Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку суцільно побудований на імітації оповідача. В російській літературі ще в 30-х роках ХІХ століття М. Гоголь у „Вечорах на хуторі біля Диканьки” використовує оповідача з середовища простолюддя (пасічника рудого Панька). Г. Квітка-Основ’яненко також застосовує цей прийом для вираження комізму у своїх творах. Найбільш близька І. Нечую-Левицькому оповідна манера в таких повістях Г.Квітки-Основ’яненка, як „Мертвецький Великдень”, „Салдацький патрет”, „Конотопська відьма”. Марко Вовчок у „Народних оповіданнях” теж використовує оповідну манеру, але при цьому особливої близькості творчості І. Нечуя-Левицького та Марка Вовчка не спостерігається.

І.С. Нечуй-Левицький надав слово двом жінкам похилого віку, які розповідають про своє життя. Кожна з них, говорячи про себе, водночас характеризує вчинки своєї сусідки, свого „лютого ворога”. Виразність образів є результатом таких характеристик: тієї, що героїня дає собі сама, тієї, яка об’єктивно виникає у читача в результаті її розповіді, і тієї, яка постає зі слів її суперниці.

Баба Параска Гришиха говорить, що їй не сила вдержатись на селі, „хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи!”. І все це через те, що баба Палажка Солов’їха допекла їй „до живих печінок”. Параска говорить, що гіршої від Палажки немає в цілому світі. Гришиха шкодує, що не може так лаятись, як сусідка, яка скрізь її зачепить. „Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десятку частку мала залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й недобачаю на одне око. Якби пак у мене такий язик та вдача, як у

Солов’їхи, я б дала собі ради,” – промовляє Параска

За самохарактеристикою вона нічого і пальцем не торкне, але подальша її розповідь суперечить попереднім її словам. І виявляється, що вона зовсім не смиренна, терпелива жертва, а така ж зла і підступна, як і Палажка.

За словами Гришихи, її сусідка „тільки плює словами, а не говорить», має, „наче облизаний макогін», лису голову і ніс, „наче на сім гривень сокира». З цього можна зробити певні висновки, що мова Параски досить колоритна, сповнена добірних і дошкульних висловів, дотепних епітетів та порівнянь.

Не краще живеться і бабі Палажці Солов’їсі, яка „сидить собі в хаті тишком-нишком та богу молиться”. Їй через бабу Параску навіть на світі не можна вдержатись. За твердженнями Палажки, її сусідка, „як скажена собака, бігає по дворах, по хатах та вигадує таке, що й купи не держиться”. „А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую!”.

Солов’їха і кроку без молитви не ступить, навіть прийде до криниці і там кладе поклони на чотири сторони, а Параска „плеще громаді, що я буцім-то відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом в колючки”. Особливо виразно її лицемірне „святенництво” викривається у сцені бунту проти ув’язнення в сараї, коли вона стукає в двері образом святого Миколи доти, поки образ у неї в руках не розколюється на двоє.

За словами Палажки, її „усе село поважає”, перед нею навіть „сам дяк знімає шапку” і тільки Параска допікає їй, „так настирилась, що хоч з мосту та в воду!”

Отже, найкраще й найповніше характеризують жінку власні вчинки, про які вона розповідає у своєму монолозі.

Отак, за своїми розповідями та самохарактеристиками баба Параска та баба Палажка не помічають, що, наговорюючи на іншу, вони показують себе забобонними, сварливими, в’їдливими та улесливими. Кожна з них основну силу красномовства спрямовує на викриття своєї суперниці, змішуючи правду з неправдою, вигадку з дійсними спостереженнями.

Їх дратують різні дрібниці: відро, залишене на мить біля криниці, підсвинок, що витолочив грядку, помилково вижатий хліб тощо; обох пригнічує злиденність та одноманітність селянського побуту. При цьому „авторська особистість в тексті не присутня, письменник навіть не прагне її проявляти».

У 1822 році М.Костомаров писав: „... два невеличких оповідання з народного побуту „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” і „Благословіть бабі Палажці... вмерти!” – ... по незрівнянному гумору, вірності фарб можуть стати врівні з гоголівським оповіданням про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем”. І справді, спорідненість проступає і в портретних характеристиках (у Параски обличчя – „як гарбуз на баштані”, у Івана Івановича та Івана Никифоровича голова „редькою”, тільки у одного хвостом вгору, а у другого – вниз) і в підтексті, що змушує побачити нікчемність причин, що призводять до сварок, відчути загальне моральне зубожіння людей, що опинилися під впливом приватновласницької психології.

Прийом стилізації оповідача І.Нечуй-Левицький використовує не тільки заради сміху, а також і для викриття суспільних вад, щоб висвітлити соціальні недоліки з позиції героя, а не з точки зору автора, який знаходиться в стороні. Обраний письменником образ оповідачок з народу дав змогу поглянути на життя очима простих сільських жінок, що посилювало народність і художню правдивість оповідань.

За комічними подіями в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку приховується глибокий конфлікт. Адже причини ворогування між сусідками слід шукати не тільки у їх вдачах та взаєминах, а й у тогочасній дійсності села, у дрібновласницькому характері їх господарства. Обох бабів гнітить злиденне й буденне життя, і в результаті цього їх переслідують постійні сварки.

Подібно до автора „Обломова” І.А.Гончарова, І.С.Нечуй-Левицький не міг не відображати цілісне життя людини з його світлими та темними сторонами, не показати змін, які відбувалися у тогочасному суспільстві та в людській свідомості в епоху реформ. Композитор М. Лисенко говорив про єдність принципів художнього зображення у І.Гончарова й І.Нечуя-Левицького: „за стилем Нечуй наш автору „Обломова” рідний, кровний, так би мовити, брат. Все у них з дрібничок складається. У І.Гончарова – диван, халат, нічні туфлі, пусте, бездумне животіння, неробство. У Нечуя – нікчемні чвари, безглузді баталії через дрібниці. І все описується серйозно, кожна, навіть найменша деталь освітлюється з усіх боків – і так, і сяк. Дрібниця до дрібниці. Краплина до краплини. А виходить море. Житейське море”. Замисел такого зображення полягає в ствердженні ідеї оновити моральні засади людини. Письменник вважав необхідним показати болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.

Типовість персонажів і самого конфлікту між сусідками підкреслюється тим, що постійні сварки відбуваються не тільки між Параскою та Палажкою, а й між всіма оточуючими. На Солов’їху кидається не тільки Параска, а й її пасинок з чоловіком: „Оце побили мене пасинок з чоловіком... так побили, так понівечили, що й господи! Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив”. При цьому незрозуміло, хто винен. За словами Палажки винні пасинок і чоловік, за словами Параски – сама Солов’їха. „Тепер всі люди на селі чогось визвірились на мене: вже не просять мене на обіди трапезувать, навіть не здоровкаються зо мною... Уся рідня мене кляне, товче, як жиди Гамана”.

Гришиха „пробила дякові голову залізною кочергою”. ”Я спокутувала свій великий гріх, і охрестилась, і одмолилась. А все-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха... А до мого чоловіка все вищиряє ті зубища, де не встріне”.

Гумор І. Нечуя-Левицького не має нічого спільного з зубоскальством, з поверховим фарсом. На першому плані стоїть реалістичне розкриття людської „кривої душі”, що виростає на ґрунті тяжкого і темного селянського побуту. „Цей побут обумовлює такі негативні риси народної психології, як дрібновласницький індивідуалізм, примітивізм і обмеженість світогляду, прихильність до всякого роду забобонів”.

У циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку І.С. Нечуй-Левицький висміює мізерність взаємин сусідів на селі.

Якщо в мові бабів і виникають сумні інтонації, нарікання на долю, в якій багато несправедливостей, які робить суперниця, то вони обов’язково поєднуються з відливи словами проти ворога. Саме це викликає сміх над оповідачкою замість очікуваного жалю. „Іду я по різі та шкутильгаю. А Солов’їха вже й рота роззявила...” „Зве мене Палажка поповою сучкою, а сама побігла жаліться до попа... впала навколішки, згорнула руки на грудях та й нявкає, наче свята та божа...”. Отже, контраст між словами і вчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.

Також у мові оповідачок спостерігається багато порівнянь та епітетів, що обумовлює комізм оповідань. „Я кинулась до неї, а вона сичить, як гадюка,” – говорить Параска. „Вона пишається та величається, як собака на човні, розчепірила лікті, задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і роз’їхалась по обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє”. „ А дячиха ж чорна, чорна, .. ніс, як ключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда неначе сажею обмазана” „Невістка заслала стіл білою скатертею, .. бігає по хаті, як курка з яйцем”. Контраст між словами і вчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.

Крім цього за допомогою комічних порівнянь можна дізнатися, що у Палажки маленькі чорні очі, що в неї лиса голова. Коли говорить, то „так і сплює свою погану морду”. В свою чергу, Параска виступає як товста, груба жінка з „здоровими сірими, наче вовчими” очима, ”морда гладка – як той здоровий гарбуз на баштані”, убирається в пишне, не по літах яскраве вбрання, в червоне намисто.

Сміх викликають і ті курйозні ситуації, в які потрапляють героїні. Численні комічні становища героїв розкривають алогізм, дивакуватість їх вчинків і поведінки і допомагають скласти правдиве уявлення про події, які розповідає кожна з бабів.

Сповнена комізму сцена, в якій баба Параска, сховавшись у бур’яні, вистежує свого чоловіка Омелька з дячихою. „Коли я дивлюсь, мій Омелько приступає ближче та морг на неї бровами, а далі морг вусом... Я догадалась, до чого воно йдеться... Коли – зирк! З другого боку, з конопель підводиться дяк, неначе стовп. Стоїмо ми вчотирьох та очима лупаємо... Дячиха ні в сих ні в тих, поздоровкалась зо мною, а далі з дяком. А Омелько все чогось шукає попід тином очима. Бачить дячиха, що прошпетилась, повернулась до мене спиною, вирвала лопушину та й потягла спідницю просто по грядках, ще прохолоджує пику лопушиною, неначе й справді яка пані” Відразу зрозуміло, що герої зніяковіли з такої ситуації, але намагалися зробити вигляд, що нічого не сталося, і швидко розійшлися.

Інша ситуація не менше сповнена комізму. Баба Палажка розповідає: „Сиджу я на возі та од сліз вже й полудрабків не бачу. А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами. Пройшла й Параска з граблями та сміється, ще й докладає: „Поганяй, бабо, та держи цабе, бо перекинешся!” Вивіз мене лукавий син, неначе на сміх людям, та й покинув серед шляху, як ту старчиху за цариною. Годуй дітей, піклуйся коло їх, навчай з ранку до вечора, а вони кажуть, а вони кажуть, що я їх лаю з ранку до вечора».

У цій сцені незвичайність становища викликана звичкою героїні нещадно „допікати” своїх рідних.

Висновки

Таким чином, вводячи багатообразні взаємо характеристики і комічні самовикриття героїнь, змальовуючи смішні сценки, що виявляють невідповідність між словами і вчинками оповідачок, „І.Нечуй-Левицький не

порушує ілюзії народної „оповіді”, не перебиває її характерних інтонацій втручаннями від автора, а водночас створює класичні образи невгамовних, сварливих, сповнених енергії і злості, „язикатих” сільських бабів”.

Список використаних джерел

1.  Браславський С. Іван Нечуй-Левицький. – К.: Українське державне видавництво, 2008. – 20 с.

2.  Федосов Л.П. Традиції І.П.Котляревського та Г.Ф.Основ’яненка в гуморі І.С.Нечуя-Левицького. – Наукові записки (Харківський педагогічний інститут імені Сковороди) – Х.: Філологічна серія, 1998. – Т.30. – С.63–76.

3.  Білецький О.І. Від давнини до сучасності. – К.: Держлітвидав, 1990. – Т.1. – С. 283–337.

4.  Походзіло М.У. Іван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. – К.: Держлітвидав, 1990. – 149 с.

5.  Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібрання творів: В 5 т. – К.: Держлітвидав, 1994. – Т. 2. – С. 360 – 373.

6.  Федосов Л.П. Шевченківські традиції в сатирі І.С.Нечуя-Левицького // Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. – К., 1964. – С. 226–240.

7.  Білецький О.І. Українська література ХІХ – початок ХХ століття; зібрані праці: В 5 т. – К., 2005. – Т. 2. – С. 317–368.

8.  Омельченко В.І. Живописець слова. До 130-річчя від дня народження І.С.Нечуя-Левицького. – К.: Товариство „Знання” УРСР., 1968. – Серія 5, № 10. – 48 с.

9.  Власенко В.О. Художня майстерність І.С.Нечуя-Левицького. – К.: „Радянська школа”, 1969. – 184 с.

10.  Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К.: „Радянська школа”, 1971. – 476 с.

11.  Словарь литературоведческих терминов. Под ред. Тимофеева Л.И., Тураева С.В. – М.: „Просвещение”, 1974. – С. 146.

12.  І.С.Нечуй-Левицький. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1977. – Т. 1. – 517 с.

13.  Грицюта М.С. Селянство в українській дожовтневій літературі. – К.: Наукова думка,1979. – 312 с.

14.  Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя і творчості: Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1980. – 147 с.

15.  Земляк В. Заповіт любові. – К.: Радянський письменник, 1983. – С. 76–78.

16.  Мандрика М.Л. З цілющих джерел єднання ( І. Тургенєв і І. Нечуй-Левицький) // Українська мова та література в школі. – К.: Радянська школа, 1993. – № 9. – С. 19–22.

17.  Тараненко І.О. І.С.Нечуй-Левицький: Семінарій. – К.: Вища школа. Головне видавництво, 1994. – 184 с.

18.  Міщук Р.С. Деякі аспекти розвитку жанру повісті в українській літературі другої половини ХІХ століття // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ – початок ХХ століття. – К.: Товариство „Знання” УРСР, 1986. – С. 89–119.

19.  Міщук Р.С. Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ – початок ХХ століття. – К.: Товариство „Знання” УРСР, 1987. – С. 140–168.

20.  Міщук Р.С. Співець душі народної. До 150-річчя від дня народження І.С.Нечуя-Левицького. – К.: Товариство „Знання” УРСР., 1987.– Серія 6, „Література і мистецтво”, № 8. – 49 с.

21.  Міщук Р.С. Про гуманізм творчості І.С.Нечуя-Левицького // Радянське літературознавство. – 2000. – № 5. – С. 26–35.

22.  Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О., Савицька Л.О., Сидяченко Н.Г. – І.Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж // Українська мова та література в школі. – 2008. – № 10. – С. 61–65.

23.  Середа В.Т. Витоки стильової манери видатного прозаїка // Радянське літературознавство. – 2008. – № 11. – С. 43–47.