиться у подругою своєї матері Сусанною фон Клеттенбер, яка належала до секти гернгутерів. Представники секти займалися "таємними науками", навіть алхімією. За два роки він серйозно захоплюється "пансофією" (батьком пансофії вважають Парацельса), яка проявлялася у великому зацікавленні до всього "дивного", ірраціонального, трансцентричного. Це закарбувало у творчій душі поета особливий потяг до магії.

Страсбург став новою сторінкою у творчості Гете. Остаточний розрив із пансофськими ідеями стався при зустрічі із Гердером у Страсбурзі. Саме Герде прищепив любов до національних здобутків німецької поезії. Під впливом цих ідей у 1771 р. він зібрав у Ельзасі 12 народних пісень. Цей факт біографії знайшов свій відбиток у ліриці, народна творчість мала великий вплив на ранню лірику поета, вони "допомогли йому в пошуках найпростіших, разом з тим виразних засобах художньої мови"[21]. Ці народні мотиви мали місце лише у 70‑і роки. Прикладом може бути вірш "Дика троянда", основою якого є народна пісня.

Мальчик розу увидал,

Розу в чистом поле

К ней он близко подбежал

Аромат её впивал

Любовался вволю.

Он сорвал, забывши страх,

Розу в чистом поле

Кровь алела на шипах

Но она - увы и ах

Не спаслась от боли

Роза, роза, алый цвет

Роза в чистом поле.

Цей вірш сприймається як народна пісня. Піднесена простота народної пісні ввійшла в живу тканину гетівського вірша, надавши йому незвичайної чарівності[22].

В основі лірики особливе філософське сприйняття дійсності, розуміння світу, як вічного встановлення, який не може зупинитися ні на хвилину, яскравим прикладом є його твір "На озері".

И жизнь, и бодрость, и покой

Дыханьем вольным пью

Природе сладко быть с тобой

Упасть на грудь твою.

1.3 Між волею і коханням. Лілі

1775 рік. У житті Гете з’явилася жінка. Широко відома елегія Гете "Парк Лілі". Крім цього твору, поет присвятив їй ще багато творів: "На морі", "Осіннє почуття".

Зустріч Гете з Лілі Єлизаветою Шекеман відбулася у 1774 році в домі її батьків. Вперше поет побачив Лілі за роялем, коли вона грала сонату. Дівчині було тоді 16 років. "Ми глянули одне на одного, - говорить Гете у своїй біографії, - й, не хочу обманювати, мені здалося, що я відчув притягальну силу найприємнішої якості". В цей час написав твір, в якому передав свої палкі почуття:

Серце, серце, что с тобой?

Что стесняет так тебя?

Лілі була дівчиною легковажною, мала багато залицяльників, вона спочатку не відчувала кохання, але згодом він все ж полонить серце молодої дівчини[23].

В поезію, яка складала цикл "До Лілі", Гете втілив усі свої почуття, переплетення блаженства і розгубленості, неземної радості та глибокої пригніченості. Ці вірші так тісно були пов’язані з життям поета тих місяців, що декотрі вірші як документи Гете включить потім в "Поезію і правду". В них більше немає манери гімнів в "Бурі і натиску", патетичних фраз, безсмертних бажань і почуттів. В цих творах Гете втілює своє реальне душевне становище, ця поезія швидше запитання, ніж відповідь[24]. Прикладом цього є ніжна чуттєва поезія "Белінді": [25]

Я ли тот, кто в шуме света вздорном,

С чуждою толпой,

Рад сидеть хоть за столом игорным,

Лишь бы быть с тобой.

Нет, весна не в блеске небосвода,

Не в полях она.

Там, где ты, мой ангел, там природа,

Там, где ты, весна.

Не лише любов, краса та природа можуть виразити почуття поета до дівчини, в чиїй владі опинився Гете:

"В этой власти есть колдовская сила", "Жить в плену, в волшебной клетке…"[26]

Ах, смотрите, ах, спасите,

Вкруг плутовки, сам не свой,

На чудесной тонкой нити

Я пляшу, едва живой.

Жить в плену, в волшебной клетке,

Быть под башмачком кокетки,

Как такой позор снести?

Ах, пусти, любовь, пусти!

Вірш "Звіринець Лілі" сповнений різкої насмішки, у ньому поет уявляє себе прирученим ведмедем:

Ведь именно так из чащи ночной

Прибрел к ней медведь - мохнатый верзила,

В какой же капкан его залучила

Хозяйка компании сей честной!

Отныне он, можно сказать, ручной.

Але в душу Гете вривається вихор волі, сила якого пробуджує бунтаря:

А я?. О боги, коль в вашей власти

Разрушить чары этой страсти,

То буду век у вас в долгу…

А не дождусь от вас подмоги,

Тогда… тогда… О, знайте, боги!

Я сам помочь себе смогу!

Юна Лілі змогла справити на поета сильне враження своєю освіченістю, вмінням спілкуватися. Але чи хоче Гете пожертвувати своєю волею заради Лілі? Щоб хоч якось полегшити своє страждання, Гете відправляється у Швейцарію.

Але перша подорож не полегшує душевних страждань поета, його серце і далі розривається між прагненням до волі та коханням до Лілі:

Если б я тобой не грезил, Лили,

Как меня пленил бы горный путь!

Но когда бы я не грезил Лили,

Разве было б счастье в чем-нибудь?

У Швейцарії він не зумів розібратися у своїх почуттях. Повернувшись, Гете знову із Лілі. Цей зв’язок міг привести до шлюбу, але на перешкоді стали батьки. Велику роль зіграли релігійні мотиви, бо походила вона з протестантського оточення.

У листі до свого друга Гете пише, що незабаром покине Франкфурт, але продовжує ще з’являтися на людях із Лілі.10 вересня 1775 року на весіллі кальвіністського священика ситуація прояснюється. У кінці святкового вірша Гете натякає на розрив[27]:

Все дальше шагом смелым

Куда-то жизнь спешит

И от родных пределов

Все взоры вверх стремит.

И вот уж долго-долго

Родной не видим круг,

И кто-то втихомолку

Слезу обронит вдруг.

Но пусть нас боль утраты,

Друзья, не удручит.

Когда судьба собрата

Навеки вас лишит:

Душою будет вечно

Ваш образ он хранить -

Ведь в памяти сердечной

Любовь не угасить.

Переклад Гучніна

Розрив стосунків стався на ярмарку. Лілі у 1778 році одружилася з банкіром.

Наприкінці свого життя Гете визнав, що ці дні були най нещасливішим моментом його життя. Після розриву в ньому ще довго живе біль розлуки. Про це говорять повні суму вірші, яких до того ще не було. В одному з віршів "Стелли" в 1776 р. поет пише присвячення[28]:

В тени долин, на оснеженных кручах

Меня твой образ звал:

Вокруг меня он веял в светлых тучах,

В моей душе вставал.

Пойми и ты, как сердце к сердцу властно

Влечет огонь в крови

И что любовь напрасно

Бежит любви.

Переклад Гучніна

1.4 Швейцарія на канві життя

Ще одна подія, яку не можна залишити непоміченою - це подорожі до Швейцарії. У 1775 р. Гете здійснив першу з них. Поет був вражений безмежно багатою природою гірської Швейцарії. "Перша подорож до Швейцарії відкрила мені широку панораму світу". Хоча пізніше він засудив ці подорожі. Це, звичайно, знайшло свій відбиток у творчості. Під час перебування на озері разом з друзями народилася прекрасна поезія:

Посредством пуповины я

Теперь вкушаю вкус земной.

И яств земных вокруг меня

Неисчислимый рой.

Качает наш челнок волна,

В такт качке - взмах весла.

Наш путь далек, но цель видна -

Пусть тучам несть числа.

Взор мой взор - ты что в печали,

Золотые сны сбежали,

Прочь мечта, хоть ты красива,

В жизни есть любовь и диво.

На волнах блистают

Сонмы звезд золотистых,

И туманы съедают

Виденье далей чистых.

Утренний ветер резвится,

По заливу рябь несёт,

В озеро не наглядится,

Как в зеркало, зреющий плод.

Поет глибоко розуміє природу, відчуває себе її невіддільною частиною. Щасливе відчуття безпеки на лоні природи, спогади, що турбують, які зараз і тут врачають свою силу, повний спокій і надія, відчуття контакту з пейзажем[29]... Але навряд чи твір був створений повністю і записаний там, різні фрази вірша об’єднані одна з одною змінним розміром вірша. Подібно як віддалені рядки об’єднують протиріччя в одному творі, так авторське "я" являє собою об’єкт змінного настрою.

Слово тепер означає щасливе перебування в теперішнім, яке відірване від нещасливих спогадів минулого. Гете в цей час був уже далеко від франкфуртських справ, він був готовий до сприйняття нового, відчував приплив продуктивних сил, саме тому був використаний образ "пуповини", щоб яскравіше продемонструвати зв’язок з природою.

Лише енергійна відмова від "золотих снів" може повернути юнаку життя теперішнього дня. І в наступних восьми рядках образ природи з далекої і близької перспективи, відчуття спокою створюється за допомогою кількох рядків однакової довжини. Плід - символ надії на щасливе майбутнє. Ніби спостерігати за самим собою і радіти своєму дозріванню. Для людини, яка багато пережила, природа - символ спокою та подолання проблем[30].

1.5 "Зимова подорож на Гарц"

Поезії Гете живі, перевірені на власній практиці, це реальні почуття, що переповнювали серце поета.29 листопада 1777 року поет відправився в подорож, яка від самого початку мала ознаки незвичайної. Це була таємна подорож. У своєму щоденнику ще 16 листопада було записано: "Задумав таємну подорож". Будучи в дорозі, він назвав цю подорож "паломництвом" (в листі до Шарлотти фон Штейн від 7 листопада 1777 року). Незвичайною була ця поїздка ще тим, що поет здійснив її верхи. Це перша подорож поета по Гарцу, дивовижному кришталевому світі. Він підкорив вершину Броккен. Це було мрією поета. Ось що виголосив поет на вершині: "Чудовий, радісний світ, весь світ в хмарах і тумані, і тут на горі ясно. Що є людина, що ти пам’ятаєш про неї". Ця поїздка дала можливість на деякий час звільнитися від придворного життя з усіма його мертвими формальностями і зблизитися з простими людьми, наповнивши своє серце любов’ю. "Для Господа ж Бога цей клас вищий". (4 грудня 1777 р) Ця подорож, а також зходження на Броккен вже немолодого поета були перевіркою, чи зможе він залишитися у Веймарі при дворі, чи зможе виконати те, що взяв на себе. Наскільки це було важливо, виражається цими рядками: "Ціль прагнень моїх досягнута, вона залежить від великої кількості ниток, і багато ниток залежать від неї, ви ж знаєте, як сповнене символіки моє існування..."

Тільки в такому контексті стають зрозумілі багато місць написаної тоді поезії[31]. Гете сам назвав цей твір "Зимова подорож на Гарц", до якого вже в 1821 році додав такі рядки:

Словно коршун,

Простирающий легкие крылья

Среди утренних туч

И следящий добычу,-

Воспари, тень моя.

У цей час було незвичайним називати соколів коршунами. У древніх римлян цей птах міг передбачати майбутнє. Напевно, спостерігаючи за коршуном, який кружляв над вершинами Гарца, автор "Зимової подорожі" міг згадати про значення, яке древні надавали польоту птахів: ось і виник поетичний образ, в якому безпосереднє спостереження злилося із таємним, хоча доступним розумінню сенсу життя. Уже 1 грудня у щоденнику з’явився запис: "=слово коршун=". Ось тоді і виникли перші рядки поезії. Вона повинна була стати пророчою, як птах, її завданням було звістити про майбутнє. Так стає зрозумілим перехід до другої строфи.

Ибо Господним престолом

Каждому путь

Предуказан

Путь, что счастливца

Скоро домчит

К цели отрадной

Тот же, кто в тщетном

Противоборстве

С нитью неумолимой

Тот знает пускай:

Беспощадные ножницы

Однажды её пресекут.

Зла доля нещасливого контрастує із щасливцем, далі у поезії з’являються мисливці (мисливська компанія герцога веймарського). для щасливця покрита снігом вершина - "престол благородного серця" - успішне сходження нагору, це подія, яку він вимолив, і на яку відважився. Вперше тут в поєднанні слів "відкрита" і "таємна" була виражена формула, яка залишилася лейтмотивом Гетівського спогляданя природи[32]:

С непостижимой душой,

Открытою тайной,

Из-за туч он взирает

На изумлённый мир,

На избыток его богатств,

Которые он орошает

Из артерий собратьев своих.

Переклад Е. Віткова

Розділ ІІ. Великий злам 2.1 У вирі античності - "Римські елегії", "Венеціанські епіграми"

Одним з найвищих злетів поетичного генія Гете є цикл "Римські елегії", який нерозривно пов’язаний, оснований на фактах та обставинах з біографії митця. Насамперед це подорож до Італії (1786-1788), яка за визначенням науковців належить до найбільш переломних подій у житті поета. За словами самого Гете, подорож ця "була, власне, втечею від усіх негараздів"[33], які він пережив від п’ятдесят першою паралеллю, тобто у Веймарі, і надією потрапити у справжній рай під сорок восьмою паралеллю, тобто у Римі. До найбільших причин належать розчарування у державно-адміністративній діяльності, у проектах просвітницької реформи, суперечки із дворянством, до всього того можна додати десятилітній творчий занепад, в перше десятиліття перебування у Веймарі (1775-1785).

Гете подорожує по Італії не як міністр Саксен-Веймарського герцогства, а як простий купець. Він веде невибагливе життя, спілкується із простими людьми, знайомиться з митцями, з вічними пам’ятками античної культури. Словом, в Італії Гете знову, як і в часи "Бурі і натиску", поринає в стихію "позастанового" життя, вільного від офіційностей та умовностей, невимушено спілкується із простими людьми, посилено вивчає мистецтво античності[34], Відродження, і почуває себе вільним і щасливим, як ніколи.

Ця обставина звільнила духовний потенціал поета, відкрила творчі джерела. Ось як Гете сказав у 1786 році: "Відколи я вступив до Рима, для мене почалося нове життя, справжнє відродження".

Тут Гете отримує могутній поштовх до нового творчого злету, початок якого виявився у "Римських елегіях", і творчість поета набирає нового напрямку.

Слід зазначити, що поривання в Італію були викликані потребами естетично-художнього характеру. Поет все виразніше тяжіє до "об’єктивного", втіленням якого є античність.

Художня переорієнтація пов’язана з глибоким світоглядним зрушенням: перехід від бунтарського "штюрмерства" до "врівноваженої" зрілості, яка виявляється у прагненні класичної гармонії та якості. В естетично-літературній площині це перехід від штюрмерського преромантизму до "веймарського класицизму", який є не лише схильністю до примирення, але й відзначається своєю виховною спрямованістю, активним впливом на свідомість громадян. Не слід цей класицизм плутати із класицизмом у феодально-абсолютистському суспільстві XVII-XVIII ст., а це було щось якісно нове, це мистецтво "третьостанової" орієнтації[35]. На відміну від "штюрмерського" напряму, який звертався до "віку Августа", "класицизм" звертає свій погляд на демократичні Афіни та республіканський Рим. Велика перевага надавалась вивченню "справжньої античності", осягненню духу та художнього ладу її мистецтва[36].

Щоденник поета підтверджує перелом його світогляду, перехід до класицизму. Поет поділяє думку Вінкельмана про виховне значення античності, її високе естетичне значення, втілення "благородної простоти та спокійної величі". Ретельне вивчення античних пам’яток було покликане бажанням вникнути у дух класичної античності. Якщо раніше Гете роздвоювався між класикою та готикою, а в страсбурзький період більше схилявся до готики, то тепер він повністю схилився до класики. І у своєму щоденнику тепер безпідставно критикує її, Гете здається, що є його духовною батьківщиною.

Поет приймає класичну античність як ідеал, але вважає, що ставлення до нього має бути "живим". Античність він хоче розглядати не "фантастично", а "брати її цілком реально" (запис 27.10.1786 р). Згодом Гете сформував свій погляд цілком визначено: "Говорячи про вивчення древніх, а чи не означає це сказати: звертайтеся до реального світу і домагайтеся досконалого його відтворення - саме так".

Існує ще одна біографічна обставина, яка мала величезний вплив на цикл "Римські елегії". У 1788 р. одразу після повернення з Італії Гете зустрівся із молодою чарівною дівчиною Крістіною Вульпіус, яка незабаром стала його дружиною. Роль Кріс тіни у появі "Римських елегій" була дуже велика, деякі дослідники відводять їй навіть вирішальну роль.М. Вільмонг пише, що "вона надихнула поета на чудовий цикл віршів, так звані „Римські елегії”, в яких Гете втілив античні форми і переніс в італійське оточення своє кохання до веймарської простолюдинки". Тут не обійшлося без перебільшення, проте і роль Кріс тіни Вульпіус у появі циклу не слід применшувати. І саме Крістіна з її романською вродою і характер почуття поета до неї гармонійно злилися з його італійськими враженнями, зі зміцнілим там язичницьким світовідчуттям, і все це разом спричинилося до появи шедевру Гете[37].

Праця над циклом велася з осені 1788 до весни 1780 р. (лише ХІІІ була написана влітку 1791 р).

Перша назва збірки - "Erotica romana" і складалась вона із 24 елегій, але через свою язичницьку відвертість всі вони не були надруковані[38]. І в "Орах" надрукували лише перероблений варіант з 20 елегій, які почали називатися "Римські елегії". У числі тих творів, які не увійшли до збірки, були елегії, які, на думку вчених, мали відкривати і закривати цикл. Вони були звернені до Припа, бога плодючості. Август Беттегер сказав, що в цих елегіях схований "геніальний поетичний жар", але всі "порядні дами" були б просто вражені "повністю бордельною наготою образів".

... В "Erotica Romana" і враження життя в Римі, і спроба активно освоїти античну елегійну спадщину зливаються в художньо значиму єдність під впливом любові Гете до Кріс тіни. Кохання до Кріс тіни пробудило спогади про Рим і змусило їх набрати ліричної форми. У Римі поетичний геній не прокинувся. Приїхавши з Італії, він відчув себе розкріпаченим, у циклі з’явилася невідома нікому чуттєвість[39]. У них також відображені почуття Гете від початку спільного життя із Вульпіус. Можливо, стосунки із римлянкою дали поету внутрішню свободу, але атмосфера елегій зв’язала спогади із коханням до Крістіни Вульпіус. Ці твори багатогранні за змістом, але тут чітко помітні два мотиви: мотив Риму, "вічного міста", та мотив кохання. Ці два, здавалося б, протилежні мотиви утворюють гармонійну єдність.

Гете вимальовує своє нове розкріпачене бачення кохання. Воно у "Римських елегіях" земне, чуттєво-тілесне, але таке, що здатне оживити, "вдихнути життя в римські руїни" і "оживити душу античного класичного мистецтва".

Перша елегія - це палке звернення поета:

Камені, змовте до мене! Озвіться, високі палаци!

Вулиці, слово скажіть! Генію, ти пробудивсь?

Так, все наповнює дух у мурах твоїх священних,

Риме правічний, але ти ще для мене мовчиш.

Гете не переймався археологічними інтересами, він не обмежував древніх римських руїн... Поет прагнув над усе вдихнути у них душу, воскресити те життя, яке колись наповнювало їх[40]. Це, на думку поета, могла зробити любов, але не сентиментальна, а "язичницька", яка найкраще виражала чуттєво-плотську суть античного мистецтва. Такими рядками завершується перша епіграма:

Риме! В тобі - цілий світ,

але ж і ввесь світ без любові

Світом не був би -

отак Римом не був би і Рим.

Такий же мотив тягнеться і у п’ятій елегії, яку можна віднести до найбільш оригінальних і сміливих творів світової літератури. У ній йдеться про духовне проникнення у світ античності, що здійснюється за допомогою вивчення пам’яток античності і про проникнення чуттєве, властиве любові, про гармонійну єдність, так би мовити, двох форм пізнання таємниць і закону античної пластики.

Радість в собі відчуваю,

натхненний цим грунтом класичним.

Чути мені голосніш нинішні й давні часи.

Тут підкоряюсь порадам,

тут розгортаю я звично

Утвори Древніх, щодня маючи втіху нову.

Але всі ночі займає

Амур мене іншим заняттям,-

Вчусь вдвічі менше,

проте вдвічі щасливіший я.

Справді, хіба не навчаюсь,

коли я досліджую форми

Персів коханки й веду руку униз до стегна?

Ліпше тоді я вчуваю мармур, його розумію,

Дивлячись зором чутким, чуючи зіркістю рук.

"Мистецтво і природа, античне творення і вільний прояв чуттєвості, роблять зрозумілою закономірність природи, але тим же законам підкоряється і мистецтво, перед яким вклоняється і герой поезій"[41].

Саме це взаємопроникнення природи і мистецтва міститься в таких рядках поезії:

Навіть вірші не раз я творив, її обнімаючи,

Стопам гекзаметра рахунок вів, у неї на спині

Пальцями перебираючи.

У даному циклі Гете відроджує один з провідних жанрів античної поезії, але у нього він набув відмінного від сучасного звучання медитаційно-сумовитого. Він пішов значно далі. До Гете жодному з європейських поетів, що писали національними мовами, не вдавалося так глибоко проникнути в дух і лад античної поезії, так органічно її відтворити, водночас надавши їй сучасного звучання[42].

"Римські елегії" так глибоко пройняті духом античності і так природно його відображають, що деякі дослідники минулого століття писали, що його "Римські елегії" здаються античнішими за саму античність. Поету вдалося з воістину античною прямотою та ясністю висловити дійсно "язичницьке" чуттєво-плотське переживання. Рішуче відстоюючи "попівське гніздо" - католицький Рим (шоста елегія) - Гете виступає в своїх елегіях з палкою апологією права людини на земне щастя. Елегії спочатку були визнані непристойними і засуджені. Гете відмежувався від своїх суддів у другій елегії, але це завадило "Римським елегіям" увійти до шедеврів німецької та світової поезії. Белінський назвав їх "одкровенням духу життя, що віє свіжістю і здоров’ям".

Новою сторінкою в поетичній творчості стали "Венеціанські епіграми", які були наслідком другої подорожі до Італії в 1790 р. Приводом була згода зустріти в Італії герцогиню і провести через північну область країни. Але герцогиня запізнилася, що змусило затриматися в Італії. "Італійський настрій" на цей раз не відвідав поета. Поет говорить: "На цей раз я без вагання покидаю свій дім" - писав у 1790 р. він Гердеру. На цей раз поет бачить Італію під іншим кутом. "... Взагалі я повинен по-секрету зізнатися вам, що в цю поїздку моїй любові до Італії був нанесений смертельний удар"[43]. Серце поета переповнювала туга за дружиною та маленьким сином. "Ніскільки не ввійшов я в коло італійського життя". Безхмарне минуле бачить він тепер по-новому: "Учит молитве нужда - в Италии этому учат / Путник туда поспешит - и ту там найдет".

Край, что сейчас я покинул, - Италия: пыль еще вьется,

Путник, куда ни ступи, будет обсчитан везде.

Будешь напрасно искать ты хоть где-то немецкую честность:

Жизнь хоть ключом и кипит, нету порядка ни в чем.

Каждый здесь сам за себя, все не верят другим, все спесивы,

Да и правитель любой думает лишь о себе.

Чудо-страна! Но увы! Фаустины уж здесь не нашел я…

С болью покинул я край - но не Италию, нет!

"Життя, яке кипіло ключем" - як Гете насолоджувався, як захоплювався нею лише кілька років назад, а тепер, через рік після штурму Бастилії у Парижі він схильний її засуджувати[44].

Але далеко не все може бути висвітлене перед публікою, надто вже відверті були ці твори. Певною мірою "Венеціанські епіграми" були продовженням "Римських елегій", в них теж знайшли вираження філософсько-матеріалістичні тенденції у світосприйнятті поета, тема чуттєво-плотської любові.

"Ці епіграми, то афористично лаконічні, то розгорнуті в вірші описаного типу" і всіяні делікатними еротичними натяками і відкрито чуттєвими картинами:

То, что я дерзок бывал, не диво. Но ведают боги -

Да и не только они - верность и скромность мою.

Гете в повний голос розказував про те, що побачив, те, що подобалося йому або, навпаки, не подобалося. Коли він звертався до свого життя, тут одночасно проявлялася і скромність і впевненість у своїх силах. Вслід за першою епіграмою, в якій критика німецької мови, йде друга - в якій поет захищає своє пристрасть до наукових досліджень, а третя - полемічне слово проти Ньютона.

Что от меня хотела судьба? Вопрос дерзок!

Ведь у нее к большинству нет притязаний больших.

Верно, ей удалось бы создать поэта, когда бы

В этом немецкий язык ей не поставил препон.

Что ты творишь? То ботаникой ты, то оптикой занят.

Нежные трогать сердца - счастья не больше ли в том?

Нежные эти сердца - любой писака их тронет.

Счастьем да будет моим тронуть, Природа, тебя!

(1, 210)

Тисяча сімсот дев’яностий рік. В цей час Гете, враховуючи досвід першого веймарського десятиліття, відмовився від високої посади, а також від завдань в галузі політики і адміністрації, а більше часу присвятив науці і культурі, навіть взяв офіційні функції в цих сферах, але герцог, які і раніше, постійно звертався до нього за порадами.

У 1786 р. Гете відправився в Італію, це було пов’язано з кризою. Він швидко знайшов коло своїх завдань, роль вільного художника вже більше його не влаштовувала. "Венеціанські епіграми" - порив внутрішнього "я", демонстрація самосвідомості, що проявлялася в критиці та оцінці різноманітних явищ. Ці твори позначені різною тематикою, але подекуди просто лунає хвала богам за дарований талант і успіхи в житті[45]. Хоча співвідносити поетичне вираження з життям поета потрібно завжди обережно, все ж у венеціанських двовіршах безпосередній зв’язок їх із життям, ділами і мисленням Гете настільки відкритий, що в цьому випадку сумніви зайві.

У своїх епіграмах поет виступає з насмішкою над церквою та її символами віри:

Был я всегда терпелив ко многим вещам неприметным

Тяготы твердо сносил, верный завету богов.

Только четыре предмета мне гаже змий ядовитых:

Дым табачный, клопы, запах чесночный и V.

Дванадцять епіграм з 37 по 48 присвячені юній вуличній акробатці Бет тіні; вона належала до однієї з труп, які розважали вулиці Венеції[46]. "Беттіна зачарувала своєю легкістю, невинним лукавством і неусвідомленою еротичністю". Закриває цей цикл віршів Гете так:

Ну, а пока я пою Беттину, нас тянет друг к другу

Ибо от века сродни были фигляр и поэт.

У 1800 р. Гете додав ще дві поезії. Перша - подяка богам, друга - прославляє герцога.

Поезія, присвячена богам, не є чимось новим, але спершу поет просить лише найелементарніше для життя: "дім йому дайте затишний, і стіл найсмачніший, і вина, дайте пристойний костюм, і друзів для приємної бесіди, на ніч - подружку, щоб їй він був бажаний і милий". Дали все те, що потрібно поету для його життя: знання древніх і сучасних мов, "дайте мені ясним осягнути чуттям мистецтво людей, дайте похвалу у народу, і серед владних - вплив".

У кінці поет дякує богам:

Впрочем, спасибо вам, боги! Меня вы уже раньше успели

Сделать счастливым, послав самый прекрасный ваш дар.

Друга поезія - прославлення веймарського герцога, покровителя і друга. Гете, як і попередники, що працювали у цьому жанрі, ідеалізує героя[47]. А веймарський герцог не король і не кесар, став для поета і "Августом і Меценатом", подібно як колись римський імператор Август і покровитель поезії Меценат підтримували Вергілія і Горація:

Да, средь немецких князей мой князь не из самых великих,

Княжество тесно его и небогата казна;

Но если б каждый, как он, вовне и внутри свои силы

Тратил, то праздником жизнь немца средь немцев была б.

Впрочем, зачем я славлю того, кого славят деянья?

Да и подкупной моя может казаться хвала,

Ибо дал он мне то, что нечасто великие дарят:

Дружбу, доверье, досуг, дом, и угодья, и сад.

Всем я обязан ему: ведь я во многом нуждался,

Но добывать не умел - истый поэт - ничего.

Хвалит Европа меня, но что дала мне Европа?

Я дорогою ценой сам за стих заплатил.

Немцы мне подражают, охотно читают французы;

Лондон! Принял как друг гостя смятенного ты.

Только что пользы мне в том, что даже китаец

Вертеров пишет и Лотт кистью на хрупком стекле?

Ни короли обо мне, ни кесари знать не желают,

Он лишь один для меня Август и мой Меценат.

Гете і прославляє, і закликає герцога до діяльності.

У "Венеціанських елегіях" зображені ті сторони життя Італії, які не потрапили у поле зору "Римських елегій". Гете описує темні сторони життя народу.

Ця збірка цікава і тим, що тут поет відображає своє бачення французької революції 1789-1794 рр. Він водночас виступає і проти розбещеної аристократії, і боїться сили народу, звинувачує їх у знищенні законів класичної гармонії. Неабиякий інтерес становлять епіграми, в яких Гете розмірковує про поезію і мистецтво, оцінює власну творчість та її еволюцію. Ще один фрагмент великої біографії. Уже через місяць після повернення з Італії Гете знову покидає рідний дім. Разом з військом герцога він відправляється в Сілезію, де Прусія сконцентрувала війська, але воєнний конфлікт вдалося зупинити; обидві сторони підписали Рейхенбахську конвенцію про зони впливу. Гете не намагався ухилитися від участі в цьому поході. Крім деяких труднощів, він очікував від нього "багато задоволення і користі". Ось як сам поет висловився про цю пригоду: "Герцог закликав мене в Сілезію, де замість каміння і квітів я побачив в полі солдатів". Життя Гете було з повним комфортом: він жив в палатці герцога. Гете зберіг свої враження в епіграмі, в якій звучить заклик до бога війни і кохання - Марса і Купідона.

Зелен домика пол, солнце светит сквозь стены.

Над полотняной крышей резвая птичка поёт.

Конным строем взлетаем мы на силезские горы,

И на Богемии земли алчным взором глядим.

Но впереди - никого: ни врага там нет, ни врагини -

Коли нас Марс обманул, принеси, Купидон, нам войну.

(із листа Гердеру 21 серпня 1790 р)

Можливо, і справді Купідон вразив Гете. За деякою інформацією Гете захопився Генрієттою фон Лютвіц, дочкою барона Ганса Вольфа фон Лютвіца. Гете хотів із нею одружитися, хоча на той час вже був одружений неформально із Крістіною. Цього не сталося, бо батько дівчини не дозволив, мотивуючи це тим, що Гете не вистачало аристократичного походження[48]. Про цю "пригоду" поет ніколи нікому не розказував. Вперше про неї згадав у 1835 р. брат Генрієтти - Ернст в своїй біографічній книзі про Шукмана. Якщо це так, то проливається інше світло на стосунки Гете і Вульпіус, на їх безхмарне сімейне життя.

2.2 Сонети - нове життя, нова любов

Все нові та несподівані події з’являються на обрії життя поета. Здавалося б, молодість лине до нього, щоб пом’якшити сум, в якому він перебуває після смерті Шіллера[49]. У листопаді 1807 р. його відшукала Беттіна Брентано, яка кинулася на шию поета, вдаючи закоханість. Беттіна Брентано, дочка Максиміліани Брентано, яка дізналася про листи до її матері від юного Гете. Взимку 1807-1808 років Гете потрапляє у пута захоплення до Мінхен Херцліб, якій на цей час було вісімнадцять. Серце поета загорілося пристрастю. В роботі над "Анналами" поет дає лише натяки про своє нове захоплення. У цей час в Єні популярності набув сонет. І сам Гете створив найбільшу збірку сонетів. Сонет був саме тією формою, що відбивала стан душі поета. "Так на цей раз стала доречною форма сонета", - сказав сам Гете.

Декотрі сонети не були надруковані, можливо, щоб приховати почуття до Мінхен, але ці стосунки досі залишаються таємницею. У 1808 р. він відіслав другу 6 сонетів, в яких і справді білою ниткою по чорному була описана історія одного кохання від пристрасті до відречення. Сонет спочатку називався "Прощання". У 1815. р р.

р. було опубліковано 15 сонетів, два з них, які тепер під номером 16 і 17, які відверто розказували про кохання, не були надруковані.

Коли Гете закінчив повний цикл із 15 сонетів, в його життя прийшли нові враження в особі юної дівчини Сільвії Цигезар (баронеси). Їх стосунки далеко вийшли за межі дружби. Володіючи владою захоплювати та смутити поета, молоді жінки були втіленням всього жіночого начала, в відношенні з ними мрія наповнювала простір. Згодом дівчина із сім’єю переїхала в інше місто, стосунки між ними розірвалися.

Розділ ІІІ. Останній період творчості 3.1 У тінь старості

Тінь неминучої старості глибоко стривожила душу вже немолодого поета, навіяла думки про бурхливу молодість, пробудила вітри кохання у гарячому ще серці поета, що знайшло свій відбиток у ліриці, яка стала сповіддю, що приносила полегшення.

У 1795 Гете робить переклад чуттєвої поезії Фридеріки Брун "Близкість коханого".

Все в мыслях ты, когда из моря блещет

Мне солнца луч,

Все в мыслях ты, когда луной трепещет

Сверкая ключ.