Публіцистика Івана Багряного

2. Публіцистика Івана Багряного

Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Отже Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували. Але молодий поет устиг уже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого і жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі ілюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з її гімном бунтарству і запереченням духовного рабства — теж досить небезпечний на ті часи пафос; історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської і русифікаторської ролі в Україні.

Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, інкриміновано Багряному його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання:

1) «Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я — український письменник» [2;6].

2) «Національну політику розв'язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності» [2;6].

3) «В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву»...[2;6].

І ще: «Протягом 29—30, 31 та 32 pp. погляди мої змінилися лише в той бік, що стали сталішими та поширились на іншу ділянку нашої дійсності. Так, я вважав, що ми скривджені й економічно, що, мовляв, багато віддано, а мало за те маємо»...[2;6].

Неважко побачити, що, незалежно від того, чи це добровільні свідчення, чи вимушені, чи й самим слідчим писані, — вони відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, популярних в Україні 20-х — початку 30-х років, — і саме тих, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи.

Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Судячи з усього, він не був зляканою безмовною жертвою, а, наскільки це виявлялося можливим за різних ситуацій, вів ідеологічний і психологічний двобій із своїми переслідувачами — слугами системи (відлуння якого — і в пізнішому романі «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тікав із заслання, дістав новий строк. Взагалі, все його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в його творчості. Тут треба згадати і про фатальну недугу — туберкульоз легенів, — яку він дістав чи то в тюрмі, чи то на засланні і яка переслідувала його до останніх днів, укоротивши віку.

Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, в якім працює в його референтурі пропаганди, пишучи пісні, статті, малює карикатури та плакати, бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні програмових документів, зорієнтованих на об'єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на поворот до демократичної політичної концепції.

В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. З-під його пера виходили поезії, частина яких об'єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946; ця збірка дала підставу Ю. Шереху-Шевельову поставити ім'я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатніших письменників української еміграції); романи «Тигролови» (1944, друга редакція — 1946—1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори.

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних, органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в'язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з'явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» і «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина» [3;218].

І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході.

Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це — один із шедеврів багатогранної і темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань, — до неї і звернемося далі.

Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий Докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських «колабораціоністів».

У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:

«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміле, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно» [2;7].

І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією:

«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.

Нам світ може не повірити. Добре!

То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.

Нехай нам влаштують суд.

Але на такий суд Сталін не піде!

Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичніший з демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»...[2;8].

Полум'яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.

Разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 р. до своєї смерті в 1963 р., та був ініціатором створення Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ).

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [2;8]. Проте на відміну від своїх опонентів, які також залюбки оперували поняттям «український народ», він зупиняється над соціальним змістом цього поняття: «Робітничо-селянська сьогоднішня Україна має відмінну соціальну структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнення національної ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою» [2;8]. Та «своя правда» виходить від першоджерел — від інтересів цілого того народу і ставить ту народну правду, «смердівську» правду, що дуже мало має спільного з кастовою правдою ідеологів «Націоналізму».

Як одне з найважливіших завдань І. Багряний завжди висував: «Об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість» [2;9].

Публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній публіцистиці...

Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися.

У згаданому памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав:

«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.

Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості» [2;12].

Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджуються горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

3. Мова творів Івана Багряного

 

3.1 Дієслівна синоніміка у прозових творах Івана Багряного

Розглянемо приклади дієслівної синоніміки прозових творів видатного майстра слова, лауреата Шевченківської премії І. Багряного.

• Синонімічний ряд на означення поняття «передавати словами щось побачене, почуте, пережите» у творах І. Багряного представлений такими синонімами: розповідати, розказувати, оповідати, списувати, розгортати картини, городити абстракції, малювати перспективу, принесли люди, напала балакучка, розважати молодь оповіданнями, піднести краєчок заслони.

Найзагальнішим щодо значення та частоти вживання є синонім розповідати: «Дідусь помалу розповідав про світ, що колись був молодим, а тепер старіє разом з ним» [4;256]; « - А пливли ж... Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись» [5;69].

Семантичне близьким до попереднього є синонім розказувати, «...але дівчина стала їм в пригоді – розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно» [5;176]. Зазвичай письменник уживає це дієслово тоді, коли треба розказати про окрему, конкретну ситуацію, що, як правило, недавно відбулася, буденна, життєва, не вимагає процесу обдумування: « - Ну, як же живеш, Пятро?! Розказуй, чого це ти никаєш? Чом не пантуєш? » [5;130]; «І розказав Пятро, що хоч "їроплан" і не його, але він мусить шукати» [5;131]; «А тепер розказуйте... - Ви давно з волі? - запитав хтось» [6; 66].

Коли потрібно підкреслити, що розповідають, нанизуючи одну оповідь на інші, автор залучає синонім оповідати: « Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прабабуся – перська Шехеразада свої фантастичні новели «тисяча й одної ночі» [4;83].

В іншому епізоді синонім onовідати відтворює поважність процесу розказування, творить уповільнений темпоритм оповіді: «Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва...) в формі чорта Мефістофеля, до речі, в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, - натоптав її махоркою, припалив у інженера Н, а тоді затягнувся, пустив хмару диму... » [4;82].

Оповідають, як правило, люди, які володіють даром слова: «Коли він [Шклярук] всаджувався на покладений клунок посеред камери й починав оповідати (а його староста вибрав у число найкращих оповідачів) про свої літунські рейди, про авіацію взагалі, про свої зустрічі з Махновським, Чкаловим, Ляпідієвським тощо, - камера завмирала, полонена цією людиною, його чудесним даром слова, крилатим летом його думки й його душі» [4;330].

Синонім оповідати вказує і нате, що розповідають про щось важливе, навіть величне з погляду оповідача. Льотчик Шклярук безмежно закоханий у свою професію. У розповідях про неї він опоетизовує кожен "шрубик і гвинтик" літака. Тому, передаючи розповідь персонажа. Багряний із речення в речення вживає дієслово оповідати.

«Він просто оповідав про лет у зеніті, про людську душу, озброєну дюралюмінієвими крилами <...>. Він оповідав про екстаз людської душі, піднесеної в небо, розповідав про тріумф її після довгих шукань..., він оповідав про відважних літунів усіх часів і про героїв сучасності - він оповідав буденні, прості, але захоплюючі своєю простотою речі. І він оповідав про машину – оповідав про неї, як про живу істоту, любовно й з великим пієтетом, називаючи всі її шурупчики й гвинтики» [5;331].

Іронічного забарвлення набуває синонім оповідати тоді, коли мовець нe досить серйозно ставиться до ситуації, про яку розповідає. Таке вживання спостерігаємо в авторській мові щодо розповіді п'яного Тищенка про полювання на «ведмедів»: « - Коли гульк, - оповідав Тищенко, - стоять! Чорніють! Лишенько -ведмеді! Ми за бердани - і давай поливати. Били, били... Таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: «Судаков, скільки дураков? » - «Два! » - каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили.. . » [5;142].

Розмовне списувати вживается із значенням «яскраво, образно передавати все побачене І почуте»: «І Гриць так майстерно списував весь той «цирк» і тих городян і так смішно копіював їх, ходячи по хаті вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом і конче хотіла все те сама колись побачити» [5;195].

Замаскований спосіб передачі думок з натяками і недомовками позначається фразеологізмом городити абстракції: «Тому, якщо когось з тих, хто по-езопівському городив абстракції про різні страхіття, хтось з тих, що сам ще не був на допиті запитував навпрост, чи його (іменно його!) справді бито, той відповідав: - Та що Ви, Бог з Вами! » [4;106].

Цікаво, також простежити, як вживає письменник синоніми, що групуються навколо слова чекати. Дієслово чекати характеризується універсальністю вживання. В аналізованих творах чекати можна довгий і короткий час, напружено і спокійно, фізично, знаходячись у якомусь місці, або ментально, чогось сподіваного, бажаного і фатального, згубного. Об'єктом чекання може бути як конкретна особа, так і щось невідоме. Така універсальність синоніма чекати створює для нього можливості, яких немає в інших синонімів ряду.

Синонім ждати письменник використовує для означення внутрішньої готовності персонажа до певної події, ситуації: «Але на четвертім поверсі оперативник не сказав «просто», як то ждав Андрій, а сказав «давай вище! » [4;147]. В аналізованих творах дієслово ждати дуже рідко вживається в тих контекстах, де вказується місце чекання. Більша експресивно-виразна наснаженість цього синоніма, порівняно з чекати, яскраво виявляється в таких прикладах: «Ради цього, і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь великої нагоди завжди, ждала її » [6;86]; «Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив і навіть, далебі, й не збирався» [6; 40].

Більшою інтенсивністю характеризується синонім дожидати. Це дієслово позначає тривале очікування когось або чогось сподіваного і виражає впевненість у - здійсненні очікуваної події.

Близьким до попереднього є дієслово очікувати. Відрізняється воно від дожидати дещо більшою зосередженістю на внутрішній готовності особи до події: «Тихий і замріяний юнак Давид, обвинувачений у сіонізмі, в приналежності до організації Паолей-Сіон, весь час очікував цього моменту, але не йняв віри, що той момент прийде, що на нього може звалитися щось страшне» [4;218].

Синонім сподіватися вживається тоді, коли потрібно передати не тільки сам процес чекання, а й надію на прихід, здійснення чогось: «Але в цім світі зміни приходять неждано, раптово, як революції, події спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподіваніший момент. І кожен якоїсь такої події спершу сподівався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже більше в нього не повернутися» [4;387]. У творах І.Багряного цей синонім уживається і в заперечному значенні: «Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся» [6;20].

Широко представлений в аналізованих творах синонімічний ряд з домінантою співати. Зауважимо, що жоден твір Івана Багряного не обходиться без пісні. Сам письменник добре знав і цінував українську пісню. У своїх прозових творах він уміло використовує народну пісню для розкриття психологічного світу персонажів, вона творить відповідний настрій оповіді та її темпоритм. Пісня з'являється і тоді, коли епічна оповідь досягає найбільшої психологічної напруги.

Найповніше емоційно-образний зміст пісні реалізується через конкретну звукову форму. Для автора важливо не тільки донести текст пісні, а й викликати в уяві читача певні звукові асоціації (гучність, темп, ритм, тембр виконання). Тому важливу роль відіграють дієслова, за допомогою яких автор вводить пісню в розповідь.

Стилістично нейтральний синонім співати означає «виконувати, відтворювати голосом словесно-музичні твори». Це дієслово є найбільш загальним і універсальним. Ним позначається як неквапливий, уповільнений, так і прискорений темп виконання пісні. Співати можна голосно, дещо афектовано і неголосно, спокійно. Цей синонім може означати хорове і сольне виконання пісні. І в усіх цих значеннях він часто зустрічається в творах Багряного.

Синонім виспівувати відрізняється від співати об'єктом виконання. Санькові Печенізькому дуже сподобався вірш, якому його навчив Андрій Чумак. Хлопець підібрав до нього мелодію, і вірш став піснею, «потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати... » [4;434].

Синонім виводити Багряний вживає тоді, коли потрібно відзначити, що співають голосно, старанно виспівуючи мелодію: «І аж луна котилася і завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетри, коли вона виводила оте: За лихими ворогами мій миленький не ходить... » [5;135].

Синонім тягнути вживається із значенням «співати, витримуючи окремі високі ноти»: «А всі інші тягнуть хіба ж так по-козацьки» [6;314].

Підтягувати і підхоплювати вживаються письменником тоді, коли потрібно відзначити, що пісню співають не від початку, а приєднуються до співу в процесі його звучання.

Синонім підтягувати/підтягати означає «підспівувати тому, хто співає»: «Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським «нарєчієм», бо мусить триматися цієї стихії, інакше будеш білою вороною» [6;314].

Якщо хтось продовжує чи підтримує розпочатий кимсь спів, то автор уживає синонім підхоплювати : «Коли строфу доспівували українці, підхоплювали вірмени. Кінчали ці, починали греки. Пісня гойдалася часом годину і нікому не набридала» [4; 362].

Дзвінкий, бадьорий хоровий дитячий спів означається синонімом заливатися. «Ти скажи! І що ж вони так гарно співають?! Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно» [6;218].

Без докладного аналізу синонімічні ряди з творів І.Багряного, які свідчать про багатство засобів лексичної синонімії.

Трудитися: трудитися, працювати, (тяжко без відпочинку) заст. гарувати, (перев. про невдячну працю) знев. розм. ішачити.

Просити: просити; підсил. благати, (уклінно) бити чолом; (дуже, запобігаючи перед ким-небудь, применш. себе) знев. на колінах повзати; (дуже) док. змалитися.

Помилитися: помилитися, обмилитися, прорахуватися; зробити помилку, дати маху, дати хука; допущено страшний обмах.

Закривлятися (на що) (за якимись ознаками, прикметами бути близьким, наближатися до чогось); безос. закривлятися, безос. розм. заходитися, безос. діал. заноситися.

Намагатися: намагатися, старатися; підсил. силкуватися; пробувати; (наполегливо) розм. норовити.

3.2 Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби

Кольористе сприймання дійсності, що відображається в конструкціях мови, є одним із оцінних елементів будь-якої культури. Словосполучення типу білий як сніг, біла сорочка, сіра свита, чорна година - це усталені фразеологізовані звороти, які активно функціонують у живому мовленні і, зокрема, виступають у ролі знакових, національно зумовлених елементів української культури. У художніх текстах кольористичні епітети виконують різноманітні стилістичні функції. Без них важко уявити пейзажний опис, зовнішні і внутрішні характеристики персонажів. Одна із показових стилістичних функцій кольористичних епітетів у прозі Івана Багряного - розкриття сутності зображуваної доби, доби жорстокості, ламання людських, доль, людського приниження.

Іван Багряний — майстер глибоко психологічної оповіді. Він використовує переважно книжну лексику, яка набуває в художньому контексті додаткових значеннєвих відтінків. У таких творах, як «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», «Огненне коло» й «Тигролови», можна побачити повний кольоровий спектр, проте семантично навантаженими, стилістично виразними для індивідуальної оповіді є епітети сірий, чорний, вогненний.

Читаючи твори І. Багряного, не можна не помітити, що він часто вживає епітет сірий. СУМ фіксує переносне значення цього слова: «нічим не примітний, невиразний, безлиций». У художньому тексті епітет сірий допомагає уявити узагальнений образ «сірої людини». Функціонує цей епітет у словосполученнях з лексемами людина, істота, герой, колона, лавина, маса, лава. Насамперед помічаємо вживанню епітета сірий з іменниками у формі однини і множини (сірі люди, істоти) та із збірними назвами типу маса, лава.

На позначення великої кількості людей автор уживає вислови типу сірі люди, сіра маса, сіра лава, сіра колона людей, сіра лавина людей. Наприклад: «А надворі ту всю людську лаву брали, як у шори, дві тісні й довжелезні шпалери варти, наїжаченої сталевими цівками автоматів і злісними очима, так ніби причиною того, що вони мусили підставляти тут свої голови під бомби, була саме ця сіра людська лава»; «Вишикувані в довгу колону «по чотири», вони являли собою вже цілком знеосіблену сіру масу»; «Сіра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла... » [7; 14].

Семантика епітета сірий розкривається в контексті, де поряд функціонують додаткові характеристики людини XX ст. Остання є збірним поняттям.

Кольористичне означення чорний насамперед уживається в описах зовнішності персонажів (брови, щетина, руки, обличчя), опису пейзажів (діра, вода, земля, море). Використання епітетних словосполучень із прикметником чорний у таких описах є традицією художнього зображення. Наприклад: «Георгіані <...> витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс й чорні смоляні брови»; «І раптом <...> — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім місці він стояв разом з другими. Низенький, сухорлявий з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний» [7;14].

Стилістичну функцію пейзажної деталі виконує епітет чорний у поєднанні зі словами вода, діра, земля, море. Як зазначено в тлумачному словнику, епітет чорний; означає «непроглядний, густий, темний», коли йдеться про воду, дим.

Традиційно епітет чорний пов'язується з темою страждання. Тому й з'являються в мові письменника означення типу чорна загибель, чорна смерть, чорна зненависть, чорна трагедія. До речі, одне з давніх значень вислову чорна смерть — «чума».

Епітетні сполуки чорна загибель, чорна зненависть, чорна зневіра нагнітають психологічну атмосферу, їх об'єднує спільне значення «втрата чогось назавжди». Саме так можна прочитати метафоричні образи в романах «Людина біжить над прірвою» і «Сад Гетсиманський».

Із значенням кольору епітет вогненний виступає рідко. Зокрема, йдеться про колір папороті: «...в темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті»; «При відсвітах не так тієї вогненної квітки папороті, як невідомо чого побачив людину перебиту навпіл, половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі» [7;15]. Письменник називає квітку папороті вогненною. Художнє слово дає змогу реально уявити насправді не існуючий цвіт квітки папороті. Звичайно, в українській міфології цю квітку називають квіткою щастя, але контрастне зображення у творі І.Багряного (смерч, дим тощо) викликає відчуття трагедії. Характерно, що і наступні поєднання цього символічного епітета стосуються рослинного світу.

З назвами бойових явищ, природних стихій поєднується колірний епітет вогненні острівки, вогненні гейзери, вогненний водограй, вогненний гураган (літературне — ураган), вогненний смерч. В епітетних сполученнях вони вживаються як вторинні номінації, що переносять характерну ознаку з одного предмета на інший. Твір "Огненне коло" наповнений описами фізичних і психологічних страждань людини, описами воєнних катастроф.

На віддалених семантичних полюсах перебувають кольори сірий, чорний — вогненний, їхній узагальнений, нейтральний зміст у художніх текстах І. Багряного наповнюється контрастною символікою. Тоталітарну добу художня уява письменника малювала у збірному образі сірої людини. Про те, що в сірої людської маси відібрано волю, свідчить і зовнішній вигляд персонажів — сірі обличчя. Через сприйняття персонажів розкривається сутність тієї тоталітарної епохи, тієї зловісної машини, яка нівечила долі багатьох. Сповнені символічного змісту кольористичні епітети Івана Багряного дають можливість читачеві уявити весь безмір страждання безневинної людини.

Висновки

Отже, можна зробити такі висновки:

·  Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавались до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомим читачам на батьківщині. Тепер опубліковано тут кілька його романів, за його творами ставлять фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 р. найвищої відзнаки України — Державної премії України ім.. Тараса Шевченка. Отже, Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

·  Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію.

·  Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, подекуди відроджувані), Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [8;82].

·  Здобутки політичної думки Івана Багряного не були належною мірою запотребовані ні в минулому, в діаспорі, ані досі, в незалежній Україні. Прикро дивитися, тривожно бачити, як і сьогодні національно-демократичні сили роблять помилки, які вже губили Україну і від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний: відрив національно-політичних завдань від соціально-економічних, в результаті чого ініціативу захисту життєвих інтересів трудящих перехопили необільшовики; недостатність державницького, інтегруючого розуміння політичної нації замість етнічної; поверховий, незграбно-емоційний підхід до мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для розколу українського суспільства, та ін.

·  Публіцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний інтерес і багато в чому повчальний, і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з автором (та в цьому й нема потреби), але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалених один від одного періодів української та світової історії і висновків про минуще й стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критеріїв їх оцінки, про пошукування інтелектуального «ключа» до них. Зокрема, тим читачам в Україні, тій частині молоді, в уявленні якої, через необізнаність, уся ідеологія українського національно-визвольного руху зводиться до праць Д. Донцова та його прихильників і послідовників, не зайве буде ознайомитися і з іншими концепціями.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. І. Багряний. Листування 1946-1963. Т.1. – К., 2002 р. – 705 с.

2. І. Багряний. Публіцистика. – К., 1996 р. – 856 с.

3. Ю. Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. – Торонто, 1991р. – 350 с.

4. І. Багряний. Сад Гетсиманський. – К., 1991 р. – 390 с.

5. І. Багряний. Тигролови. Огненне коло. – К., 1996 р. – 400 с.

6. І. Багряний. Буйний вітер. – Книга 1. Маруся Богуславка. – Мюнхен, 1957 р. – 470 с.

7. М. Братусь. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби (за творами І. Багряного). // Диво слово. – 2000. – № 10. – С. 14- 15.

8. І. Дзюба. Громадянська снага і політична прозірливість (Про публіцистику І. Багряного). // Слово і час. – 1996. - № 10. – С.82 – 84.

9. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К., 1994 р. – 719 с.

10. Г. Багряна. І довго ти будеш плакати за мною. // Нові дні. – вересень 1993. - № 522. – С. 8.

11. А. Гак. На двох трибунах. Оповідання та фейлетони. – Філадельфія, 1966 р. – 360 с.

12. Д. Нитченко. Фрагменти із життя І. Багряного. – Полтава, 1993 р. – 300 с.

13. Г. Костюк. Літературна спадщина І. Багряного. // Слово і час. – 2001. - № 4. – С. 10 – 17.