Криза грецької філософії

3.3 Криза грецької філософії

Суспільно-політична криза грецьких полісів, утворення великих військово-монархічних держав викликали в кінці VІ – IІІ ст. до н. е. глибокі зміни у розумовому житті давньогрецького суспільства. Якщо початково активна участь у політичному житті визнавалася як обов'язок громадянина, то в цей період це усвідомлення витіснялося думкою про те, що окрема особистість не може протистояти загальній потребі світового порядку, що включає і політичну діяльність людини [36, c. 373]. Завдання філософії — визначення таких принципів особистої поведінки, які могли б надати мислителю найвище доступне йому благо. На перше місце висувалися питання етики, що спирається на вчення про природу і вчення про знання. У вченні про знання криза давньогрецької філософії цього періоду призвела до поширення філософського скептицизму.

З філософських шкіл, що виникли у VІ – IІІ ст. переважний вплив отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм [4, c. 397]. У центрі вчення стоїків (в систематичній формі викладене Хрісіппом, IІІ ст. до н. е.) — етичний принцип покори світовому закону. Єдину світову силу, якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа, всерухаючий і всеутворюючий розум. Людина включена у розумну єдність природи, і її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнати закони природи. Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання. Вчення Епікура також характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матеріалістичний атомізм Демокріта, Епікур висунув гіпотезу про мимовільне відхилення атомів від прямої траєкторії та використовував її не тільки у космології і фізиці, але і в етиці, розглядаючи це відхилення як мінімум свободи в рамках причинного зв'язку явищ природи. На цій основі Епікур побудував вчення про людину, про душу, а також етику, ідеалом якої є незворушність мудреця, який слідує тільки необхідним і природним потребам. Найбільш значним із послідовників Епікура був римський філософ Лукрецій Кар [35, c. 605].

Для давньогрецького скептицизму (Аркесілай, Карнеад, ІІІ – ІІ ст. до н.е., пізніше Енесідем і Секст Емпірик характерні ідеї:

1) достовірності відчуттів,

2) однакової доказовості протилежних думок, з чого випливає

3) утримання від всяких суджень. У період римського панування в Греції відроджувались стародавні філософські вчення, набуваючи релігійного і містичного забарвлення. Містицизм характерний для гностицизму неопіфагорійців. Філософія неопіфагорейства приймає дуалізм Бога і матерії. Спробами подолати такий дуалізм шляхом введення посередніх початків були вчення Філона Александрійського (І ст. до н. е. – І ст. н. е.), а також філософія останньої школи давньогрецької філософії – неоплатонізму (IІІ – VІ ст. н. е. – Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл) [12, c. 518]. Система Плотіна – діалектика сходження від першоєдиного невимовного божества через посередні ланки: Розум, Світову душу, душі окремих людей – до небуття, або матерії, і зворотного руху людської душі, що з'єднується з богом в екстазі, що досягається шляхом вправ і аскези.

Отже, у VІ ст. н. е. давньогрецька філософія припинила свій самостійний розвиток, але її ідеї продовжували впливати на філософську думку всіх наступних періодів. Давньогрецька філософія постала вихідною основою всього подальшого розвитку західноєвропейської філософії, надавши визначальний вплив на становлення та формування середньовічної філософії (традиції платонізму та арістотелізму); надалі її ідеї засвоювалися і відтворювалися в різноманітних напрямках новоєвропейської філософії — як матеріалістичних, так і ідеалістичних напрямах.

ВИСНОВКИ

Згідно із поставленими завданнями, автор отримав такі результати:

1. Грецький духовий світ значно відрізняється від того Сходу, де він прийшов до духової дозрілості. Суто практичні стремління східних народів, релігійне забарвлення цілого мислення, що часто підлягає авторитетові і, шукаючи «доказів» та обґрунтування, задоволення «приблизними» результатами — все це не відповідало прагненням греків, як ми їх пізнаємо в VІІ-VІ ст. до н.е. Замість практичних потреб їх прагненням до пізнання керував суто теоретичний інтерес; замість підлягання авторитетові релігійному або традиційному, вони бажали будувати усе знання на логічних аргументах або й на досліді — все розуміти і, не задовольняючись приблизними результатами, хотіли досягти знання, теоретично досконалого до останнього ступня (порівняти, наприклад, грецьку геометрію або астрономію зі східною). Навіть у псевдонауковій сфері, наприклад, астрологія, греки перероблювали східні традиції в тому самому суворо науковому стилі. Подиву гідна також здібність греків перетворювати, перетоплювати елементи чужих культур у форми, властиві грецькому культурному стилеві: тому дуже важко, майже неможливо з'ясувати, що в печатках грецької культури є оригінальне, а що перейняте, запозичене з інших культурних сфер. Є лише непевні здогади про те, що греки в філософії запозичили від інших східних народів.

Греки ж приписували різні дотепні або й дійсні глибокі «сентенції», вислови, прислів'я різним «мудрецям» («сім мудреців»). І цей історичний цікавий матеріал залишається як не практична життєва «мудрість», а теоретичне думання.

Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обґрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської.

Давньогрецька філософія зробила визначальний вплив на всю історію західної і, навіть світової філософії аж до сьогоднішнього дня. Самим терміном «філософія» ми зобов'язані саме Античності. Розквіт старогрецької філософії припадає на V-IV ст. до н. е., а відгомони її завмирали ще протягом тисячоліття. У Візантії та країнах ісламу панівний вплив грецької філософії зберігався протягом усього наступного тисячоліття; потім, за часів Ренесансу і Гуманізму, і в Європі відбулося відродження грецької філософії, що призвело до творчих новоутворень, починаючи від платонізму і арістотелізму епохи Ренесансу і кінчаючи впливом грецької філософії на весь розвиток європейської філософської думки.

1.  Давньогрецька філософія – філософія, що виникла в Стародавній Греції в VI столітті до н. е. і що існувала до самого кінця античності. До давньогрецької філософії по ідеям, методам та термінології відноситься філософія грецької (еллінізованої) частини Римської імперії, і взагалі велика частина філософських текстів, створених в цей період давньогрецькою мовою.

Самі античні автори, переймалися питанням про історичне начало філософії, вказували як на її родоначальників на фігури семи мудреців. Один з них, Фалес Мілетський, з часу Аристотеля вважається першим філософом Греції. Він – представник іонійської школи натурфілософії, до якої також належали Анаксімандр, Анаксімен, Ферекід Сіросскій, Діоген Аполлонійскій та інші.

За нею йде Елейська школа, що займалися філософією буття (бл. 580-430 рр.. до н.е.). До неї належали Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісса. Одночасно з цією школою існувала школа Піфагора, яка займалася дослідженням гармонії, міри, числа, до якої разом з іншими належали Філолай (кін. V ст. до н.е.), лікар Алкмеон (бл. 520 до н.е.), Теоретик музики, філософ і математик Архіт Тарентський (бл. 400-365 до н.е.). Її прихильником був також скульптор Поліклет Старший (кін. V ст. до н.е.).

Великими одинаками є Геракліт, Емпедокл і Анаксагор. Демокріт, з його енциклопедично всеохоплюючим мисленням, разом зі своїм попередником напівлегендарним Левкіппом і демокрітівскою школою, є завершенням досократовскої космології. До них можна віднести і ранніх софістів (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік).

Завдяки трьом найвидатнішим представникам грецької філософії – Сократу, Платону і Аристотелю – Афіни приблизно на 1000 років стали центром грецької філософії. Сократ вперше в історії ставить питання про особистості з її рішеннями, що диктуються совістю, і з її цінностями. Платон створює філософію як закінчену світоглядно-політичну та логіко-етичну систему; Аристотель – науку як дослідницько-теоретичне вивчення реального світу.

Прихильники Платона групуються в школу, відому під назвою Академії (стародавня Академія – 348-270 рр. до н.е., середня – 315-215 рр. до н.е., нова – 160 р. до н.е. – 529 р. н.е.); найважливіші представники середньої Академії – Аркесілай і Карнеад; нової – Цицерон і Марк Теренцій Варрон (116-28 рр. до н.е.); за Академією слідує так званий «середній» (на відміну від «нового») платонізм (куди разом з іншими входили Плутарх Херонейскій (бл. 45 – 120 рр. н.е.) і Фрасілл (коментатор Платона і придворний астролог Тиберія).

Прихильники Аристотеля, більшою мірою відомі вчені, які займалися питаннями конкретних наук, називалися перипатетиками; серед більш стародавніх перипатетиків поряд з іншими відомі ботанік і характеролог Теофраст, теоретик музики Арістоксен (бл. 350 р. до н.е.), історик і політик Дікеарх з Мессіни; серед більш пізніх перипатетиків – фізик Стратон, географ і астроном Аристарх Самоський (учень Стратона, бл. 250 р. до н. е.) і Клавдій Птолемей (бл. 150 р. н.е.), лікар Гален, коментатор Аристотеля Андронік Родоський (бл. 70 р. до н. е.).

3. Теоретична філософія в значній мірі була неоригінальна. Вже її форма, дуже часто коментарі до творів філософічних класиків Платона і Аристотеля, показує цю неоригінальність. Може, найвидатнішим філософом пізньої античності був Прокл (410-481 рр.), також видатний математик, новоплатонік. Часи були вже зовсім інші: Прокл навіть потерпів від переслідування з боку християн. Бо за цей час поганська філософія вже виступала проти християнства в обороні політеїзму кесаря Юліана Відступника, який здійснив свою спробу реставрації поганства з платонізмом.

Прокл розробив заново «діалектичну методу» Платона: кожна думка, ідея проходить три стадії: залишається при собі, виходить із себе, до себе повертається. Його діалектика є, з одного боку, метода дослідження (також і математичного), з другого — шлях, яким ідуть процеси в сфері ідеального буття: тут все породжене відходить від того, що його породило, та знову повертається до нього. Але цей шлях «донизу» вже не такий простий, як у Платона — в сфері душевного буття повстають численні божественні істоти, боги, демони та духи, що утворюють над природою складний світ духовних істот, що вміщуються в життя світу і дають можливість Проклу розвинути забобонні магічні погляди. Картина світу у Прокла в будь-якому випадку «ієрархічна» — і ще в більшій мірі, як у Платона. Дивним чином в той час, як Прокл хоче використати свою філософічну працю (він залишив здебільшого складні коментарі до творів Платона) як основу для відновлення античної культури, в першу чергу античної поганської релігійності, його ієрархічний погляд не залишився без впливів на християнську філософію.

Від Прокла залежні і твори впливової християнської містики т. зв. «Араопагіки». Про з'єднання платонізму з християнством можна говорити при ознайомленні з філософією середньовіччя.

Зовнішню межу знайшла антична філософія в закритті філософічних шкіл в Афінах імператором Юстиніаном (529 р.). Філософи помандрували на Схід, до Персії, пізніше повернулися назад. Але школи, що мали чимале значення і для освіти християнських шкіл, зникли назавжди.

4. Таким чином давньогрецька філософія зробила визначальний вплив на всю історію західної і частково навіть світової філософії аж до сьогоднішнього дня. Самим терміном «філософія» ми зобов'язані саме Античності. Розквіт старогрецької філософії припадає на V-IV ст. до н. е., а відгомони її завмирали ще протягом тисячоліття. У Візантії і країнах ісламу панівне вплив грецької філософії зберігалося протягом усього наступного тисячоліття; потім, за часів Ренесансу і гуманізму, і в Європі відбулося відродження грецької філософії, що призвело до творчих новоутворень, починаючи від платонізму і арістотелізму епохи Ренесансу і закінчуючи впливом грецької філософії на весь розвиток європейської філософської думки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.  Алексеев П.В., Панин А.В. Хрестоматия по философии: Учебноепособие. – М.: «ТЕИС». – 1996 г. – 416 с.

2.  Алешин А.И., Аршинов В.И. Об особенностях методологическогоосмысления развития современного естественнонаучного знания / ВСборнике «Философия, естествознание, социальное развитие» /С.Б.Крымский, Ю.В.Сачков, Я.Б.Зельдович и др. – М.: «Наука». – 1989 г. – 567 с.

3.  Асмус В.Ф. Античная философия. – М.: «Наука». – 1989 г. – 478 с.

4.  Богомолов А.С. Античная философия. – М.: «Политиздат». – 1985 г. – 557 с.

5.  Боннар А. Греческая цивилизация. – Ростов-на-Дону: «Феникс». – 1994г. – 568 с.

6.  Грушевицкая Т.Г., Садохин А.П. Концепции современногоестествознания: Учебное пособие. – М.: «Высшая школа». – 1998 г. – 383 с.

7.  Ильин И.П. Постмодернизм: Словарь терминов. – М.: «ИНИОН РАН-INTRADA. – 2001 г. – 344 с.

8.  История философии в кратком изложении / пер. с чешского И.И .Богута. – М.: «Мысль». – 1991 г. – 590 с.

9.  История философии: Учебное пособие для вузов / А.Н. Волкова, В.С. Горнев и др.; под ред. В.М. Мапельман и Е.М. Пенькова. – М.:«Издательство ПРИОР». – 1997 г. – 464 с.

10.  Кессиди Ф.Х. Сократ. – М. – 1976 г. – 314 с.

11.  Кириленко Г.Г., Шевцов Е.В. Краткий философский словарь. – М.:«Слово, АСТ». – 2002 г. – 480 с.

12.  Краткий философский словарь / Под ред. Розенталя М.и Юдина П. – М.:«Государственное издательство политической литературы». – 1952 г. – 614 с.

13.  Краткий философский словарь / Ред. Алексеев А.П. — Б.М.: «Проспект». – 2006 г. – Изд. 2-е. – 492 с.

14.  Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М.:«Высшая школа». – 1990 г. – 315 с.

15.  Лосев А.Ф. Античная философия / Серия «Из истории мировойкультуры». – М.: «Наука». – 1977 г. – 204 с.

16.  Любимов Л. Искусство Древнего Мира. – М.: «Просвещение». – 1971 г. – 320с.

17.  Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Общ. ред. и вступ. ст. М.А. Дынника. – М.:«УчПедГИз». – 1955 г. – 240 с.

18.  Назиров А.Э., Колесников М.А., Коуров В.Г. Философские основыконцепции современного естествознания (Физика и космология). – СПб.: «ШГПИ». – 1997 г. – 312 с.

19.  Немировская Л.З. Философия: Курс лекций. – М. – 1996 г. – 93 с.

20.  Основы современной философии. Издание 2-е дополненное. Серия«Мир культуры, истории и философии». – СПб.: Издательство «Лань». – 1999 г. – 170 с.

21.  Павленков Ф. Сократ, Платон, Аристотель, Сенека / Жизньзамечательных людей, биографическая библиотека. – М.: «Республика». – 1995 г. – 326 с.

22.  Платон. – Собр. соч. – Т. 1. «Государство». – М. – 1971 г. – 415 с.

23.  Пролеев СВ. История античной философии. – М.: «Реф-бук», К.:«Ваклер». – 2001 г. – 376 с.

24.  Рассел Б. История западной философии. – Новосибирск. – 1994 г. – 815 с.

25.  Русская философия: Словарь / Под ред. М.А. Маслина. – М.:«Республика». – 1995 г. – 655 с.

26.  Смирнов И.Н., Титов В.Ф. Философия. – М.: «Аревазун». – 1996 г. – 457с.

27.  Соколов В.В. От философии античности к философии Нового Времени.

Субъект - объектная парадигма. – М.: «Эдиториал УРСС». – 1999 г. – 336 с.

28.  Таранов П.С. Звезды мировой философии. – М.: «Аст». – 2001г. – 477 с.

29.  Философия. Часть 1. История философии: учебное пособие для вузов /Под ред. В.И. Кириллова, СИ. Попова, А.Н. Чумакова. – М.: «Юристъ». – 1996 г. – 304 с.

30.  Философский словарь / Мирошниченко В.Н., Остапенко Л.В., ШаховаЭ.В. – М. – 2004 г. – 560 с.

31.  Философский энциклопедический словарь / Губский Е.Ф., Кораблева Г.В., Лутченко В.А. – М.: «Инфра-М». – 1997 г. – 576 с.

32.  Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичёв, П.Н. Федосеев, С. М. Ковалёв, В.Г. Панов. – М.: «Сов. Энциклопедия». – 1983 г. – 840 с.

33.  Фрагменты ранних греческих философов. – М.: Наука. – 1989 г. – 585 с.

34.  Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: «Высшая школа». – 1991 г. – 208 с.

35.  Чанышев А.Н. Философия Древнего Мира: Учебник для вузов. – М.:«Высшая школа». – 2001г. – 703 с.

36.  Энциклопедический словарь юного историка: (Всеобщая история)/ Сост.Н.С. Елманова, Е.М. Савичева. – М.: «Педагогика-Пресс». – 1993 г. – 448 с.