Маріанна Кіяновська: Я волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота

2.4 Маріанна Кіяновська: Я волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота

Автор: Ольга Купріян ("Друг читача")

Маріанна Кіяновська – поетка-містик, її вірші – не схожі на жодне інше письмо– без сумніву, натхненні Богом. За доволі короткий проміжок часу її встигли звинуватити в нелюбові до верлібрів і в надмірному катастрофізмові стосовно сучасної української культури.

─ Маріанно, після Ваших інтерв’ю у письменницькому середовищі відбуваються жваві обговорення, що дуже часто переходять у гострі дискусії. Останнім часом Вам закидають нелюбов до верлібрів і надмірний катастрофізм у погляді на сучасну українську культуру.

─ Про мене існувало кілька міфів. Один — нібито я захистила кандидатську дисертацію. Я її не захистила, бо на якомусь етапі це для мене втратило будь-який сенс. Другий міф — що я не вмію писати верлібрів, тому пишу римовану поезію. (А також — нібито я не пишу прози). Мовляв, римована поезія — це єдине, що я здатна робити як письменник. Відповідно, якщо усе страшенно спрощувати, можна сказати, що мені довелося написати книгу верлібрів уже бодай навіть для того, щоби мені дали спокій як істоті, яка чомусь постійно вдається до «безнадійно тупих» традиційних, банальних рим. Відповідно, «Звичайна мова» задумувалася як «хитра» книжка. На мою думку, це штучна, «придумана», так би мовити, механічно створена книжка, і саме такою вона і мусить бути, тому що (я вже про це казала) верлібр як спосіб письма не є моєю органічною мовою. Це приблизно так само, як існує різниця між жінкою, яка робить ляльку, і жінкою, яка народжує дитину. При цьому жінка не перестає бути жінкою; питання в іншому, а саме: в процесі творення. Для мене римовані вірші — це діти, а верлібри я всього лише постаралася виготовити. Але, чесно кажучи, мені уже тема верлібрів невимовно набридла… А з приводу катастрофізму… Йдеться зовсім не про те, що наша література бідна, просто у ній об’єктивно бракує деяких ланок. У нас немає достатньої кількості перекладів (маю на увазі не тільки жанровий, а й мовний діапазон), немає повноцінних культурних зв’язків, немає багатьох інших речей, які нині неодмінно повинні бути присутніми у культурі, котра функціонує справді повнокровно. Що ми, українські читачі, знаємо про чеську літературу? Ми практично нічого не знаємо, крім, можливо, імен Карела Чапека, Мілана Кундери і Вацлава Гавела. Тому що майже немає перекладів. Узагалі, в нас фактично немає доступу до інформації про чеську, а також про всі інші південно- і західнослов’янські культури (за винятком, хіба що польської, та й то — тільки останнім часом, причому завдяки значним зусиллям саме польської сторони). На жаль, інші європейські держави не докладають аж стільки зусиль у напрямку культурного обміну з Україною. Та й наша країна нічого подібного до зусиль, здається, не докладає. А відтак — що ми знаємо про чеський живопис (навіть про чеський авангардний живопис у контексті українського авангарду)? Що ми знаємо про чеське кіно? Відповідно, звідки нам знати, що в Чехії є дуже хорошого рівня театр, який, до речі, існує не без державної підтримки? Адже театр, як і симфонічна музика, потребує додаткових капіталовкладень, видатків на «оркестрову яму» — тобто коштів (звісно ж, переважно — в режимі дотацій) на приміщення, на акторів… Причому сказане стосується не тільки Чехії. Між іншим, у Словенії (мені пощастило побувати в Любляні) — також несамовито високий рівень театру. Хоч це країна з усього лише трьома мільйонами населення! Тоді як у нас, відверто кажучи, українського театру практично немає. Але я говорю не про історію української драматургії. Так, ми маємо і Миколу Куліша, і Володимира Винниченка, і навіть Карпенка-Карого. Ми маємо Курбаса, і цілу плеяду режисерів і акторів, і назагал цілком добру традицію. Підкреслюю, що йдеться не про українські театральні колективи, а про їхні репертуарні можливості. Я вважаю, що у нас відсутній процес, коли кількість переростає в якість, відсутня повноцінна спадкоємність; що в Україні дуже бракує письменників, які серйозно працюють для театру, які займаються цим систематично. Це величезна прогалина, і, на жаль, у сучасній українській культурі таких прогалин дуже багато. А те, що мені закидають катастрофізм… Багато кому із письменників закидали катастрофізм. Я – в непоганій компанії.

─ Ваші книжки виходять досить рідко, але завжди з ретельно відібраними текстами. Чи є якийсь принцип, за яким відбувався добір текстів для кожної зі збірок? Ви самі відсіюєте непотрібне чи комусь цю справу довіряєте?

─ Першу мою книжку з багатьох сотень текстів скомпонував мій старий добрий друг Юрій Бедрик. І це власне він просто-таки змусив мене її видати. Так що в упорядкуванні і виході цієї збірки немає ніякої моєї заслуги. Друга книжка, «Вінки сонетів», мала би називатися «Парк Праксителя». Я подала ці вінки сонетів на міжнародний конкурс «Привітання життя» й несподівано для себе отримала другу премію. Тобто ця книжка не мала би виходити друком: у мене ж була не перша премія. Але меценат і видавець пан Ігор Трач, який і до того видавав за свої кошти рукописи, відзначені другою премією на конкурсі «Привітання життя», запропонував, аби ці мої тексти все ж таки були опубліковані. Я йому за це дуже вдячна. Однак через збіг обставин ця книжка версталася з абсолютно сирого, не вичитаного мною рукопису, тому в майбутньому, як тільки трапиться така можливість, я хотіла би перевидати вінки сонетів в «іншому складі» і в остаточній редакції — вже як «Парк Праксителя». Потім побачила світ книга «Міфотворення». Цього разу композицію я продумувала достатньо ретельно, але все ж таки ця книга усе ще засвідчує моє глибоке учнівство. Зрештою, як і «Книга Адама». Може, саме тому, саме через недостатньо добре упорядкування, попри мої намагання зробити «Книгу Адама» прозорішою, її так ніхто і не зрозумів. Зокрема, ніхто не зрозумів її структури і, вужче, її композиції. Для мене цикл верлібрів усередині — це піщина, а навколо неї — більш-менш однорідний шар перламутру. Тепер, перечитуючи цю книжку, я розумію, що там дуже багато зайвого і що її треба було робити зовсім інакше. Мабуть, тому книжку «Дещо щоденне» я зробила максимально лаконічною: з 54 відібраних 52 вірші — восьмирядкові. Для мене це було принципово ще й через те, що 8 нагадує знак нескінченності. Не знаю, як це прозвучить, але ці п’ятдесят чотири вірші вибиралися з майже тисячі текстів.

─ У піаністів є своєрідні «вправи для пальців». Як, на Вашу думку, — поет теж має постійно практикуватися в написанні віршів?

─ Різні люди по-різному приходять до певного досвіду. І для того, щоб я могла писати так, як я пишу, не думаючи, а тільки вслухаючись і відчуваючи, я мусила максимально опанувати техніку. Мені треба було стати подібною до музиканта, який заходить у темну кімнату, відчуває, що перед ним стоїть піаніно й усліпу грає Баха. У моєму випадку справді потрібні «вправи для пальців» — для того, щоби, пишучи в трансі, я не мусила замислюватися над формальними прийомами, щоби я не зашпортувалася об слова.

─ Ви часто говорите про писання в трансі, про містичний характер свого письма…

─ Але я справді пишу в трансі! Річ у тім, що здатність досягати трансу в мене набута, а не вроджена. Протягом кількох років після народження дитини в мене була проблема зі здоров’ям, деякі лікарі діагностували її як епілепсію. Потім ці приступи чудесним чином припинилися. Але з того часу в мене збереглася особлива чутливість на деякі речі. У певний момент я зрозуміла: те, що я пишу свідомо, для мене не становить ніякої цінності, а те, що я пишу, не знаючи, звідки воно береться, є для мене цікавим, хоч і не завжди зрозумілим. І якщо Василь Герасим’юк чи Ігор Калинець одразу бачать різницю між «тими» і «цими» віршами, то це є доказом того, що «ці» вірші і справді зовсім інакші. З іншого боку, я дедалі більше боюся «цих» віршів. Це ще одна причина, чому моя остання книжка така мала. Будь-яку двозначність, окрім тієї, яку я закладала свідомо, я відсіювала. Як наслідок, «Дещо щоденне» як книжка вичерпала певний спосіб письма. Аби написати нову книгу віршів, мені потрібні або інше письмо, або новий досвід.

─ До Львівського Форуму Видавців у «Факті» має вийти Ваша прозова книжка. Скажіть, прозова мова для Вас є таким «іншим письмом», чи це знову ж таки спосіб довести, що Ви можете писати прозу?

─ Я доводила, що можу писати прозу, всі попередні роки. Щоправда, всі мої ранні спроби були епігонством: я підпадала під вплив Маркеса, Прохаська, Гюнтера Грасса… З іншого боку, саме завдяки цьому я виробила непогану техніку письма. Якось я написала два тексти «під Фолкнера» — суто з експериментальною метою, задля імітації стилю, — і показала їх знайомим. Я пережила просто-таки казові хвилини, коли люди, які достатньо добре знають оповідання Фолкнера, повірили, що це дійсно його тексти, нібито перекладені моєю знайомою! Потім ми разом довго сміялися; і вони мене підбивали ці тексти десь опублікувати. Ну, чесно кажучи, спокуса була, але я не піддалася. Пізніше я вже не дозволяла собі таких жартів. Зрештою, якщо говорити про мої «кіяновські» прозові спроби, то їх було досить багато. Я багато років писала і писала роман, і вже була практично його написала, але якийсь час тому сталося так, що його не стало. Потім я вирішила спробувати себе в якості колумніста, й протягом кількох місяців поспіль у газеті «Поступ» було опубліковано кільканадцять моїх есе. Крім того, мої оповідання друкувалися у журналі «Кур’єр Кривбасу». Торік на міжнародному літературному фестивалі у Любляні я несподівано була відзначена як прозаїк, і у зв’язку з цим, а також завдяки цьому написала книжку оповідань «Стежка вздовж ріки», яка невдовзі мала би вийти у «Факті». Оповідання зі «Стежки» — тексти, за які я повністю відповідаю, — зокрема, ще й тому, що це вперше у своєму житті я змогла писати прозу, як вірші, тобто практично в трансі. В основі принаймні трьох із них лежать простенькі сюжети, love-story, але це тільки на перший погляд, бо насправді там дуже багато підтексту, алюзій і взагалі «подвійного дна». Зрештою, я ж кросвордист, і це також становить мій унікальний досвід: я вмію будувати сітку; навіть на суто асоціативному рівні кожен окремо взятий текст відкриває ключі в усіх інших текстах. Крім того, там величезна кількість цитат, і, як мені кажуть, дуже багато психоаналізу, але вся фішка в тому, що чи не на кожен фрагмент, де мені закидатимуть «автобіографічність», я зможу відповісти, покликаючись на джерело цитати.

─ У такому разі Ви є постмодерністом?

─ Ні. Я містик. Якщо говорити хронологічно, постмодернізм закінчився років двадцять тому, якщо ж основним критерієм обрати формальні ознаки тексту, то характерні прикмети постмодернізму можна відшукати ще у Сервантеса, більше того, навіть в "ослячих меніпеях" Апулея і Лукіана. Років десять тому мені ще було цікаво, як саме я ставлюся до постмодернізму, чи є він в українській літературі і т. д., але зараз мені це нітрохи не цікаво. Я волію бути як Еліот, творчість якого досліджують десятки тисяч науковців. Я знаю, що ці слова будуть багатьма сприйняті украй негативно, я свідома цього — і все ж таки я повторюю, що волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота. Саме тому мені шкода часу на написання і захист власної кандидатської дисертації (хоч, можливо, це відкрило би переді мною чимало дверей і ліквідувало би принаймні деякі з моїх нинішніх обмежень). Мені шкода часу, бо в мене його уже надзвичайно мало, тому я волію не замислюватися над сутністю «-ізмів», а писати і перекладати (причому мені дійсно байдуже, чи буде це писанням «у шухляду», чи ні). Відповідно, абсолютно не важливо, належу я до постмодернізму, чи не належу. Важливими є зовсім інші речі. Зараз у нас узагалі відбувається тотальна інформаційна і свідомісна революція, про яку чомусь майже ніхто не говорить. Ми починаємо мислити не повноцінно, а редукованими мислеблоками. Наші предки мислили емоційно, образно, вони навіть лаялися соковито, красиво, тоді як нині з буденного мислення пересічної людини випадають «необов’язкові» слова, в першу чергу — прикметники, і насамперед ті, які називають кольори, емоції, стани... А мова — вона ж жива, вона — як тіло. Якщо ми не працюємо м’язами, вони атрофуються… Ми поступово вступаємо в епоху цілковито атрофованої емоційності. Як перекладач я вже не раз стикалася з абсолютно беземоційними текстами. І йдеться ж про літературу! Це значить, що в літературу, в словесність приходить уже зовсім інше, ніж перше, письмо, нові виражальні структури, більше того — що формується новий тип словесності. У літературу приходить вихолощена, прагматично раціоналізована, вузько функціональна мова: які-небудь кілька тисяч слів (бо нащо більше?). І це речі набагато глибші й масштабніші, ніж постмодернізм чи постструктуралізм. Це речі у певному сенсі необоротні.

─ Є різні визначення поняття «мережева література», однак важко заперечити той факт, що багато сучасних літераторів ведуть блоґи. Чи може література-в-інтернеті претендувати на статус цього «нового письма»?

─ Я завжди стежу за літературою в Інтернеті, останнє, що я читала російською,— Лєна Елтанг. Мені дуже сподобалася Лінор Горалік; у Мережі є автори, яких я часто перечитую. Проте я читаю літературу в Інтернеті так, як читала би книжки — тобто власне читаю; натомість спілкування в Інтернеті, ведення блоґів неминуче забирало б у мене частину життя. Якщо би я тусувала в Живому Журналі, я не могла би робити перекладів і мені би зовсім не вистачало часу на те, щоби думати. Повірте, я не перебільшую. Коли чоловіки пересіли з коней в автомобілі, вони перестали бути чоловіками. Вони вже не здатні пробігти п’ять кілометрів, тому що їхні серце і м’язи просто не витримають такого навантаження. Відповідно, люди, які постійно сидять в Інтернеті, мають менше часу на те, щоби мислити, і в них атрофується пам’ять. З одного боку, виникає і підтримується ілюзія, що Мережа — це максимально відкритий простір, з іншого боку, це означає колосальне обмеження персональних можливостей і паразитування одне на одному, — значно більше, ніж паразитування, скажімо, на книгах, яке є паразитуванням, так би мовити, в хорошому розумінні цього слова. Наприклад, я паразитую на Еліотові, бо засвоюю його думки. Але спілкування у Мережі — це інше. Воно з’їдає відчуття часу і простору. Зізнаюся, що це не для мене. Я вибираю читання книжок і живе спілкування. Бо навіть на це мені бракує життя!

─ Що би Ви ще хотіли написати?

─ Я дуже хочу написати книгу про розумово відсталу дівчинку. Є конкретна дівчинка, я її бачила. Їй майже двадцять років, але вона перебуває на рівні розвитку трирічної дитини. Вона неймовірно радісна, всіх любить, але водночас вона велика, важка — і смертельно небезпечна для оточуючих. Зокрема, ще й тому, що сама ця дівчинка практично не відчуває болю. Ніжно обіймаючи, вона здатна задушити людину. Для мене, як для письменника, неймовірною загадкою є свідомість цієї дівчинки: що вона розуміє, чого не розуміє, що вона відчуває, чого не відчуває, що вона хоче і чого не хоче. Я вже казала про певні прогалини у нашій літературі. Власне, іще одна прогалина: у нас практично немає серйозної прози, яка би розглядала проблему травмованої або ущербної (з фізіологічних причин) свідомості. Тільки я ще не знаю (не знаю про себе), чи вдасться мені подужати цю тему. Чи зможу я зважитися на таке письмо. Я боюся цієї дівчинки. Що, коли я візьмуся про неї писати — і вона мене, самим же моїм письмом, уб’є? Тому я не знаю, чи буду я цю книгу писати. Наразі я про це думаю.

─ Авторів зараз прийнято ділити на «модних» і «елітарних»? Як Ви гадаєте, до кого можна віднести Вас?

─ У мудрого Атоса є з цього приводу чудова фраза. До речі, одна із моїх улюблених. Вона звучить приблизно так: «Для Атоса — це занадто багато, а для графа де Ла Фер — це замало». На елітарну літературу я, на жаль, ще не тягну, а на масову, на жаль, вже не тягну. Ні, не так: на елітарну літературу я, на жаль, вже не тягну, а на масову, на жаль, ще не тягну. Чи, може, все-таки навпаки? У кожному разі, я точно не належу до когорти модних українських письменників.