Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи дослідження

2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Отже, для дослідження теми курсової роботи „Цикл оповідань І.Нечуя-Левицького: манера оповіді, конфлікт, комічне” ми використали описовий та порівняльно-історичний методи. Вони допомогли найчіткіше відповісти на ті питання, які були поставлені у роботі. Зокрема, можна зробити висновок, що всі проблеми, які розглядаються у роботі, пов’язані між собою. У роботі була проаналізована проблема конфлікту, основою якого стали ті процеси, які відбувалися у тогочасному громадському житті, зокрема наслідки селянської реформи, які найповніше відбилися в оповіданнях письменника.

Розкривши питання комічності творів, можна зробити висновок, що базою для появи гумору в оповіданнях став конфлікт. Комізм у творах викликаний ситуаційними засобами гумору, тобто сміх викликають ті становища та ситуації, у які потрапляють персонажі, та власне мовними.

Ми охарактеризували манеру оповіді, яка будується на основі фольклору та характерних зворотах живої народної мови. Вона також змушує подивитися на начебто драматичну ситуацію з іншого боку. Манера оповіді належить до власне мовних засобів гумору, до яких належать гумористичні евфемізми, гумористичні порівняння, літоти, гіперболи, алогізми, епітети. Ці засоби несуть в собі викривальний характер, тобто баби, наговорюючи одна на одну, показують себе з найгіршого боку.

Отже, для І.С.Нечуя-Левицького важливим завданням було не стільки розкрити проблеми вселюдського змісту, показати життя у всіх його суперечностях, скільки дати вичерпну характеристику настроїв, побуту селян. У циклі оповідань простежуються традиційні контрастні типи, монологічна структура, змалювання комедійних епізодів, які є засобами висміювання мізерності людської натури.

1. Теоретичні основи дослідження

І.С.Нечуй-Левицький – один із найвидатніших українських прозаїків реалістичного напряму пошевченківської доби. Його літературна діяльність в основному припадає на другий етап визвольного руху в Росії – різночинський, або революційно-демократичний. Заслугою Нечуя-Левицького є розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбулося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.

Новаторство І.Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки „оповідного” стилю, розширюючи і збагачуючи попередні форми, а з іншого – здійснив перехід до форми об’єктивно-епічного повіствування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер’єру й пейзажу. Немале значення для розвитку І.Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв’язків із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах).

І.Нечуя-Левицького справедливо вважають також майстром українського пейзажу. Природне оточення героїв виступає у нього не лише як тло, на якому діють персонажі, а й як засіб психологічної характеристики, образ душі народу, його історичної пам’яті, краси рідного краю. Письменник звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних соціальних верств тогочасної України.

Рецепція творчості І.С.Нечуя-Левицького в українському літературознавстві різнопланова й багатогранна. С. Браславський у своїй роботі „Іван Нечуй-Левицький” звертає увагу на ті передумови, які підштовхнули письменника написати оповідання саме на тему селянства. Ті процеси, які відбувалися в громадянському житті другої половини ХІХ століття, особливо 70–80 роках, зокрема селянська реформа та її наслідки, найповніше відбилися в його циклі творів про бабу Параску та бабу Палажку, ставши основною його темою. Дослідник не залишає без уваги м’який та дотепний гумор, який ніде не переходить в злу насмішку над селянськими персонажами. Письменник лагідно посміхається інколи сміється від усієї душі, але скільки любові до бабів Палажки і Параски відчувається в цьому сміху. Тому й ці баби у нього по-своєму розумні, мають привабливі риси характеру.

Н.Є.Крутікова розглядає проблему комічності оповідання у своїй дослідницькій праці „Творчість І.С. Нечуя-Левицького”, зокрема у статті „Про гумор І.С. Нечуя-Левицького”. Вона зазначає, що гумор і сатира письменника зв’язані насамперед з традиціями українського фольклору, потім з діяльністю Г.Ф.Квітки-Основ’яненки і особливо І.П.Котляревського. В оповіданні відсутні чужі гротескні фантастичні образи, романтичне протиставлення світу мрії світові дійсності. Гумор з’являється на ґрунті реальних життєвих конфліктів.

Також Н.Є.Крутікова не залишає без уваги конфлікт, на основі якого склалися ворожі стосунки між бабою Параскою та бабою Палажкою. На її думку, взаємини між бабами склалися в умовах пореформеного села, де і формувалися негативні риси приватновласницької психіки. Дослідниця також відзначає манеру оповіді, яка будувалася на основі фольклору і на широкому використанні інтонацій та характерних зворотах живої народної мови.

У роботі „Селянство в українській дожовтневій літературі” М.С. Грицюта говорить про те, що І.С. Нечуй-Левицький в оповіданні „Баба Параска та баба Палажка” виступає як незрівнянно обдарований гуморист. В класичних монологах двох жінок він висміює приватновласницьку психологію, забобони й передсуди, породжені одвічною селянською темнотою. Нечуй-Левицький розпочав всебічне вивчення життя народу, прославив і опоетизував його позитивні сторони та показав негативне в побуті, поведінці, психології селян.

Також дослідник зазначає, що письменник виступає у своєму творі не тільки як прихильник селянина, але й суворий, справедливий суддя. І.Нечуй-Левицький не обмежується лише співчуттям знедоленому селянству, розкриттям його важкої долі, піднесенням позитивних сторін його життя. Дальше завдання він бачить у показі і негативних рис психології людини з народу, ураженої приватновласницькими стосунками. Час вимагав від письменника зображення селянства всебічніше, таким, яким воно було тоді насправді.

У роботі „Іван Нечуй-Левицький” Р.Г.Іванченко не менше звертає увагу на проблему комічності оповідання, відзначає новаторство І. Нечуя-Левицького. На думку дослідника, письменник висміює мізерність стосунків між сусідами на селі і при цьому використовує прийом стилізації оповідача, що наближає І.Нечуя-Левицького до М. Гоголя.

М.Л. Мандрика у своїй праці „З цілющих джерел єднання (І. Тургенєв і І. Нечуй-Левицький)” говорить, що І. Нечуй-Левицький захоплювався творами О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Чернишевського, М. Сал тикова-Щедріна, Г. Успенського, Д. Писарєва та ін. Творчість І. Тургенєва мала певний вплив на формування письменницького хисту І. Нечуя-Левицького.

На думку Р.С.Міщука, Нечуй-Левицький з’ясовує причини „здеморалізування та упадку личності... дорогою фізіологічного та паталогічного аналізу». Це питання він розглядає у своїй роботі „Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ – початок ХХ століття”. Він зауважує, що письменник не ідеалізує своїх героїв, показує як добрі, так і злі сторони людського життя, показує, як ворожа дійсність відлунює в психічних проявах, емоційних реакціях особи тощо. Саме тому, на думку

Міщука, Нечуй-Левицький доступними йому засобами значно глибше, у порівнянні із своїми українськими попередниками, розкриває внутрішній світ своїх героїв, зокрема бабів Палажки та Параски.

Письменник органічно поєднує у оповіданні драматичне і смішне, виражає оптимістичне світовідчуття. „Живописна” манера письма І.Нечуя-Левицького яскраво виявилась у створених ним портретах, які давали читачеві перше уявлення про людину, свідчили про внутрішні переживання. Вбачаючи у живій мові народу і поетичність, і динамічність, „живий, іскряний” лад, Нечуй-Левицький пильно ставиться до мови власного твору. Саме на манеру оповіді найбільше звертає увагу дослідник.

Ще в одній своїй роботі „Про гуманізм творчості І. Нечуя-Левицького” Р.С. Міщук звертає увагу на конфліктність ситуації, яка склалася у бабів Палажки та Параски. Він зазначає, що у творі, де читача зацікавлюють шпаркі діалоги, яскраві комедійні ситуації, присутнє прагнення автора дати самовикриття персонажами своєї людської сутності – в чомусь обікраденої чи безмірно самолюбної, яка женеться за примарним багатством. І.Нечуй-Левицький усвідомлював необхідність донести до читача болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.

С.Я.Єрмоленко, Л.О.Пустовіт, Л.О.Савицька, Н.Г.Сидяченко у своїй роботі „І. Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж” найбільше звертають увагу саме на ці характеристики. При цьому вони майже нічого не говорять про основні проблеми, які підлягають нашому розгляду, а саме манеру оповіді, комічне та конфлікт.

Праця „Витоки стильової манери видатного прозаїка” В.Т. Середи розповідає про те, що, спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, І.Нечуй-Левицький прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Об’єктом літератури, вважає І.Нечуй-Левицький, мусить бути передусім народ, селянство у всій його національній та місцевій різнобарвності.

О.О.Чехівський розглядає проблему комічності оповідання „Про бабу Параску та бабу Палажку” у праці „І. Нечуй-Левицький – гуморист” він зазначає, що гумор І.С. Нечуя-Левицького має безсумнівну життєву, реальну основу, але він також тісно пов’язаний з фольклором і з літературною традицією. Сам письменник засвідчив, що витоки його сатири і гумору – у невичерпній гумористичній творчості українського народу і глибоких надрах традицій української (І.П.Котляревський, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко) та російської літератур.

Дослідник зводить засоби гумору до трьох найтиповіших, найпоширеніших груп: ситуаційні засоби гумору, власне мовні засоби гумору, мовні ситуації як засоби гумору.

У праці „Українська ідея у творчості І. Нечуя-Левицького” І.Ф.Приходько зазначає, що у Нечуя-Левицького було особливо загострене почуття національної гідності, національного болю, національної кривди. Тому наскрізною у його творі є проблема денаціоналізації, національного ренегатства, наявності численних перевертнів, моральних покручів-яничар. У своєму оповіданні письменник дошукувався витоків моральної деформацій. Художній аналіз здійснював через пластичні малюнки життєвих колізій, майстерно ховаючись за незримого оповідача. У творі з бабами Палажкою та Параскою суцільною авторською маскою є стилізації. Читач сам має думати і робити висновки.

„Щодо мети й змісту творів Левицький був строгий реаліст,” – говорить С. Єфремов у своїй роботі „Іван Левицький-Нечуй”. Він критикує письменника, вважаючи, що взагалі його творчість являється примітивною у своїй конструкції та художніх засобах. Автору не досить, що його образи говорять самі за себе, йому треба підкреслити ще, підписати і – тим ослабити мову художнього образу. Також дослідник зазначає, що в образах баби Палажки та баби Параски втілена вся чорна темнота, безпросвітна, що густим покривалом огорнула українське село.

Зробивши певний огляд літератури, можна сказати, що майже кожний дослідник по-своєму розглядає проблеми циклу оповідань про бабу Параску та бабу Палажку. Деякі вважають, що доцільніше розглядати питання комічності твору, деякі – манери оповіді, а інші найбільше звертають увагу на конфліктність ситуації. В результаті цього огляд усіх проблем взагалі розподілений нераціонально. Так, найменше дослідники порушують питання манери оповіді, хоча саме на основі художньої мови в деякій мірі формувалася літературна мова.

В той же час найбільше розглядалася проблема комічності твору, адже це перше, на що звертається увага, коли читаємо оповідання І.Нечуя-Левицького.

З цього можна зробити висновок, що творчість письменника досліджувалася недостатньо. Адже він виступає не тільки як продовжувач літературних традицій своїх попередників, але й як новатор, який зробив крок у становленні критичного реалізму, нових жанрів великої прози, у збагаченні мови художніх творів.

Актуальність теми полягає в тому, що не дивлячись на зміну часів та традицій, проблеми залишаються ті ж, що і за життя Нечуя-Левицького. У світі багато людей, взаємини яких часто призводять до комічності ситуацій. Вони так само підлягають висміюванню та сатирі. Часто ці комічні ситуації виникають на основі конфлікту між людьми, які характеризуються своєю приватновласницькою натурою, зубожінням душі. Як і раніше, висміюються неуцтво, схильність до найдикіших забобонів і здатність ворогувати через найменші дрібниці.

Мета роботи полягає у висвітленні своєрідності народного гумору, манери оповіді І.С. Нечуя-Левицького та розкритті ним проблеми конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.

Виходячи з мети, ставимо перед собою такі завдання:

охарактеризувати манеру оповіді письменника у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;

проаналізувати проблему конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;

розкрити питання комічності ситуацій у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.

Об’єкт дослідження: власне цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, який складається з двох творів: „Не можна бабі Парасці вдержатися на селі” та „Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”.

Методи дослідження, які будуть використовуватися у роботі: описовий, порівняльно-історичний.

Розглядаючи проблему комічності в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна звернутися до багатьох джерел, які нам дають терміну „комічне” та „гумор”. Наприклад, у „Літературознавчому словнику-довіднику” можна знайти такі визначення: „Комічне (грецьк. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. Ті суспільні явища, які втрачають свою. Доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартість, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання”.

„Гумор (лат. humor – волога, рідина) – різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини”.

„Словник літературознавчих термінів” дає трохи інше визначення комічного. Це одна з естетичних категорій: комічними називають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх. В основі комічного лежить суперечність між новим і старим, між тим, що народжується, і тим, що відходить в минуле, відмирає.

А в „Словаре литературоведческих терминов” наявне таке визначення комічного: „Комічне – суспільно значуще життєве протиріччя (мети – засобам, форми – змісту, дії – обставинам, сутності – її прояву), яке в мистецтві являється об’єктом особливої емоційно насиченої естетичної критики-висміювання”.

Засоби гумору можна звести до двох найтиповіших, найпоширеніших груп:

Ситуаційні засоби гумору. При ситуаційному комізмі смішним є передусім сам зміст події, ситуації, у яку потрапляють персонажі твору, а не слова, якими ці ситуації передаються.

Власне мовні засоби гумору. У цих випадках комічний ефект досягається суто мовними прийомами комізму. Найхарактернішими з них є такі:

а) гумористичні порівняння – часто вживаний у художній літературі засіб створення образності: пояснення одного предмета або явища за допомогою іншого, подібного до нього, в якому потрібна риса виступає дуже яскраво;

б) гумористичні евфемізми (грецьк. euphēmismos, від eu – добре та phēmi – кажу) – благозвучне слово або вираз, вжите для заміни непристойних, небажаних чи заборонених.

г) літоти (гр. litotēs – простота) – це показ з художньою метою ознак якогось предмета чи явища в нарочито зменшеному вигляді.

д) гіперболи (грец. hyperbolē) – різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

е) алогізми, за визначенням із „Літературознавчого словника-довідника”, – це сполука заперечливих понять, свідоме порушення логічних зв’язків, ініційоване задля створення певного стилістичного та смислового ефекту.

є) епітет (грецьк. epitheton – прикладка) – один із основних тропів мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом” .

У „Словнику літературознавчих термінів” зазначається, що в художніх творах алогізми вживаються саме для створення комічного враження.

Щодо проблеми конфліктності у циклі оповідань про бабу Праску та бабу Палажку, то визначення поняття конфлікту також має небагато відмінностей у різних джерелах, хоча ці погляди не можна назвати однобічними. Так, у „Літературознавчому словнику-довіднику” є таке формулювання терміну „конфлікт”( лат. conflictus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних поглядів та інтересів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Визначення конфлікту у „Словнику літературознавчих термінів” таке: „Це суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі”.

Досліджуючи манеру оповіді в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна розглядати такі поняття як манера, оповідач та оповідь. „Літературознавчий словник-довідник” визначає термін „манера” (фр. maniere – вправність рук) – особлива прикмета творчості митця – письменника, маляра, музики, яка ґрунтується на його звичці, особливостях внутрішнього світу. У цьому ж словнику „оповідач” визначається як різновид літературного суб’єкта, особа, вимислена автором, від її імені в художньому творі автор оповідає про події та людей. Оповідач провадить оповідь від першої особи .

Визначення поняття „оповідач” у „Словнику літературознавчих термінів” являється подібним до попереднього. А оповідь у ньому визначається як своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів людей у художньому творі від першої особи. В оповідній формі для зображення дійсності використовується монолог (від гр. monos – один і logos – слово, мовлення) – роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою або з читачами. У „Літературознавчому словнику-довіднику подається більш широке визначення монологу. Монолог (грецьк. mōno – один, єдиний, logos – слово) – тривале внутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, що належить одному суб’єктові і виражає думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та акти волі.

Для дослідження теми роботи: „Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне”, найзручніше використовувати порівняльно-історичний та описовий методи.

Метод (від гр. methodos – шлях дослідження, спосіб викладу) у „Словнику літературознавчих термінів” – це сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва.

Компаративістика – друга назва порівняльно-історичного методу, визначення якого подає багато джерел. Наприклад, „Словник літературознавчих термінів” подає таке формулювання компаративістики: компаративістика – це такий спосіб дослідження літератури, при якому зіставляються однорідні або близькі за своїм характером літературні факти і явища в різних національних літературах.

У „Літературознавчому словнику-довіднику” компаративістика (лат. comparo – порівнюю, фр. la literature compare – літературна компаративістика, порівняння) – „порівняльне вивчення національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)”.