Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір

3.3 Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір

«Наш шлях у майбутнє – це шлях, яким іде об’єднана Європа. Наш шлях з об’єднаною Європою. Ми з Європою належимо до однієї цивілізації, поділяємо її цінності. Історія, економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь, де нам шукати свою долю. Наше місце в Європейському союзі»,- наголосив 23 січня 2005 р. у своїй програмній промові на Майдані Президент України В.Ющенко.(76, с.63)

Європейський вибір України був офіційно визначений ще на етапі формування засад зовнішньої політики нашої держави і ґрунтувався на її життєво важливих інтересів, історичному прагненні українського народу бути невід`ємною частиною єдиної Європи.

Безперечно, попри суттєві внутрішньо- і зовнішньополітичні ускладнення, останнім часом позначилися помітні позитивні зрушення в реалізації євро інтеграційного курсу України.

Доводиться визнати, що воно може стати реальністю не так швидко, як хотілося б. НАН наше глибоке переконання , не меншу вагу для реалізації перспектив євро інтеграційної стратегії України має забезпечення стабільності інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав людини і основних свобод, поваги прав національних меншин та їхнього захисту, тобто виконання першого з Копенгагських критеріїв членства в ЄС (червень 1993 р.) та ст.. 6 Амстердамського договору про ЄС від 2 жовтня 1997 р.

Виміри демократичності були визначені за загальноприйнятими на Заході фундаментальними ознаками демократії – поділу влади і дотримання основоположних прав. Об’єктом вивчення поділу влад в країнах ЦСЄ – кандидатах на вступ були парламенти, органи виконавчої і судової влади. Основоположні права включали громадянські і політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.

Висновки ЄС спиралися на чітко сформульовані оцінки щодо стану відповідності політичних інститутів критеріям членства у таких сферах:

1)  загальна оцінка функціонування політичних інститутів («належним чином і в умовах стабільності»; «потребують консолідації»; «не відповідають копенгагським критеріям»);

2)  поділ гілок влади («поділені»; «формально поділені»; «не поділені»);

3)  межі компетенції гілок влади («встановлені і зберігаються»; «встановлені, але не зберігаються»; «не встановлені»);

4)  рівень співробітництва гілок влади («високий рівень»; «недостатнє співробітництво»; «напруження між гілками влади»);

5)  вибори («вільні й чесні»; «не є вільними»);

6)  становище опозиції («участь у діяльності політичних інститутів»; «права опозиції не зберігаються»);

7)  змінюваність влади («у результаті виборів»);

8)  функціонування судової системи («потребує покращання в цілому»; «судова влада не є вільною»);

9)  фундаментальні права («в основному зберігаються»; порушуються»);

10)  становище засобів масової інформації («вільні»; «існують певні обмеження»; «необхідне законодавче забезпечення свободи ЗМІ»);

11)  боротьба з корупцією («потребує подальшого посилення»; «потребує значного посилення»; «потребує радикальних засобів із забезпечення прозорості прийняття рішень»);

12)  громадянський контроль за армією і службами безпеки («громадянський контроль установлений і є адекватним»; «громадянський контроль за армією і службами безпеки не встановлений») (76, с.67-68)

Застосування цих методів оцінки відповідності політичних інститутів кожної держави-заявника критеріям членства дозволило дати характеристику їхнього стану і визначити політичні проблеми, розв’язання котрих відігравало вирішальну роль в ухваленні рішення про включення або не включення тієї чи іншої країни до першої групи країн, що вступають до Євросоюзу.

З огляду на європейський вибір України і стратегічну ціль створення необхідних передумов для набуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС, слід зазначити, що оцінка рівня демократичності суспільно-політичного життя країни є не лише необхідним процедурним завданням інституцій Євросоюзу стосовно рішення розпочати переговори про вступ, а й нагодою для держави-претендента на членство визначити, чи відповідають її політичні перетворення європейським стандартам. Наявність формальних ознак демократії не може бути достатньою умовою успішної євро інтеграції, головним же ризиком залишається повільна демократизація політичних інститутів.

Серед політичних критеріїв членства в Євросоюзі на перший план Євро комісією було поставлено стабільне функціонування державних інститутів в умовах поділу гілок влади з чітким визначенням їхньої компетенції.

Конституційні поправки, абсолютна більшість котрих набрала чинності після 1 січня 2006 р., передбачають суттєвий перерозподіл кадрових повноважень від президента до парламенту. Схематично нова модель форми правління має такий вигляд : 1) після парламентських виборів Верховна Рада формує урядову коаліцію; 2) коаліція пропонує президенту кандидатуру прем’єр-міністра; 3) з подання президента Верховна Рада призначає прем’єра, міністра оборони, міністра закордонних справ і голову СБУ; 4) за поданням прем’єр-міністра Верховна Рада призначає персональний склад уряду.

Водночас, згідно з запланованою політичною реформою, президент аж ніяк не перетворюється в декоративну фігуру. Він зберіг одноосібне право підписувати закони й монопольне право призначати глав обласних адміністрацій, механізм імпічменту залишається досить не визначеним, до того ж глава держави отримав два додаткових приводи розпустити парламент-якщо Верховна Рада не встигла протягом одного місяця створити коаліцію депутатських фракцій і якщо вона протягом 60-ти днів не змогла сформувати новий Кабінет Міністрів.(76 , с.85)

Конституційна реформа в Україні справді є на часі. Однак, на наше переконання, вона має проводитися не задля задоволення кон`юктурних і кланових проблем різних угруповань істеблішменту, а з метою чіткішого та більш збалансованого розподілу повноважень між гілками влади, що дозволить якісно вдосконалити механізм відносин законодавчої й виконавчої влади. Це суттєво сприятиме підвищенню ефективності дій влади, її відповідальності перед суспільством, становленню в Україні міцних демократичних традицій.

З перемогою помаранчевої революції листопада-грудня 2004 р. «позицію» і «опозицію» у Верховній Раді допоможе визначити саме участь чи неучасть її представників у діях чи членстві у виконавчій владі. Однак такий крок передбачає готовність основних політичних сил узяти на себе публічну відповідальність за політику уряду.

Протягом тривалого часу взаємовідносини незалежної України з Європейським Союзом нагадували швидше наміри, а не угоду про входження до спільного європейського політичного, правового й економічного простру. Але пройшовши чистилище мирної демократичної помаранчевої революції, Україна здобула моральне і юридичне право подавати заявку на членство в ЄС.

ВИСНОВКИ

Дійсно, позитивне і цілком демократичне намагання створити систему, яка б гарантувала неприпустимість абсолютизації державної влади і вторгнення вищого суверенітету від народу на користь того чи іншого органу держави, у безпосередній державотворчій практиці ставить чимало складних проблем. Основну з них можна сформулювати наступним чином: чи слід принцип поділу державної влади тлумачити в загальному плані, чи виключно інституційно? Значною мірою однією з фундаментальних спроб знайти відповідь на сформульоване запитання стала теоретична розробка концепції «єдино-поділеної» державної влади. Інколи цю модель ще визначають поняттям «інтеграційної системи поділу влади», коли поряд з настановою на розмежування повноважень визначаються такі принципи, як співпраця різних інститутів влади та їх взаємний контроль.

Характерною властивістю згаданої концепції єдино-поділеної державної влади є те, що визначаючи класичну тезу про юридичну однопорядковість, рівно значущість і рівноцінність інститутів влади, в її межах наголос переноситься з поняття «поділ» на поняття «влада». Тобто, метою всіх трьох «рівноцінних влад», що дозволяє стверджувати про їх спільну основу, є не стільки постійне збереження і відтворення будь-якими засобами власної автономності, скільки поєднання зусиль спрямованих на підтримання цілісності державної влади задля забезпечення основних інтересів суспільства в цілому й окремих громадян. Причому, зазначена ціль набуває своєї вирішальної ролі в період політико-правових трансформацій, коли поділені гілки державної влади повинні піклуватися не стільки про власну автономність, скільки про ефективну співпрацю. Іншим важливим методологічним моментом цієї концепції є перенесення акцентів з функціональної визначеності діяльності інститутів державної влади на проблеми можливостей їх взаємного впливу. Фактично розвиток теорії «єдино-поділеної» державної влади відбувався у двох основних напрямах: а) шляхом акцентування на необхідності поєднання принципу поділу влади з вимогою збереження цілісності системи державної влади; б) шляхом критики настанови на жорсткий розподіл компетенції і повноважень окремих інститутів державної влади.

Інакше кажучи, принцип поділу державної влади, не є базовою умовою демократії, а виконує суто функціональну роль, яка може бути представлена через чотири завдання: а) інституалізація суперництва між окремими суб’єктами влади; б) забезпечення контролю над органами державної влади; в) запобігання небажаній і небезпечній концентрації влади в руках тих чи інших державних органів; г) забезпечення ефективного функціонування влади і управління.

Таким чином, суто теоретичні проблеми співвідношення між двома основоположними задачами, які постають в ході розбудови демократичної держави, створення надійних запобіжників узурпації державної влади і забезпечення її ефективного функціонування як цілісного механізму для задоволення основних потреб суспільства і окремих громадян, обертаються необхідністю розробки такої правової основи, яка б дозволила реалізувати обидві зазначені цілі.

Аналізуючи напрями реформування взаємодії законодавчої та виконавчої влади в сучасній Україні, виявляється необхідність конституційної корекції установчої функції парламенту. Тобто, необхідні змістовні зміни в сфері повноважень законодавчої влади щодо процесу формування виконавчої влади, що дозволить, з одного боку, зблизити ці гілки державної влади, а, з іншого,- забезпечити виконавчу владу стабільною підтримкою парламенту (парламентської більшості), що матиме своїм наслідком вирішення проблеми законодавчого забезпечення соціально-економічного та політико-правового розвитку держави. При цьому зазначені зміни повинні знайти своє відображення на найвищому конституційному рівні.

Незалежно від того, хто є Президентом та який депутатський корпус представлений у Верховній Раді, в Україні щоразу відтворюється протистояння парламенту і глави держави. Негативні наслідки цього протистояння впливають і на якість законодавчого процесу і на діяльність виконавчої влади, передусім уряду. Кабінет Міністрів є постійним заручником цієї боротьби.

Створення ефективної системи державної влади й досі, на сімнадцятому році незалежності, залишається головним завданням Української держави. 8 грудня 2004 року внаслідок жорсткої політичної кризи, яку зумовили масові фальсифікації результатів виборів Президента України, Верховна Рада України ухвалила закон про внесення змін до Конституції України. Відповідно до цих змін, система державного устрою в Україні змінювалася в напрямку з моделі жорсткої президентської республіки до моделі парламентсько-президентської республіки. Ці зміни отримали назву “політична реформа” і повною мірою вступили в дію після виборів до Верховної Ради України наприкінці березня 2006 року. Проблему, яка виникла після запровадження таких змін, спричинив той факт, що депутати ухвалювали їх поспіхом, не провівши попередніх публічних консультацій і не досягнувши широкого політичного консенсусу щодо їх змісту. Крім того, відразу після того як конституційні зміни повністю вступили в дію, Президентом і Прем’єр-міністром стали люди з різних політичних таборів. За таких обставин посилилася політична конкуренція і ускладнився процес “звикання” до нової Конституції.

Головна мета політичної реформи — посилити підзвітність і відповідальність влади перед громадянами. Конституція, ухвалена 1996 року, надавала Президентові найбільше повноважень і визначала найменшу відповідальність порівняно з іншими органами влади. Тому натхненники реформи прагнули передусім змінити розподіл повноважень між урядом, парламентом і Президентом, щоб встановити демократичний за змістом баланс влади. Найважливіше завдання політичної реформи її ініціатори вбачали у збільшенні повноважень Верховної Ради та Кабінету Міністрів через зменшення повноважень Президента. За зразок правила модель парламентської республіки, в якій парламент формує уряд і призначає Президента, а той відіграє лише другорядну роль. Однак реформаторам не вдалося здійснити свій початковий задум — внаслідок гострої політичної боротьби під час обговорення реформи в парламенті.

Змінена Конституція не забезпечує чіткого розподілу функцій і повноважень. У країні не затверджено і не вироблено ані формальних, ані неформальных процедур співпраці між гілками влади. Для тлумачення неоднозначних норм Основного закону потрібні рішення Конституційного Суду, для вироблення процедур — ухвалення конституційних законів або ж час, за який можуть скластися й усталитися неформальні традиції співпраці. Крім того, оскільки законодавство не передбачає санкцій правового чи політичного характеру за порушення правових норм, і парламентсько-урядова коаліція, і Президент систематично нехтували принципом верховенства права. З одного боку, цілком закономірно, що в період демократичної трансформації, коли ще досить сильним є вплив традицій авторитаризму, склалася така політична система, в якій виконавча влада розпорошена між урядом і Президентом. Такий баланс сил стимулює жорстку політичну конкуренцію і не дає змоги жодному з гравців узурпувати владу. Отже, за наявності ще слабких демократичних інститутів виникає одна з найбільших гарантій демократичності політичного процесу. За умов співіснування уряду та Президента, що репрезентує опозиційні політичні сили, Глава держави, використовуючи свої конституційні повноваження, починає виконувати функції опозиції: здійснює контроль за діяльністю уряду (кадрова політика, вето), критикує певні його кроки чи політику загалом (вето, публічні виступи), пропонує альтернативні рішення (право законодавчої ініціативи). З іншого боку, процес ухвалення державних рішень істотно ускладнюється і забирає більше часу, ніж раніше. Складається враження, що настав параліч влади, не здатної ті рішення ухвалювати. Немає також чіткої відповідальності за ухвалені рішення. Втім, навіть цю велику хибу коабітації можна розцінювати як її перевагу. Оскільки уряд і Президент контролюють одне одного, важливі державні рішення є результатом компромісу між різними політичними силами та групами інтересів. У щоденному пошуку компромісів і полягає процес ухвалення державних рішень у демократичній системі. Крім того, завдяки розвиткові вміння йти на взаємні поступки може сформуватися консенсусна політична культура, конче потрібна в такому неоднородному суспільстві, як українське.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  Авер'янов В. Б. Органи виконавчої влади в Українi / НАН України. Iн-т держави i права iм. В.М.Корецького. - К. : Iн Юре, 1997. - 48 с. - (Бiблiотечка "Нова Конституцiя України").

2.  Авер'янов Вадим Борисович, Андрійко Ольга Федорівна. Виконавча влада і державний контроль / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Робоча група з реформування центральних органів виконавчої влади / М.С. Лопата (ред.). — К., 1999. — 47с.

3.  Азаркин Н.М. Монтеск’є. -М., 1988г.

4.  Антонюк Зиновій Павлович, Веніславський Федір Володимирович, Золоторьов Володимир Євгенович, Колісник Віктор Павлович, Леухіна Анастасія Геннадіївна. Конституційна реформа: експертний аналіз / Харківська правозахисна група / Євген Ю. Захаров (упоряд.). — 2.вид., доп. — Х. : Фоліо, 2004. — 183с.

5.  Бабенко К. А. Принцип подiлу державної влади та сучаснi проблеми його реалiзацiї в Українi : (конституц.-прав. пiдхiд) : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Iн-т законодав. Верхов. Ради України. - К., 2004. - 17 с.

6.  Бабич П. В., Биков Л. Ф., Борисенко З. М., Буянкіна Г. М., Воронько О. А. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування / Українська академія державного управління при Президентові України; Центр досліджень адміністративної реформи. — К., 2000. — 221с.

7.  Бакуменко В. Полiтична реформа в Українi: аналiз очiкуваної змiни моделей виборiв i форми правлiння / В. Бакуменко, Ю. Сурмiн // Актуальнi проблеми державного управлiння. - Д., 2003. - Вип. 1(11). - С. 204-219.

8.  Бакуменко В. Полiтична реформа в Українi: аналiз очiкуваної змiни моделей виборiв i форми правлiння / В. Бакуменко, Ю. Сурмiн // Актуальнi проблеми державного управлiння. - Д., 2003. - Вип. 1(11). - С. 204-219.

9.  Бандурка Олександр Маркович, Греченко Володимир Анатолійович. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть / Університет внутрішніх справ. — Х., 2000. — 304с.

10.  Бульба О. Законодавча влада як один з елементiв принципу розподiлу влади / О. Бульба // Право України. - 2002. - №6. - С.113-117.

11.  Вiсник Львiвського унiверситету : Зб. наук. праць / Редкол.: В. Т. Нор (вiдп. ред.) та iн. ; Львiв. нац. ун-т. - Л. : Вид-во Львiв. ун-ту, 2004. - (Серiя юридична).Вип. 39. - 2004. - 614 с.

12.  Вавженчук С.Я. Виконавча влада - Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї / С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 246-255.

13.  Вавженчук С.Я. Виконавча влада - Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї / С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 246-255.

14.  Вавженчук С.Я. Виконавча влада - Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї / С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 246-255.

15.  Веніславський Ф. В. Взаємовідносини органів законодавчої та виконавчої гілок влади // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність: матеріали науково-практичної конференції 22-23 листопада 1996 р. -Київ:-Генеза, 1997. -С. 219-221.

16.  Веніславський Ф. В. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. -1998. -№1. -С. 34-38.

17.  Веніславський Ф. В. Конституційне визначення меж державної влади // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. -Вип. 43. -С. 17-22.

18.  Веніславський Ф. В. Функціонування державної влади в аспекті політичного режиму // Проблеми законності: Pecп. міжвідом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. -№34. –С. 40-44.

19.  Внутрішня структура парламенту: шляхи підвищення ефективності функціонування, http://www.parlament.org.ua

20.  Гальчинський А. Помаранчева революцiя i нова влада / А. С. Гальчинський ; Iн-т стратег. оцiнок. - К. : Либiдь, 2005. - 368 с.

21.  Ганжуров Ю. С. Парламент України в політичній комунікації. — К. : Україна, 2007. — 349с.

22.  Гончаренко О. I все-таки - Європейський ренесанс! Ймовiрнi шляхи розвитку України пiсля парламентських виборiв на перiод до 2008 року / О. Гончаренко // Полiтика i час. - 2006. - №4. - С. 3-8.

23.  Демиденко В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : у схемах : посібник / В. О. Демиденко. - К. : КНТ, 2007. - 440 с.

24.  Державне управлiння: теорiя i практика / В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрiйко, Ю.П. Битяк та iн. ; За ред. Авер'янова В.Б. ; НАН України ; Iн-т держави i права iм. В.М. Корецького. - К. : Юрiнком Iнтер, 1998. - 432 с.

25.  Дунаєва Л.М. Виконавча влада в Українi: проблеми функцiонування i перспективи вдосконалення / Л. М. Дунаєва // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 587-592.

26.  Єрмолiн В. П. Конституцiйнi засади виконавчої влади в Українi : (Пробл. теорiї i практики) : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Нац. акад. наук України ; Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. - К., 2003. - 17 с.

27.  Журавльова Г. С. Конституцiйнi засади становлення i розвитку парламентаризму в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.02) / Нац. юрид. акад. України iм. Ярослава Мудрого. - Х., 1999. - 20 с.

28.  Закон України про внесення змін до Конституції України // Відом. Верховної Ради України. – Харків, 2006. – 48 с.

29.  Закон України про державну службу // Відом. Верховної Ради України. -1993. - № 52. - Ст. 490.

30.  Залюбовська I. К. Парламентський контроль за дiяльнiстю органiв виконавчої влади як забезпечення законностi у сферi державного управлiння : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Одес. нац. юрид. акад. - О., 2002. - 20 с.

31.  Кармазiна М.С. Iнститут президентства: за i проти (у свiтi цивiлiзацiйного досвiду) / М. С. Кармазiна // Сучасна цивiлiзацiя: гуманiтарний аспект. - К., 2004. - С. 112-121.

32.  Категоренко О. I. Трансформацiйнi та модернiзацiйнi аспекти полiтичної системи сучасної України : Полiтол. аналiз : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. полiт. наук (23.00.02) / Нац. акад. наук України ; Iн-т полiт. та етнонац. дослiдж. НАН України. - К., 2004. - 17 с.

33.  Коваленко А. А. Становлення i розвиток виконавчої влади в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. д-ра полiт. наук (23.00.02) / Чернiв. нац. ун-т iм. Ю.

34.  Коваленко А.А. Проблеми взаємодії виконавчої та законодавчої влади у політичному вченні Дж.Локка // Нова політика.- 2000.- №5.- С.27-31

35.  Коваленко А.А. Чи досягли ми балансу в системі стримувань і противаг? // Людина і влада.- 2001.- №3-4.- С.55-59.

36.  Коментар до Конституції України. / За ред. В.Ф. Опришка. - К. - 1996.

37.  Коник С. М. Становлення вищих та центральних органiв виконавчої влади Української Держави 1918 року : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. з держ. упр./ Укр. акад. держ. упр. при Президентовi України. - К., 2002. - 20 с.

38.  Конституцiйно-правовi засади становлення української державностi / В. Я. Тацiй, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та iн. ; За ред. В. Я. Тацiя, Ю. М. Тодики ; Акад. прав. наук України ; Iн-т держ. буд-ва та мiсц. самоврядування. - Х. : Право, 2003. - 328 с.

39.  Конституции зарубежных государств.- М., 1996.- С.104.

40.  Конституція України. — Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-IV ( 2222-15 ) від 08.12.2004. - Відомості Верховної Ради. - 2005. -№ 2. - ст. 44 .

41.  Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.

42.  Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних: законодавча і виконавча влади: проблеми співвідношення та конституційно-правового статусу // Віче.- 1994.- №7.- С.17-32.

43.  Лавринович О. Політ реформа: думки з приводу// Політика і Час.- 2006.- №10.- С.

44.  Левкiвський К. М. Полiтологiя : пiдруч. для вузiв / К. М. Левкiвський, В. М. Пiча, Н. М. Хома ; За загал. ред. В. М. Пiчi. - 5-те вид., стер. - Л. : Новий Свiт-2000, 2006. - 475 с.

45.  Лисенко О. М. Становлення та функцiонування органiв державної влади України в контекстi євроiнтеграцiйних процесiв (1991-2004 рр.) : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. полiт. наук / Нац. акад. наук України ; Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. - К., 2006. - 20 с.

46.  Лисенко О.М. Становлення інститутів державної влади в світлі «європейського вибору» України // Матеріали науково-практичної конференції «Політична наука: теорія і практика».- Дніпропетровськ, 2005.-С.31-34.

47.  Михеєнко Р. Виконавча влада i конституцiйнi статуси Президента України та Кабiнету Мiнiстрiв України // Право України. - 2000. - №8. - С.24-28.

48.  Неділько О. О. Взаємовідносини органiв представницької та виконавчої влади в Автономнiй Республiцi Крим: конституцiйно-правовий аспект : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. - Х., 2004. - 20 с.

49.  Общественные науки и современность.- 1997 .- №1 .- С.63-71

50.  Основи демократiї : Посiбник / М. Бессонова, О. Бiрюков, С. Бондарук та iн. ; За заг. ред. А. Колодiй. - К. : Ай Бi, 2002. - 680 с.

51.  Павленко Р. М. Парламентська вiдповiдальнiсть уряду: свiтовий та український досвiд / Р. М. Павленко. - К. : КМ Академiя, 2002. - 255 с.

52.  Партiйна полiтика: вплив недержавних громадських органiзацiй на формування та впровадження / [редкол.: П. Удовенко та iн.] ; Мiжнар. центр перспектив. дослiдж. - К. : МЦПД, 2007. - 128 с.

53.  Погорiлко В.Ф. Перехiд України до парламентсько-президентської республiки - закономiрность розвитку сучасної Української держави / В. Ф. Погорiлко // Актуальнi проблеми полiтики: Зб. наук. пр. - О., 2002. - Вип.15. - С. 85-92.

54.  Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) / Г. Журавльова // Право України. — 1998. — N 11. — С. 23-25.

55.  Полiтологiя : пiдруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закладi в / [редкол.: М.I. Панов (рук.) та iн. ; Л. М. Герасiна, В. С. Журавський, В. Я. Зимогляд та iн.]. - 2-ге вид. / переробл. i допов. - К. : Вид. Дiм "Iн Юре", 2005. - 519 с.

56.  Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993 г.

57.  Политология: Энциклопедический словарь. - М: Изд-во РІІЬІізЬегз. -1993. - 431 с.

58.  Політична реформа: нові виклики для влади, політиків та суспільства. Лабораторія законодавчих ініціатив, http://www.parlament.org.ua/content/print.php.action

59.  Потапова О.В. Виконавча влада та її місце в системі поділу влади // Проблеми законності.- 2004.- №66.- С.147-152.

60.  Потапова О.В. Виконавча гілка влади: сутність та особливості // Вісн.Акад. МВС України.- 2005.- №1.- С.77-81.

61.  Пріоритети розвитку громадянського суспільства України / М. Лациба, О. Вiннiков, Л. Сiдєльнiк, Д. Український ; Український незалежний центр полiт. дослiдж. - К. : УНЦПД, 2008. - 187 с.

62.  Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 5 черв. 2000 р. №915 // Офіц. вісн. України. - 2000. - № 24. - Ст. 994.

63.  Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 груд. 1999 р. № 1572 // Офіц. вісн. України. -1999. - № 50. - Ст. 2434.

64.  Процюк I. В. Законодавча влада в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.01) / Нац. юрид. акад. України iм. Ярослава Мудрого. - Х., 1999. - 20 с.

65.  Процюк І.В. Окремі повноваження парламенту в системі стримувань і противаг// Проблеми законності. - 1998.- №34.- С.15-19

66.  Регламент Верховної Ради України // Відом. Верховної Ради України. -1994. - № 35. - Ст. 338.

67.  Розподіл влади та її єдність: місце законодавчої влади на етапі державно-правової реформи // Право України.- 1998.- №7.- С.7-8.

68.  Рудакевич О. М. Полiтологiя : лекцiї, семiнари, самост. робота : навч. посiб. / О. М. Рудакевич ; Терноп. держ. екон. ун-т. - Т. : Астон, 2006. - 304 с.

69.  Сироїд О.. Дiяльнiсть Президента України в сферi указотворчостi та законодавчого процесу / О. Сироїд, Ю. Яшина ; Укр. прав. фундацiя. - К. : Реферат, 2004. - 64 с.

70.  Словарь русского языка. - Т. 3. - М.: Рус. яз., 1987. - 750 с.

71.  Словарь терминов по теории государства и права. - Харьков: Основа. - 1997. - 189 с.

72.  Словник соціологічних і політологічних термінів.- К.: Вищ.шк., 1993.- 141с.

73.  Сучасна українська держава: iсторичнi iмперативи становлення, тенденцiї та проблеми розвитку : [зб. ст.] / [редкол.: Ю. А. Левенець (голова) та iн.] ; Iн-т полiт. та етнонац. дослiдж. iм. I. Ф. Кураса НАН України. - К. : IПiЕНД, 2007. - 555 с.

74.  Трансформацiя полiтики в право: рiзнi традицiї та досвiд", мiжнар. наук. конф. (2005 ; Київ / Харкiв). Матерiали ..., 9-12 листопада 2005 р. / за ред. В. Я. Тацiя ; Мiжнар. асоц. фiлософiї права i соц. фiлософiї ; Ягеллонський ун-т (Польща) ; Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. - Х. : Право, 2006. - 287 с.

75.  Трансформація політичної системи як результат політичної реформи в Україні.

76.  Україна на шляху до Європи / Упоряд. В. I. Шкляр, А. Юричко. - К. : Етнос, 2006. - 496 с.

77.  Україна: кам'янистий шлях до демократiї : [Зб. ст. / Упоряд. та ред.: В. I. Андрiйко, Г. Курт ; Фонд iм. Фрiдрiха Еберта. Регiон. представництво в Українi, Бiлорусi та Молдовi]. - К. : Заповiт, 2002. - 108 с.

78.  ФасмерМ. Этимологический словарь русского языка. - М.: Прогресс, 1987.- 831 с.

79.  Федоренко Г. О. Законодавча влада в системi розподiлу державної влади в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.02) / Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. - К., 2000. - 18 с.

80.  Формування ефективної політичної моделі, www.niss.gov.ua/book/dopov_zm/

81.  Фрицький Ю. Парламент України - Верховна Рада та його роль у реалiзацiї законодавчої влади / Ю. Фрицький // Право України. - 2007. - №7. - С. 3-7.

82.  Холод В. В. Полiтологiя = Political Science : пiдруч. для студ. вузiв / В. В. Холод. - Суми : Унiв. кн., 2006. - 480 с.

83.  Хоменко О. В. Виконавча влада: соцiально-правова природа, особливостi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.01) / Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. - Х., 2005. - 20 с.

84.  Цвік М. Взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України.- 1995.- №3.- С. 27-35.

85.  Чиркин В.Е. Разделение властей: социальные и юридические аспекты. //Советское государство и право. - 1990г.- №8.

86.  Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения. -М., 1994г.

87.  Шаповал В. М. Конституція i виконавча влада / В. М. Шаповал. - К. : Юрiнком Iнтер, 2004. - 80 с.

88.  Шаповал В. Розподіл влади: міфи і реальність // Урядовий кур'єр.- 1996.- 16 травня.

89.  Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії. — Київ: Право України, 1998, ч. 5. — 276 с.

90.  Шемеченко «Проблеми розбудови Української держави» 1997р.

91.  Шляхтун П. Полiтологiя : (теорiя та iсторiя полiт. науки) : пiдруч. для студ. вузiв / П. П. Шляхтун. - К. : Либiдь, 2005. - 574 с.

92.  Якушик В. Різновиди політичних режимів.- Віче. -1995. - № 9.- С. 129-133.