Банкрутство і ліквідація підприємств

10.3. Банкрутство і ліквідація підприємств

 

10.3.1. Сутність банкрутства та його причини

Робота підприємства, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, вимагає постійного контролю, його фінансовий стан має бути стійким, щоб за рахунок власних коштів формувати власні активи, не допускати необгрунтованої дебіторської та кредиторської заборгованості, розраховуватись вчасно за своїми зобов'язаннями. Однак економічна криза в країні призводить до того, що погіршується фінансовий стан багатьох підприємств, зростає кількість збиткових підприємств, збільшується дебіторська та кредиторська заборгованості, затримуються або не здійснюються вчасно платіжні зобов'язання. Тобто створюються умови для банкрутства підприємств.

Банкрутство — неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єктами банкрутства можуть бути боржники, неплатоспроможність яких виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом.

Боржник — суб'єкт підприємницької діяльності, не спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема, зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Грошове зобов'язання — зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. Склад і розмір грошових зобов'язань, зокрема, розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів із урахуванням процентів, які зобов'язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі до господарського суду заяви про порушення провадження в справі про банкрутство.

Кредитор — юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органам Державної податкової служби та іншим державним органам, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

Умови і порядок визнання боржників — суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами, порядок здійснення процесу банкрутства, задоволення претензій кредиторів визначається Законом України «Про банкрутство» від 14.05.1992 р. зі змінами, внесеними Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.1999 р. Положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб — підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації. Вони не застосовуються до юридичних осіб — державних підприємств, підприємств, що є об'єктами права комунальної власності у особливих випадках.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Причини банкрутства — різнобічні та можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми.

До зовнішніх можна віднести: скорочення попиту на продукцію підприємства і спад цін на неї; зростання цін на сировину, матеріали й енергоресурси; економічна криза та інфляція в країні.

До внутрішніх причин банкрутства можна віднести: недостатньо кваліфіковане керівництво підприємством; його нездатність своєчасно і правильно реагувати на зміни в економіці; промахи у виробничо-технічній політиці; помилки у виборі стратегії розвитку підприємства; невміння організувати колектив на виконання поставлених завдань.

Зовнішнім показником банкрутства (неспроможності) підприємства є припинення його поточних платежів і нездатність забезпечити виконання вимог кредиторів, якщо вони сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом, як правило, трьох місяців з дня настання строків їх виконання.

Водночас, крім реального, банкрутство може бути навмисним або фіктивним. Навмисне банкрутство виявляється в тому, що керівник або власник у чиїхось або особистих інтересах навмисно робить підприємство неплатоспроможним. Фіктивне банкрутство — це заздалегідь фальшиве оголошення про неспроможність підприємства з метою отримання від кредиторів відстрочки платежів (боргів) або їх зниження.

10.3.2. Процедура визначення боржника банкрутом і ліквідація підприємства

В умовах ринкової економіки банкрутство підприємств є звичайним явищем.

У випадках необхідності прийняття відповідним органом рішення про оголошення підприємства банкрутом проводиться поглиблений аналіз його фінансового стану, метою якого є визначення ступеня платоспроможності підприємства, поточної і загальної ліквідності, забезпеченості власними коштами і т. д.

При виявленні незадовільного фінансового стану підприємства воно вважається неплатоспроможним і може бути оголошено банкрутом.

Питання про визнання підприємства банкрутом вирішується господарським судом за місцезнаходженням боржника. Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява до господарського суду будь-якого кредитора або боржника.

Боржник звертається до господарського суду у випадках його фі­нансової неспроможності або загрози такої неспроможності.

Заява боржника, крім його найменування, найменування господар­ського суду, до якого вона подається, повинна містити такі відомості: суму вимог кредиторів за грошовими зобов'язаннями, розмір заборгованості по податках і зборах, виплаті заробітної плати працівникам боржника, відомості про наявність у боржника майна, грошових коштів і дебіторської заборгованості та ін.

До заяви боржника додаються: рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном боржника) про звернення боржника до господарського суду з заявою, перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його вартості та місцезнаходження на момент виникнення права застави, протокол загальних зборів працівників боржника для участі в господарському процесі під час провадження у справі про банкрутство, бухгалтерський баланс на останню звітну дату, інші документи.

Боржник подає заяву до господарського суду за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. Одночасно з заявою боржник подає план санації підприємства.

Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у випадку, якщо боржник не здатний задовольнити протягом трьох місяців визнані ним претензійні вимоги до боржника в розмірі не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати. При цьому кредиторами можуть бути визнані як юридичні, так і фізичні особи. Для визнання їх кредиторами, вони повинні представити боржнику майнові вимоги, які підтверджені відповідними документами. Особи, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою, не є кредиторами.

У заяві кредитора повинні бути вказані найменування господарського суду та кредитора, їх поштові адреси, розмір вимог кредитора до боржника з зазначенням величини неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті, докази того, що сума вимог обґрунтована і перевищує суму триста мінімальних розмірів заробітної плати та ін. До заяви кредитора додаються: копії неоплачених боржником розрахункових документів із підтвердженням банківською установою боржника про прийняття їх до виконання з зазначенням дати прийняття; докази того, що вартість предмета застави є недостатньою для повного задоволення вимоги, забезпеченої заставою, та ін.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні провести збори кредиторів про розгляд на них питання про порушення справи про банкрутство боржника. Рішення зборів вважається дійсним, якщо за нього проголосували кредитори, майнові вимоги яких складають не менше двох третіх загальної суми претензій. У зборах кредиторів мають право брати участь розпорядник майна, боржник і голова ліквідаційної комісії.

При поданні заяви про порушення справи про банкрутство боржника кредитор зобов'язаний надіслати боржнику копії заяви та доданих до неї документів.

Заяви та відповідні документи, що надійшли до господарського суду, розглядаються суддею, який виходячи з правильності і повноти оформлених документів приймає рішення про прийняття заяви до розгляду або ж про відмову в прийнятті.

Відмова у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство може бути у випадках, якщо боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності, якщо вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою або в сумі вони складають менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати та ін. У разі відмови в прийнятті заяви виноситься ухвала, яка направляється заявнику не пізніше п'яти днів з дня її надходження разом з доданими до неї документами.

У ряді випадків заява про порушення справи про банкрутство може бути повернута у термін, не пізніше п'яти днів з дня ЇЇ надходження до господарського суду. Повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущених порушень.

У випадках прийняття заяви про порушення справи про банкрутство суддя не пізніше ніж на п'ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам і державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство.

У прийнятій ухвалі вказується інформація:

про прийняття заяви до розгляду;

про введення процедури розпорядження майном боржника;

про призначення розпорядника майном;

дату проведення підготовчого засідання суду;

введення мораторію на задоволення вимог кредиторів;

розмір вимог кредиторів;

дату засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про визнання

боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та ін.

У підготовчому засіданні суддя оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін та виносить ухвалу, якою зобов'язує заявника подати до офіційних друкованих органів у десятиденний строк оголошення про порушення справи про банкрутство з метою виявлення всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника. Якщо боржником є державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію, суддя виносить ухвалу про зупинення процесу приватизації до прийняття провадження у справі про банкрутство цього підприємства. Ухвала направляється органу, що здійснює управління майном борлсника, державному органу з питань банкрутства та відповідному державному органу приватизації.

У підготовчому засіданні суду чи під час розгляду справи про бан­крутство суддя може призначити експертизу для визначення фінансового стану боржника. У разі звернення до суду боржника з заявою про порушення справи про банкрутство у підготовчому засіданні з'ясовуються ознаки його неплатоспроможності.

Кредитор має право заявити вимоги до боржника в частині, не забезпеченій заставою, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів ухвалою суду призначається розпорядник майна. Він повинен входити в число осіб, зареєстрованих як арбітражний керуючий. Кредитори теж мають право запропонувати кандидатуру розпорядника майна, яка відповідає встановленим законом вимогам. Розпорядник майна не має бути зацікавленою особою стосовно боржника та кредиторів. Не можуть призначатись на цю посаду особи, які мають судимість за вчинення корисливих злочинів, здійснювали раніше управління боржником, коли з моменту усунення його від управління боржником пройшло менше трьох років. Строк призначення розпорядника майна — не більше шести місяців.

Розпорядник майна має право:

•  скликати збори кредиторів і брати в них участь із правом дорадчого голосу;

•  аналізувати фінансовий стан боржника та рекомендувати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника;

•  отримувати винагороду, згідно з Законом;

•  залучати для забезпечення виконання повноважень спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника тощо.

До обов'язків розпорядника майна належать:

•  розглядати копії заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника;

•  вести реєстр вимог кредиторів у встановленому порядку;

•  вживати заходів для захисту майна боржника;

•  аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника;

•  виявляти ознаки фіктивного банкрутства;

•  надавати господарському суду та комітету кредиторів звіт про свою діяльність, пропозиції щодо можливості відновлення платоспроможності боржника тощо.

Повноваження арбітражного керуючого як розпорядника майна припиняються з дня затвердження господарським судом мирової угоди чи призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора.

Після призначення розпорядника майна органи управління боржника не мають права:

•  приймати рішення про реорганізацію і ліквідацію боржника;

•  створювати юридичних осіб і філії;

•  виплачувати дивіденди та проводити емісії цінних паперів;

•  виходити зі складу учасників боржника юридичної особи;

•  купувати в акціонерів раніше випущені акції боржника.

Розпорядник майна протягом десяти днів після винесення господарським судом ухвали про визначення розмірів вимог кредиторів повідомляє кредиторів про час і місце проведення зборів кредиторів.

Кількість голосів визначається пропорційно сумі вимог кредиторів, включених до реєстру кредиторів, кратній тисячі гривень. Збори на вимогу окремих кредиторів або комітету кредиторів скликаються арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) протягом двох тижнів з дня надходження письмової вимоги.

До компетенції зборів кредиторів входить:

•  вибори членів комітету кредиторів;

•  визначення кількісного складу комітету кредиторів, його повноважень та інші питання.

До компетенції комітету кредиторів входить:

•  вибори голови комітету та скликання зборів кредиторів;

•  підготовка та укладання мирової угоди;

•  внесення пропозицій до господарського суду щодо провадження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;

•  звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом, припинення повноважень господарського керуючого санацією та призначення нових та інші питання.

Рішення зборів (комітету) приймається більшістю голосів. Виходячи з положень Закону господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, а також призначає ліквідатора.

Банкрутство підприємства означає, що господарський суд визнав неспроможність останнього відновити платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів будь-яким іншим способом, ніж шляхом ліквідації цього підприємства.

Ліквідація (за Законом «Про банкрутство») — це припинення ді­яльності підприємства, визнаного господарським судом банкрутом, з метою вжиття заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Окрім суду, господарського суду рішення про ліквідацію підприємства можуть приймати:

•  власник (власники) або орган, уповноважений створювати підприємство, а щодо господарських товариств — вищий орган товариства;

•  власник (власники) за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати таке підприємство.

При цьому в разі ліквідації господарських товариств необхідно мати на увазі їх тип (вид).

Якщо ліквідується акціонерне товариство, то для його ліквідації необхідно: рішення загальних зборів акціонерів, за яке проголосував більше 3/4 акціонерів, що брали участь у зборах. При цьому збори визнаються правомірними, якщо в них брало участь більш як 60% членів товариства.

Якщо ліквідується товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, то для його ліквідації необхідно рішення зборів учасників про припинення діяльності товариства, прийняте простою більшістю голосів. При цьому в зборах повинні брати участь не менше як 60% членів товариства.

Крім того, ліквідація підприємств і господарських товариств здійснюється в усіх випадках за згодою антимонопольного комітету або його органу.

Підставами для ліквідації підприємств можуть бути:

•  закінчення строку, на який воно створювалося, або досягнення мети, поставленої при його створенні;

•  рішення власника (власників), органу, уповноваженого створювати підприємство, або вищого органу товариства;

•  рішення суду або господарського суду про визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства;

•  рішення господарського суду про визнання підприємства банкрутом;

•  рішення суду про заборону діяльності підприємства;

•  рішення суду або господарського суду про скасування державної реєстрації підприємства через різні причини;

•  інші підстави, передбачені законодавством України.

Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємство, що прийняв рішення про ліквідацію підприємства, установлює порядок і строки проведення ліквідації підприємства.

У разі визнання підприємства банкрутом його ліквідація здійснюється відповідно до ліквідаційної процедури, визначеної Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом».

Визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюється у таких випадках:

• неподання до господарського суду плану санації боржника протягом шести місяців після винесення постанови про його санацію;

•  звернення за рішенням зборів кредиторів (після розгляду звіту керуючого санацією) до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

•  неприйняття за результатами розгляду звіту керуючого санацією жодного з можливих рішень (передбачених п. 5 ст. 21 Закону «Про банкрутство») або неподання такого до господарського суду протягом 15 днів із дня закінчення санації;

•  виникнення підстав для дострокового припинення санації;

•  відмова господарського суду у затвердженні звіту керуючого санацією;

•  неподання до господарського суду звіту керуючого санацією у встановлений строк;

•  непроведення розрахунків із кредиторами в строки, встановлені за клопотанням комітету кредиторів господарським судом як остаточні строки для розрахунків боржника з кредиторами;

•  звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) підприємства-боржника, стосовно якого вже прийнято рішення про ліквідацію і майна якого недостатньо для задоволення вимог кредиторів, до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство такого підприємства.

Для ліквідаційної процедури, яка проводиться відповідно до Закону «Про банкрутство», встановлено конкретний строк її проведення, що не може перевищувати 12 місяців. Водночас, цей строк не є остаточним, і господарський суд може його продовжити на шість місяців, якщо інше не передбачено самим Законом «Про банкрутство».

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, а також призначає ліквідатора.

Так, відповідно до ст. 23 Закону «Про банкрутство» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

• підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

•  строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута і зобов'язання зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

•  припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості банкрута;

•  відомості про фінансовий стан банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

•  укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому ст. ЗО Закону «Про банкрутство»;

•  скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, або інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів чи інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

•  вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;

•  виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється відповідно до ст. 31 Закону «Про банкрутство»;

•  припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом і розпорядження його майном (якщо, звичайно, вони не були припинені раніше);

•  керівника-банкрута звільняють з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться відповідний запис у його трудовій книжці;

•  припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута (якщо цього не було зроблено раніше).

У 5-денний строк (з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом) ліквідатор мусить забезпечити опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друкованих органах. Таке опублікування здійснюється за рахунок банкрута.

Відомості про визнання боржника банкрутом і про відкриття ліквідаційної процедури повинні містити:

•  найменування та інші реквізити боржника, визнаного банкрутом;

•  найменування господарського суду, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутство;

•  дату прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

•  відомості про ліквідатора (ліквідаційну комісію).

Кандидатура ліквідатора узгоджується з комітетом кредиторів.

Ліквідатором може бути не тільки особа, яка виконувала повноваження розпорядника майна чи керуючого санацією, а й керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів.

За клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії. У разі ліквідації державного підприємства чи підприємства, у статутному фонді якого державна частка складає більша ніж 25%, господарський суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства і при необхідності — органу місцевого самоврядування.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) виконує свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:

•  приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження;

•  виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;

•  здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута, згідно з законодавством;

•  аналізує фінансовий стан банкрута;

•  виконує повноваження керівника (органів правління) банкрута;

•  очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

•  пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;

•  має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується в першу чергу, згідно зі ст. 31 Закону «Про банкрутство», за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута;

•  з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до Кодексу законів про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута або отриманого для цієї мети кредиту;

•  заявляє в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог кредиторів;

•  заявляє про відмову від виконання договорів банкрута в порядку, встановленому Законом «Про банкрутство»;

•  вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що перебуває в третіх осіб;

•  передає у встановленому порядку на зберігання документи банкрута,

які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обов'язковому зберіганню;

•  реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом «Про банкрутство»;

•  повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішення господарським судом та надає державному органу з питань банкрутства інформацію для ведення єдиної бази даних щодо підприємств-банкрутів;

•  здійснює інші повноваження, передбачені Законом «Про банкрутство».

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи банкрута.

До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі потреби — також представники державного органу в справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнане державне підприємство, і представник органів місцевого самоврядування.

При здійсненні своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначаєть­ся виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Ліквідатор має забезпечувати належне оформлення і зберігання усіх фінансово-господарських документів банкрута протягом ліквідаційної процедури, а після затвердження звіту ліквідатора — передати до архівних організацій для подальшого зберігання.

Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені в господарському суді:

•  власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута;

•  особою, що відповідає за зобов'язаннями банкрута;

•  кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів;

•  особою, яка, посилаючись на свої права власника чи іншу підставу, передбачену законом або договором, заперечує правомірність віднесення майнових активів чи коштів до ліквідаційної маси.

До складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на правах власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені під час ліквідаційної процедури, за винятком об'єктів державного житлового фонду та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються у комунальну власність відповідних територіальних громад.

Крім того, до складу ліквідаційної маси включається майно банкрута, що є предметом застави (використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя).

Не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси індивідуально визначені речі, що належать банкруту на підставі речових прав, крім права власності та повного господарського відання.

Ліквідатор, виявивши частку, що належить банкруту в спільному майні, з метою задоволення вимог кредиторів у встановленому порядку порушує питання про виділення цієї частки.

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим (ліквідаційною комісією) у порядку, встановленому законодавством України.

Ліквідатор має забезпечити через засоби масової інформації повідомлення про порядок продажу майна банкрута, його склад, умови і строки придбання.

Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.92 р. №2163-ХИ, зі змінами і доповненнями, та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.

Порядок продажу активів платника податків у рахунок погашення податкового боргу затверджено наказом Міністерства економіки України від 07.06.2001 р. №123.

Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.

Для здійснення оцінки майна господарський керуючий має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор починає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.

Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, що укладаються між ліквідатором і покупцем. Усі кошти, що надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок боржника і не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження перераховуються на рахунки кредиторів для задоволення відповідних вимог у наступній черзі.

У першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, зокрема, відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

в) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, зокрема:

•  витрати на оплату державного мита;

•  витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;

•  витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;

•  витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;

•  витрати ліквідатора — арбітражного керуючого, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

•  витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;

•  витрати на оплату праці ліквідатора — арбітражного керуючого.

Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено Законом «Про банкрутство».

У другу чергу задовольняються вимоги:

•  що виникли за зобов'язаннями банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства);

•  що виникли за зобов'язаннями внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян шляхом капіталізації відповідних платежів, згідно з «Порядком капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли за зобов'язаннями підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю», затвердженим постановою КМУ від 06.05.2000 р. № 765;

•  громадян — довірителів (вкладників) довірчих товариств чи інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників)

У третю чергу задовольняються вимоги зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, зокрема, вимоги кредиторів, що виникли за зобов'язаннями у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п'яту чергу задовольняються вимоги з повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

Якщо коштів, отриманих від продажу майна банкрута, недостатньо для повного задоволення усіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредитору однієї черги.

Якщо кредитор відмовляється від задоволення визнаної у встанов­леному порядку вимоги, ліквідаційна комісія не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

Погашеними вважаються вимоги:

•  заявлені після закінчення строку, встановленого для їх надання;

•  не задоволені внаслідок недостатності майна. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається за актом прийманняпередачі власнику чи уповноваженому ним органу (майно державних підприємств — відповідному органу приватизації для наступного продажу, кошти від якого будуть направлятися до Державного бюджету України) тільки після винесення господарським судом постанови про ліквідацію підприємства-банкрута.

Після завершення всіх розрахунків із кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт і ліквідаційний баланс, до якого додаються:

•  показники виявленої ліквідаційної маси (дані ЇЇ інвентаризації);

•  копії договорів купівлі-продажу й акти приймання-передачі майна;

•  реєстр вимог кредиторів із даними про розміри погашених вимог кредиторів;

•  документи, що підтверджують погашення вимог кредиторів та ін.

Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора і думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить постанову про затвердження звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу.

Ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури.

Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення

вимог кредиторів майна банкрута не залишилося, господарський суд виносить постанову про ліквідацію підприємства-банкрута.

Копії постанови про ліквідацію підприємства-банкрута направляються:

•  органу, що здійснив державну реєстрацію підприємства;

•  органам державної статистики для вилучення підприємства з ЄДРПОУ;

•  власнику (органу, уповноваженому управляти майном);

•  органам ДПС за місцезнаходженням банкрута. Якщо майна банкрута вистачило для задоволення усіх вимог кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести постанову про ліквідацію такого підприємства, тільки якщо в нього залишилося майнових активів менше, ніж потрібно для його функціонування відповідно до законодавства.

Скасування державної реєстрації позбавляє підприємство статусу юридичної особи й є підставою для вилучення його з ЄДРПОУ, тоб­то підприємство вважається ліквідованим.

Термінологічний словник

Акредитив — це документ (договір), за яким банк-емітент за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені зобов'язаний виконати платіж па умовах акредитиву на користь бенефі-ціара або доручити іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Акредитив покритий — це акредитив, при відкритті якого бронюються засоби платника на окремому рахунку в банку платника або в банку постачальника (бенефіціара).

Акредитив непокритий — це акредитив, при відкритті якого кошти платника не бронюються на окремому рахунку, а оплата по акредитиву, при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком платника за рахунок кредиту.

Акредитив безвідкличний — це акредитив, який може бути змінено або анульовано банком за згоди постачальника (бенефіціара), на ім'я якого він був виставлений (відкритий).

Акредитив відкличний — це такий акредитив, який може бути змінено або анульовано банком, що обслуговує платника (банком-емітеитом), без попередньої згоди з постачальником (бенефіціаром) у випадках невиконання ним умов договору.

Активи — ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, дасть змогу отримати економічні вигоди в майбутньому. Активи — це все наявне майно підприємства.

Активи обігові — грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації і споживання протягом операційного циклу чи протягом не більше дванадцяти місяців з дати балансу.

Активи необігові — сукупність матеріально-фінансових ресурсів, що використовуються підприємствами у господарській діяльності в своїй натуральній формі тривалий час (більше року) і мають значну вартість окремого об'єкта.

Амортизація — поступове перенесення по частинах (у міру фізичного зносу) вартості основних фондів на виготовлений за їх допомогою продукт (послуги).

Амортизація прискорена — метод більш швидкого, у порівнянні з нормативними строками експлуатації основних фондів, перенесення їх балансової вартості на витрати виробництва і обігу, з одного боку, і формування фінансових ресурсів для запровадження більш ефективних машин і устаткування, з іншого.

Банкрутство — неспроможність боржника відновити свою плато­спроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Вексель — розрахунковий документ встановленої форми, що містить письмове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити відповідну суму коштів своєму кредитору — власнику векселя (векселе-утримувачу) у встановлений термін.

Вексель переказний — розрахунковий документ, що містить наказ боржнику (трасату) про сплату у встановлений термін зазначеної суми коштів третій особі.

Вексель простий — розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити безпосередньо своєму кредитору-векселеутримувачу зазначену в ньому суму боргу.

Витрати — зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).

Витрати валові — загальна сума витрат, здійснених платником податку на прибуток протягом звітного періоду, що вилучаються з суми скоригованого валового доходу для вирахування суми оподатковуваного прибутку.

Гроші — специфічний товар, який виконує в суспільстві роль загального еквіваленту.

Грошові кошти — кошти у вигляді грошей, які знаходяться у касі підприємства, на рахунках в установах банків, в акредитивах, у підзвітних осіб і т. ін.

Діяльність звичайна — будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають внаслідок її проведення.

Діяльність інвестиційна — придбання та реалізація тих необігових активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Діяльність операційна — основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Діяльність основна — операції, пов'язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частину його доходу.

Діяльність фінансова — діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та залученого капіталу підприємства.

Доходи — збільшення економічних вигод у вигляді надходження ак­тивів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власника).

Дохід валовий — це частина вартості валової продукції за вирахуван­ням матеріально-грошових затрат, крім оплати праці.

Дохід чистий — це частина вартості продукту, яка залишається після відшкодування затрат живої і уречевленої праці.

Дохід чистий (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) — різниця між доходом (виручкою) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і відповідними податками, зборами, знижками тощо.

Збиток — перевищення суми витрат над сумою доходу, для отримання якого були здійснені ці витрати.

Зобов'язання — заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди.

Зобов'язання довгострокові — зобов'язання, які повинні бути погашені підприємством після операційного циклу або через дванадцять місяців з моменту їх виникнення.

Зобов'язання податкове — загальна сума ПДВ, отримана (нарахована) платником податку і включена в ціну товару (робіт, послуг), що продаються в звітному (податковому) періоді.

Зобов'язання поточні — зобов'язання, які будуть погашені протягом операційного циклу підприємства або повинні бути погашені протягом дванадцяти місяців, починаючи з дати балансу.

Капітал — сума джерел формування активів підприємства, зафіксована у пасиві його балансу.

Капітал власний — це власні джерела фінансування підприємства, які без визначення строку повернення внесені його засновниками (учасниками) або залишені ними на підприємстві з чистого прибутку.

Капітал додатковий вкладений (в акціонерних товариствах) — сума, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їх номінальну вартість (емісійний дохід).

Капітал додатковий інший — сума дооцінки необігових активів, вар­тість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних і фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.

Капітал неоплачений — заборгованість власників (учасників) по внесках до статутного капіталу.

Капітал пайовий — сукупність засобів фізичних і юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві для здійснення його господарсько-фінансової діяльності. Пайовий капітал — пайові внески членів союзів споживчого товариства, житлово-будівельного кооперативу й інших підприємств, що передбачені установчими документами.

Капітал резервний — сума резервів, створених за рахунок прибутку підприємства відповідно до чинного законодавства або установчих документів. Витрачається на покриття непередбачених витрат.

Капітал статутний — зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, що є внесками засновників (учасників) у капітал підприємства.

Капітальні вкладення — витрати (інвестиції) на створення нових, реконструкцію, розширення та технічне переозброєння діючих основних фондів.

Кредит — економічні відносини, пов'язані з акумуляцією і викорис­танням за допомогою перерозподілу установами банків тимчасово вільних коштів на умовах повернення, платності, цільового використання, терміновості і забезпеченості.

Кредит банківський — основна форма кредиту, наданого комерцій­ними банками в грошовій формі госпорганам у тимчасове користування за плату на умовах повернення і цільового використання.

Кредит лізинговий — це кредит, наданий позичальнику у формі розст­рочки ішатежу за майно, взяте в оренду на умовах укладеного договору.

Кредит податковий — сума ПДВ, сплачена (нарахована) платником податку в звітному періоді в зв'язку з придбанням товарів, робіт, послуг, вартість яких належить до складу валових витрат виробництва, а також основних фондів або нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Кредитний договір — документ, що укладається між банком і пози­чальником про взаємні зобов'язання про видачу, використання і погашення кредиту.

Кредитор — суб'єкт кредитних відносин, що одержав у тимчасове користування кошти на умовах повернення, платності, терміновості і цільового використання.

Кредитування — це спосіб видачі (надання) кредиторами (банками) коштів суб'єктам підприємницької діяльності (позичальникам) у тимчасове користування, на суворо визначений термін, за плату, на умовах повернення та цільового використання.

Лізинг — довгострокова оренда майна на умовах розстрочки плати за нього.

Лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, що передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу.

Лізинг оперативний — це такий вид договору лізингу, відповідно до якого лізингоотримувач одержує в платне користування від лізин-годавця об'єкт лізингу на термін, менший терміну, за який амортизується 90% вартості об'єкта лізингу, визначеної на момент складання договору.

Лізинг фінансовий — це такий вид договору лізингу, відповідно до якого лізингоотримувач одержує в платне користування від лізин-годавця об'єкт лізингу на термін, не менше терміну, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної на момент складання договору.

Норма обігових активів — обчислена у встановленому порядку по кожному виду (групі) обігових активів відносна або мінімальна їх величина, необхідна для розрахунку нормативу.

Норматив обігових активів — мінімальний розмір власних обігових активів (запасів і витрат) у грошовому виразі, необхідних підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції і розрахунків.

Нормування обігових активів — це процес розрахунку тієї частини обігових активів (запасів і витрат), що потрібна підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції і розрахунків.

Об'єкт оподатковування — це встановлена в законодавчому порядку база оподатковування відповідним податком.

Основні засоби — сукупність матеріально-речовинних цінностей, що функціонують у натуральній формі протягом тривалого часу у виробничій і невиробничій сферах.

Пасиви — це джерела утворення активів, тобто кошти власні, позикові та залучені.

Пасиви сталі — це грошові кошти, що не належать підприємству, але в силу діючої системи розрахунків постійно знаходяться в його обігу.

Платіжне вимога-доручення — розрахунковий документ, що містить, з одного боку, вимогу одержувача засобів (постачальника товарів, послуг) до платника (покупця товарів, послуг) оплатити вартість поставленої йому продукції, послуг, а з іншого — доручення платника банку, що його обслуговує, про перерахування з його рахунка відповідної суми коштів.

Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника банківського рахунка про перерахування відповідної суми коштів з його рахунка на рахунок одержувача коштів.

Платоспроможність — здатність підприємства вчасно і повністю по­гасити свої платіжні зобов'язання.

Податки (платежі) — це обов'язкові внески до бюджету відповідного рівня чи до державних цільових фондів, які здійснюють платники в порядку і на умовах, зазначених у відповідних законодавчих актах України про оподаткування.

Подія надзвичайна — подія або операція, яка відрізняється від зви­чайної діяльності підприємства, і не очікується, що вона повторюватиметься періодично або в кожному наступному звітному періоді.

Прибуток — грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарюючих суб'єктів, а також сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. Прибуток валовий — різниця між чистим доходом (виручкою) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізо­ваної продукції (товарів, робіт, послуг).

Прибуток (збиток) від операційної діяльності — алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат. Прибуток (збиток) від звичайної діяльності — алгебраїчна сума прибутку (збитку) від основної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків). Прибуток загальний — прибуток від звичайної діяльності, скоригований на суму надзвичайних доходів та витрат.

Прибуток чистий — частка загального (балансового) прибутку за вилученням з нього відповідних податків і зборів, які сплачуються до бюджету.

Прибуток нерозподілений — частка загального (балансового) прибутку, отриманого підприємством у звітному періоді, за мінусом сплачених податків і сум прибутку, використаного по інших каналах у цьому періоді.

Рентабельність — це відносний показник інтенсивності виробництва, який характеризує рівень прибутковості (окупності) відповідних складових процесу виробництва або сукупних затрат підприємства. Визначається у відсотках, як відношення прибутку до відповідних витрат (вартості). Санація — система економіко-огранізаційних заходів, спрямованих на підвищення прибутковості й ефективності виробництва, на оздоровлення фінансового стану підприємства-боржника.

Фінансова криза — неспроможність підприємства здійснювати фінан­сове забезпечення власної поточної виробничо-фінансової діяльності.

Фінансова робота — це система економічних заходів щодо визначення фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для забезпечення виконання планів економічного і соціального розвитку підприємства, здійснення контролю за їх цільовим та ефективним використанням.

Фінансове планування — це процес розрахунку фінансових результатів і їх розподілу, визначення обсягів надходження відповідних видів фінансових ресурсів та їх розподілу за напрямами використання в планованому році.

Фінансовий план — це таблиця, в якій відображається розрахунок суми фінансових результатів, обсяги надходжень і напрями використання фінансових ресурсів підприємства в планованому році.

Фінансовий стан підприємства — це рівень забезпечення підприємства відповідним обсягом фінансових ресурсів, необхідних для здійснення ефективної господарської діяльності і своєчасних розрахунків за своїми зобов'язаннями.

Фінансові результати діяльності підприємства — це економічний підсумок виробничої діяльності господарюючих суб'єктів, виражений у вартісній (грошової) формі.

Фінансові ресурси — це власний, позиковий і залучений грошовий капітал, що використовується підприємствами для формування своїх активів і здійснення виробничо-фінансової діяльності з метою одержання відповідного доходу, прибутку.

Фінанси підприємств — це система грошових відносин, які виникають у процесі отримання та розподілу грошових доходів і накопичень, формування і використання відповідних фондів грошових коштів.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

2. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р.

3. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

4. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р.

5. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.

6. Закон України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 р.

7. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» зі змінами, внесеними Законом України від 24.12.2002 р. № 349-УІ.

8. Закон України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р.

9. Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.

10.Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р.

11.Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 р.

12.Закон України «Про збір на обов'язкове соціальне страхування» від 26 червня 1997 р.

13.Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво» від 22 лютого 2000 р.

14.Закон України. «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство» від ЗО червня 1999 р.

15.Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

16.Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 20 травня 1999 р.

17.Закон України «Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 18 листопада 1999 р.

18.Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ.

19.Закон України «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р.

20. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003р. № 889-ІУ.

21. Закон України «Про Державний бюджет України на 2003 р.» від 22 грудня 2002 р. № 380-ІУ.

22. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р.

23. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» від 19 лютого 1997 р.

24. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» від 18 лютого 1997 р.

25. Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо фінансування дорожнього господарства» від 16 липня 1999 р.

26.Закон Украиньї «О платежньгх системах и переводе денег в Украине» от 5 апреля 2001 г.

27.Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р.

28.Постанова Кабінету Міністрів України «Про створення Державного інноваційного фонду» від 18 лютого 1992 р.

29.Постанова Кабінету Міністрів України та НБУ «Про нормативи запасів товарно-матеріальних цінностей державних підприємств та організацій та джерела їх покриття» від 19 квітня 1994 № 279.

30.Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок санації державних підприємств».

31.Типове положення із планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) в промисловості. Затверджено постановою КМУ 26 квітня 1996 р. № 473.

32.Типове положення із планування, обліку і калькулювання собівартості продукції будівельно-монтажних робіт. Затверджено постановою КМУ 9 квітня 1996 № 186.

33.Методика проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій. Затверджена Агентством з питань запобігання банкрутству підприємств // Галицькі контракти — 1997. — № 40.

34.Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. № 419 «Про складання фінансової звітності».

35.Постанова Правління Пенсійного фонду України «Про затвердження змін та доповнень до Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'язкове Державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України» від 9 січня 2000 р. № 1-3.

36.Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження Положень (стандартів) бухгалтерського обліку» від 31 березня 1999 р. № 87.

37.Наказ Міністерства фінансів України «Питання складання фінансової звітності» від 24 лютого 2000 р. № 37.

38.Наказ Державної податкової адміністрації України «Про внесення змін до Інструкції про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій організаціями Державної податкової служби» від 10 березня 2000 р. № 92.

39.Наказ Президента України «Про деякі зміни в оподаткуванні» від 8 вересня 1998 р.

40.Наказ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р.

41.Положення про порядок нарахування, термін сплати і подання розрахунку акцизного збору. Затверджено Наказом ДПА України від 19 березня 2001 р.

42.Положення про фінансування та державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України». Затверджено наказом Мінекономіки, Мінфіном та ін. від 23 вересня 1996 р.

43.Положення Національного банку України «Про кредитування» від 28 вересня 1995 р.

44.Положення «Про ведення касових операцій у національній валюті в Україні». Затверджено постановою КМУ від 19 лютого 2001 р.

45.Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України. Затверджено постановою НБУ від 19 лютого 2001 р.

46.Інструкція про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті. Затверджено Постановою НБУ від 18 грудня 1998 р.

47.Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Затверджено Постановою НБУ від 29 березня 2001 р.

48.Інструкція про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами Державної податкової служби. Затверджено наказом ДПА України від 17 березня 2001 р.

49.Наказ ДПА України «Про внесення змін до податкової звітності з податку на додану вартість» від 18 квітня 2001 р.

50.Балабаиов И. Т. Основи финансового менеджмента. — М.: Финансьі и статистика, 1997.

51.Бандурка О. М., Коробов Н. П. та ін. Фінансова діяльність підприємств: Підручник — К.: Либідь, 2002.

52.Бородипа О. И. Финансьі предприятий. — М.: ЮНИТИ, 1995.

53.Белолипецкип В. Г. Финансьі фирмьі. — М., 1998.

54.Бланк И. А. Основи финансового менеджмента. — К.: НикаЦентр, Зльга, 1999.

55.Бріїхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.

56.Васшшк О. Д. Теорія фінансів. Підручник. — К.: НІОС, 2000.

57.Ковалева А. М. Финанси в управлений предприятием. — М.: Финансьі и статистика, 1995.

58.Коробов М. Я. Фінанси промислового підприємства. — К.: Либідь, 1995.

59.Мороз А. Н. Основи банковского дела. — К.: Либра, 1994.

60.Національний банк і грошово-кредитна політика. Підручник / Заред. А. М. Мороза, М. Ф. Пуховкіної. - К.: КНЕУ, 1999.

61.Податкова система України / За ред. В. М. Федосова. — К.: Либідь, 1994.

62.Петюх В. Н. Рмночная зкономика. — К., Урожай, 1995.

63.Павлова Л. Н. Финансн предприятия. — М.: Финансн, ЮНИТИ, 1998.

64.Терещенко О. О. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання. Навч. посібник. — К., 2003.

65.Сутпорміна В. М., Федосов В. М., Ряланова Н. С. Фінанси зарубіжних корпорацій. — К.: Либідь, 1993.

66.Філїмопепков О. С. Фінанси підприємств: Навчальний посібник. — Житомир, 2000.

67.Финансовнй менеджмент / Под ред. Н. Ф. Самсонова. — М.: Финансн, 1999.

68.Филшюпеиков А. С. Финансьі предприятий. — К., Ельга Никацентр, 2002.

69.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. А. М. Поддєрьогіна. — К.: КНЕУ, 2002.

70.Фисеико М. А. Финансм предприятий. — Минск, 1995.

71.Зятьковськип І. В. Фінанси підприємств. Навч. посібник. - К, 2003.

72.Славиюк Р. А. Фінанси підприємств. Навч. посібник. - К., 2002.

73.Цал-Цалко Ю. С. Фінансова звітність підприємства та її аналіз. Житомир, 2001.