Маріанна Кіяновська: «Мені вистачає інтриг у літературі»

2.2 Маріанна Кіяновська: «Мені вистачає інтриг у літературі»

Автор: Данило Ільницький

— Пані Маріанно, коли ви відчули потяг до писання як самовираження?

— Важко сказати. У певному сенсі потяг до писання я відчула ще до того, як навчилася читати: мої дитячі, ще, так би мовити, «доабеткові» книжки мають на собі сліди кулькової ручки. Достеменно знаю, що літери «К» і «Я» мені чомусь писалися в дзеркальному відображенні. Що ж до способу самовираження... У чотири роки я вже самостійно читала. До школи пішла, як добре пам’ятаю, неймовірно захоплена «Островом скарбів» Стівенсона і під певним впливом Марка Твена. У другому класі я почала вести щоденник і крадькома читати заборонені для мене вісім томів казок «Тисячі і однієї ночі». Думаю, що через 25 років по тому маю право сказати, що на мене значно більше вплинуло читання цих казок, аніж писання щоденника (сміється). Крім того, в ті далекі часи, в епоху початкової школи я ще не дуже розрізняла реальні події і літературні сюжети. Мені подобалося проживати і домислювати біографії літературних героїв. Адже великою несправедливістю було те, що Вальтер Скотт так мало розповів про перебування Айвенго в далеких сарацинських землях. Пригадую, в моєму першому позашкільному щоденнику було кілька версій того, як саме Айвенго давав собі раду в мусульманському світі — у стилі казок «Тисяча і однієї ночі».

Крім того, в моєму тодішньому часопросторі цілком реальними були запорозькі козаки, про яких багато розповідав дідусь, але я їх також добряче «поперевигадувала». А ще приблизно із шестирічного віку я дуже погано ставлюся до імператриці Катерини II та до Російської імперії як такої. Протягом певного часу я намагалася придумувати альтернативні історії і багато розмірковувала на тему, що було б, якби Катерина II не доруйнувала Січі.

— Якою є ваша літературно-культурна аура, хто є вашими авторитетами (чи що є авторитетним)?

— Насамперед мене виховували дідусь (доцент університету ім. І.Франка) і мої дошкільна і шкільна самотність. Часто хворіючи, я мала багато часу на читання й осмислення. Якби я росла здоровою дитиною, дещо в моєму житті могло би скластися по-іншому. Я інтенсивно прожила популярні версії історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, трохи знала про Стародавній Єгипет, завдяки Сенкевичу і Дюма ще доволі малою дістала уявлення про Польщу та Францію минулих часів. Дуже любила Шевченка, вловлюючи, крім неймовірно гармонійної навіть для української мови, ритмомелодики, якесь метафізичне звучання. Але не любила вчити його напам’ять, і зовсім не любила віршів Лесі Українки та Івана Франка, аж поки не прочитала Лесину драматургію і Франкове «Зів’яле листя» та «Мій Ізмарагд» (просто до них іще треба було дорости).

Трагедією мого учнівства було те, що не можна було казати, як мене дратує більшість текстів, уміщених у підручниках із української літератури, — і не так навіть самі твори з шкільної хрестоматії, як власне підручниковий матеріал. Може, це навіть і є ота головна причина, чому я ніколи не викладала і не викладатиму у школі. Мій спротив навчальному курсу української літератури був таким сильним, що я й не думала про філологію. У старших класах мала намір стати орнітологом. Та вже з вивчення латинських назв птахів почалося моє глибоке захоплення Овідієм — і всією античністю. Ще до вступу в університет ім. Івана Франка доля подарувала мені знайомство з Ольгою Станіславівною Федик, видатним мовознавцем, філософом мови. Спілкування з нею справило на мене колосальний вплив. Тобто в юності мене по-справжньому «ліпили» тільки двоє людей — дідусь і Ольга Станіславівна.

Сьогодні мені трохи за тридцять, але «літературно-культурна аура» змінюється дуже мало. Це подібно до того, як людина (скажімо, японець) надає перевагу, наприклад, рису — і тоді вже намагається не їсти макаронів, картоплі або вівсянки. Це не означає, що я зовсім не читаю примітивної белетристики, але гадаю, що цікавіше мати справу із Шодерло де Лакло: сучасники європейських королів були вигадливіші навіть в інтригах. До речі, може, саме тому, що мені вистачає інтриг у літературі, атмосфера реальних інтриг є для мене найбільш некомфортною.

— Філологічна освіта, на вашу думку, важлива для письменника? Письменник-філолог — це тенденція чи все залежить від конкретної особистості?

— Я воліла б розширити поняття «філолог» до поняття «гуманітарій». Письменників-негуманітаріїв я вам взагалі й назвати не змогла б, хоча припускаю, що такі теж є. Філолог, якщо дивитися в корінь — це насамперед словолюб. Бо інакше це суто питання освіти. А освіта — що? От Булгаков був медиком, Іван Єфремов — антропологом, один із братів Стругацьких — астрономом… Та й я, зрештою, якби не зустріч з Ольгою Станіславівною, щасливо уникла б української філології і вступала б на біологічний факультет.

— Для вас важливе постійне спілкування чи ви черпаєте матеріал для творчості в собі, а чи ці дві речі синтезуєте?

— Літературний текст не може писатися, не будучи пропущеним через призму автора. При цьому я переконана, що у творах, які є вершинними здобутками світової культури, автори були всього лише співтворцями. Саме тому Данте не написав більше нічого, хоч трохи рівного «Комедії». Одначе, попри неминучість і неуникненність «призми автора», те, що автор «живе, думає, переживає», не важить нічого або майже нічого. Бо чи не кожна людина — живе, думає, переживає... Але от був такий собі Рембо, який зовсім юним почав писати геніальні вірші, іще не встигнувши пожити, а потім раптом перестав писати, — хоч мав на той момент значно більший багаж думок і переживань. Слова перестали йому являтися... Щось подібне можна сказати і про Григорія Чубая. Я ризикую, стверджуючи це, та коли йдеться про взаємини Поета зі Словом, я стаю містиком.

Пізній Бродський, пізній Павличко — дуже досвідчені, але не дуже цікаві. Тільки до декого приходить це «друге дихання». Але звідки воно береться і чим воно є? Погоджуюся з думкою, яку висловила зовсім молода приятелька зовсім молодого польського поета Яцека фон Денеля: «Вірші беруться з голови, себто нізвідки», а від себе додам, що тільки тоді, коли поезія не випливає із безпосереднього досвіду, вона є поезією. Інакше вона перетворюється на репортерство, на добре або погано опановане вміння. Маю надію, що, пишучи, я не «черпаю матеріал зсередини себе». Людина «всередині себе» занадто подібна до решти теплокровних земних істот. Вона «всередині себе» фізіологічна. Але ж джерелом поезії є щось цілком інше.

Ані конкретні знання поета, ані його вміння, ані добра воля ніяк не сприяють його писанню. Я ще не знаю, чи я поет, але з подивом перечитую написані колись протягом кількох місяців вісімнадцять вінків сонетів. Хоч якими б вони були з погляду їхньої літературної вартості, одне знаю напевне: коли б мені зараз замовили навіть один вінок сонетів, та ще й за добрий гонорар, та ще й пообіцявши звільнити мене на час написання від безлічі поточних обов’язків — я, мабуть, спромоглася б тільки на якесь казна-що, вичерпане «зсередини себе».

— Чим ви керуєтесь, обираючи метрику для вірша? Чим для вас є верлібр і силабо-тоніка — опозицією, різними способами вираження?..

— Для мене задумати, запланувати вірш, а тим більше обрати розмір для його написання — це як задумати, запланувати сновидіння. Ви вмієте зробити так, щоби вам, наприклад, сьогодні наснилися сріблясті коні, або багатоярусний ліс, або просто якась конкретна людина? Бо я — не можу. Я можу просто захотіти сісти і щось написати — як хочеться заснути. Кожного разу зовсім не знаючи, що саме насниться. Я, звісно, можу продукувати римовані, певним чином формально організовані тексти. Наприклад, є забавка, яка мене розважає: я пишу акровірші на чиєсь ім’я і прізвище або на якусь недовгу сентенцію, записану «вертикально». І в таких випадках я, безумовно, замислююся над розміром, асонансами, чоловічими і жіночими римами та іншими цікавими для літературного критика (або літературознавця) речами. Але я не вважаю, що написані таким чином тексти мають якийсь стосунок до власне поезії, до магії творення... Це — якесь заняття, це — вишкіл, це — спосіб упокорення перед лицем великих Майстрів. Але це не поезія. У кожному разі я волію обходитися без підміни понять.

— Чому у вступі до добірки ваших поезій в антології «Ми і вона» ви пишете про графоманство?

— Бо я пишу набагато більше, ніж публікую. Людей, які пишуть більше, ніж це заведено вважати розумним, називають графоманами. На щастя, я достатньо самокритична, тому дослідник літератури, який, можливо, зацікавиться колись моєю творчістю, не муситиме витрачати занадто багато часу на читання поезій Маріанни Кіяновської. Хіба що його додатково зацікавлять мої переклади.

— Що таке, на вашу думку, постмодернізм? Чи варто говорити про українську літературу останнього двадцятиліття як про постмодернізм? Чи є зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою?

— Зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою, безумовно, є. Уже хоча б тому, що від якогось часу в Україні стали доступними відповідні тексти (насамперед — художні). Тобто, з’явився відповідний дискурс. Але щоб серйозно говорити про постмодернізм «українського зразка», треба визначитися принаймні на рівні термінології та методологічно. У кожному разі, це тема для окремої розмови.

Мабуть, орієнтуючись на певні моделі, прозу писати легше. Поезія — переважно більш спонтанна. У поезії — дещо інша природа гри, а також переважно інша природа і структура цитати. Герасим’юк, Римарук, Білоцерківець, Малкович — не постмодерністи? А Іван Андрусяк? А Галина Крук? А Сливинський? А постмодерніст Андрій Бондар — постмодерніст? Я не відповідаю на ваше запитання, а запитую у відповідь. Джеймс Джойс належав би до канону постмодернізму (хоча поняття канону нібито суперечить уявленням про постмодернізм, але ж мають бути бодай якісь критерії), якби не писав на кількадесят років раніше. Андрухович, можливо, був би класичним постмодерністом, якби жив у Німеччині (або Італії, або США), народившись трошки раніше. Дереш, Іздрик, Сняданко, Тарас Прохасько — адже кожного разу надзвичайно багато залежатиме від конкретного підходу! Це справді тема для окремої розмови. Для багатьох окремих розмов.

— Чи справедлива теза Івана Франка щодо літератури як явища поколінь стосовно сучасної української літератури?

— І так, і ні. Я воліла б говорити — хоч я тут цілком суб’єктивна, — що йдеться не про якісь покоління, а про конкретні традиції. Ми в сучасній українській літературі маємо послідовників кількох традицій і в прозі, і в поезії. Скажімо, проза Іздрика і Процюка, поетичні тексти Андруховича та Ігоря Павлюка існують на різних рівнях, адресовані зовсім різним аудиторіям... Тоді як поезія Василя Герасим’юка і Галини Крук (а йдеться про різницю у чи не двадцять років), проза Валерія Шевчука і Ксенії Харченко (а тут різниця у віці — майже сорок років) зовсім не дисонують. Узагалі, про це чомусь не люблять говорити. Може тому, що в таких питаннях важко щось стверджувати, поки ще немає дистанції. Отже, критик — бо ж літературознавцям наразі не час — страшенно ризикує, твердячи щось конкретне. Аби уникнути підміни понять, я спробую сформулювати відповідь на запитання приблизно так: теза Івана Франка щодо літератури як явища поколінь стосовно сучасної мені української літератури справедлива насамперед кількісно: більшість письменників старшого покоління на зламі тисячоліть пишуть інакше, ніж більшість молодих. Натомість якщо говорити про якісний зріз, то ми нині маємо в українській літературі співіснування різних традицій, кожна з яких представлена принаймні кількома знаковими іменами. Але теоретичні питання, які цікавили Франка та Еліота, наших критиків не надто цікавлять. Можливо, їм здається, що ці питання давно розв’язані?