Мовний світ нової української літератури

План

1. Мовний світ Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка

2. Світ перекладу: складні випадки

3. Слово поета і дитяча фантазія

4. Тропи

1. Мовний світ Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка

Серед письменників-класиків української літератури Т.Г.Шевченко посідає особливе місце. Він є засновником нової української літературної мови. Його називають поетом з любов’ю в серці, мукою в душі. Твори "Марія", "Катерина", "Сон", "Мені тринадцятий минало", "Думи мої, думи мої", "І мертвим, і живим…" та інші сповнені задушевною простотою та щирістю. Будова вірша, стиль викладені письменником так, наче його голосом розмовляв сам народ. У віршах, прозі прочитуємо чимало тропів: метафори, порівняння, метонімія, гіпербола, літота. Наприклад, візьмемо порівняння: "Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу", або – метафора: "Реве та стогне Дніпр широкий". І таких зразків є чимало, в кожному творі поета.

Леся Українка стала символом української нації, продовжувачем традицій Т.Шевченка. У її поемах, віршах прочитується біблійна стилізація, високе одухотворення. Поема "Бояриня" написана вільним віршем, але стиль позначений високим громадянським звучанням: "Зломилася воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму – ота руїна?", або "Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…Ти бачиш Україну – привітай!" Риторичні речення підсилюють образність. Драма-феєрія "Лісова пісня" витворена гармонією світу, про мистецтво і природу, красу і потворство, добро і зло. У двосвітті, міфологічній концепції над усім потворним рефреном звучать слова: "Ні! Я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає". Номінативні, риторичні речення, як і тропи, підсилюють образність, особисті переживання ліричного героя.

Серед велетнів українського письменства зіркою сяє творчість Івана Яковича Франка. Частково ми зупинялися на його поетиці. Письменник-енциклопедист, письменник-поліглот, письменник-філософ позначив свою творчість особливістю мовлення, психологічною напругою. Такими рисами позначена його збірка "Зів’яле листя" (1886), прозові твори, переклади, статті. Збірка віршів складається із трьох жмутків – як художній образ втрачених надій, височінь духовної краси: "Як почуєш вночі, край свойого вікна, що хтось плаче і хлипає важко, Не тривожся зовсім, Не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко!" Вірші Франка приваблюють своєю простотою і щирістю, високою граматичною будовою. "Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе, видаючи, любити мушу. Тебе, кохаючи, загублю душу." М.Коцюбинський писав: "Се такі, ніжні, легкі вірші, вони характеризують співця кохання, настроїв". Багатством тропів наповнена поезія "Чого являєшся мені у сні": "Свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні", або

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті, марніє, вяне, засиха –

Хоч – в сні, та вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

Образністю, фразеологізмами, народною мудрістю, високим стилем пройнята і вся проза І.Франка. Письменник уважно підходить до мови як засобу відтворення життя народу. В способі мислення надто глибоко проникає в специфіку територіальних діалектів, спільних у своїй основі для всієї української території розмаїтих щодо лексичного складу й граматично-словотвірних особливостей. Роздуми І.Франка поступово зосереджуються саме на мові.

У період становлення націй мовні проблеми посідали одне з центральних місць. В тодішній Україні, як і в інших країнах, що разом із соціальним терпіли ще й національний гніт, боротьба за єдність мови грунтувалася на вірі в "культурну будущину України як окремого етнічного організму з окремою мовою й письменством". Коли І.Франко ставив за мету піднести рівень української мови, надихнувши діалект "міццю духу і вогнем любові", то в жодному разі не мав на увазі розвивати літературну мову на основі галицьких діалектів, як це прагнули деякі народовці Галичини. У статті "Наше літературне життя в 1892 р.", як і в інших своїх працях, присвячених функціонуванню і розвитку української мови, І.Франко закликає західноукраїнських письменників працювати над витворенням такої мови, яка б грунтувалася на загальнонаціональній мовній основі. "Писатель, — акцентував Каменяр, — мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства". І.Франко радить молодим галичанам задуматися над тим, як осягнути мову Східної України, де наявні "бодай широкий розмах, бодай пориви до свіжості обсервації, бодай мова гарна і поетична". Водночас констатує: "Університетські кафедри нашої мови і літератури у Львові і Чернівцях, хоч одна та ціла гімназія з викладами на нашій мові, оживлення продукції літературної на Україні і вплив української (в першій лінії) праці наукової — все це не могло не вплинути корисно на оживлення наукового руху руського в Галичині". Отже, спільна праця на терені української мови, літератури й культури з орієнтацією на всю українську територію, — це те, що "дає нам підставу до кращої надії на будуще".

І.Франко був переконаний, українська мова дорозвинеться для висловлення найрізноманітніших абстракцій. Але для цього потрібно, щоб "упав кордон між Галичиною та Україною", "щоб була загальноукраїнська мова, щоб Збруч нас не ділив "на два осібні світи культурні". Таке, був переконаний І.Франко, станеться тоді, коли не лише окремі діячі, а й якнайширший загал з усіх частин України зрозуміють необхідність національної єдності. Для цього ж потрібно піднімати "общеукраїнське народне самопізнання".

І.Франко постійно зупиняється на тих непорозуміннях суспільного характеру, що час від часу виникали між галичанами і наддніпрянцями. Зокрема, наприкінці 70-х років, в "найбільш хаотичне десятиліття в цілій історії нашого національного розвою", були "з двох боків формальні заяви, що галичани не хочуть мати нічого спільного з українцями: в "Друзі", в відповіді на другий лист Драгоманова, і в "Правді", в відповіді на його статтю "Опізнаймося". В Галичині се була пора, коли бачилось, що запанує тип "рутенця", себто русина, що знеохочений сварами про народність, про Шевченка, про язик і про драгомановські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче знати нічого поза чорно-жовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії".

І.Франко розмірковує про майбутнє української нації, залежність її долі від порозуміння саме наддніпрянців з наддністрянцями: "Певна річ, побіда тої течії була б початком смерті українсько-руської нації". Письменник свідомий того, що народ повинен єднатися, особливо в період загрози денаціоналізації.

Наприкінці 50-их років ХІХ ст.в Галичині спалахує "азбучна війна", яку всебічно висвітлив І.Франко-дослідник і сатирично висміяв І.Франко-поет. Дискусія довкола азбуки особливо шкідливою була тому, що відбувалася "в сам початок конституційного життя і відвертала інтелігенцію від праці над питаннями більш серйозними і практично важними". В листах, наукових працях І.Франко захищав фонетичний принцип орфографії, одночасно виступаючи проти боротьби між фонетистами й етимологами, як такої, що не сприяє розвитку української культури. На думку І.Франка, краще "зробити формальну уступку щодо правописі, і старатися освічувати людей у ділах, далеко важніших від правописі".

На думку І.Франка правопис повинен бути найбільш практичним і відповідним внутрішній структурі мови: "Наукових і псевдонаукових аргументів, піднесених етимологами против фонетики, не стоїть розбирати докладно. Майже всі вони випливають із нерозуміння фонетичної системи писання, при котрій основою є живе слово, а букви не тільки формою його вираження, коли тим часом етимологи привикли виходити від букви і до неї підлажуватися та прикроювати живе слово".

Таким чином, ми бачимо, що Тарас Шевченко, Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський, Б.Грінченко (автор 4-томного словника української мови) внесли вагомий вклад у розвиток нової української літератури, сучасної української літературної мови.