Поезія М.Вінграновського у контексті української літератури другої половини ХХ століття

3. Поезія М.Вінграновського у контексті української літератури другої половини ХХ століття

Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі я досліджувала риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. «Космізм», риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета «Атомні прелюди». Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань.

Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: «Демон», «Прелюд Землі», «Тринадцятий прелюд», «Проклятий прелюд», «Прадід», «Тост», «Без назви».

Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними. Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від «Атомних прелюдів». Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної «космічності». Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: «Баба Марта», «Ні жінки, ні хати тієї нема», «Сумні без батька двоє діточок цих», «Оксана», «Марія», «Качки летять! Марієчко, – качки…», «Вона була задумлива як сад», «Гайявата», «Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило». Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи). Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести паралель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду («Саду», «Вона була задумлива як сад», «Ранковий сонет», «За гай ступило сонце і пішло», «Кінотриптих»). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення.

Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета («Чуєш Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна») і набуває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, бачимо й запитальні конструкції. Одним з основних ключових образів у збірці «Атомні прелюди» є образ Землі – колиски всього людства.

Міфологізм – характерна ознака таких поезій, як «Скіфська колискова», «Димар», «Прадід», «В холодній балці ніч відьмача», «У лісі темно, в лісі ніч», «Індустріальний сонет», «На міднім небі вечір почорнів», «Імператриця Варвара», «Жоржина» та ін. Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї. Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадровість поезій, новотвори, верлібризація.

Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Ти тут! Ти тут! Кохана, – ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо, літо літо лове», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.

Наука цих віршів – це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики, який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.

Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.

Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву і тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою. У збірці знайшла місце поезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші М. Вінграновського.

Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих! Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…». «Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.» Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості». Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті – щастя до сліз. Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світання і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя.

«Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», – говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.

Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності.

Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», – він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку.

Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні:

Однак ліричний герой не хоче згадувати обличчя своєї любові, бо «її обличчя-то обличчя муки».

Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини (див. доданок C)

«Микола Вінграновський любить декоративну многократність і поетичну «кабалістику» чисел. Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитою цифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об'явлень природи», – слушно зауважує у своїй статті Іван Дзюба. Фольклорна числова символіка вельми суттєва для Вінграновського Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов'язані з народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану:

Тринадцять руж під вікном цвіло.

Тринадцять руж – чотирнадцята біла.

Тринадцять дум тривожило чоло,

Тринадцять дум – чотирнадцята збігла.

Рядки збірки «Цю жінку я люблю» сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттів свого ліричного героя.

Микола Вінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів та відтінків. Ось, наприклад:

В гірчичнім світлі днів осінніх,

На літо старше, ти ідеш.

Й тече твій погляд темно-синій,

Як вітер в затінку небес.

Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями і протиставленнями – вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї.

Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу. Кольором поет фіксує протилежність чуттів, настрою, емоцій, колір у нього – це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша. Як бачимо, поезія Миколи Вінграновського теж має кольористичній палітри з'єднуються свої мотиви й настрої. В залежності від стану, поет йде до відповідної гармонії кольорових барв, за якою й буде гармонія думки, ідеї.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

«Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика – це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграє поезія Василя Симоненка чи Івана Драча»

Вірші Миколи Вінграновського, особливо в зіставленні з віршами поетів, що приблизно входили в літературу в одну добу (Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч Борис Олійник), мають цілком виразкову палітру. Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту. Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії. Ліричний герой «підбирає» колір в залежності від пори року: якщо це осінь, то дні мають «гірчичне світло», якщо кінець літа, то:

Щось біло ткали павучки

На жовтому папері,

І синє літо на гачки

Все зачиняло двері…

Любовна лірика – це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати – образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки» Цю жінку я люблю» так чи інакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію (див. доданок E)

Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв’язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:

Не руш мене. Я сам сумую

Собі у руки сам дивлюся

Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко бути самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного:

… любити доти,

Доки не згаснуть серця перші кроки

І перші болі пережитих ран.

Ліричний герой прагне померти із ім’ям коханої на вустах, намагається пояснити їй про те що:

Любити Вас – любить для Вас,

Любити Вас – любити радість

В червнево-вересневий час.

Але не менш любить ліричний герой ту пору, коли в’юнці вимальовується жінка, коли вона знаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям:

…Люблю ту пору благовісну,

Коли до неї, як до пісні,

Свою я голову хилю…

Як біля вогнища в пітьмі,

Де слово пахне, як дитина,

Де вже не скажеш «так» чи «ні»…

Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:

Чим ти збентежена?. Оце я тут живу,

Отут я видумав себе й тебе для тебе…

Отут я серце виняньчив для неба,

Не знаючи, що сонцем назову.

Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все – абстракція. І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.

У ліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й «проклинає» її.

Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.

За спалені роки нічого не просив я.

Навколо тебе в їхнім попелищі

Росте покора і росте безсилля.

У збірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне.